Как учат в Украине: кто ответит за качество образования?

Почему в Украине некачественное образование? Как на школах сказывается сокращающееся количество детей? Что вообще происходит в системе образования Украины сегодня? На эти и другие вопросы отвечали специалисты в ходе пресс-конференции «Как учат в Украине: кто ответит за качество образования?», которая состоялась 23 июня.

Участники пресс-конференции: проректор Университета менеджмента образования Академии педагогических наук Украины, директор Центрального института последипломного педагогического образования, д.п.н. Людмила Ващенко; первый заместитель начальника Главного управления образования и науки Виктория Чоломбитько; начальник Управления образования Шевченковской райгосадминистрации в г. Киеве, к.п.н. Евгения Яровая.

Модератор — эксперт «Фонда общественной безопасности» Юрий Гаврилечко.

Юрій Гаврилечко: Доброго дня, шановні експерти, шановні журналісти! Починаємо нашу прес-конференцію, яку традиційно проводить інтернет-агенція «Хвиля» разом з порталом «ГолосUA». Тем сьогоднішньої прес-конференції «Як навчають в Україні: хто відповідає за якість освіти?»

В першу чергу, хочу надати слово Євгенії Яровій.

Євгенія Ярова: Можливо, одразу будуть запитання?

Юрій Гаврилечко: Як навчають в Україні, думаю, цікавить не лише тих, хто навчається, та їхніх батьків, родичів, а, безумовно, і роботодавців.

Євгенія Ярова: Зрозуміло. Навчання в Україні відбувається відповідно до нашого законодавства, і, звичайно, до того державного стандарту, який сформований міністерством освіти та науки, який на сьогоднішній день починає змінюватися. Почало міністерство освіти та науки з початкової школи — новий державний стандарт для початкової школи трошки полегшений і урізноманітнений буде введено в 2012-2013 навчальному році. Поступово це буде стосуватися середньої та старшої школи.

На сьогоднішній день ми працюємо над профільністю, яка має охопити стовідсотково дітей старшої школи. На теперішній час цей показник, наприклад, по Шевченківському району становить 63 відсотки профільної освіти. Якість освіти, цей такий, як ви знаєте, багатогранний показник, дивлячись якими критеріями керуватися. Якщо брати як один із критеріїв результати зовнішнього незалежного оцінювання, то кількість і якість знань дітей може бути подана як одна з оцінок, але не завжди діти, які займають призові місця на олімпіадах, у Малій академії наук мають двісті балів з незалежного зовнішнього оцінювання, є успішними у житті.

Тому, мені здається, що якість освіти, якість навчання має складатися не тільки з кількості знань, які запам’ятала дитина, а ще й у соціалізації дитини, як вона пристосовується до суспільства, до умов життя, і, як кажуть, є в англійській мові таке слово flexible (гнучкий), до темпу того життя й того постійного оновлення інформації, яке є на сьогоднішній день у суспільстві.

Юрій Гаврилечко: Дякую. Пані Вікторія, у мене до вас таке запитання. Що може зробити в цьому сенсі місцева влада? Яким чином вона може покращити ситуацію із забезпеченням відповідними можливостями для навчання, з більшою, можливо, заробітною платою для вчителів? Наскільки я знаю, з цим існує проблема. Забезпечення доступ до Інтернету, тобто те, що може зробити місто саме для того, щоб якість освіти була кращою.

Вікторія Чоломбитько: Дякую за запитання. На сьогоднішній день пріоритет держави — це якісна освіта та рівний доступ до якісної освіти на всіх рівнях. Ви дуже добре знаєте, що указом Президента України 2011 рік визначено Роком освіти та інформаційного суспільства. Це дуже важливо.

Що стосується завдань, які нам поставили щодо реформування освіти в 2011 році, завдання, які нам поставило наше профільне міністерство, уряд, наша київська міська влада, то вони конкретні. Це дійсно рівний доступ до якісної освіти на всіх рівнях, починаючи з дошкільної освіти, середньої загальної освіти, позашкільної освіти, професійно-технічної освіти, післядипломної освіти, обов’язково ексклюзивної освіти, тому що такі діти мають також отримати якісну освіту. Якщо подивитися на пріоритети, які на сьогодні формуються у державі, то освіта як соціально-культурний розвиток, економічний розвиток і основні пріоритети також визначені в програмі реформ Президента — заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, успішна держава. Київ — частина освітнього простору державного, з давніми традиціями й завжди високим рівнем досягнень.

Я можу сказати сьогодні, що нам є чи пишатися. Олександр Попов, голова Київської державної адміністрації, приділяє питанням освіти першочергове значення. Скільки зустрічей, як голова адміністрації він провів з учителями, з учнями. Буквально минулого тижня було вручено почесні нагороди дітям, які перемогли на олімпіадах, стали переможцями Малої академії наук, переможцями спорту.

Дійсно, залишається сьогодні ще проблема, що таке саме якість освіти. Якщо просто я могла б вам задати таке запитання: як ви вважаєте, що таке якість освіти? Можна згадати жарт Ейнштейна, який сказав, що «освіта — це все те, що залишається, коли ви забули, чому вас навчили». Це дійсно те, що ми можемо застосувати в своєму житті, знайти свій шлях, знайти цей шлях, у якому саме ми можемо вдосконалюватися. Тому що просто що таке якість освіти — це запитання, яке ставлять практики, теоретики протягом всієї історії цивілізації, починаючи з Аристотеля, Платона, Кампанелли, Сухомлинського. І на сьогодні вчені визначають якість освіти — як функціонування та розвиток. А розвиток це процес незворотний, це процес тільки вперед.

Що ж тут має бути як розвиток? Це нові державні програми, це нові державні стандарти. І дійсно, це новий державний стандарт початкової освіти. Ми на нього чекали, тому він дає набагато більше можливостей маленькому учневі розвивати себе. Це не тільки англійська мова з першого класу, це не тільки інформаційно-комунікаційні технології, це технології життєзберігаючого напряму. Це багато інших можливостей.

Але як ніколи, сьогодні стоїть питання дошкільної освіти. І вперше було проведено з’їзд працівників дошкільної освіти. Ми з вами всі батьки й ми розуміємо, що все, що закладається в людині, все закладається в дошкільному віці. Й оцей перехід маленької дитинки, які тільки вчиться любити світ, пізнавати,  до першого класу, можливість не втратити цю зацікавленість в навчанні. Тому що, якщо говорити про мотивацію,  — а це також якість освіти,- то яка може бути мотивація? Тільки одна-єдина — намагання пізнати світ і бажання саморозвиватися. Іншої мотивації я не знаю, якщо вона є, то вона буде тимчасовою, вона не буде суттєвою, вона не буде дієвою.

Тому міністр освіти молоді та спорту Дмитро Табачник поставив конкретні завдання на початку навчального рокую, щоби кожен навчальний заклад, кожен дитячий садочок, кожна школа мали свою стратегію розвитку. Тому що, дійсно, є громадські активні школи, є сьогодні школи та дошкільні навчальні заклади, філософія яких збігається з поглядами більшості батьків, які хочуть туди потрапити, віддати туди навчатися дитину. А що тоді, можна запитати, інші школи, як решта шкіл? Якщо подивитися на рейтинг шкіл, то це не тільки рівень знань, це атмосфера школи, це соціокультурне середовище, це те, чого навчається, чим живе там дитина.

Тому, що стосується якості освіти, я б дозволила собі виділити такі позиції: це дошкільна освіта, і ми вже говорили про початковий стандарт і про ставлення до того, що має бути на дошкільному рівні; це загальна середня освіта, і на сьогодні, якщо говорити про наше місто, про Київ, то це розвинута мережа середніх загальноосвітніх навчальних закладів, ліцеїв, гімназій, яка відповідає потребам батьків. Тому що основні замовники — це батьки, що вони хочуть від школи, що вони хочуть для своєї дитини. Держава ставить свої завдання, а вчитель свої. Тому в цьому конгломераті й треба знайти те, що може визначати якість освіти.

Третя позиція — це позашкільна освіта. Тому що розвиток дитини — це, ми вже говорили, процес безперервний, це духовні якості, це його активна позиція. До речі, якщо ви згадаєте, а я впевнена, що ви це пам’ятаєте, що у Платона, коли учні закінчували вже майже його курс навчання, він давав їм можливість суспільної діяльності для перевірки, що дитина може, наскільки вона активна, наскільки в неї активна позиція, наскільки вона відчуває себе частиною світу.

Наступний сектор — це професійно-технічна освіта. Це дуже важливо, тому що на сьогодні не можуть всі мати вищу освіту. До речі, в Києві кожна третя людина навчається на тому чи іншому рівні, це так довідково. Що сьогодні ринок праці пропонує? Якщо, я помилюся, поправте мене, але якщо до 1991 року п’ять вузів у країні давали юридичну освіту, то зараз сто шістдесят. І ми з вами у своєму житті не раз можемо потрапити, скажімо, в таку ситуацію, коли юрист або економіст не має відповідного фахового рівня, який ми хотіли б отримати. Тому на сьогодні це дуже важливий момент, щоб на ринку праці була динаміка та баланс позитивний. Це обов’язково виховна робота, це самоврядування. В 1998 році вперше, тоді Борис Михайлович Жебровский був начальник Головного управління освіти, він проголосив ідею, що повинно бути учнівське самоврядування. Воно у нас діє, воно у нас активне, діти працюють над такими чудовими проектами й без цього неможливо, бо я знову повертаюся до громадсько-активної школи.

Обов’язкові інформаційно-комунікаційні технології. Сьогодні без цього неможливо, це прорив, це і вебінари, це не просто забезпечення комп’ютерами, тобто комп’ютер само по собі нічого не значить. І знову Олександр Павлович Попов поставив нам таке завдання, що кожен учитель, кожен учитель Київської школи повинне володіти інформаційно-комунікаційними компетенціями.

А що стосується вчительської професії, ви знаєте, філософська та психологічна складова нашої професії довела, що ми все життя готуємося до свого єдиного уроку. І щоби запалити краплиночку світла в дитині, нам потрібно поглинути, я не знаю, який промінь сонця. Але я впевнена, що з такою підтримкою на сьогодні і держави, і нашої київської влади, ми зможемо досягти тих цілей конкретних і реальних.

Сьогодні у нас уже 23 тисячі заяв до першого класу, ми очікуємо 26 тисяч дітей, 222 тисячі дітей навчаються в середніх загальноосвітніх навчальних закладах і 7777 випускників у цьому навчальному році будуть складати зараз іспити. І нехай у їхньому житті все вийде, і нехай вони отримають ту професію, яку вони хочуть. Щиро вам дякую.

Юрій Гаврилечко: Наступне запитання в мене до пані Людмили. Зараз усі говорять про реформи, їх досить багато вже проголосили. Однією з них є намір реформувати систему освіти. Але, наскільки я знаю, поки що невідомо, в якому напрямку буде рухатися ця реформа, тому що немає ніякого документа, який би чітко зазначав, у чому полягає мета реформи, які є критерії досягнення цієї мети, скільки часу має пройти. Бо без цього, на мою думку, жодна реформа не відбудеться, тому що, якщо ми не знаємо, куди йти, то всі шляхи будуть іти в інший бік.

Людмила Ващенко: Щиро дякую вам і за запитання, й щиро дякую вам за запрошення, оскільки ви ризикнули сьогодні порушити питання, яке, до речі, журналісти не дуже люблять. Я знаю, що журналістам більше подобаються питання, які є гарячими, які є повсякденними, які є, на їхню думку, нагальними. Але річ у тому, що погоджуючись на цю зустріч, мені сподобалося те, що ми сьогодні з вами можемо говорити не про конкретний випадок, а повинні говорити про причини, чому ми сьогодні не можемо надати якісну освіту, або надаємо її, й що нам сьогодні допомагає в цьому, здійснювати ті освітні реформи, про які сказано.

Таким чином,  хочу сказати вам тільки одну річ. За двадцять років розбудови нашої незалежної української освіти, ми жодного разу не говоримо про те, що  реформи потребують найважливішого — ресурсів. Про ресурси всі забувають, у той час, коли запроваджують ті чи інші напрямки освіти. Що таке ресурси? Ресурси — це кошти, це фінанси. Ресурси — це люди, хто безпосередньо повинен сьогодні забезпечити якісне навчання в школі, в вузі, в професійно-технічному навчальному закладі, хто сьогодні має супроводжувати управлінські процеси в освіті. Люди, які повинні бути підготовлені.

Скажіть, будь ласка, ви як фахівці, які ведуть питання освіти, в мене до вас запитання. Коли останній раз ви говорили про те, як сьогодні підвищується кваліфікація в постдипломний період? Як сьогодні працює цей сегмент системи освіти? Постдипломна… Ті люди, які отримали диплом двадцять-тридцять років тому, досі перебувають на робочому місці. Що змінилося сьогодні за ці двадцять років. Але кожного року ми говоримо про те, що ми робимо реформи.  Звичайно, їх можна було би назвати як локальні, але реформи в міжнародному просторі взагалі розглядаються завжди тоді, коли є програмний документ, коли є програма розвитку галузі, яку ми, на жаль, до сих пір поки що визначити так і не змогли.

Я хочу повернутися все-таки до ресурсної бази й сказати про те, як сьогодні в системі освіти цей сегмент післядипломної педагогічної освіти працює. Ми обслуговуємо щороку три тисячі педагогічних, науково-педагогічних і керівних кадрів освіти. Три тисячі… Держава виділяє на підвищення їхньої кваліфікації, щоби вони гарно навчали ваших дітей, студентів у вузах, аж… 1989 гривень один раз на п’ять років на кожну людину. Скажіть мені, будь ласка, один раз на п’ять років, коли ми купуємо з вами техніку, комп’ютер, скажімо, він через півроку зазнає старіння. Чи можемо ми говорити про те, що знання, які ми сьогодні дали, через п’ять років будуть корисними для наших педагогічних працівників, науково-педагогічних, керівних кадрів? До речі, навіть ця цифра є неадекватною, бо потреба в такому підвищенні, мінімальна потреба становить майже три тисячі гривень.

Дуже любимо ми завжди співвідносити свої досягнення з досягненнями в Європі чи взагалі у світі. То я вам мушу сказати, що в Європі педагогічний працівник чи керівник освіти від держави щорічно, — щорічно, не один раз на п’ять років — отримує півтори тисячі в доларовому еквіваленті. Півтори тисячі доларів. Якщо не вистачає йому цих грошей на рік, щоб отримати якусь цікаву, оригінальну нову навчальну програму, він змушений докладати свої кошти. І так є в усьому світі, так немає тільки, на жаль, у нашій країні.

Я хотіла б зосередити ще вашу увагу, чи взагалі потрібно нам готувати сьогодні педагогічних працівників для забезпечення якісної освіти, якісного навчання? Давайте подумаємо. Сьогодні керівні кадри не отримують диплому на право здійснювати керівну діяльність, управлінську діяльність. Немає такого диплому, в вузах його не видають. Отже, коли вас призначають на посаду, ви повинні пройти відповідне навчання — так у всьому світі прийнято. На жаль, у нас триває така тенденція й досі ми не можемо узгодити питання підготовки керівних кадрів освіти різних рівнів відповідно до того, які компетентності їм треба здобути, якими вони повинні бути для того, щоб ефективно, грамотно управляти в тому чи іншому сегменті освіти, керувати процесами.

Це складне питання. Складне питання залишається ще й у тому, що на сьогоднішній день проблема у відсутності, абсолютно повної, законодавчої бази по відношенню до системи післядипломної освіти. Ми не маємо сьогодні закону прямої дії, який би допомагав нашій сфері на сьогодні активно працювати. Хоча в Україні на нинішній день діє 28 інститутів, університетів і академій післядипломної педагогічної освіти.

Знову повернуся до питання, чи треба нам підвищувати кваліфікацію, скажімо, педагогічним працівникам. Тут сидять колеги з Києва. В Києві ситуація, безумовно, значно ліпша, аніж ця ситуація є в регіонах. Я мушу вам сказати, що дослідження, які ми проводимо в своєму університеті, свідчать про те, що регіональні педагогічні, науково-педагогічні, керівні кадри, які живуть в сільських місцевостях, дуже задоволені своєю професійною компетентністю. Те, що сьогодні називається професійною компетентністю. Вони задоволені на дев’яносто відсотків. Чому вони задоволені? Чому професіонали сьогодні не розуміють, що навчатися потрібно щоденно. Проблема полягає в тому, що для того, щоб розуміти, що ти мусиш учитися, ти маєш розуміти, що держава висуває дуже важливі вимоги до професійної роботи.

Значить, доступ до інформації недостатньо високий, при цьому ми можемо говорити про те, що й кваліфікація недостатньо висока. Тридцять відсотків із тих педагогічних працівників, які вважають себе самодостатніми на професійній ниві. Цих тридцять відсотків — це люди, які мають достатньо низький кваліфікаційний рівень. Тобто реально вони мають низький професійний рівень і при цьому вони говорять про свою самодостатність. Нам сьогодні треба про це говорити. Дуже важливо порушувати питання про те, як сьогодні формуються управлінські кадри й наскільки підготовка, підвищення кваліфікації узгоджена з їхнім кар’єрним зростанням. Чи беруть сьогодні на роботу тих людей, які успішними є в навчанні? В цій підготовці немає такої узгодженості, на жаль, і це є в тому числі теж великою проблемою.

Юрій Гаврилечко: Ви казали про ресурси й відповідно про вимоги. Ваша колега казала, що всі вчителі мають володіти комп’ютерною грамотністю. Це все дуже добре. Але, наскільки я знаю, середня заробітна плата в освітній галузі взагалі нижча, ніж середня заробітна плата по Україні. Відповідно, коли держава ставить певні вимоги до людей, вона принаймні мала би забезпечити їх і відповідними ресурсами, щоб ці вимоги могли бути виконані. Це, по-перше. По-друге, щодо можливості навчання. В дев’яності роки й на початку двотисячних достатня кількість тих самих садочків перейшла у приватну власність, замість них відкрили в тих приміщеннях якісь магазини, зараз іноді навіть університети розміщуються в приміщеннях дитячих садочків. Але ж сьогодні більше дітей народжується й, наскільки я знаю, стало проблемою влаштування дитини в дитячий садок, і це не тільки київська проблема, й узагалі — загальноукраїнська. Чи буде щось у цьому сенсі зроблено, щоб покращити ситуацію?

Вікторія Чоломбитько: Дякую за запитання. Я хочу сказати, що дійсно, демографічна ситуація змінюється, й зараз існує програма київської влади, під особистим контролем Олександра Попова ми повертаємо дошкільні навчальні заклади, які було передано в оренду чи вони на той момент, на той час не могли використовуватися як дошкільна навчальні заклади. Зараз у плані тридцять п’ять таких приміщень. Якщо ви пам’ятаєте, міністр освіти сказав, що «ми оголосили хрестовий похід», це не просто слова, це не декларація, це дійсно так і є.  Ми повертаємо ці приміщення. Але це не так легко, як може здаватися на перший погляд.

Що стосується, скажімо, інформаційно-комунікаційних навичок, то на сьогодні ми всі дуже добре знаємо, є програма «Сто відсотків» щодо інформаційно-комунікаційних технологій і на сьогоднішні день школи Києва стовідсотково оснащені комп’ютерами. Перші комп’ютери й перша техніка були встановлені в школах ще в 1998 році. Вчитель — це така професія, що він не може стояти на місці. Це не є великою проблемою, існують різні способи, й наші партнери «Майкрософт», «Інтел» надають безоплатні навчання, організовують безоплатні курси для того, щоб можна було оволодіти цими навичками.  Це на сьогодні не є проблемою, і в нас є школи, про які можна сказати, що там дійсно стовідсотково викладачі володіють сучасним інформаційними навичками.

Що стосується того, що в Києві існує проблема керівних кадрів, але ми намагаємося її виправити. У нас уже більше десяти років працює школа резерву керівних кадрів при Головному управлінні освіти. Там надається дуже серйозна підготовка і жоден керівник не призначається, якщо він не пройшов цю школу резерву, тому що дійсно є в кого навчатися, є де навчатися і як навчатися. Відкрито у нас й Інститут лідерства. Але на сьогодні дійсно це є проблемою, над якою ми працюємо й намагаємося вирішувати.

Євгенія Ярова: Я можу просто розказати про конкретний приклад. Ми повернули два дошкільних навчальних заклади ще в 2008 році, силами району зробили там капітальний ремонт, відновили. Обидва садочки знаходяться в мікрорайоні “Нивки”. Проте ми маємо ще трошки іншу проблему, тому що помінялися державні санітарні норми, й на ту кількість дітей, на яку були розраховані ці садочки в 1965 році, наприклад, на сьогоднішній день це набагато менша кількість дітей. А як правильно сказано, зараз досить багато народжується дітей і ми маємо дійсно таку проблему в місті Києві.

Вікторія Чоломбитько: Ще існує соціально-економічний план розвитку Києва, і ми маємо п’ять пускових об’єктів, п’ять нових садочків у Дарницькому районі — ви будете свідками тих чудових садочків, які першого вересня, а ми сподіваємося, що так і буде, бо все працює саме для того. Є пускові об’єкти й на 2012 рік. І так у нас заплановано по кожному району. Тобто величезна робота ведеться у цьому напрямку.

І ще існують внутрішні резерви. Ми відновлюємо вісімдесят вісім груп, а це означає, скажімо, еквіваленту восьми садочків. Тому буде куди вести малечу, й буде де їм займатися, незважаючи на погодні умови.

Людмила Ващенко: Я знаю, що ваші колеги дуже люблять цифри. Знову до цифр. Знаючи ваші інтереси, я намагалася підготувати, принаймні цей матеріал. Реформи за двадцять років робляться сьогодні винятково на ентузіазмі наших працівників — освітян. Винятково на ентузіазмі. Наскільки довго вистачить цього ентузіазму, не знає ніхто. Але, ви розумієте, що та соціальний депресивний стан, який панує в суспільстві, він так чи інакше стосується й освітньої сфери. Чому я зараз так песимістично говорю? Я хочу привернути вашу увагу до цих проблем, бо вони є кардинальними. Мій колега в Цюриху в Швейцарії професор отримує п’ять тисяч євро на місяць, мій колега поряд зі мною, який працює на аналогічній посаді, отримує 2135 гривень на місяць. Як довго ми можемо примушувати, а це аморально примушувати людину, яка багато років працювала над своїм фахом, над своїм професійним рівнем, для того, щоб він сьогодні послугувався Україні.

Я кожного дня говорю своїм колегам, що ви маєте, як кажуть хороші, традиційні такі управлінці, ти маєш лягати й прокидатися з думкою про те, що ти зробив для рідної освіти. То як ми можемо говорити про це, коли зарплата не дозволяє, це аморально навіть говорити про такі речі з такими цифрами. Це те, про що я хотіла зауважити. Про дитячі садочки, звичайно, мої колеги мають інформації більше.

Юрій Гаврилечко: Дякую. Запитання журналістів, будь ласка.

Сергій Хомінський, Українське радіо: ви побіжно вже згадувати цю тему. Але добігає кінця кампанія тестування, прперду вступна кампанія. Можна дати перші оцінки, які проблеми, що хотілося б змінити? Питання до всіх учасників прес-конференції.

Євгенія Ярова: На сьогоднішній день організація зовнішнього незалежного оцінювання — це абсолютно автономний процес від закладів освіти та від керівництва закладів освіти. Діти реєструвалися на тестування в режимі он-лайн, вони так само індивідуально кожен отримував інформацію, де та в якому закладі буде здавати. В принципі ми результати цього тестування маємо за погодження дітей, батьків і навчального закладу вже ближче до першого вересня. Цього року діти здавали державну підсумкову атестацію, тобто екзамени шкільні, одержували документи про освіту на 30 травня, з 2 червня почалося зовнішнє незалежне оцінювання. 18 червня пройшли останні тести, й уже починається вступна кампанія в вузи. Діти отримали сертифікати, вже знають кількість балів, яка необхідна, наприклад, для вступу на бюджет, але в цьому році їм буде дуже легко, тому що ми в перший клас набрали 23 тисячі, а випустили всього сім тисяч. Тому, думаю, що всі вузи будуть за них боротися цього року, для того, щоб залучили їх до себе на навчання, тому що це відповідне навантаження викладачів і все таке інше.

Юрій Гаврилечко: Тобто демографічна криза хвилями йде?

Євгенія Ярова: Ви знаєте, це якраз результати реформи тих ще років, радянських, здається, чи двохтисячних, коли ввели чотирирічну початкову школу.

Вікторія Чоломбитько: Була трирічна початкова школа, а потім перейшли на чотирирічну й діти з третього класу перейшли в п’ятий. А в деяких закладах були четверті класи. Це не криза винна.

Журналіст, Український бізнес-ресурс: Цього року були ще й тести в молодших класах за якимись книжечками.

Євгенія Ярова: У п’ятих-восьмих класах.

Журналіст: Що показали ці тести?

Вікторія Чоломбитько: Це контрольні роботи. Я вам вдячна за це запитання, і вдячна за позитив, з яким ви його задаєте. Тому що дійсно, про ці контрольні роботи було оголошено ще на початку лютого. Уявіть собі, скільки було часу для того, щоб можна було приготуватися. Це не відбувалося зненацька. Крім того, всі тексти були оприлюднені. Ми з вами завжди писали контрольні роботи, я особисто свого часу складала з п’ятого класу всі іспити й контрольні роботи, коли приходив учитель і давав, ніколи клас не знав, ніколи учні не знали, який буде зміст контрольної роботи. В цьому навчальному році всі могли подивитися в он-лайні зміст контрольних робіт, я вас запевняю. І коли дійсно є система знань, є система навчання, то це нормальний контроль знань. Тому ні стресів, ні якихось несподіванок не було. Тим паче, діти писали в своєму класі, зі своїм учителем і свій учитель перевіряв цю роботу. В мене така інформація, що діти показали хороші результати.

Євгенія Ярова: Я можу додати з приводу контрольних робіт. Що ми для себе дійсно зробили аналіз по всіх предметах по якості складання, то це від семи до дванадцяти балів. Самі для себе ми, чесно кажучи, здивувалися, тому що в нашому районі Шевченківському виявився досить високим відсоток знань з геометрії, з російської мови, і з української мови в російськомовних школах. Це теж нас здивувало. На сьогоднішній день дуже низький відсоток якості по хімії, — по місту десь 36 відсотків, а по Шевченківському району до сорока двох. Це зумовлено тим, що хімія майже ніде не потрібна для вступу в вищий навчальний заклад. Тому як би не треба особливих зусиль докладати, щоб її знати.

Вікторія Чоломбитько: Знову ми говоримо про мотивацію. Міжнародні олімпіади тільки розпочнуться, але дуже приємно сказати про те, що на олімпіаді Менделєєва в Москві наші кияни, наші учні отримали срібло та бронзу.  До речі, за останні п’ятнадцять років, скажімо, в команді учнів була більшість дітей киян учнів із київських шкіл, це одинадцятикласники,  беруть участь на міжнародних олімпіадах і ми привозимо перші місця. Ми стаємо переможцями і з математики, і з біотехнологій, інформатики у світі. Навіть був такий випадок три роки тому, коли учень дев’ятого класу став абсолютним переможцем з інформатики в світі.

І стосовно того, якщо ми будемо говорити про реформи, то це дійсно, ще й державні стандарти, державні програми. А що стосується безпосередньо Києва, то у нас розроблена програма «Освіта Києва 2011-2015», в якій ми передбачаємо амбітні такі плани, але без віри не можливо, і ми реально оцінюємо ситуацію. Ми передбачаємо все ж таки вийти на той рівень якісної освіти, яка на сьогодні вимагається у світі. І стратегія розвитку Києва до 2025 року має сектор, сегмент розвитку освіти. Без стратегії неможливо рухатися, треба знати, в якому напрямі.

Юрій Гаврилечко: От якраз у мене запитання, можливо, до пані Людмили, чи до вас, пані Вікторія, щодо міжнародної ситуації й відповідно якості. Вчора уряд Німеччини подав до Бундестагу законопроект, наскільки я знаю, яким передбачається спрощений порядок працевлаштування на роботу іноземців із вищою освітою. Окрім того ще й щодо визнання дипломів тих країн, які раніше Німеччина не визнавала. У першу чергу це стосується інженерних спеціальностей, оскільки той бум підготовки усіляких менеджерів різних ланок, різного толку й незрозумілої якості, Німеччина пройшла трохи раніше, й на даний момент, за даними їхньої державної статистики, їм не вистачає близько мільйона інженерів. Відповідно, я думаю, що значною кількістю, можливо, майбутніх німецьких інженерів можуть стати якраз українські інженери, які до цього часу, на жаль, були вимушені працювати лише тут, оскільки дуже складно захищати такі дипломи саме в Німеччині.

Людмила Ващенко: Дякую вам за запитання. Це дуже хороший показник. Це показник того, що наші дипломи будуть ратифікуватися в Європі, я, на жаль, не бачила документа загалом в автентичному варіанті, але, якщо стосується сьогодні технологічного напрямку, то йдеться про те, що наших фахівців все-таки в технічних університетах України, КПІ, скажімо, інших подібних університетах класичних, готують достатньо добре. Це позитивно для України в тому плані, що сьогодні кожен студент, який отримує освіту в нашій країні, має можливість або продовжувати її за кордоном, або, скажімо, бути затребуваним і отримати місце роботи на тому ринку праці європейському, на якому він може запропонувати свої компетентні переваги, професійні переваги.

Але стосовно ЗНО. Я не хотіла, але треба розбавити інформацію, бо все у нас виглядає дуже гарно. У нас кожна проблема, кожна стратегія, яка виникає, стає дуже популярною тоді, коли долучаєтеся до неї ви, журналісти. От ви вмієте робити гарні реклами тієї чи іншої ідеї. Цим користуються іноді. На сьогоднішній день існує одна, так звана «Біла книга України», яку видала Національна академія педагогічних наук, про стратегічні напрямки розвитку освіти в Україні. Але вона є лише методологічним документом і наші всі оці новації здебільшого приймаються доволі необґрунтовано.

І те, що стосується незалежного зовнішнього оцінювання. Хороша ідея загалом, але вона вимагає дуже великого доопрацювання. Насамперед в нашій країні на сьогодні не існує взагалі школи підготовки текстологів і звідси ви дуже часто зустрічаєте, коли педагоги, вчителі сьогодні скаржаться на рівень тестів, оскільки це дуже важка, трудомістка, а також витратна справа сьогодні — підготувати такого текстолога.

Далі, інша проблема, яка мене, скажімо, теж дуже турбує. Гадаю, що вона турбує й більшість державних службовців — а скільки коштує ця система для України? Хто-небудь задавав собі таке запитання? Скільки ми сьогодні витрачаємо? Чи настільки багата наша галузь і маємо стільки від цього ефекту — і соціального, скажімо, і людського, щоб ми могли витрачати таку велику суму на ці тестування? Це риторичне запитання, це не тому, що я категорично проти системи, вона певною мірою є хорошою. Але над нею треба ще дуже багато працювати фахівцям, і таких фахівців треба вчити. Це знову щодо людських ресурсів.

Вікторія Чоломбитько: Цілком згодна, але яка перевага для дитини з будь-якого куточку України, який отримує свої відпрацьовані бали й може обирати той вуз, де він хоче навчатися. Це так важливо. Це чесно відпрацьовані твої бали. І на сьогодні це дійсно можливість, знову ж таки, рівний доступ до якісної освіти.

Юрій Гаврилечко: Відповідно тут у мене виникло запитання щодо рівного доступу до якісної освіти. Система тестів узагалі не була розрахована на оцінку знань, коли вона виникала. Вона виникла в Сполучених Штатах, і єдиною метою цієї системи було уникнення расової дискримінації, щоб не ставили погані оцінки американським неграм. Відповідно, якщо зараз у нас існує проблема з підготовкою саме текстологів, — і я можу побитися об заклад будь із ким, що я будь-який тест, не знаючи предмета взагалі, здам на тридцять відсотків із заплющеними очима і лише знаючи номер відповідного завдання й номер відповіді. Усе. Це статистика, і це досить просто перевірити кожному на собі. Й коли йдеться про те, що ми за допомогою тестів боремося з корупцією, чи надаємо рівний доступ до вищої якісної освіти, то чомусь забуваємо, що мета взагалі загальної освіти, не лише початкової, а й середньої, — це не стільки підготувати дитину до рівного доступу чи поборотися з корупцією, а надати знання.

Й зараз у всьому світі існує дійсно проблема саме з оцінюванням не лише знань, а з тим, що людина, коли виходить… Ні, вона дуже, ви дуже правильно сказали, що дитина, яка набирає двісті балів на тестах, вона потім може бути в житті не дуже успішною, а в достатній кількості випадків узагалі по цьому предмету може не дуже добре себе почувати, саме за рахунок того, що більшою мірою для підготовки тестів потрібно не розбиратися в предметі, а запам’ятати. І, чесно кажучи, коли я зараз почув, що за півроку тести висіли в Інтернеті й діти їх склали на сім балів, мене це, чесно кажучи, вражає. Тому що за півроку можна підготуватися й напам’ять вивчити будь-який тест, навіть повний курс школи за свій рік, а не лише ті декілька предметів, із яких проводять іспит. Тобто, тут або немає мотивації, або так досить специфічно складені тести, або ми зараз знову підходимо до системи реформ з погляду, що потрібно щось зробити. Ми із самого початку казали, що якщо не має мети, то незрозуміло що…

Людмила Ващенко: Не буде попутного вітру…

Юрій Гаврилечко: Саме так. І що ми будемо робити? Тобто зараз у нас уже, наскільки я досить часто спілкуюся і з роботодавцями, і з Державною службою зайнятості, існує проблема з кадрами. І саме тому, що значна кількість не лише приватних вузів, а й державних почали готувати будь-які спеціальності. І КПІ, який я закінчував, зараз готує і філологів, і менеджерів, і юристів… Будь-кого. Слухайте, якщо й далі в цьому напрямку буде розвиватися освіта, то ми будемо мати фахівців із складання тестів. Дуже добре, а що далі? Чи не буде саме цей процес підміни понять навчання боротьбою з корупцією чи вільним доступом до освіти й далі заважати реалізуватися? Бо це стратегічне завдання. Освіта — це є та система, на якій має базуватися держава.

Людмила Ващенко: Я, з вашого дозволу, спробую відповісти, можливо, чисто суб’єктивно з точки зору своєї практики та досвіту роботи. Я хочу повернутися до того питання, що будь-яке нововведення, перш, ніж воно має стати освітньою стратегією, стратегією освітньої політики в Україні, має бути обґрунтованим і доведена його оптимальність, доцільність, і необхідність виконання. Те, що ви говорите, мета та ціль. Вони мають бути визначеними, вони мають бути обговорені. За двадцять років я не пам’ятаю дуже багато прикладів, щоб ідеї, які пропонувалися як стратегічні напрямки реформ, дуже багато обговорювалися в суспільстві. Я знаю, наприклад, випадки, коли ті чи інші моделі накладалися просто на систему української освіти, привносилися. І таким чином ми сьогодні стикаємося з тим, з чим стикаємося. Вони мають адаптуватися, має пройти певний механізм запровадження цих систем. І тому треба говорити про дуже тісну співпрацю вчених, практиків, управлінців у цій системі для вироблення освітньої політики, й тих напрямків реформ, про які ви говорите.

Наші закони сьогодні не узгоджені в часі з реформами. Наші закони сьогодні не доганяють цей час. Ми випереджаємо у своїх діях, — прикладом є зовнішнє незалежне оцінювання,- закони. А це не є позитивним фактом. Далі, Кабінет міністрів, як виконавчий орган влади повинен потурбуватися зі своїми структурними підрозділами про відповідне фінансове забезпечення цих реформ. Тільки тоді вони можуть втілюватися.

Юрій Гаврилечко: Якщо не помиляюся, я тут поділив, 380 гривень на рік виділяється на підвищення кваліфікації педагогів. Тобто це вартість декількох підручників, або двох годин тренінгу.

Людмила Ващенко: 380 гривень на рік, майте на увазі, що в цю цифру входить оплата комунальних послуг, електроенергія, користування комп’ютером, веб-середовищем і таке інше, оплата праці професорсько-викладацького складу в тому числі — на оце все лише 380 гривень.