Творцям майбутнього, щоб підняти нашу цивілізацію на вищий рівень, доведеться вирішувати проблему приборкання капіталізму, оскільки в інакшому випадку ця дика сила без мозку неминуче приведе людство до загибелі.

Частина І

 

Ганебно бути бідним та незнатним в суспільстві, що йде правильним шляхом. Ганебно бути заможним та знатним в суспільстві, що йде неправильним шляхом.

 

                                                                                                          (Конфуцій)

 

Однією на всіх є тільки істина, а правда у кожного своя.

Істина – це те, що існує об’єктивно. Правда – те, як людина бачить це і сприймає.

Тому істина нас об’єднує, тоді як правда дозволяє кожному бути самому собою.

Але в певні історичні моменти істина розводить по різні боки, а правда об’єднує…

Засновник «Тризубу» ім. С. Бандери, В. Іванишин, коли ще був викладачем Дрогобицького педінституту, розповів мені одного разу, як він читав лекції.

Заходив в аудиторію та найперше «шукав очі». В будь-якій аудиторії, казав він, є хоча б пара очей, для яких варто викладатися. І коли ці очі знаходиш, вся наступна лекція іде, як яхта при попутному вітрі…

Популярные статьи сейчас

ПриватБанк ограничит расходы по картам: кого коснется

Романенко призвал остановить маразм с запретом на выезд для мужчин

Генштаб прокомментировал запрет покидать место проживания мужчинам призывного возраста

ОККО и WOG сделали важные заявления о лимитах на топливо

Показать еще

Основною проблемою соціальних наук ще років двадцять тому було питання про вирішальний фактор людської поведінки: соціальні умови чи вроджені якості. З остаточним розшифруванням геному людини все стало на свої місця.

Якщо в післявоєнному світі твердження про те, що основи людського світогляду закладаються генетично, сприймалося як пропаганда нацизму, то сьогодні не знати цього вже не comme il faut у серйозній науці.

Німецький вчений Г. Гайнзон, якого дехто порівнює з Марксом сучасної соціології, пише: «Неправильні ідеї не з’являються зі Священного писання, вони створюються самими людьми, тому що їм потрібні неправильні ідеї, щоб виправдати свої дії. Відповідно, їх не можна зупинити, пояснивши, що їхні ідеї неправильні. Рухи не створюються неправильними ідеями. Навпаки, неправильні ідеї народжуються для потреб рухів»

Опустимо епітет «неправильні», але якщо первинним у виникненні ідеї визнається потреба якогось руху, то логічно припустити, що пропаганда та агітація тільки тоді дають бажаний результат, коли відповідають внутрішнім прагненням аудиторії. В цій схемі відповідна ідеологія є тільки каталізатором, що запускає вже наперед запрограмовані процеси в душах людей, виводить маси з апатії й веде їх туди, куди вони самі прагнуть, тільки шляху не знають.

Отже, в кожній людині є зашифрованою своя об’єктивна місія, й тільки тоді людина стає вільною та розкриває свій потенціал, коли вона цю місію реалізує.

Тому, йдучи за ідеями, і навіть віддаючи за них життя, кожен в реальності залишається завершеним себелюбцем, переслідуючи виключно власні інтереси. А ці інтереси випливають з його натури, що в кожного своя.

Зрозуміло, що далеко не всі ближні є геніями, і навіть найкраща ідея з дипломом «Кембріджської академії» не зробить з бандита – професора, а з осла вченого, хоч ти йому Героя України присобач на одне місце, однак, те, що в кожної людини є свій шлях, зобов’язує ставитись до цього з повагою.

Той, хто вважає, що будь-кого можна «перевиховати» під певну суспільну модель, неминуче прирікає себе на «остаточне вирішення» проблеми розходження інтересів реальної сукупності індивідів з моделлю суспільства, яку їм намагаються нав’язати.

Фактичний рівень злочинності в суспільстві якраз і відображає розбіжності між юридично існуючою моделлю та об’єктивно оптимальним ладом для даного народу. Бо так само, як кожна людина прагне бути самою собою, так і кожен народ схиляється до життя за оптимальними для нього нормами поведінки.

Відповідно, одна й та сама ідея одні спільноти об’єднує, а інші розвалює.

Проблема полягає і в тому, що в певні періоди свого існування будь-який етнос перестає бути ментальною цілісністю, а тому на питання про оптимальну модель свого життя не може дати зрозумілої відповіді.

На початках будь-якої спільноти стоїть ідея. Ця ідея «заводить» маси, спрямовує всіх в одному напрямі й перетворює хаотичні зборища індивідів в спільноспрямовану єдність.

Однак, не навколо всякої ідеї формується щось життєздатне. Скажімо, ідея «жити, як в Німеччині» може зібрати під свої прапори хіба що соціальних паразитів.

Ідея ж на перспективу мусить бути благородною, реальною та унікальною.

Але навіть наявність такої ідеї не гарантує, що щось з того буде.

Коли генетичних паразитів в суспільстві розплоджується занадто багато, то будь-яка конструктивна думка там гаситься на корені, а популярними стають віяння, скажімо так, неадекватні.

Там, де «подавляюча» більшість хоче жити, «як в Німеччині», а працювати, як на Кубі, всяка ідея втрачає свій творчий потенціал, спільні інтереси нівелюються, й на перший план виходять питання індивідуального самоутвердження.

Але хіба можна собі уявити благородного аристократа, що йде в спілку з колишнім шапкокрадом заради дерибану народного майна?

Ще важче собі уявити, щоб дегенерат зміг вижити своїм розумом.

Суспільство починає активно рухатися до розпаду на окремі ментальні субспільноти, кожна – зі своїм баченням та усвідомленими завданнями.

Рівень соціальної дистанції всередині цих субспільнот є на порядок нижчим, ніж між ними, тому принципи, які ними сповідуються, є для їхніх членів важливішими, ніж будь-які загальнонаціональні проблеми.

Кожна з них має свої оригінальні плани на майбутнє, а катаклізми для того й існують, щоб відокремлювати зерно від полови.

Тому періоди стабільного зростання чергуються з періодами руїни.

Руїна, як правило, спричиняється зміною історичних умов існування етносу, тобто – переформатуванням вимог до нього. Одна реальність себе вже вичерпала, а для іншої потрібне зовсім інше.

Це можна порівняти зі зміною видів змагань, коли на одному етапі естафети оптимально почуває себе довгоногий худорлявий стрибун, а на іншому – телесатий важкоатлет.

Історичне завдання руїни – очистити дану расу від всякого роду дегенератів, зайвих матеріальних благ та, відповідно, дурних мрій. Внаслідок чого народ отримує впевнену свіжість погляду та непереборний потяг до великих звершень.

Отже, завершення періоду руїни слід сподіватися тоді, коли найбільш відповідна вимогам часу субспільнота завершить формування нової нації під себе на основі ідеї, що найбільш адекватно відображатиме як актуальні всесвітні проблеми, так і найбільш ефективний шлях їхнього розв’язку в окремо взятій країні.

Розпад колись цілісного етносу на субспільноти відбувається за рівнем усвідомлення. В одного горизонт бачення – на тисячу поколінь, в іншого – до найближчої пляшки.

Очевидно, що навіть перебуваючи в одному і тому самому місці в один і той самий час, перспективи свої і світу вони будуть оцінювати по-різному. Звідси – й фундаментально відмінні підходи до загальної політики.

Рівень усвідомлення людини визначається досконалістю її мозку, як генетичною, так і функціональною. А рівень її свідомості, в свою чергу, визначає рівень оптимальності її поведінки.

Розуміння принципів Всесвіту доводить силу людини до абсолюту, але на це здатні одиниці. Найкращого багато не буває.

Людина при народженні отримує невідчужувані права, але не завжди – здатність ними користуватися: чим досконаліше суспільство – тим більше обов’язків вона накладає на своїх членів; і для того, щоб тримати в голові все необхідне для життя в цивілізованій спільноті, потрібно мати цю голову достатнього розміру.

Основних рівнів свідомості можна виділити чотири:

 

—          фізіологічного тіла;

—          творчої особистості;

—          представника певної раси;

—          частинки Всесвіту.

 

І різні рівні усвідомлення спонукають людей на різне ставлення до світу.

В межах однієї системи досконалий будує, примітивний – руйнує.

Без досконалого примітивний вижити не може, однак, наявність останнього позбавляє досконалого всякого сенсу життя: неможливо ні створити нічого тривкого, ані жити по-людськи.

Досконалих – одиниці, примітивних – легіони. Коли якийсь розумник спробує оприлюднити свою оригінальну думку, що суперечитиме уявленням «подавляючої» більшості, його, швидше за все, затопчуть, як Гамана.

Але яке ж роздратування поглинає індивіда, коли жертовно виплекане ним для блага людства з перспективою на століття кимось, менш головатим, але статусним, пускається на задоволення своїх хвилинних наймерзенніших потреб!

І нема на то ради…

Як писав Шекспір (в перекладі Д. Паламарчука):

Стомившися, вже смерті я благаю,
Бо скрізь нікчемність в роскоші сама,
І в злиднях честь доходить до одчаю,
І чистій вірності шляхів нема,
І силу неміч забива в кайдани,
І честь дівоча втоптана у бруд,
І почесті не тим, хто гідний шани,
І досконалості ганебний суд,
І злу – добро поставлене в служниці,
І владою уярмлені митці,
І істину вважають за дурниці,
І гине хист в недоума руці.

Стомившись тим, спокою прагну я,
Та вмерти не дає любов моя.

Коли бачиш аристократа в наймах в дегенерата, то розумієш, що цей тлінний світ вже нічого не вартує…

В певні моменти найбільш досконалим представникам певного народу привабливішим стає померти за свою ідею, аніж довічно скніти під проводом «недоумів».

Ідея, що її аристократ вважає вартою його життя, відображає краще суспільство, в якому люди, подібні йому, матимуть змогу жити гідно. І не біда, що будувати це життя, як правило, доводиться на вітрі, камені й піску, тобто там, де ніхто, крім найсильніших духом і розумом вижити не може, головне – це мати змогу бути людиною серед людей.

Щастя – це коли тебе розуміють…

Коли якийсь етнос покидають найбільш розумні, всякий поступ у ньому нівелюється, і дні його злічені до того моменту, доки не прийде хтось більш розвинутий та не зажене реліктів в резервації.

Народ без мудреців – як корабель без навігаційних приладів. Його носить в океані, як сміття, доки не викине на якісь скелі й тим не припинить існування, що вже давно втратило всякий сенс.

Але ж катастрофа настає не тому, що буря на морі чи криза в Європі, а тому, що пливли не туди.

Однак, це зрозуміло лише тим, хто має можливість спостерігати все збоку. Тим же, хто на кораблі, позбавленим всякого розуміння, де вони знаходяться, здається, що все йде, як потрібно, лише щоб була стабільність та не було війни…

Може виникнути питання: а чи не ганебним є для кращих людей нації покидати її в найскрутнішу хвилину?

По-перше, це не вони її кидають, це вона їх кинула.

В своєму актуальному статусі наймудріші та найчесніші в Україні позбавлені всякого впливу на суспільні процеси, а відтак – є для неї лише зайвим баластом.

По-друге, в суч. українців, як і у всякого народу в руїні, немає вибору вижити чи відійти, а є вибір між відійти, перевтілившись в щось абсолютно нове, а чи просто відійти.

В таких умовах поняття честі та гідності втрачають свій традиційний зміст.

Уявімо собі, якби, скажімо, ті ж Мойсей чи Ісус, замість кликати людей до незвіданого і тим підбурювати їх проти рабських традицій своєї батьківщини, сумлінно трудилися б «на своїх постах» на користь сучасних їм держав. А якби Вашингтон з Джеферсоном замість війни за незалежність до останнього виконували б свій «громадянський обов’язок» перед короною, як і належить справжнім англійським аристократам?

Напевно, здобули б якісь регалії…

А світ і до сьогодні за найвищий авторитет вважав би тильну частину сестри нареченої принца, чи то б пак, фараона з «божественною» пляшкою на голові…

Модель ринкової демократії є оптимальним способом існування для людей, здатних мислити цінностями третього рівня.

Вже тому цю модель не можна вважати останнім подихом цивілізації. А це – сигнал до дії всім незадоволеним.

Світ матеріального накопичення добігає свого кінця. Основні ідеї, на яких він будувався – теорія ринкової демократії та марксизм – хибують однією спільною вадою, і тому час домінування цих теорій обмежений епохою капіталізму.

Вада ця – вже згаданий соціально-економічний детермінізм, що був однаково життєво важливим для імперій по обидва боки океану.

Якщо виходити з нього буквально, то необхідно прийняти за даність, що розвиток всіх народів світу підпорядковується загальнообов’язковому алгоритму, й існує певна універсально ідеальна модель суспільства, тому питання тільки часу, коли всі народи світу зіллються в єдиній державі.

Розходження полягало лише в тому, як ця держава повинна виглядати. Вірніше: хто повинен грати в ній першу скрипку – соціально орієнтовані слов’яни чи агресивно підприємливі германці.

Поява таких наук як генетика, соціоніка, етнологія, тощо перетворила соціально-економічний детермінізм на різновид флогістону, а розпад СРСР поставив на ньому остаточний хрест.

 

Частина ІІ

 

Газета – это не только коллективный агитатор, но и коллективный организатор

(В.  Лєнін, «Что делать?»)

 

В сьогоднішньому світі є, принаймні, два різні типи.

Перший – старіючий, з багатою на все лихе історією, тоннами жирових відкладень, задишкою, склерозом та прогресуючим маразмом.

Другий – навіть не істота ще, а так собі, зародок. Він ще не люрає під себе, не сміється до світу і не простягає ручки до оточуючих, сам не знаючи навіщо.

Невідомо навіть, де почують його перший крик.

Але він таки мусить народитися, і його появи на світ перший тип чекає, як Ірод чекав народження Ісуса.

Бо цей мацюпосик є стократно жахливішим для актуальних владоможців, ніж усі терористи, фундаменталісти, радикали, педофіли, расисти, сексисти, антинародні режими та антисеміти, разом взяті.

Суч. Україна є визнаним світовим лідером в сенсі деградації, отже, актуальна для неї дилема є: стати першою серед вмираючих, чи першою серед новонароджених.

Ніколи ще в її історії дистанція між цими полюсами не була такою малою…

В боротьбі старого та нового нове має шанс тільки тоді, коли переважає старе якістю. Тому суспільство майбутнього мусить:

  1. Мати досконалу структуру. Соціальна дистанція між його членами мусить бути на порядок меншою, ніж в будь-якій з існуючих спільнот, при кардинально вищому рівні індивідуальної свободи.
  2. Задовольняти насущні потреби своїх членів ефективніше, ніж будь-де, без шкоди для навколишнього середовища.
  3. Бути імунним до зовнішньої загрози.

 

Жодна з реально існуючих на сьогодні суспільних моделей цих завдань вирішити не здатна, тому шлях людства в майбутнє лежить через фундаментальні катаклізми.

Теоретична модель комуністичного суспільства, і це є безперечним в середовищі дотичних мислителів, формує ідеал досконалості, доступний людині як біологічному виду.

Цей ідеал дає змогу раціоналізувати суспільне виробництво до такої межі, коли продуктивність суспільної праці в сенсі реальної корисності суспільного продукту та, відповідно, рівень суспільного задоволення,  досягають свого абсолютного максимуму, а рівень матеріального споживання мінімізується до обсягу реальних потреб людини.

Максимальна різниця між потенціями суспільства та його матеріальними запитами й дає ту силу, завдяки якій дане суспільство здатне протистояти будь-яким викликам.

Однак, коли в СРСР було завершене створення матеріальної бази комунізму, він, замість того, щоб проголосити перехід людства в нову історичну епоху, раптом взяв і розпався. Причому, результати розпаду виявилися ще більш примітивними, ніж морально застаріла модель ринкової демократії.

Фукуяма з того розпачу навіть написав «Кінець цивілізації», про що тепер прилюдно жалкує…

А проблема – в «людському факторі».

Кожен народ формує суспільство за своїм образом і подобою, і кожному типу суспільства відповідає свій тип людини.

Будь-яке реально існуюче суспільство, основним елементом якого є люди, не може бути досконалішим, ніж його члени. А члени ці не можуть стрибнути вище своєї голови, тобто – генетично заданих можливостей.

Ракету з лайна збудувати можна, якщо проявити фантазію і насильство над останнім, от тільки куди долетить…

З цієї точки зору справа створення суспільства майбутнього впирається в проблему критичної маси людей, здатних абсолютно вільно та свідомо жити в гармонії з Всесвітом.  Питання стоїть таким чином, що мусить сформуватися нова раса, яка зробить можливим те, що до цього часу існувало виключно у вигляді утопій…

Розвиток людства йде від примітивного до досконалого, і в ланцюжку «рабовласництво-феодалізм-капіталізм-комунізм» кожен наступний тип суспільства є на порядок складніший, ніж попередній.

Проте, для кожної моделі існує своя межа чисельності людства. Для тотального капіталізму на Землі ця межа складає біля 1,5 млрд. чол., отже, людство виживає лише тому, що більшість його до капіталізму не дотягує.

Сучасна психологія спростувала аксіому про здатність людини як такої до раціональної поведінки: більшість представників роду людського в реальному житті неспроможні дати собі раду шляхом свідомого вибору.

Чи винна ця більшість у своїй нездатності бути «цивілізованою»?

Аж ніяк. Не сама вона себе створювала.

І якби могла, то вибрала б для себе краще життя.

Але в ієрархічній піраміді суспільних устроїв життєвий простір кожного наступного рівня обмежується потужністю попереднього пласта, отже, ринкова демократія тільки тому має можливість наразі процвітати, що «нецивілізовані» народи здатні ефективно постачати її всіма необхідними ресурсами.

Тільки тому, що самі цих ресурсів не здатні використати.

Творцям майбутнього, щоб підняти нашу цивілізацію на вищий рівень, доведеться вирішувати проблему приборкання капіталізму, оскільки в інакшому випадку ця дика сила без мозку неминуче приведе людство до загибелі.

Завдання не в тому, щоб знищити капіталізм, як цього прагнув Маркс. Бо для цього потрібно було б «утилізувати» народи, для яких він є суспільним ідеалом. А в тому, щоб ці народи призвичаїти жити не за рахунок, а на благо решти людства.

З цієї точки зору створення суспільства, що відобразило б досягнутий людством на сьогодні рівень знань та технологій, стає справою порятунку життя на планеті.

Для того, щоб людство не зжерло само себе, ним повинні керувати духовно найсильніші.

Чи можна собі уявити, щоб найдосконаліші з роду людського жили за принципом: «Нагрій ближнього, доки ближній не нагрів тебе?»

А раз так, то навіщо в спільноті розумних людей громадити паразитичні структури ринкового перерозподілу, які в сучасній типовій «цивізізованій» країні забирають 4/5 національного продукту?

В сьогоднішньому світі термін «комунізм» одним нагадує про їхнє тяжке минуле, а в інших асоціюється з невідворотнім майбутнім, в якому вони втратять свій статус безкарних авторитетів.

Але обвинувачувати теорію в тому, що її практична реалізація в певному конкретному випадку принесла негативні плоди – те саме, що судити Нільса Бора за катастрофу Чорнобиля.

Потрібно зауважити, що автор не є симпатиком якої-небудь з існуючих в Україні політичних партій, ані якої-небудь з наявних політичних ідеологій.

Тому в жодному випадку не має бажання влазити в дебати на тему: «Скількох замучили бандерівці?» чи «Скільки померло від Голодомору?». З одного боку – аргументна база сторін в цих диспутах за 25 останніх років вже відома до останньої титли, з іншого – відповіді на подібні питання мусять давати професійні історики, до яких автор не належить.

Автор є професійним політекономом, а для політеконома будь-яка теорія – це всього-навсього інструмент, яким можна або вміти, або не вміти користуватися, як ізраїльський льотчик – штурвалом «Мессершмітта».

Якщо затабуювати «комунізм», то яким словом позначатимемо суспільство, де рівність, свобода та братерство нарешті стали реальними принципами суспільного життя, настільки буденними, що люди щиро дивуються, як можна було жити інакше?

Де «бізнес» означає виключно творчий самопрояв на загальне благо, а завдання оптимізації економічної діяльності, виробництва, фінансовий облік та збір податків вирішують комп’ютери, і гроші кишені вже не тягнуть.

Де майно не антагонізує, а об’єднує.

Де питання знаходження оптимального партнера для сім’ї чи роботи вирішується в рутинному порядку.

Де робочий день мінімізований, тривалість життя – максимізована до природніх меж, а творчість людини меж не знає.

Де загальноприйняті норми поведінки не порушуються не тому, що за це карають, а тому, що вони відповідають внутрішньому єству кожного і дозволяють йому виявити свої найкращі риси.

Де найбільш впливові люди нації є одночасно взірцями скромності, освіченості, вихованості та здорового способу життя.

Де люди споживають тільки те, що реально задовольняє їхні насущні потреби, а пристрасть до наживи трактується як різновид наркоманії.

Де забезпечення насущних потреб людини гарантоване на найвищому рівні якості.

Де люди радіють одне одному, і кожен відчуває насолоду вже від того, що він є, що є близькі та рідні, ця країна і ця прекрасна планета.

Той, кому таке суспільство видається казкою, просто несвідомий усіх тих можливостей, які надають людині сучасні науки та технології.

Але якщо для створення такого суспільства, на порядок справедливішого, ніж що-небудь існуюче в цьому світі, вже не існує жодних об’єктивних перешкод, то чи повинна мисляча людина задовольнятися тим, що їй втулюють в якості єдино можливої «Української Держави» з усіма її «міжнародними зобов’язаннями»?..

Зрозуміло, що для забезпечення своєї життєдіяльності суспільство майбутнього мусить ефективно застосовувати певний набір репресивних заходів щодо тих, хто загрожує його існуванню.

Суспільство майбутнього в будь-якому випадку буде тоталітарним в сенсі суспільного контролю за індивідом, оскільки це лежить в межах технічних можливостей, надає спільноті певні конкурентні переваги, отже, обов’язково буде колись кимось реалізоване, й відтак стане стандартом соціотворення.

Питання тільки в тому, хто буде володіти цим інструментом, і в чиїх інтересах.

Як створення атомної бомби змусило людство до зміни підходів у військовій сфері, так само сучасні можливості контролю над людьми вимагають переосмислення фундаментів соціотворення.

В спільнотах, побудованих на принципах справедливості, найвищою мірою покарання є екскомунікація.

Міра сувора, але виправдана: якщо тобі важко знайти гармонію серед нас – шукай те, що тобі до вподоби. І не заваджай нам жити так, як нам подобається.

Але якщо, скажімо, десь в екваторіальних нетрях людина невідомої науці раси володіє великою силою духу та розуму й виявляє високі моральні якості в повсякденному житті, то не повинно бути жодної перешкоди, створеної людьми, для того щоб вона могла жити в досконалій спільноті.

В цьому є радикальна відмінність від філософії суспільства епохи націоналізму.

Якщо в актуальних «цивілізованих» спільнотах репресивні заходи спрямовані на позбавлення індивіда свободи, тобто – можливості робити вибір, то в суспільстві майбутнього сенс покарання полягатиме в позбавленні індивіда можливості вибору, для нього неоптимального.

Екскомунікація, що дає людині можливість знайти себе, можлива лише у світі, де місце проживання визначається виключно індивідуальними уподобаннями, а не, скажімо, візою в паспорті…

Очевидно, що для означення суспільства епохального виміру повинен бути термін, однаково впізнаваний та однозначний в усіх куточках Земної кулі.

Політкоректні евфемізми на кшталт «постіндустріальне» чи «інформаційне» суспільство нічого не говорять про соціально-економічні нюанси.

Але якщо ігнорувати питання суспільного ладу й міряти все економічними досягненнями, то тоді США і Саудівську Аравію слід відносити до однієї групи країн, а Україну та КНДР – до іншої.

За відсутності вичерпної характеристики суспільства наступної епохи ним можна проголосити будь-яке і задекларувати себе єдиноправильним взірцем для наслідування, підкріпивши цю тезу дронами й зомбоящиками.

Але вся «фішка» в тому, що гармонія людини з Всесвітом є поза межею можливостей ринкової демократії, і забезпечити людині максимум самореалізації при збереженні життя на Землі можна тільки через суспільний устрій, якому немає відповідників серед сучасних «цивілізованих» країн…

Сила майбутнього – в істині. А істина в даному випадку полягає в тому, що слово «комунізм» доводить до абсолюту очевидність необхідності протиставлення майбутньої епохи епосі минаючій.

Ця необхідність виникала завжди, як тільки з’являлося щось кардинально нове, для прикладу можна згадати гоніння на християн чи війни революційної Франції. Тому її слід сприймати як свого роду «порогові кошти».

З цієї точки зору актуальне ставлення до будь-яких термінів має приблизно такий самий сенс, як емоційне сприйняття лексичного змісту назви корабля, що прийшов на порятунок потопаючих з «Титаніка»…

Модель досконалого суспільства залишатиметься утопією до того часу, доки не знайдуться люди, для яких вона виявиться оптимумом існування. Вказати людству шлях в нову історичну епоху здатні лише кращі з кращих.

Той, хто мав справу з добуванням золота, знає, що золота руда – це переважно не руда в загальноприйнятому розумінні цього слова, а маса всілякої нечисті, в якій на кубічний метр трапляється кілька нікчемних піщинок чогось благородного.

Відносна чисельність згаданих індивідів в пересічній популяції – приблизно як золота в золотій руді.

Щоб створити з них спільноту, потрібно спочатку їх знайти, а щоб знайти – доводиться копирсатися в мегатоннах пустої породи.

Але головний момент – примусити людей добровільно й свідомо зректися принад матірної спільноти та вирушити туди, де з усіх матеріальних благ цивілізації є лише місце для могили.

Ця ситуація чинна і в тому випадку, коли нове суспільство географічно співпадає зі старим.

Для того, щоб вибір людини на користь майбутнього став реальністю, потрібно, щоб цінність її актуального життя опустилася нижче цінності абстрактних мрій.

Найчастіше таке трапляється серед етносів, що переходять до стану реліктового існування.

Тому золото людської породи найкраще шукати по занепадаючих спільнотах, найбільш яскравим прикладом якої на сьогодні є суч. Україна.

Якщо в прогресуючій країні на смітниках можна зустріти хіба що пацюків, то тут смітники та «елітні» тусовки міняються місцями.

І це, як вже писалося, вселяє певну надію…

Якщо повернутися до питання корисності написання правдивих статей, то смисл всієї цієї писанини в тому, що вона дає можливість «знайти очі», контакт з якими виходить далеко за межі вербального спілкування.

Сила потягу до об’єднання навколо ідеї є прямо пропорційною реальності задуманого, оскільки спирається на реальні потенції реальних людей.

Ідеї, що не виходять з душ людей, такою силою не володіють.

Але, й за наявності найкращої теорії, просто задекларувати, що ти знаєш, як збудувати країну мрій, і тицьнути під носа фундаментальну монографію – це все зіпсувати. Навіть найрозумніші з розумних здатні сприймати інформацію лише певними дозами, в доступному для них форматі, й кожну наступну порцію – лише після перетравлення попередньої.

Чим серйозніша мета – тим довший і важчий шлях до неї, але коли є очі, які чогось шукають, то мусить бути світло, що для них горить.

Якщо наймерзенніші з мерзенних в суч. укр. інформаційному просторі мають змогу безперешкодно поширювати свої марення, то мусить бути щось і для людей благородних.

Відповідно, написання статей, які чесно відображають те, як ти бачиш світ, стає маяком для тих, хто шукає саме твого світла.

В цьому, власне, і сенс…