Українці — їжачки в тумані

Ми всі хочемо жити краще, ніж живемо. Як зараз модно казати, «як у Європі». Це зрозуміло. Хоча, чесно кажучи, в Європі теж багато чого не дуже класно, але у порівнянні з нашими реаліями, то просто супер! Але найбільш цікаве те, що ми хочемо та готові робити для того, щоб так жити? Коли переглядаєш результати соціологічних досліджень Українського Інституту Майбутнього, особливо першої хвилі, то мимоволі пригадуєш анекдот радянських часів про голову колгоспу, який пропонує колгоспникам два шляхи збору врожаю — фантастичний, що вони це зроблять самі, та більш реалістичний, що це зроблять за них інопланетяни.

Ну у радянські часи так й було. Приїжджали інопланетяни у вигляді студентів та працівників усіляких НДІ та КБ, й збирали врожай. Більшість з цього врожаю потім спокійнісінько перетворювалося на гниль, але звіти справно йшли на гору. Якась частина врожаю при цьому розкрадалася як тими, хто збирав, так й місцевими колгоспникам. Але у порівнянні з тим, що залишалося, це виглядало скоріш вирішенням питання, ніж проблемою.

От десь так й зараз. Хочемо мати усі блага та гарантії сучасного цивілізованого суспільства, але, водночас хочемо, щоб це прийшло до нас само, а ми продовжували вести себе, як звикли — десь щось не доробили, десь щось поцупили. Якось так. До того ж відповідальність за всі проблеми сучасного буття ми теж залюбки покладаємо на когось — на владу, центральну та місцеву, на олігархів, що цю владу контролюють, на сусідів, близьких та далеких. На кого завгодно, крім себе!

Дійсно, дії влади та олігархів не дуже сприяють зростанню рівня життя пересічних громадян. Але чи не самі ми й надали їм змогу фактично приватизувати країну та ігнорувати реальні проблеми суспільства? Надали нашою байдужістю, небажанням займати активну громадянську позицію та вимагати звертати увагу на потреби громадян? Причому на всіх рівнях.

Суспільний світогляд, що сформований на принципах «моя хата з краю», «влада мені винна» та «я маленька людина, що я можу?», як раз й дає можливість владі та олігархічним структурам спокійнісінько нехтувати інтересами громади за для своїх особистих. І саме у цьому світогляді є головна відмінність сучасного пересічного мешканця України від такого ж мешканця Європи чи Америки. Відсутність цивілізаційного вектору мислення та небажання брати відповідальність на себе, це й є головними перешкодами для побудови в Україні впливового громадянського суспільства, без якого ніякого «європейського майбутнього» країні не бачити, як своїх вух!

Генетична вада чи невихованість?

Інколи можна чути думку, що це мало не генетична вада наших громадян. Наприклад, Олександр Бобик у статті «Соціальний паразитизм як символ життєвого успіху в Україні» пише про «генетичне сприйняття сучукраїнцями ближнього, як лоха, дурня, дебіла, простіше кажучи – «сам-дурака», якого не обманути – себе принизити».

Чесно кажучи, дивно чути такі думки від людини, яка сама народилася в України. Впевнений, що сам автор звісно не вважає себе носієм такої генетичної вади. І це правильно!

Мільйони вихідців з України мешкають та працюють у Європі, Ізраїлі, Америці та Австралії. Практично всі вони є нормальними пересічними мешканцями цих країн, які сприйняли місцеве культурне та соціальне середовище, місцеві звичаї та нормально інтегрувалися у суспільстві. Вони не роблять терактів чи якогось іншого безладу, не вимагають для себе якихось спеціальних привілеїв, на відміну від так званих «сирійських біженців», більшість з яких взагалі не має ніякого відношення до Сирії. Ці люди, що є вихідцями з сучасної України, практично ніяк не відрізняються від місцевого оточення. Тож куди поділися їх «генетичне сприйняття сучукраїнцями ближнього, як лоха»? А його взагалі не існує! Бо проблема не в генетиці, як показує приклад самого пана Олександра, а в відсутності у більшості населення Украйни цивілізаційного вектору мислення та громадської відповідальності! А от причиною відсутності цих найважливіших рис сучасного цивілізованого суспільства є відсутність відповідного виховання! Так, саме виховання, як це не дивно може сприйматися.

Хто виховує людину? Спочатку батьки, потім суспільство та обставини. При цьому прошу не плутати вихованість з рівнем освіти, як це робилося у радянські часи. Нажаль сучасність надала та продовжує надавати багато прикладів освічених дикунів, починаючи з Іенга Сарі та закінчуючи Башером Асадом.

Наші люди у радянські часи виховувалися на принципах державного патерналізму, коли ти якось так нібито працюєш, а за це отримаєш деякий гарантований рівень соціальних та матеріальних благ. До того ж розмір цих благ дуже мало корелюється з реальними результатами твоєї праці. Та й твоє кар’єрне зростання теж залежить зовсім від інших факторів. Все це нівелювало творчу активність громадян. А ті, хто бажав покращити своє матеріальне становище, мали змогу це зробити лише додатковими «лівими» заробітками, далеко не завжди легальними, та трохи поцупивши чогось з «державних засік». Таким чином, у суспільстві виховувалися патерналістське ставлення до держави, толерантність до крадіжок державної власності та заздрість до тих, хто «вміє жити». З одного боку, «все навкруги колгоспне, все навкруги моє», тому я якщо щось поцупив, то не вкрав, а взяв своє недодане. А з іншого боку «подивись на оцих мордожопенко у членовозах!». А от той, хто займався торгівлею та виробництвом, був «шпекулянтом, що обкрадає трудящих» чи «цеховіком».

А з початку 90-х років на такий світогляд гомосоветікус досить плавно почав накладатися вихований системою олігархічного капіталізму світогляд «маленької людини», від якої все одно нічого не залежить, тому й нема сенсу смикатися. Навіщо йти на якісь вибори, за когось голосувати, коли навкруги лише крадії та наймити олігархів, які все одно переможуть. Самоповага та розуміння того, що «якщо не я, то хто?», які притаманні громадян цивілізованих країн, не виховувалися ні тоді, ні зараз.

Дуже цікавий приклад з дорогою у невеличкому селищі, навів Юрій Романенко під час обговорення книги Аджемоглу та Робінсона «Why Nations Fail», коли мешканці спочатку скаржилися на погану дорогу та лаяли владу, що не хоче її ремонтувати, а потім поцупили гравій, який привіз та насипав на дорогу Юрій, причому за власний кошт! Цей невеличкий, майже анекдотичний, приклад, як рентген висвітлює особливості світогляду більшості громадян України. Але й він дає напрямок зміни цього світогляду, про що ми й далі поговоримо.

Чи є в нас середній клас?

У цивілізованих країнах головним носієм соціальної стабільності та основою громадянського суспільства є середній клас. А середній клас складається переважно з представників малого та середнього бізнесу, та достатньо високооплачуваних найманих працівників, як з приватного так й з державного сектору економіки. Але саме малий та середній бізнес, самозайняте населення є основою середнього класу.

Чи існує такий прошарок суспільства в Україні? Так, існує. І саме він був рушійною силою як Майдана 2004, так й Майдана 2013-14 років. Головною відміною світогляду представників малого та середнього бізнесу від більшості пересічних українців є розуміння того, що вони самі будують свій достаток. Будують його на свій особистий острах та ризик без допомоги від держави (геть патерналізм!) та без підтримки з боку олігархічних структур (геть свідомість маленької людини!). Навпаки! Вони працюють всупереч намаганням влади та олігархів ліквідувати їх, як клас.

Самовідповідальність, самоповага та необхідність вирішувати усі питання самостійно, виховує у цих людей головні цивілізаційні вектори світогляду, які й притаманні громадянському суспільству. Тому саме цей прошарок є найбільш соціально активним в України. Але як раз внаслідок цього він є головною мішенню для атак олігархічних структур та пов’язаної з ними влади.

У своїх статтях «С калькулятором на баррикады или к вопросу о политической активности малого бизнеса» (2005 рік) та «Невидимый кризис малого бизнеса» (2007 рік) я розглядав ці питання. Дуже важливим для розуміння місії середнього класу є концептуальна стаття Юрія Романенко «Манифест среднего класса Украины«(2008 рік).

Але нажаль послідовна боротьба проти середнього класу, яка велася практично виключно економічно-адміністративними заходами, переважно спробами знищіти спрощену систему оподаткування, що активно почалися з 2005 року, значно знизила потужність цього прошарку суспільства та можливості його впливу на політичні реалії країни. Безліч спроб знищити спрощенку, яка є основою для незалежності малого бізнесу в Україні, не мали успіху виключно завдяки високій соціальній активності представників малого бізнесу. Це стало можливе лише тому, що більшість з них готова вставати на захист своїх економічних інтересів, використовуючи акції прямої дії, коли інше влада не сприймає. Але незважаючи на це, за останні 12 років можливості спрощеної системи оподаткування були значно звужені.

Все це привело до значного зменшення чисельності, можливостей та впливу малого бізнесу, як незалежної основи середнього класу країни. Таким чином головне завдання малого бізнесу зараз вижити, тобто співпадає з головним завданням всієї країни.

Але виходячи з цього в Україні маємо зараз ситуацію, коли формування потужного середнього класу на базі малого бізнесу практично не є можливим.

Залишається лише одне — працювати з тим соціумом, що є, задля виховання у громадян цивілізаційного вектора мислення та громадської відповідальності.

Та чи можливо це?

Що ж, спробуємо відповісти й на це питання.

Як виховувати соціум

Приклад з дорогою у невеличкому селищі, про який йшла мова раніше, показує усю проблемність питання. Однак, водночас, дає напрямок пошуку шляхів його вирішення. Якщо люди не виховані, то треба що робити? Звісно, виховувати.

Зрозуміло, що виховувати дорослих людей, а фактично стабільний соціум, дуже важко. Їм не можна дати ляпасу, не можна викликати батьків до вчителя чи поставити у куток. Єдиний шлях виховання, який здається реалістичним, це важка довгострокова кропітлива робота з роз’яснювання, агітації особистим прикладом та переконання успішним досвідом інших. Зрозуміло, що цей шлях потребує значного часу, значних ресурсів, як людських, так й матеріальних. Нажаль величезна кількість матеріальних ресурсів, що були отримані громадськими організаціями країни на розвиток громадянського суспільства фактично пішли не на виховання нового громадянина, а на формування багатьох грантожерних структур, що використовували ці ресурси, скажемо так, не зовсім за призначенням. Якусь все ж таки користь суспільство з цього отримало, бо хоча б часткове бачення напрямків розвитку цивілізаційного мислення пересічних громадян у суспільства є. Але вочевидь, що цього не достатньо. Головна мета не лише не виконана, але до неї, як кажуть, що до неба рачки!

Але головне, що місія є здійсненна. Важка та нудна праця виховання може принести свої плоди, як це сталося на прикладі того ж селища з дорогою, коли наполегливість Юрія змогла дещо змінити у світогляді його мешканців — гравій з дороги більше не розкрадають! Але чи принесли назад до дороги той, що вкрали, нажаль невідомо.

Це важкий шлях, але це шлях!

Ну і звісно не треба списувати з розрахунків малий бізнес. Він бореться за своє існування та, водночас, за цивілізаційний вибір всієї країни. Тому ті, хто вважають себе громадськими діячами, що реально опікуються проблемою цивілізаційного, чи, як люблять казати, європейського вибору, країни, повинні опиратися саме на нього, бо інакше повиснуть у пустоті не маючи під ногами хоч якоїсь реальної підтримки. Звісно, мова йде про тих, хто реально хоче суспільних змін, а не лише займатися грантоїдством. Останнім малий бізнес є так само перешкодою, як й олігархічно-владним структурам.

А що ж політикум?

Ну, і на при кінці про політикум. Або, як інколи кажуть, «політичну еліту». Коли чіпляєш цю тему, то перше, що приходить на думку, так це строки з Володимира Висоцького «Послушай, Зин, не трогай шурина, какой не есть, а он родня». Наш політикум — це дійсно плоть від плоті нашого соціуму. Тому мріяти про можливості сучасного політикуму реально просувати вкрай потрібні у державі реформи це типова маніловщина. По відношенню до суспільства у більшості політиків існує усього два підходи:

— перший, чисто волюнтариський, щось на кшталт » я покажу, як треба керувати державою», після чого не дивлячись а ні настрої населення, а ні на реальний стан речей, починається проштовхування якихось абсолютно безглуздих рішень, за якими чітко вимальовуються фінансові інтереси конкретних олігархічних структур. Чим все це закінчується не дуже важко спрогнозувати. У кращому випадку такий політик піде у відставку та, скоріш за все, швиденько зникне десь у західному чи східному напрямку. Про гірший казати не хочу. Про нього й так кажуть достатньо багато.

— другий, чисто популістський. «Дати людям усе!» Звісно, на практиці не дають нічого. Крадуть все, що можна. А потім сиплять обвинуваченнями на всіх навкруги, починаючи з «попередників», та закінчуючи «невдячним» народом.

Вочевидь, жоден з цих підходів не сприяє а ні вихованню цивілізаційного вектору суспільного мислення, а ні хоча б можливості формування у суспільстві сил, які б мали змогу займатись вихованням соціуму та відстоювати громадянські права.

Все, що реально працює у державі, працює, нажаль, не завдяки, а всупереч діяльності політикуму.

Звісно, й серед діючих політиків можна знайти невеличку групу таких, що реально дбають про суспільні інтереси та розуміють необхідність виховання у суспільстві цивілізаційного мислення. Але таких, нажаль, дуже мало. Настільки мало, що формувати необхідні політичні тренди вони просто не в змозі. Крім того, жоден з них не займає значної посади у владі, яка б давала можливості вагомого впливу на ситуацію. Таким чином ці люди скоріш є «білою вороною» нашого політикуму, виключенням, яке лише підтверджує правило.

Але сама наявність таких людей, їх розуміння напрямків необхідних суспільних змін, дає надію. Надію на те, що у співпраці з здоровими силами громадськості, шляхом кропітливої цілеспрямованої роботи по вихованню нашого суспільства та захисту малого бізнесу, як єдиної природної бази формування середнього класу, нам все ж таки вдасться змінити напрямки розвитку суспільства та держави та сформувати у громадян та держави в цілому той цивілізаційний вектор, який дійсно виведе країну на шлях процвітання замість кружляння у замкнутому колі, по якому ми блукаємо вже 25 років.