Ні, цей допис не про українську діяспору в США. Він про ту Україну чи радше частину українського суспільства, яка почувається (іноді підсвідомо) набагато більше ментальними американцями, аніж європейцями.
Одразу визнаю, кожна аналогія кульгає. Але також важко заперечувати, що «кульгаві аналогії» нерідко допомагають нам краще зрозуміти той чи той феномен. Отже…
Традиційно аналітики, експерти та науковці визнають наявність в Україні ментального поділу на «радикально-проєвропейську» Західну Україну, «помірно-проєвропейску» Наддніпрянську Укураїну та «найменш проєвропейські» Схід та Південь. І це слушне твердження, яке підтверджують будь-які серйозні соціологічні дослідження. Але далі, як на мене, експерти припускаються фундаментальної помилки, припускаючи, що брак «проєвропейськості» дорівнює «проросійськості». Насмілюсь стверджувати, що це хибне твердження. Схід і Південь України ментально ближчий до Америки, аніж до Росії. Спробую обґрунтувати.
Отже, що відрізняє американців від європейців? Насамперед перші — це колонізатори, другі — хоча дуже рідко автохтони, але зазвичай спільноти набагато глибше укорінені в традиції і пов`язані з певною територією. По-друге, вся американська культура принципово живе пафосом майбутнього. Це країна першовідкривачів (піонерів), винахідників та поселенців. Європейці набагато сильніше закохані у своє минуле. Історично сформована ідентичність (мова, культура, для деяких націй також віра) значать для них набагато більше, аніж для американців, для яких саме поняття державної мови звучить як нісенітниця, а державне втручання у релігійні справи заборонене першою поправкою до конституції США більш як 200 років тому. Інша межа — Америка цінує свободу більше за людське життя, Європа набагато гуманніша за Новий Світ (достатньо пригадати ставлення до смертної кари).
Спрощуючи, можна сказати, що укоріненість в минулому і пафос майбутнього та пріоритет цінності людського життя над свободою чи навпаки і є тими засадничими вододілами, які відрізняють Європу від Америки.
А тепер порівняємо нашу Галиччину, Буковину чи Волинь — і регіони, що утворилися набагато пізніше в результаті колонізації Слобожанщини та «Дикого поля». Схід та південь України — це не переферія «русского мира» — це українська америка. На ці вільні (а в радянський час — умовно вільні, принаймні вільніші за інші) землі тікали в пошуках свободи та кращого життя найбільш сміливі, підприємливі, зухвалі. Феномен козацтва ментально дуже схожий на феномен ковбойства. От тільки наша біда полягала в тому, що Дике поле — не великий острів відокремлений і захищений двома океанами від Старого Світу…
Без такого розуміння українського Лівобережжя та Причорномор‘я не можна зрозуміти героїчного спротиву російській агресії, центром та символом якого у 2014-му році став переважно російськомовний Дніпро. Не можна зрозуміти Донбас з його пафосом величезних заводів і суміші етносів у великих індустріальних містах. Не можна зрозуміти Одесу, яка не піддалась на путінські спокуси, бо відчувала і знала, що свобода важливіша за мову.
І під цим кутом зору, перемога Зеленського — це точно не проросійський реванш. Не тріюмф Малоросії над Україною — це відповідь української Америки україніській Європі. Всі, хто цього не розуміє, будь вони хоч найбільш рафінованими галицькими інтеліґентами чи українськими інтелектуалами, твори яких перекладають на десятки мов, ніколи не знайдуть ключ до розуміння того, що наразі відбувається в Україні.
Бо Зеленський — це втілення американської мрії на українських теренах. Хлопець зі спального кварталу промислового міста, що став наймолодшим президентом країни. Це Трамп в абсолюті. Ну а Європа завжди із зверхністю (і водночас заздрістю) дивилась на янкі, які говорять лише однією мовою (яка до того ж англійська, а не американська), зухвалі, нахабні та погано виховані.
Якщо продумати цю метафору ментального конфлікту «української Америки» та «української Європи» до кінця, можна багато що зрозуміти. Зокрема і те, що форсована інтеграція до зарегульованого ЄС з його державним та наддержавними патерналізмом — це шлях до розколу України. Наше покликання — це радше «ліберальна альтернатива ЄС» (як свого часу слушно сформулювала, здається, Несторівська група) та «європейська Америка», аніж намагання повторити шлях «повернення до Європи» країн ЦСЄ.
Коли дивишся з Америки, це майже очевидно.
Подписывайтесь на страницу автора в Facebook, канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook
