Уряд зробів оцінку наявної кількості населення станом на 01.12.2019 року. Дані в 37 млн 289 тис осіб майже збігаються с підрахунками Українського Інституту Майбутнього, які були зроблені в докладі «Міграційні виклики для України». Причому, 37 млн — це максимальна кількість громадян держави, які можуть перебувати на Ії території сьогодні.

Дивіться самі. Беруть участь у легальній трудовій міграції, з укладанням контрактів на термін в середньому на 6–7 місяців, не менш як 2,695 мільйона українців. Із них не менш ніж 1,485 мільйона в довільний момент часу перебувають за кордоном. Якщо врахувати, що потік нелегальних трудових мігрантів, які живуть у країні перебування постійно або працюють на короткотермінових роботах (термін до 3 місяців), приблизно дорівнює кількості працевлаштованих легально, то можна стверджувати, що в трудовій міграції (легальній і нелегальній) беруть участь до 5,3 мільйона українців. Із них не менш ніж 2,5 мільйона в будь-який довільно вибраний проміжок часу перебувають за кордоном.

Ще 2,569 мільйона осіб легалізувалися шляхом отримання громадянства, виду на проживання, притулку, інших програм постійного перебування. Ця категорія складається здебільшого із сімей. Притому неповнолітніх дітей не оформлюють окремо – їхні дані вносять до документів батьків. Якщо опиратися на дані Укрстату щодо кількості дітей від 0 до 17 років (18% населення), то кількість українців, які постійно живуть за кордоном, з урахуванням дітей можна оцінювати в 3 мільйони осіб.

Таким чином, у міграційних процесах з України (як тимчасових, так і постійних) задіяно не менш як 8,3 мільйона громадян країни, з яких не менш ніж 3 мільйони мають підстави залишатися за кордоном постійно, а 2,5 млн осіб в будь який проміжок часу перебувають на роботі за кордоном за тимчасовими контрактами.

Далі — арифметика. Укрстат, без урахування Криму оцінює чисельність населення (станом на 01.12.2019) в 41922 тис. осіб. З цієї цифри віднімаємо 2,59 млн дорослих, які мають право постійно проживати (або мають громадянство) за кордоном та 1,485 млн осіб, що працюють на контрактах терміном дії до 9 місяців. Маємо 37 847 тис осіб.

Якщо ж рахувати будемо не лише дорослих, що легалізувалися, але і їх дітей, а також врахуємо «нелегальний» ринок праці за кордоном, то маємо іншу оцінку: 41922-3-2,5 = 36 422.

Таким чином ми можемо стверджувати, що, якщо довіряти данім Укрстату, то в Україні, станом на 1.12.2019 року наявне населення складало від  36 422 тис осіб до  37 847 тис осіб.

Але і ті цифри є перебільшенням, оскільки державні реєстри містять дані про велику кількість «мертвих душ». І оцінка чисельності населення, яку провів уряд не вирішила проблеми обліку, оскільки, якщо за базу брати реєстри з недостовірними даними, то результат буде відповідним.

З іншого боку визнання проблеми навіть на такому рівні вже можна вважати кроком наперед. За визнанням проблеми, звичайно, має бути аналіз та розробка політики.

Тому вважаємо за потрібне подати частину нашої доповіді «Міграційні виклики України», в якої спробували сформулювати можливі пріоритети держави в демографічному напрямку на найближчі роки (Повний текст доповіді доступний на сайті Українського Інституту Майбутнього).

Міграція: виклики для України

Україна належить до групи держав із найбільшими темпами депопуляції. За самими оптимістичними підрахунками (якщо вірити даним Укрстату про наявне населення в 43,9 млл з урахуванням окупованого Донбасу та Криму) до 2051 року складе 34,9 мільйона осіб за позитивного сценарію ООН і 31,2 мільйона осіб – за негативного[1]. В реальності ж варто за основу брати цифри в максимум 37-38 млн осіб, які є станом на сьогодні. Далі підрахувати може кожен сам.

Можна сміливо стверджувати, що країна вступила в колосальну за своїми масштабами демографічну кризу, яка безпосепедньо впливає на економічне та політичне майбутнє держави.

Економічний аспект

Уряд України, політичні еліти, кажучи про трудову міграцію, не розглядають явище як загрозу, швидше, навпаки – грошові перекази від працівників за кордоном дають змогу компенсувати негативний баланс торгівлі товарами й послугами, частково сплачувати зовнішні борги. Відсутність розумної аналітики, яка оцінює майбутню динаміку фінансової підтримки від співгромадян, які працюють в інших державах, свідчить про переважання думки, що даний ресурс буде доступним і не зменшуватиметься як мінімум у короткостроковій перспективі. Справді 10888 мільйонів доларів США[2], переказаних українцями на Батьківщину, учетверо перевершують обсяги залучених прямих іноземних інвестицій.

Проте, якщо подивитись на проблему з іншого боку, стає очевидним швидке наближення серйозних проблем. Трудовий мігрант – людина працездатного віку. Враховуючи специфіку політики сусідніх держав із залучення кваліфікованої робочої сили, це працівник, який отримує досить великі гроші. Сумарно в трудовій міграції беруть участь не менше 8,3 мільйона українців. Це значить, що 8,3 мільйона працівників не задіяно в національній економіці. За даними Мінсоцполітики, станом на 2019 рік, у країні 11,4 мільйона пенсіонерів при 13,4 мільйона платників ЄСВ[3]. Тобто шестеро працівників утримують п’ятьох пенсіонерів. Враховуючи, що найближчим часом на пенсію виходить найчисленніше покоління, а йому на зміну приходить найменша за останні 25 років група молоді, навантаження на Пенсійний фонд зростатиме. Так, якщо 2014 року дефіцит Пенсійного фонду складав 15 млрд гривень, то 2019-го він склав 167 млрд. У доларовому вираженні дефіцит виріс з 1,8 млрд до 6,1 млрд.

Уряд намагається .розв’язати проблему детінізацією економіки. Але проблема полягає в тому, що резерв тих, хто залучений в тіньову економіку не безмежний. Навіть більше, він зменшується не тільки завдяки ініціативам Кабміну, але й унаслідок участі громадян у трудовій міграції. Проста арифметика: якщо 13,4 мільйона платників ЄСВ додати 8,3 мільйона тих, хто працює за кордоном, отримуємо 21,7 мільйона осіб. Додавши 11,4 мільйона пенсіонерів, отримуємо 33,1 мільйона. Укрстат оцінює населення (з АР Крим) в 43 мільйони. Таким чином отримуємо, що ще близько 10 мільйонів осіб – діти. Який висновок із цих простих розрахунків? Кількісного резерву детінізації економіки, станом на сьогодні, практично немає. Єдина можливість – повна детінізація зарплат 13,4 мільйона, частина з яких платить ЄСВ за мінімальною шкалою.

Таким чином, подальше збільшення масштабів трудової міграції призведе до зменшення кількості платників ЄСВ уже в найближчій перспективі. Цей процес відбуватиметься на тлі збільшення кількості пенсіонерів. Наслідком може стати колапс системи державного пенсійного страхування з політичними та економічними кризами, що звідси випливають.

Другий виклик, що стоїть перед Україною, – демографічні перспективи. Трудові мігранти, як відзначено вище, перебувають у працездатному і дітородному віці. У разі маятникової міграції це не несло би загрози демографічній безпеці країни, оскільки сім’ї працівників залишалися би в Україні. Проте країни – реципієнти міграційних потоків з України ведуть політику інтеграції трудових мігрантів, стимулюють їх залишатися на постійне місце проживання і перевозити сім’ї.

Можна стверджувати, що, станом на сьогодні, країна вже втратила не менш як 3 мільйони громадян – це ті, хто має легальні можливості постійно жити у країні перебування або вже отримали громадянство. Нова політика утримання іноземних працівників, що її провадять Польща, Словаччина, Чехія та Німеччина, разом із початком нової міграційної хвилі в США може призвести то того, що в перспективі 4–5 років наша країна втратить іще 2,5–3 мільйони громадян. Зменшення населення на 5,5–6 мільйонів за рахунок людей дітородного віку позбавляє Україну навіть теоретичних можливостей вийти з демографічної кризи виключно за допомогою заходів зі стимулювання народжуваності.

Повернімося до грошових переказів з-за кордону. Якщо працівник вивіз за кордон свою сім’ю, в нього не залишається адресатів для переказів грошей на Батьківщину. Таким чином, можна спрогнозувати, що зростання надходжень від трудових мігрантів спостерігатиметься не більше за 3–4 роки. Після чого, з вичерпанням резервів для підживлення міграційних потоків та інтеграції заробітчан у суспільство країни перебування, на нас чекає різке падіння обсягів грошових переказів з-за кордону. Це своєю чергою може зруйнувати фінансову систему держави, створюючи ризики, зокрема в області обслуговування зовнішнього боргу.

Політичний аспект

Масова трудова міграція несе й політичні ризики, зокрема в області євроатлантичного вектора розвитку країни. Їдуть на заробітки активні молоді громадяни, які більше готові брати відповідальність на себе. Тобто в країні зменшується частка тих, хто готовий голосувати за сили, що сповідують праволіберальні цінності. Водночас зростає частка (не кількість, а відсоток від кількості тих, хто проживає) громадян, схильних до патерналістських настроїв, – тих, хто чекає, що за них усунуть їхні власні проблеми. Така категорія з більшим бажанням голосує за популістів або політичні сили, що пропонують усеосяжну «турботу держави».

Така ситуація є благодатним ґрунтом для різноманітних лівих чи правих популістських проектів для підтримки системи влади, побудованої на олігархічних домовленостях. Такі процеси не нові. Наприклад, успіх партій «Право і справедливість» у Польщі, «Фідес» в Угорщині багато в чому зумовлено тим, що значна частина виборців їхніх опонентів перебуває за кордоном і не голосує. Проте польський та угорський кейси не можуть бути застосовані у наших умовах, оскільки обидві держави завершили економічні та політичні реформи і переживають економічне зростання.

Україна на сьогоднішньому етапі потребує реформування, для чого країні потрібен дієздатний парламент. Але 8 мільйонів трудових мігрантів – це 8 мільйонів виборців, більша частина яких схильна голосувати за проєвропейські реформаторські сили. Це коаліція з як мінімум 180 депутатів. Шанс набрати адекватну більшість у Раді є й сьогодні, але наявність голосів трудових мігрантів не залишала би можливості провести більш-менш чисельну фракцію популістам і проросійським силам. У подальшому зі зростанням масштабів трудової міграції проблема лише посилюватиметься.

Спроба окреслити проблеми і варіанти дій для України

Міграційна криза стала для країни викликом, який не помічати не можна. Відсутність адекватної реакції державних інституцій веде до того, що в перспективі 3–4 років проблема депопуляції населення, зміни демографічного портрета українця поставить під загрозу розвиток (якщо  не власне існування) держави.

Якщо стисло, то проблеми можна згрупувати так:

  • Демографічна складова.
  • Депопуляція — скорочення народжуваності, помножене на міграцію населення репродуктивного віку створює ризики критичного скорочення кількості українців, унеможливлюючи збереження України як національної держави в наявних кордонах.
  • Соціально-економічна складова.

Сьогодні в Україні 11,4 мільйона пенсіонерів на 13,4 мільйона платників ЄСВ[4]. До того ж у найближчі 5 років на пенсію вийдуть 3,183 мільйона людей (вік 55–60 років). На ринку праці їх змінять 2,229 мільйона (вік 13–28 років)[5]. Тобто, навіть без урахування міграції, пенсіонерів за 5 років стане приблизно на 2,5–3 мільйони більше (з урахуванням природного убутку), а працівників як мінімум на 1 мільйон менше. Отже, щонайбільше до 2024 року в країні буде 14–15 мільйонів пенсіонерів на 12,5 мільйона працівників. У таких умовах солідарна пенсійна система не працює за визначенням, оскільки кожен працівник має на свої податки утримувати як мінімум одного пенсіонера.

Однак 2024 рік — це оптимістичне припущення, що не враховує міграційних процесів. Якщо нинішні темпи трудової міграції збережуться, країна щороку втрачатиме:

  • не менше як 150 тисяч із працездатного населення безповоротно — це люди, які виїжджають з України на 10 і більше років;
  • не менше як 300 тисяч людей долучаться до учасників процесів маятникової міграції. Формально вони залишаються мешканцями України, однак уже не залучені на національному ринку робочої сили.

Враховуючи ці фактори, колапс української пенсійної системи — ситуацію, за якої кількість пенсіонерів дорівнюватиме кількості працівників, можна очікувати в найближчі 2–3 роки.

Якщо в цей період на зовнішніх ринках складеться несприятлива ситуація (наприклад, почнеться чергова світова економічна криза), то бюджет не матиме коштів, щоб перекрити дефіцит пенсійного фонду, який невпинно зростає. Подальший розвал пенсійної системи призведе до посилення соціальної напруженості, що виллється в чергову політичну кризу в країні.

Обвал в економіці країни може спричинити і зміну характеру трудової міграції в бік збільшення частки тих, хто виїжджає на тривалий термін або на постійне місце проживання, і варто зазначити, що процеси стимулюють одразу кілька сусідніх держав. Програмні документи з управління міграційними потоками Польщі, Чехії, РФ чітко проголошують важливість заходів із повної інтеграції та асиміляції трудових мігрантів. Німеччина, Словаччина, Білорусь, Чехія фактично вже провадять таку політику. У результаті громадяни України, що постійно проживають за кордоном, перевозять туди сім’ї (якщо не переселилися разом одразу), отже, їм нема кому і нема для чого надсилати гроші в Україну. Відповідно зростання числа працівників, що виїхали на постійну роботу, може призвести до зменшення обсягів грошових переказів в Україну. І слід зазначити, що нині гроші заробітчан є основним джерелом покриття дефіциту платіжного балансу країни.

Друга тривожна тенденція — реєстрація бізнесу українськими заробітчанами. Словаччина, Естонія, Латвія, Чехія провадять цілеспрямовану роботу із залучення в країну підприємців, часто разом із їхнім бізнесом. Це позбавляє Україну не лише робочих рук, але й корпоративних податків.

Вимивання працездатного населення — справжня проблема для розвитку вітчизняної економіки. Уже 2017 року компанії заявляли про труднощі у пошуку працівників. У 2018 році це відчули на собі іноземні інвестори. Таким чином, ми можемо постати перед неприємною проблемою: створивши чудовий інвестиційний клімат, домовившись про прихід великого інвестора, ми не зможемо дати відповідь на просте запитання: «Хто працюватиме на створених підприємствах?»

 

Війна як складова, проблема Донбасу та Криму

Депопуляція населення, спричинена природними процесами не така страшна для безпеки, як трудова міграція, коли значна частина мешканців виїжджає з України на тривалий період. Виїжджають з країни громадяни працездатного віку, у тому числі ті, хто мали б призиватися на військову службу або служити за контрактом. Тому хронічне недокомплектування з’єднань ЗСУ, Національної Гвардії, інших силових структур пояснити доволі легко, адже в країні дефіцит громадян відповідного віку. Отже, на тлі зростання конкуренції за робочі руки (де залучені іноземні держави), ті самі Збройні сили України не можуть запропонувати досить привабливих умов. А ресурс «першого призову» зменшується з року в рік, навіть без урахування міграційних процесів — у країні катастрофічно мало молодих людей віком до 20 років.

Другий бік цієї проблеми — зміна демографічного портрета окремих регіонів. Наприклад, на Донбасі, де навіть за офіційними відомостями (без урахування міграції), частка населення віком 65+ (розрахована від 6,42 мільйона ніби-то реальних мешканців) склала 19,2 % за середнього українського показника 16 % . До того ж, за нашими відомостями, у регіоні (з обох боків лінії фронту) проживають постійно не більше як 3,5–3,6 мільйона людей, із яких близько 560–600 тисяч залучені в трудову міграцію. Таким чином, Донецька і Луганська області сьогодні населені значною мірою пенсіонерами, частка яких (від наявного населення) у деяких населених пунктах сягає 38–40 %. У таких умовах розвиток місцевої економіки, а саме промисловості, видається проблематичним навіть попри воєнні дії. Цей регіон, якщо така демографічна картина зберігатиметься, стане виключно реципієнтом державної підтримки. Будь-яке її скорочення провокуватиме соціальні протести, що можуть перерости у збройні провокації. Таким чином, країна змушена буде не просто утримувати неспроможний заробити на себе регіон, але й додатково витрачати кошти на дотримання порядку шляхом великого групування силових структур на цій території.

Завдання, що постали перед Україною

Коли мова йде про реакцію на виклики, створені міграційними процесами, виокремлюють кілька груп методів за метою впливу. Зокрема нам необхідно:

  1. вивчити реальну ситуацію, вплив міграційних процесів на конкретні домогосподарства, економіку окремих регіонів;
  2. у перспективі 12–16 місяців вжити низку заходів для стабілізації ситуації з відпливом кадрів і створити можливості для ефективного управління наявним потенціалом робочої сили;
  3. врахувавши процеси на ринку праці в регіоні, зміни характеру трудової міграції, Україна змушена думати і про збереження обсягів грошових переказів від заробітчан — боротьба за гроші працівника має стати одним із ключових питань на найближчі 2–3 роки;
  4. формування довгострокової політики щодо виходу з демографічної кризи, яка передбачає як методи стимулювання народжуваності, так і управління міграційними потоками, — на жаль, але нація неспроможна в короткостроковій перспективі природним шляхом змінити динаміку міграційних процесів.

 

Блок завдань 1. Інформація

В Україні перепису населення не було з 2001 року. Система обліку населення перебуває у вкрай незадовільному стані, принаймні Державна служба статистики не може впевнено відповісти на запитання про кількість українців у країні. Відомості про Донецьку і Луганську області, приміром, даються з урахуванням ОРДЛО, хоч фахівці державної статистики не мають доступу за лінію фронту. Таким чином, уже за цими двома суб’єктами цифри Укрстату не можна вважати правдивими, як і за іншими регіонами України.

Виправити ситуацію можна, провівши перепис населення. Цей захід дозволить здобути перевірені відомості одразу за кількома напрямами:

  • реальне населення України, кількість громадян і мігрантів, що мешкають у країні;
  • стан домогосподарств, структура їхніх доходів, витрат;
  • кількість громадян країни, які вже беруть участь у міграційних процесах або мають такий намір;
  • розподіл вільних (і доступних) трудових ресурсів по регіонах країни.

Наявність правдивих відомостей дозволить актуалізувати систему обліку Державної служби статистики, а також отримати реальну картину для подальших планів економічного та соціального розвитку на регіональному або національному рівнях.

Блок завдань 2. Стабілізація ситуації

Цей блок має одну мету — стабілізувати стан країни, запобігти зростанню економічних, соціальних і політичних загроз, пов’язаних із демографічними процесами. Головні завдання можна сформулювати так:

  • створення системи управління наявними трудовими ресурсами через стимулювання процесів внутрішньої міграції для максимального залучення працездатного населення в економіку;
  • стимулювання економічної активності людей, що досягли пенсійного віку; враховуючи демографічні проблеми, важливо максимально довго залучати покоління 55–65-літніх у процес створення доданої вартості;
  • формування комплексу заходів з утримання (залучення) інвесторів, що створюють робочі місця з достатнім рівнем технологічної складності;
  • здійснення політики максимального вимивання робочих рук із Криму і ОРДЛО шляхом стимулювання «трудової міграції» на підконтрольні законній владі території України;
  • максимальне залучення грошей, що надходять від трудових мігрантів до національної економіки;
  • запуск великих проєктів, які створюють умови для подальшого економічного зростання, але вже забезпечені мінімально необхідним ресурсом робочих рук.

Говорячи про методи реалізації, варто усвідомлювати, що в короткостроковій перспективі зупинити процеси трудової міграції Україна не зможе. Повернути тих, хто виїхав на заробітки, також, бо в країні немає достатньої кількості робочих місць із хорошим рівнем заробітної платні. Таким чином, основним завданням є ефективне управління наявними ресурсами із метою як мінімум не допустити розширення масштабів трудової міграції.

Саме тепер у країні виникла парадоксальна ситуація: економіка в стані кризи не спроможна генерувати необхідну кількість робочих місць із досить високим рівнем заробітної платні. Це стимулює відплив працівників у сусідні країни. Але, щоб перезапустити вітчизняну економіку, залучити інвестиції, потрібні робочі руки, які вже значною мірою працюють за кордоном. Замкнене коло.

Може скластися ситуація, за якої потенційний інвестор не знайде в обраному регіоні потрібної кількості робочих рук. Сьогодні ця проблема обговорюється як одна з основних у розрахунках доцільності приходу інвесторів в Україну.

Виникає запитання: як дати потенційному інвестору гарантії наявності трудових ресурсів? Для цього необхідно стимулювати процеси внутрішньої трудової міграції — переселення громадян з одного регіону в інший. Це реальний алгоритм і реальна можливість, адже ми маємо достатній (у перспективі кількох років) ресурс у вигляді:

  • внутрішньо переміщених осіб, частина з яких не має більш-менш стабільних умов проживання на новому місці. Цю категорію можна оцінити в 150–200 тисяч людей — до 20 % від офіційного числа ВПО. Із них не менш як половина — 100 тисяч — люди працездатного віку.
  • населення окупованого Донбасу — зруйнована економіка регіону призводить до того, що населення заради заробітку коштів на прожиття залучається в діяльність незаконних збройних формувань. Наявність робочих місць на вільній частині країни, з одного боку, вимиває «мобілізаційний потенціал» сепаратистів, з іншого — є найкращим способом інформаційного впливу на мешканців окупованих територій. Цей резерв становить до 700 тисяч людей.
  • населення Криму, особливо степової частини, теж можна залучити в українську економіку. Це дасть можливість, з одного боку, підтримати (роботою, фінансово) своїх громадян, що опинилися в окупації, з іншого — сприятиме збільшенню кількості кримчан, що лояльно ставляться до України.

Основою використання цього ресурсу є мобільність громадян, готовність до переселення. Забезпечити це допоможе комплексна пропозиція «робота + житло».

Суть підходу у використанні засобів і можливостей кількох джерел:

  • країн ЄС і США, що надають допомогу на відновлення Донбасу та внутрішньо переміщеним особам;
  • держави, що забезпечує можливості запуску державно-приватного партнерства;
  • інвестора, зацікавленого розмістити підприємство, мінімізувати ризики і заробити на своєму активі.

Алгоритм дій такий:

  • Держава Україна пропонує країнам-партнерам цільову програму для залучення коштів на відновлення Донбасу. Суть — будівництво житла для переселенців у тих місцях, де вони знайдуть роботу. В ідеалі можна використати кошти, отримані на зворотній основі, приміром кредити під невисокий відсоток або безвідсоткові позики.
  • Держава Україна розробляє програму взаємодії з інвесторами, яка передбачає одночасне будівництво виробничих потужностей і житла для працівників. Інвестор відповідальний за створення робочих місць, а держава — за залучення працівників.
  • Поки будується нове підприємство, у регіоні зводять житло, яке теж створює робочі місця і генерує додану вартість, але в будівельній галузі.
  • Збудовані квартири пропонуються в першу чергу переселенцям з Донбасу і Криму на підставі безвідсоткової позики або компенсації державою (інвестором) відсотків за кредитом.
  • Гроші на виплату тіла кредиту людина отримує у вигляді заробітної платні на новому місці роботи.

Таким чином, держава Україна пропонує своїм громадянам і житло (яке перейде у власність), і високооплачувану роботу — достатні умови для виникнення міграційних процесів.

Паралельно із цим спрощуються адміністративні процедури з реєстрації мешканців ОРЛДО і Криму, що переїхали на нове місце проживання. Держава починає планомірну рекламну кампанію «робота + житло = почни нове життя з успіху».

Друга частина політики стабілізації — створення підґрунтя для відтворення трудових ресурсів і вимивання молоді з ОРДЛО та Криму. Політика пов’язана зі зміною підходів у сфері освіти, розширення співпраці між бізнесом і навчальними закладами. Держава у партнерстві з бізнесом може започаткувати програму під умовною назвою «учись і працюй» для дітей і молоді з тимчасово окупованих територій.

Суть програми:

  • представники бізнесу, бізнес-асоціацій визначають свої потреби в трудових ресурсах і акумулюють частину коштів на підготовку фахівців у системі вищої або середньо-спеціальної освіти;
  • держава створює умови для переїзду студента з ОРДЛО або Криму — гарантує місце проживання, отримання стипендії, достатньої для існування.

Таким чином, молодий фахівець з ОРДЛО чи Криму здобуде спеціальність, запитану на ринку праці України і, після закінчення навчання (а можливо, і в процесі навчання) отримає місце роботи. Кошти на проживання молодої людини можна залучити або з держбюджету (гірший варіант), або за узгодженими програмами допомоги з країн ЄС і США.

Великі інфраструктурні проєкти необхідні як окремому регіону, так і державі загалом. Проблема в тому, що не так багато інвесторів готові ризикувати великими грошима з масштабним проєктом. Водночас в Україні немає не лише вільних коштів, але й достатньої кількості робочих рук в одному місці.

Вихід із ситуації — реалізувати масштабні проєкти за допомогою кредитних ліній держав Азії, у першу чергу Китаю. КНР, надаючи кредитування на реалізацію масштабних проєктів зазвичай висуває умову залучити китайських підрядників. Для нас такі умови прийнятні, оскільки ті самі китайські компанії забезпечать проєкт мінімально необхідною кількістю робочої сили, яку привезе з КНР і, що не менш важливо, вивезе назад після завершення проєкту.

До названих проєктів належать:

  • будівництво рокадної дороги з Луганської області в Маріуполь і далі — автостради вздовж морського узбережжя, що сполучить усі порти країни;
  • розвиток мережі залізничного сполучення за аналогічним маршрутом, що надасть можливість оперативно перекидати вантажопотоки між портами.

Обидва проєкти суттєво вплинуть на економіку регіонів, у яких вони будуть реалізовані. І навіть наймання 50 % працівників із місцевих мешканців — гарний поштовх для місцевого ринку праці.

Експорт послуг як замінник трудової міграції. Суть цього методу в Україні демонструють, приміром, білоруські, турецькі та румунські компанії, що будують дороги. Ті самі білоруси активно будували житло у Венесуелі, Ірані, Єгипті. У Туркменістані збудували гірничо-збагачувальний комбінат і копальні з видобутку калійних солей. У столиці України сьогодні за таким методом зводять Шулявський міст — підрядник із Нідерландів приїхав зі своєю технікою і своїми фахівцями.

Філософія торгівлі послугами з точки зору управління міграційними потоками: якщо для певних професій поки нема роботи у своїй країні, але групу фахівців слід зберегти, ведеться пошук підрядів для цих фахівців за кордоном.

Для працівника ситуація мало чим відрізняється від формату трудової міграції — він їде працювати в іншу країну. Для країни ж різниця докорінна: працівник отримує зарплату (значно більшу, ніж удома) через українську компанію, і відповідно сплачує податки до українського бюджету. Окрім того, колектив — спрацьована група фахівців зберігається і за необхідності може повернутися до роботи у своїй країні.

В українських реаліях такий підхід відсутній, хоч і продемонстрував свою ефективність у сусідніх країнах. Створювати державну компанію, агентство з наймання працівників сенсу немає, а от формувати умови для розвитку подібних бізнесів, передбачивши до того ж певні пільги для компаній, що надають послуги за кордоном (силами українських громадян), можливо.

Це не розв’яже проблеми трудової міграції, але, якщо вдасться залучити до такої діяльності 1 % заробітчан, матимемо податки приблизно від 800 тисяч людей. Досить пристойна сума, за яку варто поборотися.

Блок завдань 3. Полювання за грошима мігрантів

10–11 мільярдів доларів на рік, що з’являються нізвідки, — сума, яка дозволяє українській економіці уникнути краху. Однак на фоні тренду, коли працівники виїжджають на тривалий період зі своїми сім’ями, обсяги грошових переказів у найближчій перспективі можуть зменшитися. Водночас сумарний фінансовий ресурс на руках у трудових мігрантів, їхніх сімей, істотно перевищує суму переказів, яку фіксує Нацбанк України.

Розвиток економіки, створення нових робочих місць потребують інвестицій — грошей, яких держава немає, але які її громадяни заробили за кордоном. Мета — перетворити ці кошти на ресурс економічного розвитку країни.

Варто визнати, що будь-які спроби в тому чи іншому вигляді вилучити зароблені гроші зазнають невдачі, бо мігранти вигадають нові способи переправляти їх у країну й просто припинять грошові перекази.

Друге завдання — максимально сповільнити або зупинити бізнес-еміграцію з країни, коли громадяни реєструють компанії в сусідніх державах, спираючись на прості й зрозумілі критерії — простіше, дешевше, комфортніше.

Таким чином, держава може діяти лише методом «пряника»: створюючи умови, за яких громадянам вигідно заробляти на інвестуванні в країну. Головна ідея, теза для кожного працівника — «заробляй разом з Україною».

Серед найдоступніших методів, покликаних залучити частину грошових ресурсів трудових мігрантів, — облігації державної внутрішньої позики, що випускаються як у гривні, так і в доларах. Теоретично сьогодні громадяни можуть стати учасниками ринку облігацій, однак нижній поріг входження становить 40 тисяч доларів, а це більше відлякує потенційних клієнтів. Його зниження (і відповідна рекламна кампанія) допоможе залучити в економіку частину вільних коштів мігрантів, у тому числі й тих, хто давно живе за межами країни.

Другий напрям — стимулювати створення нових бізнесів в Україні. Таким методом може бути, наприклад, державна допомога за формулою «1+1» під час заснування нової компанії, реєстрації підприємства. Суть полягає в тому, що держава надає, приміром, безвідсоткові позики на нову справу (малий бізнес) або на створення нового робочого місця на суму, що дорівнює вкладенням підприємця. Навіть у разі провалу більшості таких ініціатив, держава матиме прибуток, адже гроші пішли в економіку й ефект від заробітку перевищує потенційні збитки від невдалих ініціатив. Крім того, формат позики передбачає її повернення в осяжній перспективі.

Додатковим бонусом (як альтернатива позикам) може стати зменшення податкового навантаження на підприємства малого бізнесу за умови створення як мінімум одного робочого місця. Однак найкращим стимулом може стати не стільки точкова корекція податкової системи у вигляді пільг і винятків, скільки повний перегляд системи оподаткування. Наприклад, введення податку на виведений капітал, що активно обговорюється впродовж останніх 2 років.

Блок завдань 4. Полювання за мігрантами

Названі вище заходи лиш почасти зменшують нагальність проблеми, перед якою постала Україна. Критично низький рівень народжуваності, виїзд населення репродуктивного віку за кордон змушує задуматися про способи поповнення втрат населення. З одного боку, це природно мають бути програми зі стимулювання народжуваності. З іншого, варто звернути увагу на державну міграційну політику. Її слід формувати навіть без урахування демографічної кризи. Будь-яка держава з відкритими кордонами переймається такими питаннями щодо категорії мігрантів, які перетинають кордон:

  1. Які групи мігрантів (за якими ознакам) потенційно становлять ризик, які навпаки проблем не створюю і будуть корисні?
  2. Якими методами варто стимулювати приїзд потрібних груп на свою територію? Як їх інтегрувати в суспільство?
  3. Як не допустити створення національних анклавів, а успішно асимілювати частину мігрантів?

Якщо Україна не сформулює власних підходів, їй доведеться виконувати роль учасника процесів реалізації політики інших держав або груп держав.

У нашому випадку, враховуючи чинник війни, неоднорідність українського суспільства, наявність зон потенційних політичних конфліктів, країнами-донорами можуть бути держави:

  • із близькими культурно мігрантами, яких можна інтегрувати або асимілювати досить швидко;
  • нації, де історично сформувалися потужні діаспори в Україні (лояльні до української державної ідеї);
  • представники націй, не схильних до створення національних анклавів.

З урахуванням цих пунктів варто проаналізувати процеси в’їзної міграції впродовж останніх 10–15 років і, окрім статистичних відомостей, дослідити успішність інтеграції мігрантів в українське суспільство, сферу їхньої зайнятості тощо.

Ґрунтуючись на такому аналізі, можна випрацювати бачення потенційних країн-донорів міграційних потоків в Україну. Такими є, наприклад, держави Близького Сходу (у першу чергу представники християнських меншин), Іран, Азербайджан, Вірменія, Грузія. На жаль, поки не випадає розглядати як потужний міграційний ресурс близькі культурно країни, приміром, Білорусь, держави Східної Європи через наявність аналогічної українській демографічної кризи, попри кращу економічну ситуацію. Представників цих країн варто залучати за схемою «бізнес-еміграції» — через стимулювання реєструвати тут свої компанії й вести бізнес.

У державах Середньої Азії є чисельна українська діаспора, яку можна стимулювати до переселення на рідну землю (приміром, за допомогою згаданої вище програми «робота + житло»). Варто звернути увагу на кримських татар, що мешкають в Узбекистані. За різними оцінками, їх там від 20 до 150 тисяч (чимало кримських татар записуються просто «татарами»). Ця група важлива, оскільки з нею вже заграє РФ, пропонуючи російське громадянство і переселення до Криму, згідно з указом Путіна від 1 травня 2019 року. Так Росія намагається залучити групу представників кримськотатарського народу, які повернулися на рідну землю завдяки анексії Криму, створюючи потужний козир для себе на міжнародній арені. Виходячи з політичної доцільності, Україні варто запропонувати кримським татарам можливість переселитися на свою територію, але враховувати політичні ризики, як от, створення місць компактного проживання представників кримськотатарського народу з вимогами в майбутньому надати автономію на материковій частині країни.

Окремо варто назвати Турецьку республіку, перш за все мешканців міст, молодь, яка не поділяє політики влади щодо відбудови релігійного, а по суті авторитарного режиму.

Приваблювати міграційні потоки варто не тому, що цього потребує національна економіка, а з огляду на те, як із цим працюють сусідні країни. Найоптимальніший механізм добре показав себе в Польщі, Білорусі, Литві та Чехії: поки працюєш, живеш легально. Тобто підставою для першого терміну перебування в країні є наявність робочого місця. Подовження терміну не залежить від наявності роботи. Але питання громадянства, довготривалого проживання вирішуються, виходячи з досвіду роботи, наявності чи відсутності правопорушень тощо.

Блок завдань 5: Проти РФ її ж зброєю

Російська Федерація намагається активно використовувати громадян України для впливу на внутрішню політику нашої країни. Працюючи через лояльних до неї політичних і громадських лідерів, створюючи інформаційні приводи, Кремль фактично окреслює рамки сприйняття і реакції на події в україно-російських відносинах. На жаль, Україна не може похвалитися схожим інструментарієм впливу.

З іншого боку, країни ЄС давно використовують методи впливу на сусідні держави, створюючи групи своїх прибічників та забезпечуючи відповідний інформаційний фон.

Литовська республіка багато років активно допомагає російській опозиції, у тому числі проводячи на своїй території «Форум вільної Росії». Там діють і кілька неурядових організації, цільову групу яких складають громадяни РФ. Таким чином, литовський уряд забезпечує:

  • надання досить глибокої інформації про події в РФ із перших уст (частина російських опозиціонерів — вихідці з влади);
  • формування групи лояльних лідерів суспільної думки, через яких можна точково впливати на механізми ухвалення рішень у Росії.

Цей інструмент не ідеальний, він не гарантує просування інтересів Литви на стратегічному рівні, але дієвий для вирішення певних тактичних завдань.

Щодо Республіки Білорусь у Литві аналогічні підходи; доповнюють їх адміністрування низки ґрантових програм ЄС для білоруських неурядових організацій та фактична підтримка потужного центру білоруської політичної еміграції. Досить зазначити, що у Вільнюсі працює Європейський гуманітарний університет — виш, який «емігрував» із Білорусі. Таким чином, приблизно за 10 років роботи литовський уряд домігся створення потужної групи, здатної ввести важливу для офіційного Вільнюса тему на рівень обговорення в Білорусі як внутрішньої проблеми. Типовим прикладом є кампанія проти будівництва АЕС у Білорусі або нова кампанія, покликана не допустити відновлення водного європейського коридору Е-40 (ріками Прип’ять і Дніпро).

Польща щодо Білорусі пішла ще далі. У 2006 році започаткували «Програму Калиновського», що надавала можливість безкоштовно навчатися в польських вишах білоруським студентам, відрахованим за політичну активність. Необхідний для цього критерій — рекомендація від білоруських правозахисних організацій. У Польщі усталилася мережа білоруських організацій, що не відчувають кадрового голоду завдяки лояльній візовій політиці та значній хвилі політичної еміграції. Як результат польський уряд створив телекомпанію «Белсат» — повноцінний телеканал, що мовить на Білорусь, білоруську програму польського радіо, радіо «Рацыя», і, зрештою, проєкт ЄС — «Європейське радіо для Білорусі».

Ці заходи, а також лояльність до молодих білорусів, охочих здобути освіту (не зважаючи на їхню політичну діяльність вдома), спричинили появу в Білорусі потужного пропольського лобі, яке впливає як на бізнес-контакти, так і на політичну сферу відносин двох країн.

Україні варто проаналізувати досвід інших країн і, можливо, застосувати певні підходи до Російської Федерації.

А саме:

  1. посилити контакти з російськими правозахисними організаціями;
  2. розглянути можливість запуску освітніх програм для молодих росіян, що мають проблеми через власну політичну позицію. Кошти на таку роботу можна спробувати отримати від європейських партнерів у рамках програм підтримки демократії в РФ;
  3. розробити програму залучення фахівців, яких потребує українська економіка, у тому числі науковців.

Запрошуючи громадян Росії, варто чітко усвідомлювати можливі ризики і спроби Кремля вплинути на процеси. Реалізація такого сценарію можлива за ретельного дотримання принципу позбавлення права на проживання після декількох епізодів порушення закону, включно з адміністративними правопорушеннями.

Блок завдань 6: як перетворити політичні ризики на переваги?

Трудова міграція — це виїзд, з одного боку, працездатного населення, з іншого — громадян репродуктивного віку. Про ці ризики йшлося вище. Проте є ще один аспект — виїзд виборців, а це помітно змінює баланс сил на внутрішньополітичному полі країни, створюючи умови для посилення позицій популістів, партій, що апелюють до консервативних цінностей тощо.

Українці, що беруть участь навіть у маятниковій міграції, працюють за кордоном тимчасово, не мають можливості реалізувати своє право виборця в наявній системі реєстрації місця голосування з наявною мережею виборчих дільниць в іноземних державах тощо.

Для мінімізації таких ризиків, держава має змінити організацію виборчого процесу за кордоном. А саме:

  • передбачити електронну реєстрацію виборця за місцем проживання з використанням електронного цифрового підпису або мобільного ID, що допоможе ліквідувати перше вузьке місце системи — особисте подання заяви і пакета документів на підтвердження перебування в країні;
  • змінити формат створення виборчих комісій — передбачити можливість формування таких представниками політичних партій, у тому числі тих, хто спеціально приїздить з України. Передбачити можливість звертатися до органів влади іноземної держави з проханням и надати приміщення комунальної власності для забезпечення роботи дільничних комісій у населених пунктах із великою кількістю українців;
  • дозволити посольствам і консульствам звертатися до місцевих правоохоронних органів із проханням про забезпечення цілості бюлетенів, коли їх доставляють із дільниць на територію дипломатичних представництв.

Для реалізацій названих підходів потрібні зміни в законодавстві. Після формування нового складу Верховної Ради питання можна буде вирішити протягом року-півтора.

Другий аспект проблеми стосується українців, що постійно проживають в інших державах. Ми звикли говорити про «проукраїнську позицію» Канади, причина якої — потужна канадська діаспора. Але варто пам’ятати, що українці Канади — громадяни іншої держави.

За останні 5 років не менше як 800 тисяч громадян України отримали громадянство або посвідку на проживання (що дає право звертатися по громадянство) в державах ЄС. Це кілька депутатів Європарламенту. Це, якщо говорити про голоси, кілька депутатів польського сейму, парламентів Чехії, Латвії, Естонії.

Фактично наші співвітчизники, що змінили країну проживання, можуть стати інструментом лобізму, схожим за потужністю з лобістським потенціалом єврейської або вірменської громад у США. Це можливо, якщо Україна демонструватиме бажання мати такий політичний ресурс.

Для цього необхідно:

  • поставити крапку в суперечках про подвійне громадянство. Необхідно виробити систему, за якої ми не відштовхнемо українців, що перейшли в підданство інших держав (окрім держав, що ведуть агресивну політику щодо нашої країни). Одночасно слід ухвалити законодавчі обмеження для запобігання конфлікту інтересів у разі, коли людина, що має подвійне громадянство, претендує на роботу у сфері державного управління.
  • ухвалити програму підтримки української діаспори та розробити методи залучення українців з інших країн до участі в розвитку національної економіки.
  • стимулювати, услід за Угорщиною, Румунією, Польщею створення і подальшу роботу «українських» партій (або українських фракцій у партіях) в державах із потужною українською діаспорою.

Таким чином, якщо підійти до справи грамотно, Україна за один електоральний цикл може через представників діаспори здобути представництво в законодавчій (і, можливо, у виконавчій) владі країн ЄС.

Запропоновані методи — лише частина можливих підходів до розв’язання проблем, спричинених демографічною та міграційною кризами. Безумовно, у майбутньому державна політика може і має бути більш опрацьованою, комплексною та послідовною.

Проте навіть реалізація описаного вище, здатна зменшити негативний вплив міграційних процесів і створити основу для виходу на позитивний сценарій розвитку ситуації вже в перспективі 5–10 років.

[1]     https://population.un.org/wpp/Download/Files/1_Indicators%20(Standard)/EXCEL_FILES/1_Population/WPP2019_POP_F01_1_TOTAL_POPULATION_BOTH_SEXES.xlsx

[2]     https://bank.gov.ua/control/uk/publish/article?showHidden=1&art_id=65613&cat_id=44446

[3]     https://www.msp.gov.ua/news/17091.html

[4]

[4] https://www.msp.gov.ua/news/17091.html

[5]

[5] http://www.lv.ukrstat.gov.ua/dem/piramid/all.php