«Сила демократически организованного политического общества предполагает справедливость, поскольку использует человеческую энергию в качестве энергии свободных людей, а не рабов».

Ж. Марітен.

Безсумнівно, коронокриза є ще одним краштестом для нашої держави. Звісно, що вирішення такої складної проблеми потребує жорсткого і ефективного державного управління. На жаль, управління перебуває в зруйнованому стані після нашестя «рефоматорів», і не сильно відрізняється від того, що було у 2014 році.

На цьому тлі частішають розмови про необхідність встановлення жорсткого диктаторського режиму, про ріст запиту на сильну руку, про те, що це будуть якийсь умовний Аваков в союзі з Зеленським. Попри те, що слід визнати ріст запиту на сильну владу, всі ці розмови про встановлення диктатури в Україні є абсолютно безперспективні. І ось чому.

Неможливість диктатури в Україні

Диктатура, як це весело не прозвучить, в римські часи була інструментом демократії. Цей інструмент вигадали саме для таких складних обставин як кризи і війни. Диктатор призначався сенатом на рік і отримував абсолютні повноваження, які через рік мали бути або підтверджені, або скасовані. Зруйнував цю практику Юлій Цезар, який власне не склав повноваження, і ганявся за сенаторами по всьому Середземномор’ю, щоб таки отримати продовження повноважень. Завершилось, зрештою, трагічно для всіх учасників цих подій і римської демократії зокрема.

Диктатура і її авторитарні різновиди, мають кілька базових параметрів, без наявності яких вона не можлива:

  1. Суспільна легітимність. Перша проблема, яку завжди має вирішувати диктатура – це криза легітимності. Концентрація влади має наслідком недовіру суспільства і еліт. Таким чином, диктатура може стати легітимною в кілька способів:
    — Делегована легітимність. Законодавчий орган демократичним шляхом делегує повноваження диктатору. Однак, таке делегування можливе тільки за умови достатньої довіри і підтримки до потенційного диктатора
    — Силова легітимність. Диктатуру можна встановити силовим методом, навіть в умовах низької довіри суспільства. Але тоді така диктатура має мати надзвичайно високу легітимність у силових органах. Встановлення диктатур бойовими генералами чи героями війни є таким прикладом.
  2. Організаційна і інституційна спроможність. Встановлення диктатури в умовах розваленого апарату управління не можливе. Якщо в країні зруйноване управління, то диктатура може встановлюватись двома шляхами:
    — Перенесення силового апарату управління в державне, наприклад з армії
    — Перенесення політичного апарату партії чи суспільного руху
  3. Політичне лідерство. Диктатор має бути лідером, або з підтримкою широких мас, або з підтримкою організованих груп (армія, партія, олігархи).

Для встановлення диктатури потрібні щонайменше всі згадані параметри. Якщо подивимося на Україну, то побачимо, що жодних передумов для цього немає. Центральна влада слабка, апарат управління розвалений, лідерство Президента втрачає довіру і рейтинги, суспільна довіра не організована в жодну ефективну структуру (партію чи рух), а легітимність в силових структурах низька у всіх політиків.

Спроба реалізувати сценарій диктатора в Україні викличе тільки насмішки і дискредитацію. Слабка влада не може діяти сильно. Згадайте надзвичайний стан Порошенка. Це таки було смішно і не серйозно. Хоча формально все було законно.

Солідарність як українська відповідь

Ми мусимо дуже добре знати себе. Як каже Семен Глузман, в українців мабуть є ген резистентності, опору до деспотичної тиранічної влади. В нашій історії ніколи не було диктаторів, але були сильні лідери. В чому була їх сила? В солідарності.
Давайте повернемося в 2014 рік. Тоді керівники Майдану не мали ні підтримки, ні поваги, ні сили. Вони намагались домовитись з Януковичем і продовжити свої комфортні будні. Але Майдан як організація був сильніший за своїх лідерів, і в підсумку не вони вирішили долю Януковича, а саме звичайні майданівці.

За таких умов, ні Яценюк, ні Турчинов не могли бути диктаторами, хоча ситуація початку війни з Путіним вимагала саме цього. Натомість солідарність суспільства перед загрозою, і приєднання до цієї солідарності політичного керівництва створили нову відповідь – добровольці та волонтери. Звісно, це було дуже мало людей в масштабах країни, але це була нова організація суспільства, ефективніша чим всі існуючі. Можна багато сперичатись про ефективність цієї відповіді, з позиції сьогднішнього дня. Але назаперечним є той факт, що прояв суспільної солідарності дав час владі, створив спроможність, і завдяки цій спроможності країна вибудувала новий апарат управління. Саме з добровольців і волонтерів вийшло багато нових політиків, чиновників тощо, які своїм походом у владу в тому числі легітимізували її в очах суспільствах.

Тому все, що сьогодні має демонструвати влада – це солідарність. Як? Дуже просто:

  1. Інформаційний постійний марафон за участі топ-керівників держави. В режимі 24/7 має відбуватись інформування про дії і кроки влади в боротьбі з кризою
    2. На час кризи влада має відмовитись від своїх привілеїв. Автомобілі, премії, надбавки – все має відправитись
    3. Серйозність загрози також має демонструвати влада. Самоізоляції, допомога лікарям, все це має бути прикладом солідарності влади із суспільством
    4. Долучити суспільство. Вся суспільна енергія має бути направлятись. Хочеш перекинути кошти – ось сюди, хочеш когось підвезти на роботу – ось тут, хочеш бути в резерві на допомогу в лікарні, комунальному підприємстві – сюди.

Солідарність породжує довіру до влади, а тоді і готовність разом з нею вирішувати ключову проблему. Ні це не правда, що диктатури ефективніші за демократії. Інакше б нацисти не програли війну, а СРСР ніколи б не розпався. Вони швидчі, але не ефективніші. Бо солідарне суспільство – це сила, з якою не порівняти жодні форми примусової організації. А нам заразу дуже потрібні нові добровольці, волонтери, нові лідери.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Хвилі в Instagram