Сергій Дацюк: Вибір подальшої мотивації

Саме зараз відбувається вибір мотивації на доволі тривалий період – період постколоніального становлення України. Комунікація навколо мого останнього блогу свідчить про це доволі яскраво.

Окремі моменти етнонаціональної комунікації

Читаючи коментарі на мій попередній блог «Українізація та вирішення російського питання», я дійшов до декількох узагальнюючих висновків, які наведу після того, як проаналізую деякі коментарі щодо свого тексту.

Перш за все, чому я вважаю російське питання принципово важливим для українізації, щирим прихильником якої я є.

Тарас Плахтій написав таке у своєму коментарі щодо мого тексту: «Основним недоліком запропонованого підходу вважаю перебільшення значення того, що автор називає російським питанням. Це далеко не основна проблема. Це для мене взагалі не проблема – я прихильник формування української політичної нації».

Росія є колишньою імперією для України. Вирішення питання російськомовних це не просто тест для українців – як вчинити більш по-людськи, сучасно та цивілізовано проти вчорашніх колонізаторів. Вирішення питання російськомовних в Україні це значно більша проблема, ніж якийсь тест – побудувати більш сучасну нерепресивну і культурно-нетравмуючу модель співжиття з російськомовними українцями в Україні в умовах зовнішньої агресії Росії. Постколоніальний процес це вивільнення з-під імперії не тільки у зовнішній політиці, але і у внутрішній. Якщо українці будуть діяти щодо росіян так само, як росіяни діяли щодо українців, то чим вони тоді кращі? Відтак питання мови та культури колишнього колонізатора стає надважливим в ситуації постколоніального становлення України.

Але не вся критика була такою конструктивною, як у Тараса.

Один держслужбовець у приватній переписці мені написав наступне: «»Всіх галичан по лісах виловлять і поставлять у російське стійло, якщо вони не належатимуть до Великої України». В даній фразі все твоє політичне єство, що перебуває всередині або в гармонії російського міра. Ти мислиш Україну надалі разом з Росією, будучи по суті малоросом. Це дивно…»

Чесно кажучи, я не одразу зрозумів суть претензій. Я думав – як же може моє великоукраїнство раптом стало малоросійством. Це так би мовити «contradictio in adjecto» – суперечність у визначенні. І лише потім я зрозумів – ці панове саме так і мислять: вони сприймають Велику Україну як компроміс україномовних регіонів (в їх баченні справжньої України) з російськомовним регіонами України (в їх баченні несправжньої України). В їх баченні Велика Україна це проект Росії, і нічим іншим він бути не може.

Ці панове принципово не можуть уявити собі ніяких інших моделей відносин україномовних регіонів з російськомовними регіонами, ніж компроміс або примус – чи то з боку росіян, чи то з боку українців. Тобто по суті вони є такими ж імперцями, як і російські імперці, бо діють по схемі – або ми, або вони, радикальна українізація або радикальна русифікація, іншого не дано.

Сама здатність українців до важкої цивілізаційної роботи ними не просто усумнівається, а трактується як неможлива. Звичайно для цього є всі підстави: 1) пихатість, здирництво та тупість українського правлячого класу; 2) інтелектофобія значної частини українців; 3) слабка обізнаність з історичним досвідом цивілізаційного будівництва в Україні (часів Київської Русі, за Козацької доби, у складі СРСР); 4) невдача Української Революції першої половини ХХ століття.

Тобто український радикальний етнонаціоналізм походить з неприйнятного для мене уявлення про українську меншовартість – до цивілізаційної роботи (хоч і погано та неефективно) здатні лише росіяни, а українці до такої роботи нездатні. Тобто малорос не я, малорос мій критик.

Я щиро вірю і постійно показую, що українці здатні до цивілізаційної роботи, вони можуть об’єднати різномовні частини країни. Велика Україна як принципово нова цивілізаційна модель, заснована на співжитті самодостатніх громад та мережевій комунікації, є можливою. І нічого малоросійського тут немає – через принципову неспроможність росіян Росії до чогось подібного в найближчій перспективі.

Принагідно хочу спростувати закиди, ніби я обізвав когось фашистом. Нікого у своєму блозі фашистом я не називав. Я звернув увагу на той факт, що у дописах щодо українізації використовується спосіб аргументації, яку свого часу використовував Гітлер. Я бачу в цьому процес фашизації націоналістичного дискурсу в Україні. Ви би здивувалися, як часто досі у світовій політиці використовуються елементи націонал-соціалістичного та фашистського дискурсу, але при цьому рідко хто говорить про цих політиків як про фашистів. От якщо ми не будемо звертати на це увагу, тоді в Україні точно буде фашизм.

Ну і зрештою, деякі коментатори побачили суперечність між моїм блогом «Промова про мову» та останнім блогом. Як аналітик я змушений був навести всі підходи та сценарії вирішення російського питання, яке я жорстко пов’язую з питанням про українізацію. Але як громадський діяч та публічний інтелектуал я просуваю дуже конкретний варіант – «Визнання українських росіян як окремої альтернативної до росіян Росії етнічної підгрупи в складі української політичної нації. При цьому створюється Інститут Росії, російський університет під контролем СБУ і т.д. Росіяни України стають середовищем постколоніальної лібералізації росіян в Україні і виступають підтримкою нової постімперської Росії.» Саме цей варіант і є способом тієї асиміляції росіян, коли здійснюється запропонована в давнішньому блозі «установка на ненасильницьку українізацію, яка може бути лише поступовою, а відтак має витісняти російську протягом одного-двох поколінь в Україні». Тому ніякої суперечності тут я не бачу.

А взагалі комунікація з приводу українізації та вирішення російського питання показала два моменти: 1) громада розуміє загалом, що публічна соціо-культурна стратегія в Україні потрібна саме зараз; 2) нинішній владі на це плювати, вона роздмухує етнонаціональні настрої в передвиборчих цілях.

Негативні та позитивні мотивації для України

Проблема націоналізму у індивідуальній свідомості полягає у тому, що відключається здатність до критичного мислення у всьому, що стосується себе, а будь-яка критика сприймається як ворожа. В політиці це виступає як таврування владою всяких дій опозиції як ворожих. У суспільній комунікації будь-яка критика етнонаціоналізму самими етнонаціоналістами сприймається як: 1) малоросійство (культурна орієнтація на Росію); 2) антиукраїнство (антидержавна щодо України позиція); 3) ворожість в ситуації війни (дії на боці Росії як ворога України).

Етнонаціоналісти не спроможні чути раціональних аргументів – у них відключена рефлексія. Якщо би у них була рефлексія, вони би розуміли, чому погано бути егоїстами та послуговуватися ресентиментом. Аргументи щодо фашистської налаштованості їх мислення та дій їх не бентежать. Переконати етнонаціоналіста у примітивності його позиції можна лише через розвиток його мислення, але у своїй інтелектофобській налаштованості вони читають лише книжки, які підтверджують їх бачення.

Зрештою проблема не у етнонаціоналістах, а у відсутності соціо-культурної стратегії щодо українізації та вирішенні російського питання в Україні. Сьогодні українізація відбувається стихійно. Поки йде війна, ці стихійні метання та шарахання можуть несильно розбурхати російськомовну громаду в Україні. Але після закінчення війни всі нинішні помилки культурної політики одразу ж стануть проблемами. Отже вже зараз така соціо-культурна стратегія вкрай необхідна, бо нові ініціативи України щодо закінчення війни в ОРДЛО вже вимагають від нас бачення повоєнного влаштування цих територій.

І тут важливе значення має державна політика – на які мотивації щодо росіян та російськомовних українців ми зорієнтовані. Стимулювання чи почасти закривання очей нинішньою владою на етнонаціоналізм не є довгостроковою стратегією, має чисто передвиборче спрямування, а відтак є небезпечним на перспективу.

Найбільша небезпека при виборі мотивацій це повестися на примарні щодо швидкої ефективності мотивації – «бути під кимось» та «возвеличення за рахунок приниження когось», або, кажучи понятійно, субдомінантні та ресентиментальні. Ці мотивації дуже тісно пов’язані. Щоб терпіти приниження від когось, потрібно самому принижувати когось. Це традиційна зв’язка садо-мазохістського штибу.

Щоб підкорятися новому суверену – Єдиній Європі, потрібно принижувати вчорашнього суверена – імперську Росію.

Негативні мотивації породжуються домінуючою суспільною ідентичністю.

Раніше ми, говорячи «Революція Гідності», не дуже замислювалися, про яку гідність іде мова. Тепер виявилося, що різні соціо-культурні групи України розуміють цю гідність по-різному.

Серед українців є ті, хто це розуміє як «етнонаціональну гідність», а є ті, хто дотягує її до рівня «гідності політичної нації», здатної до європейських реформ, щоб бути в Європі рівними серед рівних. Є ті, хто розуміє цю гідність як суспільну за своєю суттю «європейську гідність», де немає ні француза, ні німця, ні поляка, ні українця, а є лише європеєць. Є навіть ті, хто розуміє цю гідність як «гідність людства», долаючи навіть європейський егоїзм.

Україна зараз знаходиться на найнижчому рівні (етнонаціоналізм) не через війну, зажерливість, панську пиху та інтелектуальну лінь правлячого класу. Україна знаходиться на цьому найнижчому рівні через етнонаціональну орієнтацію значної частини українського суспільства, яка походить з його масових інтелектофобських уявлень.

Етнонаціоналізм це найпростіша в сучасному світі ідентичність, у якій відсутня важка робота по самовизначенню. Навіть будь-яка релігійна ідентичність складніша за етнонаціональну, бо тут потрібно виходити на мотиваційно глибокі змісти, окрім чистих ритуалів. Молитва, читання Біблії, постійна критична налаштованість до боротьби з гріховністю – все це створює умови розвитку критичного мислення для релігійно віруючої людини.

Етнонаціоналісти серед націоналістів дуже схожі на фанатиків серед віруючих. Причому етнонаціоналізм завжди перемагає у суспільній комунікації політичний націоналізм, бо перший набагато більш агресивніший та комунікативно активніший. Відтак потрібно говорити про негативність всякого націоналізму, який невідворотно породжує етнонаціоналізм та поступається йому в своїй активній позиції.

В цьому плані всякий, зокрема і український, націоналізм може бути виражений в двох змістах: 1) як груповий егоїзм (часто доведений до стану нарцисизму); 2) як ресентимент (сублімація власної неповноцінності у особливу систему моралі, яка всі свої невдачі та негативні риси проекціює на ворога). При цьому будь-яка релігійна віра орієнтована на подолання егоїзму та ресентименту. А от етнонаціональна віра не має жодних мислительних запобіжників проти цього.

Проблема виникає в той момент, коли українці зустрічаються з іншим груповим егоїзмом – європейським. Європа сама знаходиться в жорсткій кризі європейського егоїзму – вона зациклилася на власних проблемах і перестала працювати на ціле людство, як це було останніх декілька сотень років. Окрім того, в різних європейських країнах теж повстають націоналісти, тому українським етнонаціоналістам є на кого кивати головою і водночас прагнути в Європу.

Тут проявляється вся українська непослідовність та хитрість: від Об’єднаної Європи нам потрібен високий рівень життя та гарантія безпеки, а от високий рівень здебільшого чужої для нас культури вкупі з толеруванням різних соціо-культурних меншин національно орієнтованій частині української громади геть не потрібен.

Отже проблема націоналізму всередині процесу інтеграції у Європу полягає у тому, що Україна свідомо сповільнила та подекуди навіть заблокувала процеси постколоніального вивільнення суспільної свідомості. Сьогодні цей процес свідомо заблоковано в політичному просторі – стимулюється малоінтелектуальний економічний егоїзм, маніпулятивне провладне здирництво та широкомасштабна культурна редукція до обивательских вимог.

Щоб інтегруватися у Європу, українському суспільству потрібно вчитися не лише ідентифікації щодо власної історії, держави та влади, а самовизначенню щодо невідомого майбутнього через власні інтелектуальні зусилля, власні інновації, власні відкриття та соціо-культурні звершення. Тільки такий процес самовизначення українців може дати їм шанс створити Нову Європу в Україні, а потім розповсюджуючи свої досягнення по Європі, інтегруватися вже в оновлену Європу.

Якщо протягом 2014-2017-го років формувалася українська ідентичність, то зараз цей процес поступово трансформується у самовизначення в невідомих змістах. Ідентичність це завжди процес ототожнення з наявними змістами, процесами, об’єктами чи суб’єктами. А самовизначення це процес усвідомлення себе в нових змістах, неясних, непевних, несталих, невстановлених, нездійснених.

Хтось може сказати, що ми з ідентичністю не розібралися, а тут самовизначатися треба… Загалом це так. Все, що ми встигли зрозуміти щодо власної ідентичності, все наше. Але можливість для неквапливої ідентифікації вичерпалася, самовизначатися треба. Бо час пришвидшився, світова криза загострюється, і те, з чим ми могли би себе ідентифікувати, зникає на очах: демократія, європейська цивілізація як лідер Заходу, сама Західна цивілізація як світовий лідер, держава, нація, збалансований розвиток, лібералізм за рахунок споживчого світу, наявні статуси, наявне багатство, наявна влада і т.д.

Саме тому ми опиняємося перед важкою роботою – вибору подальшої мотивації для України. Від того, як ми виконаємо нашу роботу, залежатимуть не тільки успішні дії найближчих років, але і доля наших дітей та внуків, тобто доля майбутньої України.

Джерело: блог Сергія Дацюка на УП