Чому виборів не буде

* Примарність громадянства * * Омана Конституанти * * Міф «Громадянського суспільства» та «суспільної угоди» * * Міф «базового доходу * * Відсутність виборів * * Очікування Спільності *

Виборів не буде. Варто пояснити це на прикладі, і послідовно.

Вступ

Після кількох десятиріч тихого биття у м’яку стіну фактичної зради  населення «приграничних територій», голову зовнішньополітичного відомства України, кінець-кінцем, «пробило» (тут). На пропозицію. На фактично крамольну думку, що громадянство може бути і не тотальним, і не рівним.  І навіть — навіть(!) з деякими обмеженнями проти повної, глобальної й беззаперечної «зрівняйлівки»…

Безмірно поважаю пана Клімкіна як одного з нечисленних наших професійних чиновників, але мушу констатувати, що розмежування між «повнимии» і «неповними» громадянами проведено головою зовнішньополітичного відомства за суто-другорядною ознакою.

Добре, мешканець Буковини з румунським паспортом, «не може обіймати певні посади»… А парламентар з ізраїльським?.. А може взагалі голосувати на виборах (а то й висуватися на виборні посади!) людина, яка ухиляється від військової або альтернативної служби?..

Якщо ви скажете, що йдеться про неспівставні цифри — то ось нагадування, що «уклоністів», реально —  до 80 відсотків від призовного контигенту (тут та тут).

Запитання, який відсоток політично-активного та відповідального населення залишається осторонь «національно-визвольних змагань» та завдань, якщо додати усіх, хто придбав медичну довідку, хто випав до «сірої зони» та підробляє кришуванням ларків, хто відкупився на іншому рівні — я, з відчуття політичної толерантності, не задаю.

Отже те, що ми називаємо «громадянством», не є цілісною сутністю, системою.

Воно примарне.

1. Примарність громадянства

Ситуація з подвійним громадянством та «п’ятою прикордонною колонною» успішно зайшла в глухий кут. Дехто вважає, наприклад, «берегівців», що присягли і Україні, і Румунії,  «справжніми європейцями». Дехто — «зрадниками».

Правда ж, вочевидь, полягає в тому, що концепція однорідного громадянства, себто коли усі мають однакові політичні права поза врахуванням принесеної суспільної користі або суспільного служіння — в актуальних умовах просто не працює. Це зовсім не унікально для України. Але це потрібно а) визнати і б) використати.

Мова не про дискримінацію, навпаки. З неймовірно високої сходинки між Фронтом й Тилом, і то не так матеріальної як світоглядної — абсолютно ясно, що величезна частина населення не бажає і не буде нести базових громадянських обов’язків. Навіть у рамках таких структур як Армія, змусити цю частину населення нести такі обов’язки практично неможливо, оскільки ви гарантовано отримаєте САБОТАЖ замість ініціативного виконання завдання, а для Армії це — смертельно.

Та важливо, що як би цього не хотілося естетично — тут не йдеться про патентованих злодіїв. Монолітного Громадянства вже не існує, якщо ви поза межами провінції Китаю або поза стінами концтабору. Солдат зневажає боягуза, що ховається від призову —  але ж і боягуз зневажає солдата, що не вписався у масову культуру гендлю-як-цілі-життя, вважаючи, що той «лох». «Боягуза» цікавлять гроші, і він їх робить, законно чи не дуже — але хіба не саме цьому його наполегливо вчили останні 30 років клоунадою «загальної приватизації» та «розподілу власності»?.. А студент-очкарик вважає, що він «людина світу», і що йому індиферентні напівфеодальні війни… А бізнесмен з колишніх комсомольців впевнений, що йому краще працювати там, де ширший ринок…

Всі вони праві.

І всі вони помиляються, тому що є Базові Речі, без яких не існує ніхто.

Але всі вони — громадяни цієї країни. Ні, інакше: ми хочемо, щоб усі вони були громадянами: бажаючи громадянського миру в умовах війни; не створивши  національного «кістяку»; запустивши ліберально-охлократичні ідеї на тлі жорсткого олігархату: чого ж тут дивуватися?

То дозвольте кожному те, чого він хоче, — і намагайтесь отримати те, що він може.

Не треба вимагати від солдата успіху у гендлі.

Не треба вимагати від торговця відваги.

І той, і інший віддадуть ІНАКШЕ, але відповідно скоригованими повинні залишитися їхні ПРАВА.

Для «Економічного громадянства»: повні економічні права, право не служити в Армії, право мати громадянство інших країн, здебільшого ЕКОНОМІЧНА відповідальність (поза межами Карного Кодексу) — але і повна відсутність політичних прав в Україні, окрім, хіба що, рівня місцевої громади.

Для «Політичного громадянства»: повні економічні права плюс повні політичні права, при ЗОБОВ’ЯЗАННІ служіння та повній ОСОБИСТІЙ відповідальності за власні дії.

Нехай БЕРЕ той, хто МОЖЕ і ЗДАТЕН заплатити так, як він заплатити МОЖЕ і ЗДАТЕН.

З цього, з визнання фактичного стану речей, потрібно починати. Звідси, з принципу ОСОБИСТОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ, береться і все інше.

Цим принципом усе перевіряється. Усі казки. Усі пердвиборчі балачки. Усі теплі гніздечка під політичними ковдрами.

І, перш за все — усі передвиборчі омани.

2. Омана Конституанти

Допоки громадянство не розмежоване за правами, що врівноважені з відповідальністю; допоки боротись за країну із зброєю в руках готові 20 відсотків виборців (що багато в абсолютному вимірі, проте жодним чином не пов’язано з результатами білбордівського волевиявлення) — про яку Конституанту йдеться? Конституанту ЧОГО? Конституанту КОГО? Ви хочете в розкладеному суспільстві запустити рулетку, і навмання, на «чорне чи червоне», як у казино, обрати непохитних духом та непідкупних Конституційних Юристів?..

Немає сумніву, що за всенародного вибору представників буде додержано пропорційності — але якої пропорційності? Пропорційності, яка забезпечить  металевий відливок воль, необхідних для побудови Стін Оточеної Республіки? Владу Відповідальних Громадян?  Невже? Ідентифікованих як? За аспектом Служіння? А може, освіти? А може,  таки за аспектом кількох сотень гривень, проплачених обласною партійною організацією? Чи ціною продпайку?..

Країна потребує політичного розвитку, потребує справжньої Республіки. І розвиток не є нескінченним заглибленням у толерантність та безвідповідальність, ні: це шлях постійного балансування між умовно ліберальним і умовно правим дискурсом, де одна чаша терезів повинна періодично урівноважуватись іншою, переважувати іншу — відкидаючи нездорові надмірності, зберігаючи суспільство у здоровому та ефективному стані.

Нині ми критично, як на виклики безпеки, переважили лише одну чашу цих терезів. Але неможливо розкладеною, не консолідованою, не зібраною в кулак, ліберально-охлократичною масою обрати республіканське правління.

Як обираєте — так і отримаєте. Чим обираєте — те і маєте. Ніщо з нічого не береться.

3. Міф «Громадянського суспільства» та «суспільної угоди»

Вважалося, що повна воля для громадських діячів та запровадження  «громадських бюджетів» висвітлить потугу Громадянського Суспільства, якому єдине що не вистачало, так це Волі і Грошей. Те, що відбулося в результаті, змусило щиро посміятися скептиків і вразило фанів «суспільної угоди». Інтелектуальна потуга громади не йде далі фарбування лавки біля під’їзду, впорядкування дитячого майданчика та проплати  за виступ шкільного хору «Сонячний щедрик».

Жодних системних проектів «громадянське суспільство» не згенерувало (не торкатимемося тут десятка потужних системних волонтерських фондів). Що й не дивно, оскільки, за висловом класика, інтелект натовпу дорівнює інтелекту найдурнішого в натовпі. Проте міські влади прийшли у захват: по-перше, на впорядкування міста тепер не треба виділяти окремих грошей, а по-друге, усі безвідповідальні громадські галасуни вдоволені. А що? Ви ж самі вибирали, якій паркан пофарбувати, на якому залишити епічний напис з трьох літер, а біля якого встановити дебеле меморіальне ливаридло…

Результат в політиці маємо наочній.

На початок 2017 року в одному лише Києві налічувалося за 800  ветеранських організацій, більшість з яких (зрозуміло) репрезентувало лише власний «стафф».

Ніні в кожній партії, яка виходить на президентські перегони,  виборець круглим  оком бачить Найсправжнішу всеукраїнську спілку АТОшників, (і, зрозуміло, що лише ця є правдивою, а усі інші фейкові). І все це намагається увійти одне з одним до «суспільної угоди». Марно, бо, як правило —  виключно у рамках обраної на політичний сезон партії.

4. Міф «базового доходу»

Конституанта як система оформлення та закріплення «Суспільної угоди» є для мас поняттям не більш зрозумілим, ніж тонкі аспекти ядерної фізики. Чи не тому кожного разу з конституційного процесу в ініціаторів її виходить галасливе та пусте «віче» у виконанні директорів фондів «для своїх» та лідерів one-man спілок.

Тому «для мас» відкрито фантастичний пряник «базового доходу». Який ти отримаєш, мій Виборчий Дурнику, не те що ніяк не відповідно результатам діяльності — а поза залежністю від факту діяльності взагалі.

Перемога: відтепер не треба соватись навіть заради підтримання власного існування. Відтепер солдат захищатиме а суспільство годуватиме тебе, о Великий Ліберальний Овочу, навіть не задля  цінності Тебе-як-шматка-м’яса — а заради Великої Ліберальної Само-Цінності цього шматка.

Зрада: це примара. Зрозуміло, що в суспільстві, де основну масу активів розподілено між кланами та афілійованими структурами, «базовий дохід» фізично можна створити лише й виключно для професійних балакунів, що активно пропагують «базовий дохід».

Для того, щоб організувати «базовий дохід», потрібна суспільна власність. І не будь-яка, а з обсягом та потужністю, що здатні утримувати на плаву цілу націю. А ніякої «суспільної власності» — принаймні такої, що здатна приносити відчутний дохід, вже давно не існує. Знайти «вільну», чи ще не захоплену «державну» власність, яку можна було б перетворити на «суспільну» так само не просто, як знайти «нічийний» шматок землі в публічний кадастровій карті…

Чи означає це, що власності, яку б можна і потрібно було обернути на Суспільну, немає в принципі, взагалі? Такої власності, таких активів — море. Це базова інфраструктура. Це оборона. Це енергорозподільчі потужності. Це заводи, які замість розвиватись та переобладнуватись під компетентним керівництвом приватного власника — чомусь перетворились на металобрухт. Це порти та логістичні хаби. Та повернути її до національного надбання (у тих випадках, коли є ще що повертати) можна лише через той самий, «шаріковський» ПЕРЕДІЛ ТА ПЕРЕРОЗПОДІЛ.  Але задля цього необхідно мати, по-перше, політичну, а по-друге, мілітарну силу, яка забезпечила б розмежування власності на легітимну та ганебну, і далі (згори до низу): націоналізацію; реприватизацію; глибоку і повну ревізією інвестиційних зобов’язань.

Чи існує партія, яка не на словах, а практично є готовою це зробити? Інакше: чи існує хоч одна політична сила, яка фінансувалася б не з кишень саме тих, хто розтягав в 90-ті та на початку 2000-них найбільш прибуткові об’єкти? Питання суто риторичне. Нині йдеться лише про те, «чиє це яйце і в якому кошику».

Мі дочекалися, коли країну буде спочатку буде розпайовано між нечисельними «мажоритаріями», потім зупинено та розграблено, — і те, що залишилось, тобто  руїни та закриті заводи — милостиво пропонуємо поділити порівну між жебраками. Ідея, дійсно, валідна хіба що для звичного й остогидлого за десятиріччя «виборчого процесу».

5. Відсутність виборів

Отже, немає кому обирати, і немає з кого обирати. Виходячи з тієї ж статистики палкої громадянської активності, на один голос Бійця або Виробника 2019 рік обіцяє нам 10 голосів гендлярів та захребетників, що обиратимуть не Шлях и не Долю, але Обіцянки. Обиратимуть ті самі кукли з того самого паноптикуму, що крутив країною понад два десятки років. Обиратимуть: варіанти зниження тарифів;  суму «пасивного доходу»; умови субсидій…

З цієї точки зору самі вибори втрачають сенс. Вони стають елементарно шкідливими. Фінансові джерела виборів однакові, бо змінюються лише парламентські представники фінансових кланів, але не змінюється система, яка дозволяє людині з офіційним нулем доходів утримувати розгалужену партійну організацію. Проте в українській політиці  відсутня традиція послідовності та наслідування.  Зміна «політичних облич» призводить до зміни усталеної політики, міжнародного тренду, внутрішніх реформ — і весь процес розпочинається  з нуля,  спалюючи крихти громадського статку на пристосування нової адміністрації.

6. Об’єднати національні сили

Не треба плекати ілюзій; достатньо подивитись на карту: Україна перетворюється на фортецю в облозі.

Лібералістичне  суспільство без власності, очолюване олігархічними групами, нежиттєздатне. Не можуть проти вірусу, проти зовнішньої агресії мілітаризованого до параної супротивника, і проти не менш вбивчої внутрішньої агресії саботажника, зрадника та генератора ідіотських звітів — боротись 20 відсотків клітин організму.

Розмазування 20 відсотків Відповідальних та республіканськи-орієнтованих громадян по кількох десятках фінансованих з однотипних джерел партій є знущанням над здоровим глуздом у період, коли вирішується питання, бути нам усім, чи не бути.

Лише їх агрегація, єднання, пов’язування, зв’язка у рамках загального руху та у рамках простої й досяжної логіки — здатні призвести до результату.

Або ми знайдемо щось, що об’єднає націю, окрім відсотків знижок на паливо та гарантованих компенсацій за рослинне нудьгування світом — або не  відбудемося як країна.

Окрім Церкви, що об’єднує значну, проте архаїзовану частину населення, — існує лише один процес і одна структура, що, не зважаючи на важелезні вади, здатна структурувати поєднати відповідальні сили суспільства для дійсно масштабних змін.

Це — мілітаризація.

І це — Армія, яка має свій Голос.

Тільки ж не саботажно-паперова. А Реформована…

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» вYoutube, страницу «Хвилі» в Facebook