Коли у червні Уляна Супрун прийшла в офіс президента країни чи то передавати справи, чи то пропонувати себе у якості наступного міністра, вона представилася як «доктор смерть совєцької медицини». Володимир Зеленський ніби як оцінив жарт і сказав: ну, нормально. Як жарт, дійсно нормально. Але це був не жарт. В Уляни Супрун насправді у голові приблизно 1970 рік і вона приїхала боротися з Радянським Союзом. Система Семашка для неї це те саме що архіпелаг ГУЛАГ, а сам Микола Олександрович Семашко ототожнюється, мабуть, з Йосипом Віссаріоновичем Сталіним.
Проблема лише у тому, що пані Супрун не тільки не розуміє що таке добре, а що таке погано в СРСР, вона навіть не здогадується, що «Совєцького Союзу» уже давно нема, і вона приїхала боротися з його трупом. Від системи Семашка та від державної опіки залишалася лише декомерціалізована охорона здоров’я, у яку держава намагається запхати комерційну модель Беверіджа, а нині Бісмарка. «Декомерціалізована» – це коли всі лікарі знаходяться у власності держави і лікарю заборонено формувати ціну та виставляти на продаж послугу, але держава формує «закупівельника» НСЗУ, який сам у себе закуповує те, що не продається. При Сталіні якось ніхто не здогадувався створити державну закупівельну структуру з закупівлі для населення кругляку у в’язнів таборів, які працювали на лісоповалі.
Але «совецька медицина», з якою приїхала боротися пані Супрун, це не лише лікування, а й підготовка кадрів та наука. І Уляна Супрун прийшла також вбити радянську вищу медичну освіту. Младена Качурець – заступник міністра охорони здоров’я Зоряни Скалецької продовжить почату пані Супрун справу. Качурець як і годиться, людина без медичної освіти, закінчила Києво-Могилянку і буде опікуватися підготовкою лікарів в університетах та їх післядипломною освітою. Після призначення на посаду директором авіаційного гіганту ім. Антонова тракториста з Харківського тракторного заводу можна уже нічому не дивуватися.
Младена – колишня підлегла екс-заступника «в.о.» Олександра Лінчевського, відома тим, що забезпечувала юридичний супровід звільнення «по беспрєдєлу» ректора Амосової – головного стовпа радянської вищої медичної освіти. Качурець також впроваджувала у життя небачену до нині у світі концепцію професійного ліцензування лікарів, у якій ескулапів держава ставить в рабську залежність від Центрального органу з 30 осіб, який складатиметься з аналогічних до набраних у директорати МОЗ експертів.
Ми мало звертаємо уваги на психологію української діаспори, яка приїжджає в Україну з місією. І мало задумуємося, хто виїхав за океан сто років тому. А дарма. Місіонери не є нащадками представників галицької індустрії та бізнесу. Це бідні, безземельні селяни, нащадки яких часто страждають комплексом ущербності та меншовартості. Наприклад, є думка, що всі ці дивні зміни в українському правописі фінансуються діаспорою, яка хоче добитися, щоб зрусифіковані аборигени заговорили мовою заокеанських «родичів». Кожен з місіонерів має свій мільйончик і готовий пожертвувати сотню-другу тисяч доларів для фінансового стимулювання місцевого планктону – безконтентних осіб, готових за пару «штук» виконати будь-яке патріотичне заокеанське замовлення.
Після відкриття Державним бюро розслідувань кримінального провадження по незаконному звільненню ректора НМУ Катерини Амосової одна з представниць пулу заокеанських місіонерів Уляна Супрун згадала, що більше року її чоловіка Марка нібито двічі побили бандити найняті пані Амосовою за те, що пані Уляна хотіла запровадити чесні американські стандарти в освіті, а вмотивована корисливими інтересами, жадібна до грошей, підступна і деспотична сталіністка Амосова не дала їй цього зробити, бо хоче «торгувати дипломами».
Засоби масової інформації так подали конфлікт, що звичайному громадянину розібратися і зрозуміти суть конфронтації для того, щоб зробити вибір між добром і злом просто не реально. Вибір, як це часто буває в нашому суспільстві, відбувається на основі віри, тобто абсолютно ірраціонально. Ті, хто вірять у святість діаспори приймають сторону Супрун, ті, хто вірить у порядність радянських медичних династій приймають сторону Амосової. Насправді, все значно глибше, а головне – все взагалі не так. Не за це іде війна.
Тести
Вперше познайомитися з комп’ютерними тестами мені довелося на випускних державних іспитах 1998 року. Перед кожним іспитом, а їх було п’ять, напередодні треба було здати «комп’ютер». Ніяких натаскувань і спеціальної підготовки тоді не було. Вражень ці тести не залишили. Головним завданням для нормального студента було відривчасто натискати на клавішу «ENTER», щоб не проскочило кілька запитань. Фактично, комп’ютерне тестування було скринінгом для пошуку погано лікованих імбецилів. Так у нас називали людей, котрим були не до снаги опанувати навчальну програму. У кожній групі пару осіб отримували «не зараховано». До усного іспиту допускалися усі. На ньому все і вирішувалося. Підсумкові незадовільні оцінки були поставлені одиницям.
На багато складнішим комп’ютерний тест був при здачі екзамену в інтернатурі. Більша частина питань базувалися на практичному досвіді. Без нього відповісти на переважну кількість завдань було неможливо. Питання були «закритими» і складені для лікарів, які здавали на другу, першу та вищу категорії. Інтернам потрібно було набрати менший відсоток, ніж на другу категорію. Не пригадую скільки. З першого разу здали далеко не всі.
«Комп’ютер» я здавав першим, набрав трошки більше ніж потрібно для лікаря другої категорії з першого разу. Не тому що був самим розумним, а тому, що весь п’ятий і шостий курс за протекцією сестри відвідував у міському пологовому будинку нічні чергування (7 на місяць) і мав перевагу у практичному досвіді перед іншими інтернами. Теорія не запам’ятовується і не упорядковується без практичного досвіду. Це закон.
При СРСР взагалі ніхто не здавав комп’ютерних тестів. Ні після випускного курсу, ні в інтернатурі. Замість них, інтернів хірургічного профілю водили в операційну і вони оперували першими хірургами під контролем екзаменаторів, які їм асистували. Тому якість підготовки при комуністах була на порядок вищою. Запровадження нелегального ринку в державному некомерційному секторі охорони здоров’я, безконтрольне та безвідповідальне насичення його випускниками медінститутів з 1992 року вбило практичну складову іспиту при отриманні сертифікату спеціаліста. З інтернатури почали випускати професійних калік – лікарів не просто без практичних навичок, а без правильної та твердої теоретичної бази.
Поясню «на пальцях». Практична складова з 1992 року випала з підготовки фахівців з двох базових причин. По-перше, Українська РСР готувала медичні кадри для усього Союзу, після розпаду якого гостро постала проблема «перевиробництва» ескулапів у рази. По-друге, декласування економіки поєднане з небажанням вищої політичної влади фінансувати охорону здоров’я за прийнятим стандартом на рівні 6% ВВП бюджетними коштами примусило політичну еліту укласти непублічну угоду з медичною. Суть цієї угоди наступна: влада зберігає для медиків місце роботи, фінансуючи медичні ставки на рівні трошки меншому від прожиткового мінімуму, а лікарям дозволяється отримувати неформальні платежі.
Украинцам придется платить за въезд в Евросоюз с 1 января
МВФ спрогнозировал, когда закончится война в Украине
40 тысяч гривен в месяц и более года на больничном: названы ключевые изменения в социальном страховании
Это самая глупая вещь: Трамп высказался о войне и поддержке Украины
Ця формула вберегла від фрагментації систему охорони здоров’я, зберегла професорсько-викладацький склад вищих та середніх медичних закладів, але зробила непотрібними країні ціле покоління молодих лікарів. Метою інтернатури стало не навчити, а дати можливість відчути молодому лікарю безперспективність лікарської діяльності взагалі. Молодь не допускали не лише до «блатних» пацієнтів, їх не допускали навіть до «бомжів», щоб раптом у початківця не прокинувся інтерес до професії лікаря. Перебування на профільних кафедрах, таких як «акушерство та гінекологія», «хірургія» тощо зводилося до формальності ще під час навчання в університеті. Старше покоління відкритим тестом говорило молодшому, що їм не потрібні конкуренти. Зрозуміло, що за таких умов вести мову про якусь якість підготовки спеціалістів не доводилося.
Ідея проведення тестування, спочатку як письмового іспиту, народилися у кінці 80-х років. Тестування, мабуть, розглядалося як інструмент для боротьби з необ’єктивним оцінюванням дітей професорсько-викладацького складу та партійно-господарської номенклатури. Пригадую як у 1992 році на початку вересня, сидячи на лавочці біля медичного інституту, розмовляв з студентом четвертого курсу, своїм знайомим. Він мені розповідав про сегрегацію студентів і брутальним завищенням оцінок особам з «родословною». Що таке завищені оцінки я дізнався влітку 1993 на кафедрі нормальної анатомії. У Вінницькому медінституті на державному іспиті з «нуля» ставили «четвірку». З «трійки» могли легко поставити «п’ятірку». Такого на ті часи ви не могли побачити ніде, окрім як у вищій школі. Хочу наголосити: тупі простолюдини у медичні університети не потрапляли. Тому, якщо і треба було когось відсіювати, то це чи то тупих, чи то ледачих дітей впливових батьків.
Ну й для ясності. «Двійка» це дуже широкий діапазон в оцінюванні знань – від нуля до двох. «Нуль» це не «двійка». З «двійки» можна перездати на «трійку», наприклад, за тиждень. А тут «нуль», тобто абсолютний тупик, вихід з якого тільки відрахування. У кожній групі було один-два студенти, яких потрібно було відраховувати.
Отже, підведемо проміжний підсумок. В Україні уже з 1992 року серед викладацького складу вищих навчальних закладів знайшлися одиниці людей, котрі намагалися якимось чином підвищити якість освіти та убезпечити суспільство від неуків, створивши незалежний інститут оцінювання студентів. І ці особи мають імена.
Центр тестування
Тотальна комп’ютерізація досить швидко зробила тести у ВНЗ буденністю. Але саме головне: ідея контролю якості знань інституціалізувалася – з’явився центр тестування Державна організація «Центр тестування професійної компетентності фахівців з вищою освітою напрямів підготовки «Медицина» і «Фармація». Але «інституціалізувалися» – це дуже голосно сказано.
Для того, щоб зрозуміти потрібність твореного ж нею Центру тестування, варто звернути увагу на ключові моменти. Центр був створений як Державна неприбуткова організація при МОЗ за сприяння Жана Іванівни Возіанової. Підкреслимо: як неприбуткової організації!
Важко сказати щось про іноземні гранти при створені інституції з тестування, але форма позичена з американського зразку. «Совпаденіє»? Не думаю. Але головне, гроші на утримання Центру чомусь перераховували вищі медичні заклади зі спецфондів – коштів зароблених від навчання контрактників. Для порівняння, ЗНО фінансується не школами. У шкіл немає контрактників? Вони не займаються освітнім бізнесом? Так, тому що школи на 100% фінансуються державою, а мед університети отримають лише 5% грошей на таку статтю витрат як «комуналка». І майже нічого не отримують на капітальні видатки. Бізнесом – «продавати» дипломи за гроші контрактникам – їх примусила займатися сама держава. У цьому місці хочеться передати привіт усім віруючим в некомерційні комунальні підприємства – все ще держава дасть вам «заробити» вона примусить вас витратити на «комуналку» та інші статті, котрі не фінансувалися 28 років, «дбайливо» зменшивши бюджетне фінансування.
Однак це ще далеко не все з новим «державним» інститутом з покращення якості освіти. Замість Ради медичних екзаменаторів, яка мала б складатися з викладачів медичних університетів та академій Центр очолила Ірина Булах – людина без медичної освіти, яка, зрозуміло, організувала тестування на власний, мабуть, технічно-педагогічний розсуд як прихильниця інформатизації нашого життя. Пані Булах збирала тести з усіх вишів, потім запрошувала по одному експерту кожної дисципліни з кожного вишу, які приїжджали на два дні до Києва і в групах по 2-3 особи відбирали і доробляли первинні, сирі тести для банку, тобто безпосередньо для іспитів. З банку до буклету (200 тестів) відбирала завдання Марина Мруга – ідеолог запровадження тестування – мала медичну освіту, але ніколи не працювала лікарем і не викладала медицину. Тобто, з одного боку – тести формувалися двома представниками Центру без належної компетенції, з іншого – відповідальної особи чи відповідального компетентного органу за контент не було. Була колективна безвідповідальність експертів та двох осіб, які відбирали якусь частину тестів. Все трималося на плечах цих двох жінок. Ціноутворення робив сам центр, МОЗ ціни не затверджував. Ціни – секретні.
Отже, повертаючись до неприбуткового Центру, фактично, це було госпрозрахункове підприємство, без бюджетного фінансування, яке «не кисло» вело комерційну діяльність, вибиваючи гроші з медичних ВНЗ.
При цьому треба розуміти одну важливу річ: окрім того, що ВНЗ оплачували тести зі спецфонду вони самі ці тести і створювали, безкоштовно працюючи над формуванням самих запитань. Не складно передбачити, що завідувачі кафедр скидали цю роботу на аспірантів. Тобто, насправді ніякої інституціалізації не відбулося, оскільки складання тестів відбувалося на безоплатній основі.
Зрозуміло, що вся ця конструкція трималися до тих пір, поки до керівництва одного з університетів не прийшла одна з ідеологів запровадження тестування з метою відновлення справедливості в оцінюванні студентів та виправлення, скажемо так, помилок при зарахуванні до медичної спільноти. Мова, звичайно, про Катерину Амосову – людину, яка з 1990 року підняла цю проблему тоді ще в медінституті ім.. Богомольця, фактично пішовши на конфлікт національного рівня, проти своїх колег, діти яких не завжди відповідально ставилися до навчання. Нагадаю, що у ті часи відбраковувати потрібно було студентів з державної форми навчання, контрактників тоді ще не було. І відбраковувати потрібно було «елітних» студентів, які інколи не розуміли куди вони потрапили.
Виправлення інституційних помилок
З приходом до влади ректор Амосова намагалася вирішити проблему інституціоналізації – примусити державу платити за тести з бюджету, оскільки покірне перерахування грошей усіма іншими ректорами у неприбуткову структуру зі спецфондів було не лише протизаконним, а фактично відкупом від органу, який мав би контролювати якість підготовки передусім контрактників. Негласну угоду сторін можна прописати так: університети заробляють на продажі дипломів контрактникам, відраховуючи в Центр тестування, який є структурним підрозділом МОЗ якусь частину коштів, для імітації контролю. Тому всі звинувачення на адресу ректора Амосової з боку заступника Супрун Лінчевського у намаганні продавати дипломи є не просто безпідставними, а й аморальними. Саме МОЗ організував продаж медуніверситетами дипломів контрактникам, не фінансуючи капітальні видатки (закупівля підручників, організація симуляційних центрів тощо) для навчання державних студентів (!), «комуналку», й навіть тестів з контролю якості знань.
Самі тести не просто виродилися, перетворившись у формальність з безліччю помилок з причини зниження якості контенту, котрий творився на аматорських умовах, вони абсолютно не виконували своєї функції, оскільки не мали практичної складової, яку намагалася запровадити Амосова.
Отже, при створені Центру тестування як інституту було закладено кілька внутрішніх протиріч, які з кожним роком лише посилювалися, розриваючи ситуацію зсередини. Але саме головне, Центр тестування може вплинути на підготовку кадрів на початковому етапі навчання (до 6 курсу) і не здатний покращити ситуацію з підготовкою кадрів загалом, навіть якби він фінансувався з бюджету, контентом займалися клініцисти, а теоретичні завдання були доповнені практичними, оскільки тести безсилі розв’язати глобальне протиріччя невідповідності кількості випускників та платоспроможних пацієнтів, вплинувши на допуск інтернів до практики. Ось саме це протиріччя і було проексплуатовано Супрун та Лінчевським, але не з метою його усунути, а з метою виставити дебілами студентів та, звичайно, тих, хто їх готує. І це, треба сказати, вдалося. Тестування американськими тестами українських інтернів показало, що лише 3% їх здало . ЗМІ охоче підхопило цю інформацію натякаючи: «ви подивіться кого готують наші медичні університети і хто нас збирається лікувати». Супрун отримала підстави вважатися турботливим рятівником української нації від жадібних людиноненависницьких українофобських медичних сталіністів.
Місія Супрун
Дізнавшись від Амосової про її плани впорядкувати ситуацію з тестуванням і об’єднати зусилля НМУ та МОЗ, Супрун приймає рішення… стати на бік Ірини Булах та Марини Мруги, які були незадоволені втручанням Амосової, ангажуючи керівництво Центру писати аналітичні довідки про незадовільну діяльність її на посаді ректора. Важлива деталь цього конфлікту: Катерина Миколаївна на початковому етапі абсолютно нормально прийняла ідею МОЗ протестувати студентів американськими тестами. Фатальною помилкою ректора Амосової стало зарахування в союзники Уляни Супрун, яка приїхала в Україну і зайшла в МОЗ боротися з трупом «совєцької» медицини, яка в її уяві є живою і є продовженням сталінських репресій, а система Семашка похідною системи ГУЛАГ.
Суть конфлікту
Конфлікт навколо НМУ та Центру тестування є абсолютно не фінансово-господарським конфліктом у якому норовиста Амосова хоче побільше грошей отриманих від контрактників залишити у себе в університеті спираючись на бюджетний кодекс. За всіма цими не підписаними договорами та зривами тестування, насправді, приховується війна між екзестенційними ворогами, у якій вирішується кому бути і як бути. Супрун бореться за смерть охорони здоров’я, освіти та науки і публічно позиціонується як «доктор смерть совєцької медицини», абсолютно не розуміючи причин неякісної підготовки кадрів. Булах та Мруга борються за своє місце під сонцем, вважаючи, що є абсолютно компетентними для копіювання американської форми тестування (для них форма це все). Амосова намагається осучаснити високу радянську якість освіти до міжнародних стандартів, борючись з непотизмом, також не до кінця розуміючи неосвітню природу поганої якості підготовки кадрів.
Замість висновків
Я б не став розбиратися у війні між МОЗ та НМУ, якби місіонерка Супрун, звинувачуючи у фізичному, як вона сказала, побитті свого чоловіка не сказала, що вона бореться з феодалізмом. Кожного чіпляє своє. Справа у тому, що Уляна Надія не лише не бореться з феодалізмом, вона спирається, робить ставку на феодалів, або у крайньому разі їх використовує для ширми, як у ситуації з Одеським медичним університетом. Так, це перший етап. На другому етапі Супрун через Качурець, призначення якої пролобіював прем’єр-міністр, розправиться з самими феодалами. Можливо, якщо вистачить розуму. Розправиться так само як ці двоє розправилися з Булах та Мругою, котрі більше не працюють в Центрі тестування. Але для чого це робиться? Це робиться для заведення в медичну освіту медичних «мілованових» – освічених, усе знаючих, але нічого не розуміючих, некомпетентних «відморожених» осіб.
Ситуація в медичній освіті надзвичайно складна і потребує відповіді на неосвітні і немедичні запитання, ключове з яких можна сформувати так: хвора людина це об’єкт для заробітку, якій надається послуга, чи суб’єкт для надання допомоги? Від відповіді на це запитання буде залежати все, у тому числі вектор та суть медичної освіти.
Щодо тактичних завдань на сьогодні, то тут все дуже просто: або лідери вищої медичної школи самі собі відпилюють пилою ногу (розривають псевдоморальні зобов’язання та руйнують етику непотизму), або Младена Качурець відріже великим ножем голову вищій медичній освіті.
Ми довго уникали відповіді на питання: для чого ми вибороли незалежність і канонізували Степана Бандеру? Що ми хочемо зробити? Як ми хочемо використати свободу? Настав час давати відповіді на ці питання в усіх сферах. Безперечно, беззмістовні, порожні люди цього зробити не зможуть.
Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook