Як твердять соціологи, для того щоб зміни в країні стали невідворотними, не менше ніж 20% громадян мають брати активну участь у її суспільно-політичному житті. За даними тих-таки соціологів, у подіях на Майданах усієї країни прямо чи опосередковано брало участь від 10% до 15% українців.
Але ось війна на Сході вже постукала у двері понад половини населення країни. Головний висновок цього буремного року, що розпочався 30 листопада 2013-го, – українці нарешті прокинулися, а активні прошарки суспільства усвідомили себе та свою відповідальність за долю країни. Щоправда, вони й досі до кінця розуміють, як і куди спрямувати свою активність та енергію, через що виникають і виникатимуть проблеми. Тоді як середньостатистичний українець зараз понад усе бажає спокою, тоді як події і далі примушують до активності, й це його неймовірно дратує. Тому, як тільки буде можливість, звичайні люди знову зникнуть із мапи соціальної активності. Головне, щоб така можливість з’явилася. У будь-якому разі достеменним фактом є народження громадянського суспільства в Україні, а це єдина запорука побудови суспільства вільних індивідуумів. Питання тільки у питомій вазі в суспільстві цих активних, які готові щось робити.
Варто розуміти, що Майдан-2, незважаючи на свою масовість, самоорганізацію та кінцевий успіх, все ж таки не зачепив глибинних людських пластів – це була передусім революція середнього класу. Його рушійною силою якраз стали нарешті всі ті активні прошарки суспільства, які й роблять революції в сучасному світі: «креакли» (від англ. Creative people – Ред.), дрібні підприємці, студенти, офісні працівники. Тобто революцію робили саме ті, хто й мав.
Так, звичайно, в Революції гідності брали участь і робітники, і селяни – це саме вони, стійкі до морозів і негараздів, винесли на собі, наприклад, марудне чергування у відносно мирні періоди протесту. Але зізнаймося собі чесно: так, під час самого Майдану нам, його учасникам, здавалося, що вся країна палає і стоїть за нашими плечима. Але насправді це й близько не було так – 80% власників паспортів із тризубом жили звичайним життям перед телевізором і за вечірньою пляшкою пива. Понад те, частка тих, хто був, м’яко кажучи, не радий суспільним зрушенням, серед цих звичайних людей, дуже значна. І слава Богу, хоч як дивно для когось таке прозвучить.
Події 18–20 лютого, розстріл Небесної сотні, втеча Януковича, навіть «Межигір’я» – усе це ті 80% дивилися знову-таки по телевізору, хай навіть співпереживаючи та починаючи розуміти, що просто пересидіти за звичкою вдома вже не вийде. По-справжньому витягнула з насиджених барліг українське суспільство війна на Сході. Це саме після її початку, коли хлопці з віддалених сіл почали без нормальної зброї та обладнання поїхали на фронт, коли російська пропаганда остаточно втратила усілякі ознаки людяності, коли стали надходити перші вантажі-200, питома вага соціально активного населення почала зростати за експонентою. Ось тільки в якому сенсі активного?
Але паралельно пішов процес невротизації соціуму внаслідок війни, до якої ніхто не був готовий ні матеріально, ні морально. Так, усі зацікавилися політикою, всі мають свою думку й навіть готові її захищати, бажано кулаками. Але ніхто не хоче слухати інших, усі прагнуть швидких рішень та чіткого образу ворога. Таке суспільство стає вкрай легким об’єктом для будь-яких маніпуляцій.
Саме тому таким затребуваним зараз є радикальний популізм і тільки що не екстремістські популістські гасла – політики відчувають готовність суспільства сприймати такі речі й спекулюють на них. Та й Росія через свою агентуру максимально накручує градус пристрастей в Україні. Але апологетам радикалізму треба зрозуміти, що розкачування човна в умовах розбурханого суспільства, коли до 20% природно активного населення, яке захистило своє право бути ним на Майдані, силоміць, унаслідок війни та кризи, додалася купа людей, які не хочуть бути активними, але просто змушені, здатне призвести до незворотних наслідків. Це з активістами можна домовитися, це активісти можуть включити розум. Роз’ятрені міщани, яких вир подій змушує до незвичної для них активності, є вкрай агресивними та швидкими на руку. Надто багато активності – це теж погано, бо то прямий шлях у 1917 рік.
Тому одним із головних завдань влади на сьогодні є, з одного боку, максимальні співпраця та кооперація з цими 20% «природних активістів», а з другого – максимальне заспокоєння та повернення до нормального русла «вимушених активістів», яких такими роблять курс долара, мала зарплата, брак роботи тощо. Українське суспільство має заспокоїтися, але вже на нових, цілком західних принципах: питома вага активістів, які захищають права, – 15–20%, решта знає, до кого звертатися, якщо відчуває, що з її правами щось негаразд. Бо не може весь народ бути революціонером і трибуном – інакше отримаємо брудні клозети із «Собачого серця». І останнє. «Природні активісти», які були становим хребтом Майдану, також мають бути дуже пильними. Так, потрібно ні на секунду не припиняти боротися із Системою, яка й близько ще не переможена. Однак при цьому варто дуже чітко відстежувати настрої суспільства й максимально втримувати звичайних людей від насильства. Бо їхню наївну готовність до дій нашвидкуруч може використати будь-хто з добре підвішеним язиком і відсутністю совісті.
Джерело: Тиждень
