Інженерія національного проекту «Держава Україна»

Я інженер – проектант і все життя присвятив створенню та вдосконаленню різних технічних та організаційних систем, здебільшого, в галузі машинобудування. З часом, моя «професійна інженерна душа» стомилася спостерігати наш український державний безлад та організаційне безглуздя, під прикриттям яскравих та гучних, але абсолютно пустопорожніх, в практичному сенсі, політологічних словесних конструкцій.

І тоді ця «стомлена душа», впродовж кількох років, «розродилася» двома десятками невеликих статей на загальну, умовно, тему: «як нам розумно організувати гідне життя в Україні», в основному, на шпальтах «Української правди», котрі не знайшли в читачів ні особливого розуміння і підтримки, ні якихось конструктивних заперечень.

Деякі з інших популярних видань взагалі ігнорували мої спроби поділитися своїм баченням проблеми. Один з розумних редакторів одного з таких видань якось мені відповів: «Я навіть думав опублікувати Вашу статтю, але, розумієте, немає в ній життя…». Ось саме ця фраза, можливо, і підштовхнула мене до наступних роздумів.

Життя, як «форма існування матерії», на побутовому рівні сприймається більшістю людей через безліч дуже різноманітних його проявів, як позитивних так і негативних, як такий собі конгломерат «добра» та «зла». При цьому, ці прояви мають часто яскраве емоційне забарвлення, що створює насичену драматургічну картину оточуючого життя. Серед такої філософської єдності та постійної драматичної боротьби цих двох «начал» життя народжується, виховується та живе кожна людина. Такий навколишній світ їй видається природнім, звичним та зрозумілим і саме його людина намагається розвивати та вдосконалювати з метою кращого задоволення своїх життєвих потреб та бажань.

А й справді, люди, беручи участь в різних сферах суспільного життя, чи то матеріально-виробничій, чи то культурно-просвітницькій, чи в організаційно-правовій – завжди прагнуть якось змінювати умови цього життя в напрямку збільшення його комфортності, особистого задоволення в поєднанні з прагненнями до соціальної справедливості. В процесі цих «намагань» та «прагнень» узагальнюються та аналізуються історичні факти, виявляються тенденції та закономірності, на підставі яких, з часом, сформувалися цілі суспільні «науки», наукові течії та школи.

Вже кілька останніх поколінь виросло, виховалося та соціально реалізувалося в умовах та в атмосфері панування саме таких «політизованих» суспільних відносин та уявлень про раціональні технології покращення життя, як про технології зміни ідеологічних засад. При цьому, ці засади сприймаються виключно, як словесні конструкції, насичені суфіксами, на кшталт, «…атії» та «..ізми». Саме на таких словесних конструкціях і побудоване все політичне життя в Україні, яке проектується на життя реальне – фізично організоване та економічно наповнене, намагаючись його якісно корегувати та спрямовувати.

А так, як різні «демократії», скажімо, та «соціалізми» є ніщо інше, як різні форми взаємодії людських характерів між собою, то шляхи вдосконалення таких відносин для покращення життя народу бачаться, виключно, через жорстке унормування таких відносин та підбір нових людей (управлінців) з відповідно «кращими» характерами.

Але ж політичне життя це лише одна із форм відображення реального життя і прямо з ним мало корелює. Реальне життя нічого не знає про те, як «вчені політологи» поділили його на епохи (феодалізм, капіталізм…) та назвали окремі форми людських взаємовідносин (демократія, олігархія…). Реальне життя проявляється через фізично – вимірювані параметри, що і дозволяє, і вимагає використовувати дійсно наукові, системні методичні підходи до його дослідження, а від так, і вдосконалення.

Життєва ж форма існування матерії і полягає в її динамічній функціональності, постійній трансформації під впливом різних внутрішніх і зовнішніх чинників.

Певно, завжди можна описати реальне життя тими чи іншими ідеологічними схемами, вивести якісь логічні закономірності, давши їм якісь аргументовані визначення та яскраві назви, але зворотній процес неможливий, реальне життя не можна побудувати за ідеологічними шаблонами.

В той же час, все наше суспільне життя, принаймні його фасадно-політична сторона, весь час вперто продовжує тільки цим і займатися, приміряючи все нові і все більш «модні та яскраві», як здається, а насправді вже добре заяложені політичні одежини ідеологічних словесних конструкцій та створюючи все нові і нові політичні партії та громадські рухи під них.

Вся наша політична, в основному непогано гуманітарно-освічена еліта, починаючи від журналістів, включаючи численне експертне середовище і закінчуючи урядовцями та депутатами, залюбки «купаються» в хвилях такого життя, імітуючи бурхливу діяльність з його реформування в бік суттєвого покращення і, як правило, «вже завтра». Ніяка реально негативна фактографія безрезультатності такої роботи, чи то за два останні роки, чи то за всі майже 25 років нашої незалежності, нікого не стримує і навіть не змушує серйозно замислитись, а чому ж так?

Як на мене, на це запитання є чітка і вичерпна відповідь: «В погано організованій системі працюють характери на підставі припущень, а в добре організованій системі працюють методи на підставі фактів».

Існуюча наша державна Система не просто організована погано, а , взагалі, не організована ніяк. Вірніше, вона то якось організована, але не для виконання функцій з задоволення потреб, громадян України.

Дуже яскравою ілюстрацією такої ситуації є довготривале «шоу» навколо організації роботи нашого Уряду, його звіту та фактичного нинішнього розвалу. При інших персональних «характерах» міністрів могло бути трохи краще, або ще гірше, але принципово іншого результату бути не могло.

Не думаю, що урядовці, депутати чи, так зване експертне середовище, не хотіли б виглядати більш аргументовано, переконливо та досягти більшого, попри всі їх інші вади. Але ж, якщо не володієш реальними фактами та не володієш ефективними методами організації систем, то тут важко зарадити. Здавалось би, це ж так просто – почати послуговуватися лише фактами та опанувати не складні, взагалі-то, методи системного функціонального мислення, так ні ж…

Ми всі любимо повторювати, що, мовляв, люди різні і тому їм важко знаходити спільну мову, узгоджувати власні інтереси та діяти ефективно спільно, творячи виключно добро. Це так, але ж які з людських відмінностей найбільше «гальмують» зусилля до суттєвого покращення результатів життєдіяльності всього суспільства і, зокрема, його організаційного утворення – держави?

Серед розмаїття людських відмінностей психофізичного, розумового, освітнього та морального характерів, я би виділив одну, можливо, несподівану – суттєво різний масштаб мислення. Саме згідно цьому, власному, масштабу кожна людина має своє світосприйняття та світорозуміння, вибудовує і організовує свою власну зону життєдіяльності зі своїми критеріями та шкалами цінностей.

В сумі всі ці окремі зони життєдіяльності окремих людей і створюють ту загальну, таку драматичну, картину суспільного життя, де потім, вчені, шукають тенденції та визначають закономірності, на основі яких і виростають потім різні соціологічні науки. Але то лише так здається, що суспільне життя то такий собі «броунів рух», котрий керується виключно якимись власними , внутрішніми мотивами.

Насправді ж, на мою думку, життя кожної людини, окремого суспільства і всього людства завжди протікає і реалізується виключно в межах якихось (чиїхось) «проектів». Починаючи від проекту Всевишнього, проектів архонтів, масонів, глобальних корпорацій, урядів, місцевих адміністрацій та «жеків» і до сімейних проектів та задумів окремих осіб.

Як на мене, взагалі, потреба проектувати та діяти згідно проектів це одна з головних ознак розумного людського життя. При чому, проектанти – це люди завжди з відносно більш широким масштабом мисленні ніж виконавці та споживачі їх проектів. Більше того, ми всі завжди є об’єктами чужих проектів, якщо не маємо власних, більш масштабних.

Очевидно ж, що за масштабом мислення далеко не всі, навіть дуже розумні , освічені та дипломовані вчені здатні до проектної діяльності, тому вони обмежуються різного роду візіями, відчуваючи необхідність в якомусь проектному підході. Візії ж відрізняються від проектів, як акварельні малюнки від будівельних креслень. Візії можна обговорювати, але за візіями не можливо будувати.

Проектувати, це перш за все, системно та функціонально мислити, чого, як з’ясувалось, в Українській владі не вміє ніхто. Прямим і незаперечним доказом цієї нездатності є відсутність розуміння, вже преславутої, «національної ідеї», яка є нічим іншим, як головною системною функцією держави Україна і духом всього законодавчого поля, що регулює наше життя.

Так склалося, що владна та привладна спільнота України вважає себе політичною елітою і сповідує розуміння держави, засвоєне з курсу «Теорії держави та права», як «політичне утворення з визначеною територією, економікою і політичною владою». При цьому, вони тими же «політичними методами» намагаються збільшити ВВП цього утворення, немов розмір ВВП хоч якось корелює з термінами: «соціалізм», «демократія» чи навіть «узурпація».

Насправді ж, держава – продукуюча система, метою створення та результатом діяльності якої є «умови для задоволення матеріальних та духовних потреб всіх громадян, шляхом максимальної реалізації потенціалів кожного».

Реформуючи таку систему необхідно уявляти структуру і споживацькі якості її продукції, специфіку технології «виробництва» та ефективні методи управління процесом, а все це вимагає далеко не одних політичних знань. Необхідні знання «творців», а не знання «споживачів», котрі тільки і пропагуються сьогодні.

Звичайно, що це така глобальна гра, в яку щиро грають, нажаль, мільйони хороших розумних людей з обмеженим масштабом мислення. А в цей же час, десь розробляються і реалізуються дуже різні проекти, орієнтовані зовсім не на інтереси цих людей і де їм відводиться роль слухняних виконавців, захоплених і задоволених своєю активною участю в цій грі.

Якщо дійсно прагнути результату, а не задовольнятися процесом реформування, як таким, то не варто забувати слова геніального Альберта Енштейна: «Самая большая глупость — это делать тоже самое и надеяться на другой результат». А відтак, варто відкласти політичні ігри, і перейти до технологічно-грамотної роботи з ефективного реформування продукуючої системи «Держава Україна», про що більш детально говорилося в згаданих вище моїх публікаціях в УП.

Ну і що, скажете Ви? Що ж можна реально зробити навіть усвідомивши, що все саме так?

Перш за все, дійсно, значна більшість все написане не зрозуміє і навіть не дочитає, мовляв «багато букв» та і що там думати – «трусити треба». Однім словом – «зрада».

Більшість з тих, хто дочитає та щось зрозуміє – образяться, мовляв, ще один «розумник» знайшовся, ніде в світі такого немає, та і взагалі: «яка в тебе освіта? – технічна?… то і гуляй собі – тут висока національна політика».

Але, сподіваюсь, що хтось замислиться і скаже: «щось в цьому є…» і захоче зануритися в проблему глибше. А на цій стадії багато і не треба – досить десяток завзятих та працьовитих, щоб зрушити системний робочий проект «Україна» з мертвої точки. Зауважу, багато серйозних напрацювань в цьому напрямку вже є.

Далі, знадобиться, можливо, 100 «вузьких» професіоналів, щоб цей проект «роздеталювати» та «інфікувати» ним тисячу активістів, можливо, за фаховою приналежністю.

Далі, гуртування десятитисячної громадянської організації навколо програмної мети: «втілення в життя такого конкретного, наглядного, зрозумілого та безумовно ефективного проекту».

І на сам кінець, переконаний, сила, що вийде з такою інноваційною, прагматичною, наглядною, а тому переконливою програмою на будь-які вибори буде приречена на перемогу.

Якщо влада і провладні сили почнуть себе відчувати не політичною, а дійсно інтелектуальною елітою, яка розуміється, наприклад, на технології нарощування ВВП, стане реально можливим і зростання добробуту народу. А це можливо лише коли буде розроблено та реалізовано проект «Держава Україна» в інтересах її громадян і коли «замовником» цього проекту будуть самі громадяни.

Тож, перефразовуючи відому думку про співвідношення теорії і практики, можна сказати, що проекти без знання життя, звісно, — «мертві», а життя та його реформування без проектів в інтересах людей, — «сліпе», темне і безнадійне для них.