Гуманітарії: старі, нові й майбутні

Гуманітаріїв часто визначають як осіб, неспроможних до чіткого логічного мислення і опанування технологій. Це техноцентричне уявлення, відповідно до якого гуманітаріями прийнято визнавати різних нездар, яким протистоять вправні технарі. В цій парадигмі суспільство потребує лише (чи переважно) технологічного забезпечення, включно з соціоінжинірінгом та «інженерією душ».

Такий підхід у середині ХХ ст. змусив навіть самих гуманітаріїв засумніватися у сенсі власної місії. І вони пішли по науку до технарів. Цей «похід» супроводжувався піднесенням значення квантитативних досліджень. Але від 1980-х навіть їх прихильники стали з обережністю вказувати на головне їх обмеження, а саме – консерватизм.

Адже кількісно досліджувати можна лише те, що визначено якісно і назване так, а не інакше. Тобто, досліджуючи чимдалі глибше і точніше вже колись і кимось названі феномени, рано чи пізно постає питання, чи не застарілі ті назви.

А хто компетентний якісно визначати соціогуманітарні процеси й феномени, давати їм імена, а через імена – й оцінки? Це компетенція гуманітаріїв.

Компетенція завжди виявляється похідною від функції: так, оскільки завдання лікаря лікувати, його компетенція передбачає наявність відповідних знань і навичок. Компетенція давати імена – це реалізація досить специфічної функції, пов’язаної з наданням смислу тому, що відбувається з людьми.

Бо відбувається багато чого, а предметом уваги – власне, подією чи феноменом – стає не все. Навіть просто виділити подію з плину життя стає можливим, лише якщо вона оформлюється в окремий сюжет чи вплітається в більш складний сюжет. Напевно, людина не спроможна реагувати на подразники, якщо у неї нема уявлення, який їхній зміст і спрямування. Тому так складно вивчати історію Темних віків: з великої кількості подій, зафіксованих хроніками, не вимальовується сюжетної логіки, і всі ці події здаються марними, беззмістовними, позбавленими смислу…

Гуманітарій, визначаючи імена соціогуманітарних процесів, наділяє їх смислом. Скажімо, вводить в обіг уявлення, що заколот чи бунт – це насправді революція, узурпатор – вождь, прогрес є бажаним і неуникненним, а слово «пролетар» звучить достойно. Або інакше – що позитивні зміни забезпечує «невидима рука ринку», що насильство щодо людської свободи є неприпустимим, а приватність – недоторканою.

Політизація імен є складовою гуманітарного ремесла. Можливо, тому позиція гуманітарія отримує здебільшого роздратовані оцінки: «промивання мізків», «окреслення тунелю реальності», «маніпуляції».

Але це не паразитарна позиція, як намагаються переконати «технарі». Це позиція, яка вилущує з плину незв’язних випадковостей смисл існування. Саме ця позиція дає натхнення жити і продовжувати життя, а за потреби й вмирати заради вищого смислу.

Це доводить одвічний попит на жерців, пророків, ідеологів та культуртрегерів, що беруть на себе відповідальність за стан гуманітарної рівноваги у суспільствах різного типу. Гуманітарна рівновага ж досягається шляхом консенсусу щодо смислів, хоча цей консенсус не обов’язково має бути добровільний.

Не меншу роль, ніж створення наративів, відіграє їх впровадження в обіг і поширення. На ідеологічному фронті є не лише головнокомандувачі, але й рядові. Переважно саме від них можна дізнатися, які події варті уваги, і в якій лексиці (тобто логіці) ці події варто розуміти. В щоденному досвіді аудиторії це відчувається так, ніби в іншій логіці події розуміти просто непристойно.

Кожен, хто дає таке знання – гуманітарій, і навіть не так важливо, породжує він це знання сам чи запозичує. Зрештою, без запозичень хоча б деяких смислових ланок не обходиться жоден найвизначніший мислитель.

Риси сучасного гуманітарія окреслив наступним чином С. Шмідт:

1. Гуманітарій усвідомлює і визнає існування іншого – досвіду, смислу, інтерпретації, картини світу тощо.

2. Гуманітарій здатний здійснювати комунікацію, зокрема й через конфлікт.

3. Гуманітарій усвідомлює умовність та сконструйованість, тобто історичність та антиуніверсалізм будь-яких уявлень, включно з власними.

Та схоже, що не завжди саме ці компетенції визначали гуманітаріїв. Адже механіка здійснення соціальних процесів корелює з наявними цінностями.

Світ богобоязкий стояв на інших засадах, ніж світ секуляризований. І підтримувався він гуманітаріями, для яких існували інші ознаки фахової відповідності. Якби Отці Церкви та священство усвідомлювали сконструйований характер християнських уявлень та їхню історичність, а не богоданість, навряд чи вони були настільки ефективні у побудові християнського світу.

Та їхню гуманітарну місію з часом перебрали на себе інші. Зміцнення національних держав і формування нового модерного укладу було забезпечено «новим священством» – гуманітарною інтелігенцією, від науковців та ідеологів до вчителів та журналістів. Священство не було винищено, але його роль у підтримці гуманітарної рівноваги маргіналізувалась, бо лишилась важливою переважно для маргіналів.

Ідеологія прогресорства, відповідальності за долю країни та національної солідарності була й інструментом впливу, і водночас цінностями, пропагованими гуманітарною інтелігенцією. Та чи було для гуманітаріїв класичного модерну обов’язковим чи принаймні бажаним визнання Іншого? Жодним чином.

Визнання Іншого – прикмета світу, де відсутня єдина норма, де розімкнені кордони, де наявна потреба організувати систематичну комунікацію між людьми різних культур і ціннісних орієнтацій. До речі, варто нагадати, що донедавна гуманітарії прекрасно обходилися комунікацією в один бік – тобто зовсім навіть і не комунікацією, а трансляцією: через ЗМІ, освіту, офіційну культурну політику. І гуманітарієм вважався лише той, хто мав відповідний диплом вишу – сертифікат на гуманітарний вплив.

Вивільнення комунікації завдяки інформаційним технологіям показало ефективність механізмів soft power порівняно з силовою владою hard power. Мислительні установки постмодернізму підготували для цього підґрунтя: етичне – через засадничу відмову від тотальності, технологічне – через концепт дискурсивної влади. Так не лишилось підстав уникати визнання Іншого, а визнавши – довелось шукати інструментів порозуміння з ним, а не диктату.

Ці виклики поставили на порядок денний появу нових гуманітаріїв, які значною мірою сконцентрувалися (чи навіть сконденсувалися) в нетрях мережі Інтернет. Тут реалізовувати функцію, властиву гуманітарію, може спробувати будь-хто. Для цього достатньо завести блог або бути активним у соціальних мережах. Компетенції набуватимуться з досвідом.

За моїми власними спостереженнями мережа виховує наведені вище три ознаки гуманітаріїв (за С. Шмідтом) краще, ніж будь-який гуманітарний виш.

Блогери та інші типи активних відповідальних користувачів Інтернету надалі будуть транслювати цінності, відповідні механізмам їхнього впливу. Це природно, це органічно. Якщо опанування цього глобалістичного інформаційного укладу виявиться перспективним для України, ми побачимо це по подальшому зростанню ролі блогерів. Рефлексія цієї ролі є доволі показовою у сучасній Україні.

Але не варто обмежуватись мрією про уклад, який на сьогодні майже сформований. Варто мріяти про нездійснене й досі далеке. Про світ, в якому Інші не лише здатні налагоджувати комунікацію – але здатні також і домовитись. В якому полікультурність трансформується в єдність людства. В якому ресурси перестануть бути яблуком розбрату та джерелом міжнародних свар, але стануть предметом винаходів та спільної творчості. В якому усвідомлення конструйованого і обумовленого характеру наших уявлень замінить активна позиція свідомого вольового конструювання.

Такий світ вимагатиме принципово нових гуманітаріїв, що володітимуть відповідними цим викликам компетенціями і засобами здійснення впливу.