Свій до свого по своє

 

Вітчизняні політики, час від часу, трапляється, що й гинуть на браконьєрських полюваннях, стріляють з «калашів» по кабанах, зубрів з лосями майже усіх повибивали, бувало, що й селян посполитих стріляли.

А російський прем’єр особисто збирає гроші на порятунок тигрів в усьому світі та переймається долею білих китів. Президент також просунутий – власний відео блог веде і своїх чиновників до того примушує, приміські ліси від жлобів-забудовників рятує, нанотехнології просуває.

А в Україні як не Жуків острів, так Пущу-Водицю під бензопилку пускають, як не охоронну зону Святої Софії, так схили біля Лаврського заповідника забудовують. Про те, що розвиток фундаментальної науки є місією цивілізованих держав, нинішня українська держава просто не відає.

Росія докладає величезних зусиль аби зберегти свій статус регіонального лідера та повернутися до клубу великих держав. Україна їй у цьому усіляко допомагає. Ціною власних національних інтересів.

Мали змогу цього року закріпити за собою нові ринки збуту зерна й піднятися на одну позицію у списку його провідних експортерів, але штучно зупинили вивіз із українських портів, аби сусідка не образилася.

Віддаємо їй останні інтелектуальні виробництва – авіаційне будівництво та ядерну енергетику. Про горезвісну угоду «газ за флот» вже й згадувати не хочеться.

Щоправда, Росія є безвідмовним кредитором України. Поки що. Незабаром стане найбільшим, і тоді … «Беріть українського суверенітету стільки, скільки подужаєте», – приблизно так сказав на одній закритій колегії автор вислову про те, що Україна взагалі ніяка не держава.

У якій, втім, лишилися ще: родючі землі, корисні копалини, порти, залізниці, а у доважок ще трударі, усе це зовсім недорого, а оптом ще дешевше вийде. Ласкаво просимо!

На цьому тлі нарікання щирих патріотів Росії на неефективність своєї держави виглядають якось непереконливо. Втім, це в них, мабуть, генетичне – як не від князя Івана Курбського, так від князя Петра Крапоткіна, як не від Олександра Герцена, так від Олександра Радіщєва.

Тепер от: Новодворская, Каспаров, Нємцов, Шевчук, ще й Парфєнов днями затесався до тих недоброзичливців «керованої демократії». І, що прикметно, не усіх їх запишеш у «інородці».

Коли знайомі росіяни просто ниють про поліцейщину, корумповану бюрократію, олігархів, які є багатіями з ласки влади, то тут, насправді, нічого нового. Але вже й експерти, політики та підприємці заговорили про «кінець російської цивілізації». Хіба ж в них, даруйте, під самісіньким носом немає прикладу чергового краху України?

Днями взагалі геть дивний випадок трапився. Один притомний російський націоналіст на лекції у книгарні «Є», виголошеній українською мовою, заявив, що російський цивілізаційний проект не відбувся, а Україна має шанс такий проект розробити й… реалізувати!

Звідки в України потенція на це? Може десь вже створено таку нову спеціальну віагру для держав? Інгредієнти ж тих ліків давно відомі: берете чим більше компетентного розуму, сумлінної праці та грошей, замішуєте це усе на нових прогностичних знаннях закономірностей розвитку сучасного суспільства, й вживаєте, бодай тричі на день, а ліпше – без упину.

Позаяк жодної з цих складових у мінімально необхідних кількостях у України немає, то нічого й «парка парити» з цивілізаційним проектом.

Який цивілізаційний проект, коли в Україні серед головних причин смертності третє місце (після серцево-судинних та онкологічних хвороб) посідають: навмисні вбивства, смерті в автоаваріях і на виробництві, отруєння, зокрема, грибочками та контрафактом, втоплення, переважно з п’яну та самогубства?…

Цей перелік – свідчення ставлення до головної цінності людини – життя, чужого і свого. Цивілізаційних проектів з такими екзистенціями не будують. Навчитися б хоча б руки мити перед вживанням їжі, бо вже й за поширеністю інфекційних хвороб Україна посіла одне з перших місць у Світі, як і за алкоголізмом та наркоманією.

До речі, у Чехії за місяць легалізують наркотики, і не тільки легкі, але й кокаїн, героїн, галюциногенні грибочки. Схоже, що там таке неподобство коїться аби просто хитрим робом підтримати бюджет країни у кризу. А тут наркоманія давно легальна, як і проституція та інші прикмети західного лібералізму.

Лишень в окремих країнах Заходу ці явища легалізовано для усіх, а в Україні переважно для панівної верстви, або для тих, хто здатен купити собі трошки тієї «легальності».

Незабаром наші наркомани будуть підживлювати бюджети Карлових Вар і красуні Праги. Це ж треба зовсім не мати бізнесової кебети, щоб з Нового року не організувати з аеропортів України до дружньої слов’янської держави регулярні драп-чартери.

Даруйте: «віп-драп-чартери». Тепер у Чехії будуть дешевшими за українські не лише готелі, ресторани, одяг та харчі, а й наркотики, бо до формули їхньої собівартості не входитиме, як і у випадку з легальними товарами, корупційна складова. Може таке їм вже почав радити один колишній міністр економіки, який днями попросив у чехів політичного притулку?

Повернемося до причин переконаності окремих росіян у небезнадійності цивілізаційних перспектив України.

Навіть щеплення п’ятирічкою розчарування імені Ющенка не вбило в українському суспільстві віри у власні сили, власної гідності.

Очевидне тому підтвердження – протест підприємців проти проекту Податкового кодексу. Це той випадок, коли сам факт протесту є важливішим за його результат.

Президентові не позаздриш. З одного боку, проігнорувавши цілком обґрунтовані та підтримані суспільством вимоги накласти на Кодекс вето, гарант лише спонукає громадян до його ігнорування, чим далі, тим більш відкритого. Це переростатиме у демонстративне – несплата податків в очах більшості людей остаточно перетвориться зі злочину на вчинок гідності.

З іншого – введення цього документу в дію все одно не врятує бюджет, бо Кодекс дуже суперечливий, складний для виконання та створює нові можливості для корупції, а політичних збитків від його підписання зазнає саме персонально глава держави.

Влада нав’язала суспільству гру, у якій вона сама не має жодних шансів перемогти. Та це не означає того, що суспільство переможе самопливом.

Та обставина, що українське суспільство приречене виграти у влади, або зникнути, викликає особливий захват у авторових російських співрозмовників. В імперіях влада завжди більше, ніж просто обслуга, яка найнята громадянами аби надавати їм управлінські послуги.

В імперіях владу сакралізовано, бо вона здійснює надмету – поширення своєї цивілізації на інші території. Але, навіть у імперіях, варто владі протиставити себе суспільству, як вона наражається на небезпеку повалення.

У звичайних країнах влада, лише збожеволівши, може сама вчинити над собою таку наругу. Тому, російський телевізор повсякчас показує своїх владоможців у найпривабливіших обставинах. Мовляв, ось ми, поруч. Майже такі саме, як і ви – звичайні люди. Ми з вами, ми не проти вас.

Але владі там немає віри, ще з часів, які досі звуть Монголо-татарським ігом.

Вітчизняні владоможці були спробували мавпувати ті дешеві телевізійні прийомчики, та Богу дякувати, вчасно зрозуміли, що виглядають кумедно. Але ж їм теж дуже хочеться бути більше, ніж обслугою, сакральності хочеться. Та сакральність потребує ЗМІСТУ, а не іміджевих телепостановок.

Судячи з того, що протести підприємців мають широку громадську підтримку в українському суспільстві, є (ще є, чи вже є – це питання) достатній запас міцності горизонтальних зв’язків. Тобто, суспільні верстви, громади з різних регіонів країни здатні підтримувати та допомагати одне одному у досягненні цілей, що необов’язково є спільними, але принаймні, неантагоністичними.

Якщо це маленька ознака нової суспільної якості, то Україна небезнадійна. Не вперше у своїй історії.

Сталін спрямував Голодомор проти селянських домогосподарств аби перетворити економічно незалежних людей на нових кріпаків та рабів у колгоспах, на заводах, концтаборах.

Не відомо, чи переслідують такі стратегічні цілі автори Податкового кодексу, але ліквідуючи можливості самозабезпечення та самозайнятості серед дрібних підприємців, вони у такий спосіб роблять їх залежними від влади та зрощеного із нею великого капіталу, як це зараз є у Росії.

Інші незалежні суспільні прошарки малочисельні та погано згуртовані, тому з ними можна буде впоратися пізніше.

Російська модель «сильної влади» є привабливою для влади української, бо не передбачає відповідальності та політичної конкуренції.

Але у Росії є нафтові гроші, якими можна купити трохи народного терпіння, а в Україні потрібно «крутитися», бо скоро годувальниця металургія перестане доїтися вільноконвертованою грошвою, а нічого іншого їй на заміну за дев’ятнадцять років незалежності не вирощено.

Влада активно підштовхує суспільство до того, щоб воно її просто ігнорувало. Змістовного цивілізаційного лідерства влада не пропонує, територію свого мародерства розширює день у день, свої головні функції – безпека, охорона здоров’я, пенсійне забезпечення – не виконує, а лише імітує.

Замість збереження культурного надбання та розвитку національної культурної ідентичності влада транслює у суспільство власні зверхність та хамство. Навіщо така влада?

Розвиток горизонтальних зв’язків у суспільстві сприятиме тому, що багато обслуговуючих функцій, які нині виконує влада, будуть надаватися приватним чином.

За соціалізму колись були державними навіть стоматологи та ательє пошиття одягу, тепер дедалі більше приватних освітніх та дошкільних установ, закладів культури, медицини.

За державою лишається контроль якості послуг в інтересах споживачів. З цим обов’язком держава справляється препогано – якість товарів і послуг низька, а ціни, за рахунок корупційного навантаження, справно забезпечуваного чиновництвом, зависокі.

Головна проблема того, що українці змушені пускати державу у своє повсякденне життя є високий рівень недовіри поміж ними самими. Тому роздержавлення України слід починати з підвищення внутрішньо суспільної довіри.

Щиро кажучи, якби на Майдані навпроти того місця, де протестують підприємці, зібрати акцію протесту тих, хто проти високих цін та низької якості товарів і послуг, то друга акція була б не менш масштабною.

А можна зібрати ще й третю – з найманих працівників, які вкрай незадоволені своєю платнею та умовами праці. Вітчизняний бізнес звик ошукувати не лише податківців, але споживача та власного найманого працівника. Ошуканство це взагалі вітчизняний «національний спорт» – усі проти всіх.

Втім, в українців ще зберігається одна добра ментальна риса – довіра до своїх. Вони більше вірять родичам, друзям, знайомим, колегам, сусідам. Формування середовищ довіри, де не буде місця ошуканству, здирництву та низькій фаховості, допоможе зменшити попит на послуги держави.

Одним з праобразів створення такого середовища вже є спільноти за інтересами у Інтернеті – у соціальних мережах та на різних фахових сайтах. Вже зараз там можна отримати фахову консультацію – від технічної до медичної, отримати рекомендацію щодо товару, фахівця чи закладу.

Інтернет чудовий помічник у реалізації кооперативного принципу перших українських емігрантів до Нового світу: «Свій до свого по своє».

Мережа, водночас, є ефективним інструментом контролю суспільства за державою.

Бюджети мають виконуватися он-лайн – щодня відображати доходи та видатки, усі засідання колегіальних органів, зокрема судів, мають транслюватися на відповідних сайтах, кожен контакт громадянина з чиновником має документуватися відео-засобами, так само, як і весь процес руху звернень до установ має відображатися: від реєстрації до ухвалення рішення.

Вибори та референдуми також вже цілком технологічно можливо проводити в мережі, з гарантовано більшим рівнем захисту від фальсифікацій, ніж це є зараз.

Залишилася «дрібниця» – законодавчо закріпити механізми електронної взаємодії суспільства з владою.

Можливо, у цьому й полягатиме перший крок до здійснення нового цивілізаційного проекту.

Костянтин Матвієнко, для УП

01-12-2010 14-37