Нова парадигма республіки

Республіка як форма державного правління дуже поширена в сучасному світі (зі 194 країн понад 140 є республіками). Таке поширення зумовлене тим, що ідея республіки систематизує безліч інших соціальних ідей, які, у поєднанні з нею, забезпечують прийнятний рівень соціальної ефективності державного устрою.

Ми переживаємо зараз не просто кризу демократії, а, на мою думку, маємо більш серйозну проблему – кризу республіки як політичної ідеї. При збереженні актуальності загального спрямування філософії республіки, соціальна ефективність саме політичної ідеї республіки дуже знизилася. Отже, потрібна нова парадигма республіки.

Філософія та дві парадигми політичної ідеї республіки

Сам термін «res publica» означає «спільна справа». Філософію республіки коротко можна сформулювати так – спільна справа задля вільного життя. Більшість теоретиків, наслідуючи Цицерона, вказували на те, що республіка дає безпеку та сенс спільного життя.

Політолог Ізольт Хонохан в своїй книзі «Громадянський республіканізм» виділяє такі принципи філософії республіки: 1) реалізація особливої концепції свободи; 2) наявність у громадян громадянської доблесті (спільні інтереси вище особистих); 3) участь громадян спільними діями у визначенні спільних умов життя; 4) визнання суспільством цінності індивідуальних вкладів як основи осмисленості спільного життя.

Однак нас надалі цікавитиме не стільки філософія республіки, скільки спосіб її реалізації – політична ідея республіки. Найбільший вклад в розуміння політичної ідеї республіки зробили Аристотель, Цицерон, Макіавеллі, Монтеск’є, де Токвіль, а з сучасників – Ханна Арендт та Чарльз Тейлор.

Республіка не тотожна демократії: існують республіки як демократичні, так і недемократичні, а от не республіканські демократії існують тільки як перехідні і тимчасові форми влади (як от пряма демократія).

До XVIII століття демократією вважали форму правління всередині невеликих міст, населення яких може зібратися разом для прийняття рішень. Хоча, за Аристотелем, саме такий спосіб правління називається політією. Водночас опосередковане представницьке управління у великих містах та країнах у цілому, за Аристотелем, має називатися демократією. За Аристотелем, демократія – це вироджена політія.

Перспективною, щодо соціальної ефективності, демократію робить ідея республіки. Коли народна влада бажає організуватись за межами невеликих міст, у масштабах країни чи навіть об’єднання країн, з’являється ідея республіки як інструмент демократії, соціальна ефективність якої не сягає соціальної ефективності політії, але робить її прийнятною. Отже, ідея республіки походить з ідеї демократії та необхідності застосовувати її більш широко, ніж всередині малої територіальної громади.

Пропонований далі підхід до розуміння ідеї республіки полягає у використанні найпростіших принципів, які могли б бути реалізовані у різний спосіб. Погодьтеся, немає сенсу ретельно уточнювати чи деталізувати якийсь один із принципів ідеї республіки, щоб потім, зустрічаючись з іншим варіантом його реалізації, ми були б змушені говорити про відступ від якоїсь абстрактної ідеї. Тому ідею республіки, на мій погляд, складають 5 найпростіших та найзагальніших принципів.

1. Джерелом (хоч і не завжди єдиним безпосереднім учасником) влади є народ. Але громадський контроль за владою та вплив на прийняття владних рішень виходить за межі ідеї республіки.

2. Влада є представницькою. Вибори або інший спосіб делегування влади на певний термін як процес представництва; повноваження влади в межах конституції чи іншого закону; опосередкована чи безпосередня відповідальність влади і повнота переслідування владою загального інтересу суспільства – виходять за межі ідеї республіки.

3. Центр влади в тій чи іншій мірі є концентрованим. Але критерії соціальної ефективності того чи іншого типу республіки (президентської, парламентської, змішаної системи чи іншої владної структури) виходять за межі ідеї республіки.

4. Принцип розподілу влад (законодавчої, виконавчої та судової) є мінімальною реалізацією принципу стримувань та противаг. В тій чи іншій мірі розширена реалізація принципу стримувань та противаг (взаємодія гілок влади та детальний розподіл їх функцій) виходять за межі ідеї республіки.

5. Пріоритет прав особи над будь-якими проявами влади (корпоративної чи державної). Захист прав особи виходить за межі ідеї республіки.

Дуже цікавим є розвиток політичної ідеї республіки, а саме поява ідеї федеративної республіки. Так виникає нова парадигма ідеї республіки – федеративна, і означується стара парадигма ідеї республіки – унітарна.

Федеративна парадигма республіки оформляється дуже поступово. Ще в IV ст. виникає союз Риму з вождями варварських племен, які оголошуються союзниками (федератами) Римської імперії. Наступні кроки – європейський поліцентризм Середніх віків, коли створюється „Республіка об’єднаних провінцій” (Голландія), та виникнення першої конфедерації – Швейцарії – в кінці XIII століття. Наступний крок – створення справжньої з відповідними федеральними законами, федерації США.

Уільям Райкер в своїй праці «Федералізм» так формулює суть федерального влаштування влади. «Конституція є федеральною:

1) два рівня правління здійснюють свою владу по відношенню до однієї і тієї ж території і одного і того ж населення;

2) кожний рівень має щонайменше одну сферу, в якій він є автономним;

3) є визначені гарантії (хоча б у формі простого декларування в конституції) автономності кожного рівня правління в своїй власній сфері».

Федеративна республіка породжує два рівня спільної справи – місцеву спільну справу і федеральну спільну справу. В федеративній республіці простір спільної справи на місцевому рівні звужується, що стимулює індивідуалізм та місцеве врядування. Відтворити спільну справу на федеральному рівні можна лише у спільному політичному просторі, спільній ідеології та за наявності спільного зовнішнього ворога. Федеральній владі задля сильних позицій у конкуренції з владами місцевими доводиться брати на себе утримання армії, частину силових функцій та фінанси.

Водночас, окрім традиційного способу організації федеративних республік, існували і нетрадиційні. СРСР свого часу як республіка республік взагалі являв собою унікальне політичне утворення, де найбільша республіка – Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка — була федерацією у федерації. Хоча за рахунок гомогенізації конституцій радянських республік, їхнього жорсткого підпорядкування центру та ідеологічно-репресивному контролю за громадянами фактично виникала ситуація конфедеративного устрою СРСР.

Як виявилося, федеративні республіки, побудовані на примусі задля спільної ідеї з явним ігноруванням прав особи, приречені на загибель. СРСР припинив своє існування як політично та економічно нестабільна федеративна республіка. Його розпад мав чисто республіканський характер – як за суттю, так і за назвою (СРСР складався з республік за їхніми формальними назвами). Тобто, як тільки ослабнув ідеологічний примус держави, суспільство відразу зорганізувалося за принципом складових республік.

Суперечки щодо принципів республіки

Існує різне розуміння принципів республіки. Кант включав в розуміння ідеї республіки не тільки розподіл влад, але і принцип стримувань та противаг; не тільки переслідування загального інтересу суспільства, але і пропорційне представництво інтересів різних суспільних верств в уряді, а замість визнання суспільством пріоритету особистих прав над правами держави чи корпорацій, які захищаються по-різному, він пропонував захист особистих прав винятково з боку держави.

Томас Джеферсон практично ототожнював республіку та демократію. А Дестю де Трасі та Джеймс Мілль вважали ідею республіки, як представницької влади, революційним винаходом, який дає можливість застосовувати демократію на великій території.

Навіть сьогодні можна знайти багато підходів до розуміння ідеї республіки — від ототожнення республіки з демократією (такий собі демоцентризм) до деталізації настільки надмірної, що може здатися, що справжня республіка це тільки США чи справжніми є тільки європейські республіки.

Саме тому розуміння ідеї республіки повсякчас пов’язане зі світоглядом того чи іншого теоретика, а іноді прямо залежить від його політико-ідеологічних переконань. Давайте подивимося на принципи, що змістовно наповнюють ідею республіки, з точки зору політичної практики.

От, наприклад, республіка це представницька влада чи виборна влада? На перший погляд здається, що такі нюанси не мають великого теоретичного значення. Але насправді це не так, бо представництво громади у владі може реалізовуватися не лише через вибори. В історії відомі випадки, коли представництво громади у владі забезпечувалося жеребкуванням (як в Афінах), визнанням військової доблесті козацькою радою шляхом голосування (українська козацька республіка), або забезпечувалось територіально-класовою організацією ієрархії рад з чисто формальними виборами, а по суті призначенням з боку пануючої партії (СРСР).

Ісламська республіка є все-таки республікою, хоча представництво громади забезпечується значною мірою не через вибори, а через визнання традиційного владарювання представників ісламського духовенства за рангом їхніх духовних досягнень, досвіду та здобутого авторитету у їхньому же середовищі. Водночас, такий спосіб влади іноді називають компромісом між ісламською монархією, що походить від халіфату, теократією на основі Шаріату та європейським республіканізмом і принципами правової держави.

Отже, в даному випадку, якщо ми республіку вважаємо представницькою, а не виборною, владою, то ісламська республіка це все-таки республіка, а не компроміс з іншими формами влади. А якщо ми вважаємо республіку виборною владою, тобто звужуємо спосіб представництва лише до виборів, тоді ісламська республіка це квазіреспубліка.

Принцип пріоритету прав особи щодо влади становить проблему в ісламській республіці тільки з точки зору європейця. Примат законів Шаріату над правами особи не означає автоматично примату влади, що послуговується законами Шаріату, над правами особи, хоча і створює повсякчас можливості для цього. Інакше кажучи, можливість для зловживань в реалізації якогось принципу республіки не ліквідують сам принцип і не знищують відповідність ідеї республіки.

Теж саме стосується і способів концентрації повноважень центру республіканської влади. Зовсім не обов’язково це має бути президент, парламент чи їхня змішана система. Це також можуть бути і інші способи концентрації влади. Зокрема СРСР запропонував принципово нову форму концентрації влади – ради різних рівнів, що породили тим самим уявлення про радянську республіку.

І, нарешті, найбільш контраверсійне запитання? Чи республіка обов’язково є державою? У своєму визначенні ми свідомо уникали цього ототожнення. Звичайно, за своїм походженням, ідея республіки є державною. Але XX століття дало нам досвід спроб побудови анархістської республіки на території України. І з огляду на постійний світовий інтерес до такого досвіду ним не можна нехтувати. Водночас в XX столітті, коли транснаціональні корпорації стали потужнішими за більшість держав, коли вони управляються представницькими радами акціонерів, які мають всередині себе розподіл функцій, коли вони захищають права членів своєї корпорації іноді більш послідовно, ніж держави, можна говорити про те, що корпорації стали республіками.

Чи існує взагалі адекватне, політично істинне розуміння ідеї республіки? Зіткнення політичної практики з теоріями, що містять ті чи інші ідеї, показує, що формулюють теорії, зазвичай, всередині політичного реалізму (ідеї лише описують наявну реальність), а застосовують ідеї для аналізу наявної реальності, як правило, всередині політичного ідеалізму (реальність є реалізацією ідей). Причому формулюють ідеї і застосовують їх різні люди в різні часи та в різних історичних обставинах.

Водночас, вибір між політичним реалізмом та політичним ідеалізмом є удаваним. Коли якась політична ідея суперечить політичній практиці, то це означає, що не реальність відхиляється від ідеї, а сама ідея не відображає реальність на загальному рівні. Ідея, що залежить від наших політико-ідеологічних переконань, завжди формулюється специфічно, а не в простому, не в загальному, не в універсальному вигляді.

Наприклад, уявлення про те, що республіка має виборну владу, є специфічним, а уявлення про те, що республіка має представницьку владу, є загальним, а тому універсальним і політично істинним.

Застосований до ідеї республіки принцип неспецифічного формулювання політичних ідей дає нам можливість уникнути суперечок, що ж таке є республіка як така.

Відтак республіка це влада, джерелом якої є народ, яка створюється через різні способи представництва цього народу у владі, яка є в той чи інший спосіб концентрованою у деякий центр влади, яка організована за тим чи іншим способом розподілу влад та визнає пріоритет прав особи над собою.

Сучасні проблеми республіки

Давайте подивимось на проблеми функціонування республіки як ідеї політичного та інституціонального забезпечення спільної справи громади.

Найбільша проблема — втрата громадянської доблесті. По-перше, спільна справа втратила внутрідержавний характер. Спільна справа, з одного боку, розосередилася на безліч глобальних мереж, яким внутрішньодержавна спільна справа програє конкуренцію як дрібна та малозначуща, з іншого боку, спільні інтереси перестали ідентифікуватися, вони стали розмитими і глобальними. По-друге, спільна справа корпоратизувалася. Спільна справа, яку колись одноосібно представляла держава, тепер стала сукупною справою транснаціональних корпорацій. По-третє, споживацьке суспільство виявилося найжорстокішим ворогом республіки. Споживацьке суспільство знищило самі умови громадянської доблесті: зникла якість, яку щодо республіки обстоював Цицерон, – спільна справа перестала бути тим, за що варто віддати життя.

Нова якість корупції підриває саму суть республіки. Проблема корупції як використання публічних можливостей республіки в приватних цілях вийшла на принципово новий рівень. Допоки корупція стимулювалася окремими громадянами, її можна було обмежувати і якось терпіти. Тепер коли корупція стала, по-перше, корпоративною, по-друге, транснаціональною, по-третє, глибоко ешелонованою та глобально-інфраструктурною, республіка розчинилася як можливий суб’єкт боротьби з корупцією.

Відбувся корупційний переворот або корупційна аберація — не корпорації тепер платять республікам за використання їх публічних можливостей, а навпаки — національні республіки тепер платять своїми внутрішньодержавними обмеженими публічними можливостями за глобальні публічні комерційні можливості корпорацій. Тобто тепер корпорації, які через корпоративні культури та системи корпоративних мотивацій формують свої спільні справи, стали глобальними республіками, перед якими запобігають національні республіки. Вмерти за корпоративну справу стало більш почесно, ніж за справу державну.

Публічна влада набула великого історичного досвіду зловживань, які практично неможливо викрити.Фінансові зловживання з бюджетом, безвідновне використання інфраструктур, преференції в корпоративній конкуренції та в можливостях отримання корпоративних замовлень від влади суттєво підривають ідею республіки. А неможливість викриття зловживань через складність фінансових схем та їхню непрозорість робить втрату довіри до республіки лавиноподібною і незворотною.

Народ вже давно перестав бути джерелом влади. Маніпуляція на виборах та маніпулятивне просування суспільно неефективних, потрібних лише окремим корпораціям, рішень, знищує походження влади – народ перестає бути реальним джерелом влади. Джерелом влади стали транснаціональні корпорації, які використовують реламно-маркетинговий комплекс з експертно-консультаційними інституціями, що забезпечують потрібні маніпуляції.

Вибори як домінуючий спосіб формування представницької влади перестали бути соціально ефективними. Справа не в тому, що вибори все менше є змаганням програм та лідерських якостей кандидатів. Справа в тому, що вибори перетворилися на корпоративне жеребкування, яке гарантовано закінчується приходом до влади малокомпетентних людей, головною чеснотою яких є лояльність до певної групи корпорацій. Так виникає масштабна світова криза довіри до влади, яку досліджує у одній зі своїх книг Фукуяма.

Одну з найбільших системних проблем республіка має в способі федеративного устрою, який породжуєнестабільність дворівневого представництва — представництво громади та представництво суб’єктів федерації, тобто представництво республік у республіці. Саме тому жертвами кризи довіри щонайперше стають федеративні республіки. Коли з тих чи інших причин зникає зовнішній ворог, настає фінансова криза і федеральні силові органи починають придушувати протестну активність всередині федерації, така федеративна республіка опиняється під загрозою самого існування.

Слабка концентрація влади слабкої республіки не дозволяє ефективно діяти в умовах міждержавних взаємодій з сильними республіками… Будь-яка з республік – президентська, парламентська, змішана, радянська чи ісламська – могла б бути соціально ефективною у відносно ізольованому світі, тобто до появи транснаціональних корпорацій, глобальних інфраструктур, світового охоплення ЗМІ та локалізованої для кожної країни культурної експансії, зокрема кінематографу, які здійснюють сильні республіки.

Сьогодні низька концентрація влади в слабких республіках в ситуації економічної, політичної та культурної взаємодії республік, породжує зовнішнє управління ними з боку сильних республік. В слабких республіках тільки доволі концентрована влада з добре реалізованим принципом розподілу влад та наявною культурною, політичною та економічною стратегією може опиратися зовнішньому управлінню та проводити контрекспансію щодо сильних республік.

В останні декілька десятків років відбулося звуження свободи особи. Зазвичай говорять про несвободу (різні форми рабства) або про обмеження свободи (обмеження прав). Однак сучасні форми інформування, реклами, політичної та соціальної агітації та пропаганди, які є масовими та технологічно досконалими, породили так зване звуження свободи – тобто таку ситуацію, коли можливість зробити вибір формально ніби є, але ЗМІ змушують робити тільки певний вибір. Так нівелюється формально наявний пріоритет прав особи.

Інтенсифікований розвиток технологій, який став наслідком науково-технічної революції, нищить принципи республіки шляхом принципової зміни соціальної структури, коли технологічні комунікації створюють принципово нові глобальні соціальні мережі, які не обмежені національними кордонами, та послаблюють традиційні внутрішньодержавні соціальні мережі. По-перше, транснаціональні соціальні мережі розмивають внутрішньодержавну спільність – основу республіки. По-друге, посилення технологічних можливостей корпоративного та державного контролю суттєво обмежує права особи. По-третє, глобальні технологічні комунікації підривають основу республіки як держави і зумовлюють посилення тенденцій кібер-анархії.

З появою глобальних інфраструктур безпеки, республіка втрачає безпекові та смислові функції. З втратою довіри до публічної влади, республіка втрачає сенс спільного життя. Єдиний сенс, який робив спільну справу громади вищою за життя, розпадається на безліч дрібних смислів, яким освіта, ЗМІ та публічна політика надають штучно підвищувану цінність. Республіка втрачає сенс як ідея спільної справи та продовжує своє існування як держава, що надає послуги громаді подібно до корпорацій. Філософія республіки більше не може реалізовуватися через традиційну політичну ідею республіки.

Можливість нової парадигми республіки

Уявлення про федерацію для ідеї республіки є надзвичайно важливим, оскільки воно демонструє можливість парадигмального розвитку цієї ідеї. Федеративна парадигма республіки являла собою удосконалення структури владного представництва на певній території, що складається з полікультурних країн, як відповідь на політично-територіальне ускладнення світу.

Нова ж парадигма республіки має бути відповіддю на нові виклики:

– ускладнення структури спільних мотивацій громадян, які все менше пов’язані спільною територією і все більше пов’язані динамічними соціальними мережами через глобальні інфраструктури та нові комунікаційні технології;

– зловживання та маніпуляції публічної влади, які важко викрити;

перетворення транснаціональних корпорацій фактично на держави, щодо яких традиційні держави все менше конкурентоспроможні;

– поява технологічних можливостей у держав та корпорації легко та безконтрольно порушувати права особи та виникнення у них підстав (зокрема через прояв терористичного опору всевладдю держав та корпорацій) вмотивовано обмежувати індивідуальні свободи.

Нова парадигма ідеї республіки на наших очах принципово оформлюється з актуальних фрагментованих спільнот, пов’язаних транснаціональними корпораціями та глобальними інфраструктурами, такими як віртуальні соціальні мережі, створювані за рахунок нових технічних засобів комунікації. Відповідно, нова парадигма політичної ідеї республіки має два напрямки розвитку.

Мережева або фрагментована республіка (мережевий анархізм) є розвитком ідей анархо-синдикалізму в нових обставинах постіндустріального корпоративного світу. Мережева республіка не є більше прив’язаною до якоїсь певної території з чіткими кордонами. Її топологія є набором фрагментів, розташованих по всьому світу, жителі яких усвідомлюють свою спільність та визнають її в угодах часткового громадянства.

При цьому, всі традиційні послуги держави втрачають єдиного надавача і розосереджуються між державами та спеціалізованими корпораціями. Громадянство в мережевій республіці є не тільки частковим, але і чітко термінованим на певний період. Якщо якась традиційна держава чи спеціалізована корпорація надає свою послугу неякісно, зловживає частковими публічними можливостями, то це означає, що її частковий громадянин має право не укласти з нею громадянську угоду на наступний термін дії часткового громадянства.

Основою мережевої республіки є не народ, а самоуправна громада, кожен член якої є досить соціально активним, щоб матеріально забезпечувати частини свого громадянства та брати участь у безпосередньому періодичному прямому прийнятті рішень за допомогою технологічних можливостей сучасних комунікаційних мереж. Розподіл влад здійснюється через розосереджене замовлення послуг виконавчої, судової та законодавчої влади різним спеціалізованим корпораціям шляхом аутсорсингу. Функціонування будь-яких створених структур представницької влади мережевої республіки в рамках чітко визначених функцій на чітко визначений термін є абсолютно прозорим для членів цієї республіки та контрольованим в режимі реального часу, документованим та підзвітним через технологічні засоби сучасних комунікацій.

Електронна республіка являє собою створену завдяки технічним засобам комунікації динамічну соціальну мережу, яка пов’язана з актуальною соціальною структурою, або є чисто віртуальною структурою задля реалізації особливих спільних інтересів.

Наскільки це можливо? Вже сьогоднішні телекомунікаційні мережі дозволяють все це здійснити. Цьому є лише два опори — опір представницької влади, яка прагне зберігати монополію на публічну інформацію про свої дії та свої публічні можливості для збереження корупції, та опір консервативної політичної свідомості громадян, які не гоготові до нового республіканізму.