Сергій Дацюк: Суть нинішньої політичної кризи

Нинішня політична криза не може закінчитися просто і швидко, тому що ніхто, підкреслюю – НІХТО, з правлячого класу не взяв на себе сміливість проаналізувати глибинні причини кризи.

Саме це є основна причина написання цього тексту.

Загальні зауваження щодо політичної кризи

Отже ні Президент, ні Прем’єр-міністр, ні жоден міністр, ні жоден депутат не проаналізували те, що відбулося, не відрефлексували проблеми, які накопичилися після революції (чи навіть завжди протягом століть в Україні існували).

Чому так?

Якщо правлячий клас не поважає громаду, не довіряє її природній здатності якщо навіть не фундаментально розуміти, то просто розуміти чи інтуїтивно відчувати, то це погано говорить про ментальні здібності самого правлячого класу.

А якщо правлячий клас десь це проаналізував, але не вважав за необхідне зробити такий аналіз публічним, то це свідчить про продовження маніпуляцій громадою. І тоді у нас кепські справи. Бо продовження маніпуляцій свідчить про таємні меркантильні мотивації правлячого класу. А це пахне ще одним повстанням чи навість громадянською війною, бо нікому не подобається, коли його тримають за ідіота.

Відмова аналізувати глибині причини кризи роблять кризу невідворотно негативною, трагічною і циклічною. Це означає, що якщо навіть її вдасться подолати шляхом кулуарних договорняків, то вона повториться в набагато більш жорсткому і негативному варіанті.

Нинішня політична криза сталася не тому, що війна, не тому, що парламентська опозиція чи міноритарні фракції коаліції зайняли критичну позицію, не тому, що громада не довіряє Уряду, Президенту чи взагалі Парламенту.

Нинішня політична криза сталася не через брак реформ чи повільні реформи. Як показує ефір телепередачі «Свобода слова» від 8-го лютого 2016-го року на ICTV, багатьом міністрам є про що звітувати щодо реформ. Політична криза сталася не тому, що у громади не було детального уявлення про повільні, але невідворотні реформи.

Заключні слова пана Фесенка на згаданій телепередачі, що якби такі детальні розповіді про реформи були частіше, то і криза б не сталася, не зовсім коректні. Вибачте, але нинішня політична криза відбувається не стільки між громадою і правлячим класом, скільки всередині правлячого класу. І ця криза відбувається зовсім не тому, що якісь представники правлячого класу не знають, як насправді відбуваються реформи. Навпаки, представники правлячого класу дуже добре знають, як відбуваються реформи, а також знають, що ще відбувається на тлі цих реформ.

І саме через обізнаність одних представників правлячого класу, що ще крім реформ, роблять інші представники правлячого класу, і сталася криза. Тобто політична криза, яку ми зараз переживаємо, це криза глибинного підходу до реформ, криза бачення перспектив – найближчих і віддалених, криза смислів, які частина правлячого класу бачать чи вважають позитивними, а інші не бачать чи вважають негативними.

Саме тому, політологічний аналіз публічних позицій та документів навряд чи щось дозволить нам зрозуміти. Тому з повагою ставлячись до спроб моїх колег піддати нинішню політичну кризу політологічному аналізу в публічній площині чи на рівні аналітики інтриг, я вважаю такий підхід неефективним з двох причин:

1) політологічний аналіз публічних дій, публічних позицій і публічних документів, не може бути ефективним в ситуації вирішального значення непублічних дій, непублічних позиції і непублічних усних домовленостей;

2) дискурсивність будь-якого аналізу є більш важливою за інформованість чи аналітичність, бо дискурсивність жорстко пов’язана з дозволом чи забороною рефлексії в конкретній позиції, а значить дискурс з позиції громади (дискурс публічної, в старому розумінні загальнонаціональної, позиці) є єдино ефективним і рефлексивним дискурсом – тому що лише такий дискурс спрямований на збереження цілісної країни та солідарного суспільства, решта дискурсів спрямовані на збереження посади (Президента чи Прем’єр-міністра), збереження парламентської позиції партії (наявності партії у Парламенті), збереження монопольної позиції в бізнесі (збереження олігарха чи олігополії взагалі).

Окрім того, громадська дискурсивність з урахування непублічних дій, позиції та домовленостей неминуче має виходити на уявлення про довгострокову стратегію, бо тільки так можна бачити позитивні смисли та перспективи.

Політичні причини кризи

Те, що зазвичай вважають причинами нинішньої політичної кризи, насправді є її проявами чи найбільш очевидними наслідками.

Коаліційна угода перестала працювати. Закінчилися терміни її планування. Громадський аудит виконання коаліційної угоди не передбачений законодавством, а громада пасивна і нездатна поставити питання про аудит. Зроблені на грантові гроші дослідження, що коаліційна угода виконана на 30%, це щось дуже ефемерне і незрозуміле.

Що таке 30% виконання коаліційної угоди? Яка саме частина коаліційної угоди виконана – чи не та, щодо якої з самого початку був консенсус щодо виконання? Яка саме частина коаліційної угоди не виконана, чи була з самого початку згода на її виконання, чи цю частину записали просто для красного слівця, а виконувати за великим рахунком ніхто не збирався?

Де взяти такий аналіз коаліційної угоди – рефлексивний аналіз? Хто його профінансує? Уряд точно не зацікавлений у громадському аудиті і у такому аналізі? Парламент не зацікавлений, бо висновок однозначно призведе до його перевиборів.

Тобто виходить так, що всередині правлячого класу немає єдності щодо 70% укладеної коаліційної угоди, а українську громаду намагаються надурити, що Парламентська коаліція була і є. Прикрий факт – не було в Україні парламентської коаліції щодо більшої частини коаліційної угоди.

Коаліційна угода була фікцією, примарою, чистим піаром, розводняком для обивателів. Саме тому з неї мало що вийшло. Бо 30% виконання коаліційної угоди це дуже мало. Це не те що не більше половини, це навіть не половина.

Фактично коаліція зруйнована. І знаєте чому? Тому що окрім коаліційної угоди значна частина між політичними силами угод носили усний характер договорняків між більшістю БПП-НФ і рештою фракцій коаліції і навіть опозиції. Договорняки мали приблизно таке формулювання позиції коаліційної більшості – ми будемо робити все для країни, а ви нас підтримуйте.

І от якраз перед кризою всім стало ясно – коаліційна більшість працює для країни лише на 30%, а 70% працює на себе. Оскільки це порушувало початкові договорняки, сталася політична криза.

Рейтинг НФ нульовий, на що Парламент уваги не завертає і робить вигляд, що все нормально. Невже ви думаєте, що рейтинг НФ нульовий через те, що Уряд робив непопулярні реформи?

Мені доводилося читати пояснення нульового рейтингу НФ в інтерв’ю одного відомого консультанта та політтехнолога. Нібито Президент постав проти олігархів, але олігархи пішли під захист Прем’єр-міністра. Ну тут можна лише посміятися.

Ви справді вважаєте, що в Україні Президент може бути проти олігархів, а Прем’єр-міністр їх захищати і при цьому залишатися на керівній посаді? Позиція Президента щодо олігархів це чисто політтехнологічна гра.

Президента уклав усний і загальний олігархічний консенсус. А Прем’єр-міністр змушений був реалізовувати практичну політику і реальні схеми олігархічного консенсусу. Саме тому Прем’єр-міністр швидко зібрав на собі весь негатив олігархічного консенсусу, і рейтинг НФ став нульовим.

Але рейтинг БПП просто ненадовго відстає від рейтингу НФ. Середній і дрібний бізнес швидко розбереться у ситуації (фактично вже розібрався) і пояснить це решті громади.

Це означає, що проблеми виникли не у виконанні коаліційної угоди. Проблеми виникли через протиріччя між змістом публічної коаліційної угоди в Парламенті та усним олігархічним консенсусом президента-олігарха і решти олігархів.

Таким чином олігархічний консенсус став визначальною стратегією української політики, а українська громада не знає суть цього консенсусу.

Що таке олігархічний консенсус?

Термін «олігархічний консенсус» запропонував Юрій Романенко в інтерв’ю «Вторая украинская республика: от рассвета до заката. Распад, олигархический консенсус или революция?»

Вживання цього терміну експертом чи політиком при аналізі політичної кризи дуже жорстко маркує дискурс як громадський чи публічний. Невживання цього терміну експертом чи політиком при аналізі політичної кризи так само жорстко маркує дискурс як дискурс заангажований. Як кажуть, нічого особистого – хто подає аналітику інтриг, той ангажується позицією бенефіціара цих інтриг.

Тут звичайно є елемент віри, але ця віра носить рефлексивний характер. В часи Кривавого Президента у нас були «свідки покращення». Тепер у нас є «свідки реформ».

Водночас свідків олігархічного консенсусу немає і не може бути – олігархічний консенсус укладається завжди без свідків. Більше того, спеціальні люди в ЗМІ, особливо на телебаченні, відфільтровують людей, які можуть розказати про суть цього олігархічного консенсусу.

Звичайно до української громади доходили якісь натяки з судового процесу над Фірташем чи зі змісту перебігу конфлікту між державою та корпоративним структурами Коломойського. Але загалом, ніхто з представників української громади на жодній такій зустрічі не був і нібито знати, про що там йшлося, не може.

Ми отримуємо цікаве аналітичне завдання – як дізнатися про зміст олігархічного консенсусу, не будучи свідками його укладення? Це завдання ненаукової аналітики (допоки наука не визнає конструктивізм як свого наступника і теоретичного партнера). Це завдання конструктивної аналітики.

Інакше кажучи, навіть на будучи свідком укладання «олігархічного консенсусу», ми можемо його реконструювати ретроспективно. Тобто з часу Революції Гідності сталося достатньо подій і видозмін процесів реформ, щоб можна було доволі адекватно реконструювати укладений українським президентом-олігархом з українськими олігархами так званий «олігархічний консенсус».

1. Українська виконавча влада олігархів не переслідує у правовому порядку, а якщо таке переслідування починається з боку влади інших країн, українська влада спускає судові справи на гальмах, тобто, як мінімум, не передає потрібні слідчі матеріали для такого переслідування (українська влада у світі надто слабка і невпливова, тому за кордоном – кожен з олігархів сам за себе). А олігархи обіцяють не чинити явні порушення закону, які би ставали публічними.

2. Всі свої проблемні питання олігархи вирішують з президентом-олігархом приватно, а якщо потрібно, для публіки розігрується спектакль «суворий Президент наступає на олігарха».

3. Олігархи визнають традиційне право тих, хто при владі, на свій політичний бізнес (своє корпоративне збагачення за допомогою політики), але сторони погоджуються, що воно не має бути таке нахабне, як за часів «сім’ї» Кривавого Президента. Водночас влада визнає право олігархів на подальше збагачення, якщо їм через своє лобі (продажних депутатів та міністрів) вдасться саботувати невигідні їм реформи.

4. Нахабне збагачення влади, очевидно, має вести до руйнування «олігархічного консенсусу». В такому разі, очевидно, передбачено переукладення «олігархічного консенсусу».

5. Українська влада буде намагатися повернути активи олігархів, відібрані Росією, навіть ціною політичних втрат (як це відбулося зі згаданим у моїй попередній статті, невиконанням Президентом принципу «Крим не продається», коли почалися судові позови бенефіціарів власності Криму до Росії у закордонних судах).

6. Будь-яке зазіхання на олігархічні активи з боку громадськості (тиск щодо зменшення тарифів чи щодо адекватної оплати інфраструктури, чи щодо права на підставних власників та інших способів утаємничувати статки, чи щодо блокування бізнесу з Росією) влада допомагає каналізувати. Натомість олігархи обіцяють віддати на війну, скільки зможуть, але непублічно.

7. Олігархи самовизначаються щодо реформ та війни самостійно, а якщо потрібно, оголошуються їх спільні заяви типу «ми за все хороше, проти всього поганого». Але в цілому публічно зорієнтованої діяльної позиції олігархи не обіцяють, і влада не може від них цього вимагати, бо такої групи як олігархи в Україні офіційно нема (принаймні така назва законодавчо не оформлена).

8. Також влада обіцяє не провокувати громадянську війну, бо від громадянської війни ніякого зиску нема, а олігархи обіцяють повільно пристосовуватись до реформ, бо якось потрібно щось міняти.

Можливо це не все, можливо щось забуте. Я ж все-таки не олігарх і не можу бачити всіх нюансів їхнього життя. Але суть саме така.

Отже загальний висновок – «олігархічний консенсус» вступив в серйозне протиріччя з публічною програмою правлячого класу у вигляді «коаліційної угоди».

Просто переписати коаліційну угоду, як це пропонували і я, і мої колеги, це звичайно потрібно. Але цього буде недостатньо.

Надалі українська громада має визначатися – чи готова вона і далі терпіти «олігархічний консенсус». І якщо терпець вривається, то нам потрібен новий Президент і новий Парламент. А Президент точно потрібен такий, який щодо олігархів матиме публічну і вигідну всій українській громаді позицію.

Що це за позиція, і в якому дискурсі вона має бути сформульована?

Аналіз політичної кризи зі стратегічної позиції

Позиція, з якою можна далі продовжувати революційні зміни (помилково досі називані реформами), має бути з позиції глобальної (чи навіть космічної) в просторі і довгострокової в часі.

Правлячий клас України виявився абсолютно не готовий працювати в умовах зовнішнього управління. Правлячий клас здає один публічний актив за іншим і кінця цьому не видно: ядерна зброя, літаки, флот, оборонну інфраструктуру, війська спецпризначення і т.д. Тепер вже дійшло до території.

Аргументація доволі проста – ми не можемо це втримати.

Рух української громади в Європу це інстинктивний рух – якщо наша еліта не може дати нам стратегічну перспективу безпеки і добробуту, то може європейська зможе.

Але цей інстинктивний рух громади помилковий. Якщо європейська еліта буде виконувати функції нашої недолугої еліти, то вона за це буде брати плату територією і життями українців так само, як це робила весь останній час російська еліта.

Без своєї стратегічної еліти України не буде.

Мінські домовленості це принципово помилковий процес. Це гра українського правлячого класу в ситуації зовнішнього управління з нульовою стратегічною ініціативою. Помилка не в домовленостях, а у відсутності гри України поверх цього процесу.

Це сталося тому, що в Україні досі відсутній центр прийняття стратегічних рішень, центр продукування стратегічних ініціатив, центр розробки стратегічних ігор, центр конструктивістського налізу моделей розвитку (а не всяких там форсайтів, сценаріїв чи прогнозів, які мають пасивну позицію споглядання і пристосування чи в кращому разі незначної корекції діяльності).

Відсутність позиції стратегічної ініціативи – на рівні державних інститутів (Адміністрації Президента, Інституту стратегічних досліджень, парламентських комісій), на рівні експертного товариства, на рівні олігархічного клубу. Комісія по майбутньому, яка була створена в Парламенті вже давно, не стала такою позицією.

Революція в сфері стратегування, яку я просував, не відбулася. Нові стратегії громадської дії, які я пропонував, не стали основою державної чи хоча б громадської діяльності.

Найбільші небезпеки України: 1) меркантильні цінності українського правлячого класу, його торгашеський (невиробничий і неінноваційний) характер; 2) відсутність державницького мислення у правлячого класу, відсутність у нього патріотизму, орієнтація на життя поза країною, мародерське сприйняття України як витратного ресурсу; 3) відсутність рефлексивності правлячого класу навіть у підпорядкуванні зовнішньому управлінню (нездатність досягти легітимності та легальності).

Суверенітет крупного бізнесу не є державним. Крупний бізнесмен не є громадянином по суті. Громадянство мільярдера формальне і швидко змінюється, якщо заважає його бізнесу. Лише максимум мільйонери можуть бути громадянами. Висновок, можливо і неприємний, задля патріотизму корпорацій потрібно позбутися мільярдерів у будь-який цивілізований спосіб. Найкраще зробити мільярдерів мільйонерами дома. Схема проста – ніхто в країні не може мати велику власність, що тягне на співмірний з держбюджетом порядок (мільярди доларів), – ні українець, ні іноземець. Хочете великих статків – купуйте активи за кордоном, впливайте на уряди інших країн.

Крупний український бізнесмен не є патріотом. Він вчить своїх дітей за кордоном, він лікується, відпочиває і довго живе за кордоном. Він від’їжджає за кордон у разі будь-яких проблем (криза, революція, війна) з країни громадянства. Він тікає і переховується за кордоном в разі викриття його назеконного збагачення або незаконних оборудок.

Отже в сучасній Україні ми вже декілька десятиліть не можемо зробити дві речі – забезпечити легітимність власності та влади і забезпечити легальність публічних процесів.

Система легітимності правлячого класу досі не може бути створена, бо це б означало відмову від «олігархічного консенсусу» і перенесення стратегічних угод у публічну сферу. Допоки лишається подвійність мислення («коаліційна угода» для обивателів і «олігархічний консенсус» для інсайдерів), ефективна політика революційних змін неможлива.

Завдання аудиту вкраденої у держави власності українськими та російськими бізнесменами не поставлене і не вирішене. А це єдиний спосіб легітимності власності в країні. Легітимності влади через Конституанту досягти не вдається. Опираючись загальногромадському способи розробки та прийняття Конституції, влада опирається власній легітимації, а значить Україна швидко руйнується.

Знаєте, чому ми не можемо позбутися російського впливу на українську економіку? Тому що націоналізувати російські активи на території України ми можемо, але тоді наші олігархи втратять свої російські активи. Тобто Україна загалом потерпає від російського впливу на економіку через жадібність олігархів.

Революція і як її результат люстрація – до кінця на легалізовані. Війна з Росією не легалізована (вона є АТО). Контрабандні відносини з окупованими територіями є водночас нелегітимними і нелегальними.

Простий теоретичний висновок – у нинішньої України майбутнього нема, громадянська війна невідворотна, країна буде фрагментуватися далі. Головні винуватці – українські корпорації і крупні українські бізнесмени (дехто з них навіть політики і посадовці високого рангу), які так і не стали патріотами, а також політичні пройдисвіти, які опираються легітимації та легалізації.

Суть нинішньої політичної кризи – правлячий клас руйнує Україну, сам це розуміє, боїться цього, але меркантильні мотивації його сильніші за публічні.

Конституанта це спосіб політичної легітимації правлячого класу. Поки значна частина України ще є, така легітимація все ще можлива.

Легалізація всіх життєстворюючих процесів в Україні – люстрації, деолігархізації, війни і відвоювання території. Це все ще можливе, поки ще Україна є.

Зрештою створення системи стратегування замість дослідження стратегій це завдання власне правлячого класу. Бути постійно в субпозиції і розповідати, що ми слабкі, це зрештою принизливо.

Або все це зробить нинішній правлячий клас, або він буде знищений у той чи інший спосіб, і на його місце прийде новий правлячий клас – і не факт що цей новий правлячий клас буде українським.

Джерело: Українська правда