Революція на Євромайданах країни хоч і дала поштовх до змін, але так і не спричинила нових якісних перетворень в українському політикумі. В політичній системі не з’явилися нові інституції, базою для яких мала стати громадськість, що складала переважну більшість Майдану. Тому, більшість партій на цих виборах діяла в старих традиціях. До прикладу, формували списки кулуарно, формально затверджуючи їх на досить бутафорних з’їздах. Це дуже небезпечні процеси, адже не маючи демократичної внутрішньопартійної конкуренції, вони майже всі заявляють про здійснення Євроінтеграційних процесів. Та через їх такий внутрішній стан, це підпадає під великий сумнів. Так чому ж таке сталося, до чого вони призвело і як нам, громадськості, діяти далі?

Причини поразки громадськості. Під час подій пов’язаних з Євромайданом, в Україні був достатньо сильно розвинений громадський сектор і, згідно соцопитувань, лише невелика кількість людей брала участь у протестних подіях 2013-2014 рр. за покликом тодішніх опозиційних партій. Така ситуація мала сформувати політичний рух, в якій б увійшли і представники громадянських організацій і нових політичних платформ, таких як: Демократичний альянс, Сила людей, Воля, тощо. На мою думку, ситуації завадило:

  1. Втрата цілі і недостатній час для появи нової. Причиною виходу великої кількості людей на вулиці та їх об’єднання стали наслідки діяльності режиму Януковича. Після його краху, потрібен був час для формування нової цілі, а саме: руйнування командно-адміністартивного апарату та побудови демократичної України. Але, в ситуацію втрутились нові вибори і війна.

  2. Вибори президента. Україні, після втечі Януковича, потрібно було провести вибори президента. В них виграв той, хто вже мав і людські і фінансові ресурси, і на місцях у тому числі. Громадськість не була готова до таких швидких перегонів, тому була втягнута в процес вибору старих політичних фігур.

  3. Війна. Події у Криму, а потім на Донбасі, дещо переклали головний акцент уваги українського суспільства на зовнішні ризики. Через це українцям прийшлось діяти в рамках існуючих політичних інституцій, котрі як бачимо, мало відрізняються від домайданівських. Тому багато громадських діячів пішли у партії старого типу. І хоч конфлікт так чи інакше завершиться і ми знову прийдемо до стану формування громадянами нових політичних інституцій, та революційний шлях вже не відбудеться. Процес еволюції старих політичних платформ та створення нових буде йти поруч.

  4. Розміри країни. Україна занадто велика, аби ми могли легко говорити про досвід Грузії, чи особливо Словаччини. В останній повалення правління Мечіара (його можна назвати уламком соціалстичного табору), привело громадськість до влади. При його правлінні перспективи входження цієї 5-ти мільйонної країни до ЄС знизились до мінімального рівня. Та прихід нові політичні сили на чолі з Мікулушем Дзуріндою, все змінили. Ставивши собі питання: «Чому в Україні не сталося словацького сценарію?», до мене приходила думка саме про розмір країни та різність її регіонів. Адже для налагодження зв’язків і об’єднання громадян, у такому випадку, потрібно більше часу. Тому і цей чинник, разом з війною, спонукає на сьогодні розвиток українського політичного процесу до еволюційного, ніж до революційного.

  5. Слабка політична традиція. Українському суспільству потрібно навчитися обирати політичні платформи не за брендом, чи обличчям. А саме за якістю. Для цього має сформуватися цілий прошарок авторитетних осіб і громадських організацій, що будуть досліджувати політичні платформи за допомогою об’єктивних критеріїв та будуть мати змогу широко представляти свої результати населенню.

Стан політичних партій на сьогодні. Відсутність нових політичних платформ дозволила старим інституціям і їх представникам і далі грати основну роль у виборчому процесі. А громадськість вимушена була розбіглась по ним, чим поставила себе перед загрозою. Адже витягнувши старих гравців своїм авторитетом перед суспільством, може легко дискредитуватися. Головні ознаки політичних платформ на сьогодні:

  1. Відсутність чіткої ідеології. Згідно досліджень політичних програм, партії мають відносне розуміння подальших дій при владі. Знов ми приходимо до того, що основна ціль політичних платформ отримати владу, а не використати її для реформування країни. Я не ідеалізую життя. Отримання влади важлива ціль для політичної сили, але і якісне її втілення має бути не меншим бажанням.

  2. Командно-адміністративна система в партіях. В кожній українській партії, окрім Сили Людей, не відбулось демократичного механізму формування списку. Тому з’їзди партій та вплив їхніх регіональних структур на внутрішні процеси були формальністю. Тут виникає логічне питання: А про яку децентралізацію ми можемо говорити в демократичній країні, коли політичні платформи, що рвуться до влади, залізно централізовані? У такому випадку процес децентралізації у демократичній державі буде або фікцією, або повним хаосом.

  3. Відсутність партійної демократії та ідеології, скочує партії до кишенькових структур їхніх лідерів. Майже всі партії цим і страждають. На жаль і відносно нові. За що, як побачимо, приходиться дорого платити.

  4. Public Relations – зв’язки з громадськістю. Політичні партії так і не навчилися слухати виборців, особливо після виборів. Навіть не всі політичні сили мають свій сайт. Відсутність сайту у партії Солідарність є явним цьому прикладом. А інформативність Інтернет сторінок інших партій є занадто низькою. У кращому випадку можна дізнатися певні контакти представників, переважно обласних центрів. Прізвища і контакти голів чи секретарів міських і районних відділень партій, висвітлені далеко не у всіх політичних організаціях. І знову, про які місцеві вибори і децентралізацію, при такому стані, ми можемо говорити? Ми взагалі не знаємо ким і як будуть формуватися списки партій у всі рівні місцевої влади.

Вплив на виборчу кампанію. Боротьба партій знов направлена проти один одного, а не за досягнення певної цілі. Кількість компромату, бруду, наклепів на сьогодні не має меж. В політичній конкуренції використовуються ті ж методи, що і раніше. Є лише один прогрес – відсутність експлуатації міфу про розділ країни. Причина такої брудної політичної боротьбі і низької якості фігур, які обраються, лежить відсутності нових політичних платформ, що дало можливість старим політичним лідерам, і їх політтехнологам, брати активну участь у постмайданівсьому політичному процесі. Кого ми бачимо лідерами партій? Порошенка, Тимошенко, Луценка, Тігіпка, Ляшка, Бойка, тощо. А за ними знов стоять: Коломойський, Льовочкін, Пінчук, Ахмєтов, тощо. Відносно новими лідерами політичних партій можна назвати А. Садового і А. Гиценка, що очолюють партії Самопоміч і Громадянську позицію відповідно. Це платформи, що найбільше відображають структуру Майдану. Та і вони у повній мірі, не стали новими демократичними інституціями. А компромат на їх лідерів, які так чи інакше є представниками старої політичної еліти, тягне ці партії до низу. Самопоміч тут в кращій ситуації, адже грамотна стратегія її представників відвела удари по А. Садовому від партії, що не скажеш про А. Гриценко.

Популярные статьи сейчас

Шмыгаль ответил, будет ли повышение пенсионного возраста

Украинцам изменят норму потребления газа

Путина могут снять 5-6 человек, — Пионтковский

Украинским пенсионерам доплатят за «лишний» стаж: кому и сколько

Показать еще

Що робити громадськості? На жаль, питання якості політичних інституцій не достатньо сильно підіймається в українській і експертній, і громадській середі. Адже стан і корпоративна культура партії неодмінно перекладається на державний механізм. По суті, політику, що буде здійснювати та, чи інша партія, можна передбачити її внутрішнім станом.

Потрібно усвідомити, що відсутність нових політичних інститутів у сьогоднішніх виборах склалася як через війну з зовнішнім ворогом, так і боротьбу внутрішніх бізнесових і політичних структур. Поки громадськість відволікають накрученими кимось порядками денними, вона має маленькі можливості зупинитися, подумати, саморганізуватися та почати діяти. Через такий стан, усім, хто усвідомлює важливість даного питання, потрібно тиснути на існуючи політичні платформи, та допомагати створювати нові усіма можливими способами. Якщо перші не зрозуміють такого запиту суспільства, то вони мають піти, давши можливість існувати новим.

На сьогодні потрібно:

  1. Створити громадські рухи, котрі будуть досліджувати партії на внутрішньопартійну конкуренцію, відкритість, структуру, наявність ідеології, тощо.

  2. Створювати мережу партнерів по всій країні і ознайомлювати з результатами дослідження максимальну кількість людей.

  3. Створювати альтернативні і незалежні політичні проекти. Це дуже складний шлях. Та на сьогодні волонтерський рух можна перевести з військового у суспільно-політичний. В Україні достатньо середнього класу та людей, що готові безкоштовно допомогти відкритому демократичному проекту.

Отже, на сьогодні повільний прогрес у самоорганізації населення та створення ним незалежних політичних інституцій має логічні і об’єктивні причини, та подальше сповільнення у цьому буде мати статус упущеного шансу. Ми маємо усвідомити, що повалення режиму Януковича — це лише частина великого шляху суспільства у боротьбі за власне право, рівноправні можливості і свободу.

Изображение: SQ