Статус Донбасу: п’ять вимірів та один висновок

Ризикую бути звинуваченим обома сторонами дискусії: супротивники змін до Конституції скажуть, що я продався чи перевербувався, а прихильники — що я так нічого і не зрозумів, незважаючи на чіткість і вичерпність наведених аргументів. І ті, й інші будуть неправі. Можна було би змовчати і відсидітися у куточку, але це не мій шлях. Хто зі мною разом хоче розібратися, читайте.

У цій статті я обмежуюся лише питанням «особливого статусу» окупованих територій (беру в лапки, тому що це мем, а насправді у пропонованих змінах до Конституції немає таких слів). Адже децентралізації присвячена інша стаття, та й немає у мене заперечень щодо решти пропонованих змін.

Проблема має декілька вимірів. Обмеження лише одним виміром неприпустиме. Всі хочуть простих відповідей на складні запитання, а такого не буває.

1. Юридичний вимір. Жодних слів про «особливий статус» Донбасу, як вже вище сказано, у документі немає. Йдеться про особливості здійснення місцевого самоврядування, що визначаються окремим законом, і він давно вже діє. Більше того, нинішня діра у чинній Конституції (йдеться про частину 16 статті 92) страшніша за ту, яка пропонується, і вона буде наразі вилучена, що є безумовний плюс. У юридичній площині рахунок 1:0 на користь змін до Конституції.

Юристам добре видно юридичний аспект і не видно інші. Але державою, на щастя, керують не юристи, а політики. А вони відрізняються тим, що бачать інші виміри.

2. Дипломатичний вимір. Немає жодних сумнівів, що Захід втомився від України, і тому лише наша стійкість та вірність взятим на себе зобов’язанням, хоч би якими вони були несправедливими, є єдиною запорукою міжнародної підтримки України. Загалом, у міжнародних справах справедливості немає. Сильніший завжди диктує слабшому, а слабший намагається повернути ситуацію на свою користь. Можна багато розпатякувати про альтернативні механізми, але наразі в дипломатичній площині все просто: виконання Мінських угод є безумовним зобов’язанням України перед її геополітичними союзниками, демонстрацією надійності та вірності обіцянкам. Рахунок 2:0 на користь змін до Конституції.

Хоча це й не зупинить агресора, і всі це розуміють.

3. Комунікаційний вимір. Можна звинувачувати ворогів уявних чи справжніх, але факт є факт: сутність пропонованих змін до Конституції незрозуміла не лише пересічному громадянинові, але й більшості інтелектуалів. Подивіться публікації, і ви побачите: переважна кількість їх несе страх і біль, нерозуміння і недовіру. Це означає, що комунікація провалена. І справа тут не у виконавцях, а у загальній недооцінці політиками вимог постмайданного суспільства до відкритості. Рахунок 2:1.

Водночас останні дії Президента та його команди підтверджують: вони усвідомили й намагаються виправити помилку. Їм треба буде дуже активно пояснювати у наступні тижні й місяці сутність змін, щоб отримати суспільну підтримку до моменту остаточного голосування.

4. Стратегічний вимір. Необхідно усвідомити, що ми маємо справу з багатоходовими процесами. Суспільство хоче зрозуміти всю послідовність кроків, пересвідчитися, що вони продумані. Люди хочуть довіряти і навіть допомагати, але довіра ґрунтується на розумінні, а не на сліпій вірі — адже значну частину кредиту довіри розтринькано. Ті, хто аналізує склад Мінських домовленостей, можуть побачити, що ми начебто йдемо по плану, накресленому ворогом. Тактично ми виграємо, але сильна тактика за відсутності стратегії досить швидко веде у прірву. Якою є для нас ціль війни? Що для нас таке перемога? Як ми дізнаємося, що перемогли?

Переважна частина мислячих громадян України наразі втратила картинку майбутнього. Люди не знають відповіді на просте, але найважливіше запитання: Якщо зараз погано, то завдяки чому в майбутньому стане добре? Який шлях веде нас до добра, правди і процвітання, і яке місце в цьому займають війна, Донбас, Росія? Відсутність зрозумілої кожному відповіді на ці запитання означає провал у стратегічному вимірі, навіть якщо ця відповідь добре відома у закритих стратегічних кабінетах. Рахунок 2:2, основний час вичерпано.

А може, суспільство не заслуговує на те, щоб йому пояснювали такі складні військово-політичні стратегії? І тут ми приходимо до останнього виміру.

5. Ціннісний вимір. Йдеться про Конституцію України, а вона не є виключно юридичним документом. Візьміть, наприклад, фразу «єдиним джерелом влади в Україні є народ». Чи все тут зрозуміло без пояснень? Хто такий народ? Що таке влада? Що таке джерело влади? Справа в тому, що Конституція знаходиться десь поміж юридичною площиною та морально-ціннісною. Вона не обмежується нормами прямої дії. Вона є фундаментом державного ладу, відображенням суспільного договору між громадянами України. У дипломатичній площині нинішні зміни — це вдалий хід, безумовна перемога. Але чи так само вони виглядають з точки зору цінностей демократичної держави, яка ґрунтує свою силу на довірі громадян?

Суспільство змінилось. Відтепер процес змін до Конституції — це не лише набрати 300 голосів, пройти Конституційний суд та Венеціанську комісію, але й отримати підтримку народу. Ну хоча б активної частини громадян. Якщо не підтримку, то хоча би розуміння. Не лише пояснення прийнятих рішень, не лише комунікація. А довіра громадян як цінність, а для того — принципова відкритість процесу.

Я писав неодноразово: війна не може бути виправданням для відсутності реформ, бо тоді супротивники реформ зроблять війну вічною. Висновок простий: аби перемогти, ми, народ України, мусимо йти до перемоги разом. Ми мусимо прийняти пропоновані зміни до чинної Конституції, але водночас негайно почати виправляти всі комунікаційні і стратегічні помилки. І розпочати відкритий процес творення Нової Конституції, що ґрунтується на новому суспільному договорі і стратегічному баченні України. Невизнання і невиправлення помилок підірве довіру там, де вона нині залишається.

Источник: site.ua