Сергій Дацюк: Мир замороженого конфлікту

Україна перебуває в ситуації, коли від війни ми переходимо до нібито миру. Але цей мир — мир несправжній. Це мир замороженого конфлікту.

Заморожений конфлікт це припинений, як правило, шляхом тиску третіх сторін збройний конфлікт без вирішення головних суперечностей між сторонами і відповідно без укладення мирного договору.

Заморожений конфлікт заганяє суперечності вглиб, переводячи зіткнення між конфліктуючими сторонами на рівень правового, економічного, громадського (між громадами) та культурного протистояння.

Цей заморожений конфлікт вигідний Росії і вигідний Європі, але він невигідний Україні.

Перехід до такого замороженого конфлікту в Україні породжує безліч запитань, які нажаль в публічній площині обговорюються мало.

Відвертої, перспективної і стратегічної розмови про долю Криму та Донбасу в Україні поки що не відбулося.

Навіть початок переходу до нібито миру на Донбасі не став приводом для такої розмови.

Крим

Правда полягає в тому, що Крим Україна втратила і без активних дій держави силами лише української громади чи навіть завдяки тиску цілого світу на Росію повернути його не зможе. Але у української політичної еліти не вистачає духу, інтелектуальної відваги та рішучості, щоб це сказати.

Водночас держава за умов корупції української влади та торгашеських настроїв українського бізнесу в принципі не може здійснювати дії по деокупації Криму.

Щоб чесно говорити про Крим, потрібно дати чесні відповіді на безліч питань.

Ми, українці, справді віримо у те, що за входження в Росію проголосувала меншість кримчан?

Навіть якщо відкинути приписані за підрахунком голоси кримчан, то все одно цих голосів була більшість. Це правда, яку українська політична еліта не хоче визнавати.

Наступне питання — що таке Крим для України: територія чи жителі?

Якщо жителі не хочуть бути громадянами України, то чи готова Україна поставити питання про те, що територія це все одно українська. Тобто, якщо російськомовні кримчани не хочуть жити в Україні, то нехай їдуть в Росію, а територію Криму залишать Україні.

Якщо Україна визнає, що більшість кримських татар і кримських українців є українськими громадянами, а російськоорієнтоване населення це зрадники України, то в цьому разі можна вести економічну війну проти Криму.

Але для цього потрібна публічна політична позиція нашої політичної еліти — кримчани, що проголосували за входження Криму в Росію, це зрадники України.

Жодна країна в стані війни не може дозволити собі розкіш всепрощення та дружби з агресором. Отже вороги та друзі, союзники та зрадники мають біти чітко розмежовані. Якщо такого розмежування немає або якщо воно не є публічним, то це зрештою веде до збільшення кровопролиття.

Наступне питання — чому досі на товарну блокаду Криму виявилася спроможною лише кримсько-татарська громада за незначної підтримки української громади?

Більше того, українська громада навіть електроенергетичну блокаду намагається вести самотужки без будь-якої підтримки української влади.

Чисто риторична підтримка цієї блокади українською владою, без будь-якого послідовного продовження цієї блокади ресурсами держави, примушує констатувати очевидне — існують таємні домовленості між українською владою та російською владою, за якими Україна продовжує поставляти електроенергію, воду та товари в Крим в обмін на якісь інші непублічні вигоди.

Інакшим чином пояснити відсутність електроенергетичної, водної та товарної блокади Криму з боку української влади неможливо.

А це означає наступне — Крим вже вписано в торгашеську стратегію бізнес-еліти України при пасивній мовчазній підтримці політичної еліти.

Схоже, що риторика української влади про майбутнє повернення Криму призначена тільки для того, щоб приспати увагу української громади, дати її з часом звикнутися з цією ситуацією і так чи інакше поступово змусити українців змиритися з цим.

Якщо на ці питання чесно не відповідати, то сьогодні ситуація виглядає так: 1) в Криму живуть українські громадяни; 2) Крим є окупованим Росією; 3) населення Криму обдурено російською пропагандою; 4) Крим можна повернути лише шляхом тиску міжнародної спільноти на Росію.

Це найгірша стратегія з усіх можливих. Тому що за таких обставин будь-які дії економічної блокади виглядають як помста українським громадянам Криму в стані окупації. Тому що за таких обставин неможливо пояснити, чому необдурені російською пропагандою кримчани, які завжди є за будь-якої пропаганди, не виступають проти окупації.

Інший сценарій повернення Криму пов’язаний з розпадом Росії. Але цей сценарій традиційно не тільки не привертає уваги української влади, але навіть і українська громада ставиться до нього неоднозначно.

Це зокрема означає, що працювати на розпад Росії відкрито і публічно українській громаді буде дуже важко. Але саме за такого розпаду Росії Крим повертається в склад України.

Стратегія розпаду Росії може бути реалізована не стільки на території Росії, скільки за її межами — через стратегічну політику України щодо Грузії, Білорусі, Молдови (Придністров’я), Литви, Латвії, Естонії, Казахстану і навіть Китаю.

Якщо ви вирите в те, що була домовленість Росії з Німеччиною про поділ України, то ви можете вірити і в те, що можлива домовленість України і Китаю про поділ Росії. Це така ж сама логіка змови.

Отже є три невійськові стратегії України щодо Криму в умовах замороженого конфлікту:

1. Стратегія торгівлі з Кримом української бізнес-еліти за мовчазної корумпованої згоди української політичної еліти, коли українська громада поступово забуває про Крим.

2. Послідовна блокада Криму на всіх економічних, політичних та правових рівнях.

3. Згортання блокади Криму як тактично обмеженої з оголошенням стратегії України на розпад Росії у партнерстві з іншими країнами.

Зрозуміло, що друга та третя стратегія можливі лише як публічно оголошені.

А допоки на фоні риторики української влади про «Крим в складі України» без конкретних видимих дій щодо повернення Криму у склад України здійснюється лише перша стратегія.

Донбас

Правда полягає в тому, що Донбас за так званими «Мінськими угодами» повернути в склад України неможливо. «Мінські угоди» — це угоди про замороження конфлікту і перетворення Донбасу на «чорну діру», яка висмоктуватиме пасіонарну енергетику українців, знищуватиме економічні ресурси країни, слугуватиме генератором хаосу для решти країни і висітиме гирями на Україні, не дозволяючи їй ані проводити реформи, ані здійснювати деолігархізацію.

«Мінські угоди» як зразок таємної дипломатії являли собою класичний приклад зовнішнього кризового управління Україною з боку Росії при посередництві представників ЄС.

Доля Донбасу не може бути предметом торгу поза українською громадою. Відтак сьогодні бачиться тільки один шлях вирішити долю Донбасу — винести це питання на всенародний референдум в Україні.

Сьогодні головна проблема Донбасу не в тому, чи хоче Донбас бути з Україною, а в тому, чи хоче Україна бути з Донбасом. Саме це питання і має бути винесено на референдум.

Відтак, що б там не вирішили представники Донбасу чи представники української, російської та європейських влад, кінцеве рішення прийматиме громада України. Тільки такий підхід гарантуватиме послідовну політику України щодо Донбасу.

Щоб зрозуміти дії очільників нинішніх так званих ДНР-ЛНР, потрібно запитати: вже після оголошення Росією рішення не приймати до складу своєї держави ДНР-ЛНР за що останні місяці воювали збройні сили ДНР-ЛНР? За ширші кордони автономії в складі України чи за повернення економічних преференцій їхнім олігархам? Тобто ДНР-ЛНР воювали з Україною за те, щоб ввійти в склад України на кращих умовах?

Знову повертаємося до питання — якщо все-таки Донбас входить до складу України, то як хто? Як автономія, яка готова в будь-який момент встромити Україні ножа в спину і проголосувати за приєднання до Росії? Тоді навіщо нам така автономія в складі України?

Наступна проблема — це прийняття рішення української громади про мир.

Мир на міжнародних переговорах це ще не означає дійсний мир. Мир як такий має бути визнано українською громадою.

Більше того, наш Президент досі не повідомив українську громаду про перехід до миру.

Усім ніби все зрозуміло, усі дивляться новини, але повідомлення про перехід до миру — це важливий крок влади. Без нього мир всередині України не може початися.

Тобто оголошення переходу до миру це дуже важливий крок. Бо від цього кроку залежить зміна чи збереження дискурсу. Який має бути тепер дискурс з ЗМІ — війни чи миру?

Якщо у нас дискурс війни, то ми продовжуємо мати справу з сепаратистами, терористами, бойовиками, найманцями і російськими військами на території Донбасу.

Якщо у нас дискурс миру, тоді ми маємо громадян України на території Донбасу, які мають якісь, можливо навіть обмежені за амністією, права.

Якщо у нас дискурс війни, то тоді ми продовжуємо війну, тільки іншими засобами — наприклад, від збройної війни переходимо до економічної блокади Донбасу, який не є в складі України.

Якщо у нас дискурс миру, тоді ми починаємо будувати мирне життя на Донбасі, який є в складі України.

Якщо у нас ні миру, ні війни, а армію тримати в готовності, тоді потрібно чесно сказати — у нас заморожений конфлікт.

Наступна проблема — як бути з біженцями. Можна одразу ж сказати, що біженці з Донбасу на території України це українські громадяни. А як бути з біженцями на території Росії? Це такі самі зрадники, як російськоорієнтовані жителі в Криму чи це люди, які помилилися?

Тут не може бути непевної ситуації — всі вони все розуміли і мали змогу поїхати і в Україну після примусової втечі в Росію. Але вони поїхали і лишились в тій країні, яка згідно рішення українського Парламенту визнана країною-агресором. Якщо навіть не називати з якихось причин цих емігрантів зрадниками, то в будь-якому разі, якщо вони тікали від агресії до країни-агресора, вони не можуть лишатися громадянами України.

Це означає, що повернення біженців з Росії на Донбас є дуже сумнівною дією з точки зору громадян України, які боролися з агресією Росії на території Донбасу. Ці люди можуть стати українськими громадянами лише з поразкою в якихось правах.

Наступна проблема — як бути з армією так званих ДНР і ЛНР. Жодна армія не може бути роззброєна шляхом простих переговорів. Отже саме роззброєння армії ДНР-ЛНР має бути тривалим і проблемним процесом.

Навіть якщо комбатанти ДНР-ЛНР будуть амністовані, то чи означає це, що їх зброя має стати частиною зброї ЗСУ, а вони самі мають бути включені до лав ЗСУ?

Проблема контролю України за зброєю та живою силою армії так званих ДНР і ЛНР залишиться навіть після того, як російсько-українських кордон буде взято під контроль ЗСУ.

Існує простий принцип — скільки в країні армій, стільки в ній і держав. Якщо в Україні буде якась окрема армія ДНР і ЛНР, то це означає, що ДНР і ЛНР являтимуть собою окрему державу, як би ми їх правовий статус не прописали хоч в законі, хоч в Конституції.

Наступна проблема — відбудова Донбасу. В цьому сенсі має бути сказано точно і радикально — відбудова Донбасу це справа самих жителів Донбасу. Ніхто не змушував (крім Росії) жителів Донбасу брати в руки зброю. Революціонізована Україна була надзвичайно налаштована на будь-які політичні перетворення в країні. Автономія Донбасу в складі України була дуже реальною і досягалася вона без будь-якого кровопролиття.

Сьогодні ж ситуація виглядає наступним чином. 1) Росія пропагандою промила мізки жителям Донбасу, налаштувавши їх проти України; 2) Росія фінансувала війну Донбасу проти України, наситила Донбас зброєю, військовою технікою, військовими спеціалістами; 3) Росія управляла війною Донбасу з Україною прямо і через посередників; 4) Росія гуманітарно підтримувала Донбас, роблячи це умовою продовження війни з Україною; 5) Коли у Росії проект «Новоросія» закрився, вона по суті кинула і підставила Донбас; 6) Україна воювала проти зовнішньої агресії, проти окупації, вона мала повне право на будь-які бойові дії, відтак Україна не несе жодної відповідальності за «кидок» Росії.

Україна не має жодного морального зобов’язання по відбудові Донбасу. Все, що Україна може робити на Донбасі, має бути з її доброї волі. Донбас в ситуації війни показав себе нецивілізованим анклавом — публічне знущання і приниження комбатантів-противників свідчить про надзвичайно нецивілізований характер жителів Донбасу. Тому ставитися до жителів Донбасу потрібно без довіри, в ситуації чітко прописаних угод, де передбачена жорстка відповідальність за порушення умов цих угод.

Зрештою узагальнена проблема — Донбас задля повернення в цивілізований простір має пережити три базові процеси: 1) десовєтізацію; 3) постіндустріалізацію; 3) деолігархізацію. Постіндустріалізація включає в себе зміну економічної структури виробництва регіону, яка враховує завершення індустріального періоду розвитку людства.

В такому нецивілізованому вигляді Донбас не потрібен нікому: ні Росії, ні Україні. А для входження в склад України на Донбасі потрібно провести ще й дезомбування населення від наслідків російської пропаганди. Окрім того, жителів Донбасу чекає ще й психологічна реабілітація.

Для входження Донбасу в склад України має бути перехідний період цивілізаційної санації Донбасу. Тому ідея введення миротворчого контингенту міжнародних сил має під собою певну аргументацію, хоча і є дуже контраверсійною.

Отже проблема, яка стоїть перед Україною щодо Донбасу, якщо Україна хоче повернути його до складу своєї держави, це масштабний виклик — змінити цивілізаційну основу Донбасу.

В пошуку політики для замороженого конфлікту в Україні

Відповіді на всі перелічені тут питання і проблеми власне і є тією політикою української влади щодо Криму та Донбасу, яка би мала бути і якої сьогодні нема. Поставлені тут запитання і проблеми — поза порядком денним влади: вони не формулюються в публічному дискурсі, не обговорюються в ЗМІ, не вирішуються в консультаційних органах влади, не стають основою державних рішень.

Дуже схоже на те, що українська влада не розуміє всю масштабність цих викликів, бо про це свідчить її абстрактна публічна риторика типу «Крим буде в Україні» і «мир буде на Донбасі». Проголошення цих закликів недостатньо для розуміння найближчої перспективи України.

Україна не має актуального досвіду життя в стані замороженого конфлікту. Відтак досвід арабо-ізраїльського, карабахського, придністровського, грузино-південносетинського та грузино-абхазького конфліктів тепер потрібно буде вивчати дуже уважно.

Як правило, заморожені конфлікти тривають роками і десятиліттями. Як правило, заморожені конфлікти час від часу можуть переходити до відкритого збройного протистояння. А це означає необхідність постійно витрачати ресурси на погашення збройних протистоянь.

Життя в стані періодично виникаючої війни в зоні замороженого конфлікту без застосування соціальних та військових інновацій жорсткого розмежування конфліктуючих сторін призводить до руйнування менше ресурсно забезпеченої конфліктуючої території.

Нагірний Карабах, Придністров’я, Південна Осетія та Абхазія втратили можливість розвитку саме через стан замороженого конфлікту. Окремий приклад — арабо-ізраїльський конфлікт, де саме Ізраїль був здатен до інноваційних рішень, що власне зумовило можливість розвитку країни на тлі конфлікту.

Чи здатна Україна до інновацій настільки ж радикальних, як це було в Ізраїлі? Чи здатна Україна запропонувати програму цивілізаційної санації Донбасу? Адже лише така санація може знищити передумови заморожуваного зараз конфлікту.

Чи думає про це українська політична та бізнесова еліта? Якщо думає, то де це відбувається, звідки про це можна дізнатися?

В будь-якому разі про це має подумати українська громада.

Громадськість України досі більше радикальна і стратегічна, ніж політична та бізнесова еліта країни, а це означає наявність підстав для продовження революційного руху, який зберігає свій антивладний потенціал. Саме тому, українська громада має тиснути на владу і змушувати її до відповіді на ці питання та проблеми.

Цей історичний вибір для української громади є важливим, тому що зараз або будуть закладені нові шаблони суспільної політики і прецеденти громадської дії, або держава перестане існувати як геополітичне утворення.