В останні декілька років у США набирає обертів інтерес до проблем стратегій як таких, так і до питання того якою ж має бути Grand Strategy офіційного Вашингтону в сучасному світі. Тому книга Єна Бреммера «Superpower. Three choices for America’s role in the world», яка вийшла у травні 2015 року, органічно вписується у дискусію щодо стратегій США у світі. Перевагою вищезгаданої книги можна вважати простоту і спробу сформулювати три альтернативи. Це, на думку Єна Бреммера, дає можливість читачеві порівняти переваги і недоліки кожного підходу і прийти до власних висновків.
Як і будь-яка прикладна книга з проблематики стратегій, книга «Superpower. Three choices for America’s role in the world» починається із оцінки міжнародного середовища, у якому офіційний Вашингтон реалізує свою зовнішню політику.
По-перше, криза лідерства у світі (G—Zero World) є визначальним фактором. Ця криза проявляється у тому, що жодна держава не є настільки могутньою, щоб нав’язати світовий порядок денний і бачення майбутньої траєкторії розвитку. В той же час багато країн світу володіють достатнім силовим потенціалом для того, щоб попередити реалізацію гіпотетичного світового порядку денного, де це не відповідатиме їх інтересам. Як наслідок світ опинився у ситуації невизначеності.
По-друге, для США жодна проблема чи виклик сучасної світової політики по своїй магнітуді не співвідносний із загрозою із боку СРСР у часи холодної війни. Це об’єктивно унеможливлює формування і реалізацію глобальної стратегії на основі чіткого ранжування пріоритетів. Але при цьому сама кількість проблем, які географічно охоплюють усі провідні регіони світу і мають різну природу, ще більше ускладнює проблему формування і реалізації послідовної зовнішньополітичної стратегії. Нарешті США зіткнулися із проблемою неможливості, при найбільшому силовому потенціалі, дуже часто досягати бажаних результатів у зовнішній політиці. Однак при цьому Єн Бреммер не звертається до дуже популярної іще декілька років теми щодо «занепаду США». І справді дуже складно говорити про занепад країни, яка у 2014 році витратила на R&D 465 млрд. доларів(30% від загальних світових витрат); де знаходиться 17 із 20 кращих світових університетів і чия демографічна ситуація виглядає набагато краще ніж у країн ЄС, РФ, КНР чи Японії.
На думку автора зовнішня політика США на сьогоднішній день опинилася у кризовій ситуації оскільки жоден очільник Білого Дому із 1992 року не спромігся обрати одну із трьох зовнішньополітичних стратегій і послідовної її реалізувати. Але в чому суть цих стратегій!?
Стратегія №1 «Independent America» передбачає відмову США від активної зовнішньої політики, яка спрямована на трансформацію світу відповідно до американського бачення. Ця стратегія будується на переконанні щодо необхідності розбудови кращого союзу як справді демократичної держави із інклюзивною ринковою економікою. Реалізація такої стратегії дозволить силою свого прикладу(soft power) сприяти поширенню демократії у світі. Фактично такий підхід є відображенням біблейського ідеалу американських батьків-засновників, які розглядали новоутворені США як «City upon the Hill», що своїм прикладом трансформує світ.
Стратегія №2 «Moneyball America» є нічим іншим як втіленням ідеалів Realpolitik. Дана стратегія ґрунтується на приписах доктрин Коліна Пауела – передбачає чітку артикуляцію цілей відповідно до національних інтересів, застосування сили лише у крайньому випадку, швидке виконання кінцевих завдань і такий самий швидкий відступ. До того ж такий підхід означає вибір пріоритетних регіонів Євразії у зовнішній політиці США – такими мають стати Азія і Близький Схід/Північна Африка, в той час як великі європейські держави повинні бути відповідальними за безпеку Євроатлантичного регіону. Головною ціллю є підтримання вигідного для США балансу сил у кожному регіоні. В той же самий час реалізація такого курсу означає необхідність іти на компроміси, включно із визнанням сфер впливу інших держав(sic!), бути гнучким, використовувати санкції як альтеративну війні форму впливу на ворожі держави і зробити ставку на регіональні торгівельні угоди по типу TTP чи TTIP.
Насамкінець стратегія №3 «Indispensable America» є відображенням домінуючого серед американського істеблішменту переконання, що США будуть повністю у безпеці лише, коли переважна більшість держав світу перетворяться на функціонуючі демократії із ринковими економіками. У такому світі Вашингтону буде легко знайти однодумців і союзників щодо реалізації прогресивного порядку денного.
Тепер самий час перейти до аналізу кожної із стратегій. Прибічники стратегії «Independent America» мають рацію у декількох принципово важливих питаннях. Перш за все США опинилися у парадоксальній ситуації, займаючись державотворенням у інших регіонах світу, при цьому фактично забувши про необхідність розбудови власної держави. Як наслідок популярності набирають такі популісти як Дональд Трамп, а самі американці усе більше виступають за необхідність зосередитися на власних проблемах і припинити активну зовнішню політику. Так само незрозуміло як США можуть говорити про необхідность іншим дотримуватися норм міжнародного права, при цьому не ратифікувавши низку важливих міжнародних угод як Статут МКС, Конвенція із морського права чи ДВЗЯВ. Іншими словами США, особливо після 1991 року, підривають ідеал «Ліберального Левіафана» − держави-гегемона, що свідомо обмежує автономність власної зовнішньої політики у обмін на її легітимізацію і підтримку від інших держав. В кінці кінців складно говорити про демократію у світі, якщо демократія у самих США поставлена під загрозу діями АНБ.
Саме стратегію «Independent America» Єн Бреммер вважає оптимальною для США у майбутньому, чому є дуже логічне пояснення. Його аргументація є відображенням втоми від об’єктивних прорахунків на зовнішньополітичній арені при наростанні внутрішньодержавних проблем.
Однак реалізація такої стратегії створить для США у довгостроковій перспективі загрози, які переважать усі можливості, які відкриє ця стратегія. Так на думку Коліна Д’юєка «Доктрина Обами» і будувалася на переконанні необхідності зосередитися на вирішенні внутрішньодержавних американських проблем(інше питання наскільки успішною це було?), поставивши при цьому зовнішню політику в угоду вашингтонським електоральним циклам. Такий курс створив вакуум безпеки у ключових регіонах Євразії, яким вирішили скористатися РФ і КНР. Врешті решт, прихильники курсу «Independent America» забувають, що сама історія середини XX чітко показала недієздатність даної стратегії – загрози спочатку із боку III Рейху і Японії, а потім СРСР змусили відмовитися від політики ізоляціонізму і переходити до курсу активно залучення у справи Євразії. Тому так само складно уявити сьогодні як американському керівництву вдасться просто ігнорувати проблеми світової політики, зосередившись на 100% на побудові кращих США.
Стратегія «Moneyball America» є доволі привабливою в сучасних умовах на фоні негативного ставлення американців до активної зовнішньої політики і діючого секвестру оборонного бюджету. Власне до неї США уже вдалися протягом 1970-х років після поразки у В’єтнамі, коли великі регіональні держави проголошувалися Вашингтоном відповідальними за стабільність у власних регіонах. В той самий час як США намагалися лавіювати між ворогуючими державами на основі принципів «човникової дипломатії» для отримання переваг у стратегічних трикутниках.
Арестович об опасных тенденциях для Украине: «Россияне проткнули оборону, как ножом масло»
Украинцы могут получить экстренную международную помощь: как подать заявку
Электроэнергия снова дорожает: как это отразится на тарифах на свет для украинцев
Умер народный депутат Украины
Але і ця стратегія має серйозні недоліки. Так практика аутсорсингу Вашингтоном відповідальності за регіональну стабільність річ доволі неоднозначна щодо результатів. У 2009-2010 роках нинішній Білий Дім вирішив, що політика Заходу щодо країн західної частини колишнього СРСР є в першу чергу відповідальністю ЄС. Результати цієї політики ми бачимо сьогодні. Із іншого боку намагання США бути головним арбітром регіональних протиріч, (ідеал прихильників концепції «offshore balancing»), що стоїть осторонь і залучається лише у випадку загрози для балансу сил, створює загрозу для глобальної системи американських альянсів. Так само жодна країна не захоче бути розмінною монетою під час реалізації такої стратегії, що може передбачати визнання сфер впливу за окремими державами.
Власне є іще одна причина, як визнає сам Єн Бреммер, чому дві означені вище стратегії не зможуть прижитися у Вашингтоні. Як відзначав Генрі Кіссінджер (послідовний прихильник Стратегії №2 «Moneyball America») у низці своїх книг американці у своїй зовнішній політиці керуються двома суперечливими принципами – із одного боку необхідності підтримання балансу сил як передумови для миру, а із іншого боку поширення демократії як кінцевої мети зовнішньої політики США. Часто ці два принципи вступають у конфлікт, що робить американську зовнішню політику неефективною і провальною. Тому реалізація стратегії «Indispensable America» є найбільш оптимальним вибором для зовнішньої політики США. Перш за все, цей курс, за певними винятками, із 1945 року чітко продемонстрував свою успішність – світ із того часу пережив безпрецедентний ріст матеріального благополуччя і миру. Усе це не в останню чергу відбувалося завдяки активній зовнішній політиці США. Реалізація активного курсу на зовнішній арені не означає відмову вирішувати проблеми державного будівництва. Навпаки прихильники курсу «Indispensable America» чітко розуміють, що вирішення внутрішніх проблем є запорукою успішної зовнішньої політики, адже дозволить генерувати необхідні ресурси і зосереджувати увагу на зовнішній арені.
Тому не зрозуміло чому США мають відмовлятися від концепції глобального лідерства у зовнішній політиці!? У своїй останній книзі Джозеф Най після порівняння силового потенціалу США і провідних країн світу, які претендують на регіональне чи глобальне лідерство, прийшов до висновку, що якоїсь справжньої альтернативи для американського лідерства немає. При цьому оптимальною стратегією для офіційного Вашингтону стала б розбудова і робота із різноманітними коаліціями держав і інших акторів міжнародних відносин із метою вирішення актуальних проблем світової політики. Це в свою чергу дозволить нівелювати нинішню(насправді перебільшену Єном Бреммером) неспроможність США досягати бажаних результатів у світовій політиці. Як продемонстрував 2015 рік Вашингтон спроможний самостійно чи разом із союзниками досягати поставлених цілей у зовнішній політиці. В той час як проблема сили(досягнення бажаного результату при наявних ресурсах) стосується не лише США – як гарно показує колишній головний редактор журналу Foreign Policy Мойзес Наїм дисперсія сили стоїть на заваді ефективному застосуванню сили у багатьох сферах сучасного життя, в тому числі і міжнародних відносинах.
На сам кінець можна звернутися до самої практики зовнішньої політики США після 1945 року для того, щоб спробувати спрогнозувати який вибір із трьох буде зроблено у майбутньому. Так у останні 70 років політика Вашингтону демонструвала певну циклічність – від занадто великої активності на зовнішньополітичній арені, яка приводила до катастроф(а ля В’єтнамська чи Іракська війни) до тактичного перегрупування на зовнішній арені(стратегія №2 «Moneyball America») і внутрішньодержавних реформ(стратегія №1 «Independent America») і знову до активної зовнішньої політики. Тому із значною долею впевненості можна очікувати загалом продовження реалізації Вашингтоном стратегії «Indispensable America». Залишається лише сподіватися, що цього разу уроки минулого будуть враховані, що матиме наслідком збалансовану зовнішню політику США.
