Придністровський конфлікт: сьогодення і майбутнє

Яр Батог, Український інститут майбутнього, "Хвиля"
Придністровський конфлікт: сьогодення і майбутнє

Час від часу Придністров’я з’являється на радарах українських ЗМІ. Востаннє про сепаратистський регіон згадували, коли до переліку областей, де ввели воєнний стан, включили і Вінницьку, яка єдина з 10 не має кордону з Росією або окупованими РФ теріторіями, але натомість межує з невизнаною Придністровською Молдавською Республікою (офіційна назва сепаратистського утворення). Однак все ж у нас приділяється непропорційно мало уваги цьому питанню, хоча Придністров’я – це не лише проблема, схожа на нашу, а і місце перебування регулярних частин російської армії. Можливо, причина низького рівня інтересу полягає в тому, що за останні 25 років в питанні врегулювання придністровського конфлікту не відбулося жодних кардинальних змін. Але ситуація не стоїть на місці і в останні кілька років Придністров’я повернулося на порядок денний зацікавлених сторін.

Що зараз?

Випадок Придністров’я найбільше підходить під визначення «замороженого конфлікту» зі всіх подібних конфліктів пострадянського простору. Гаряча фаза тривала короткий проміжок часу і з 1992 року не відновлювалась. У 1993 році на майданчику тоді ще НБСЄ розробили формулу для врегулювання – воно повинно відбуватися на основі збереження територіальної цілісності Молдови та надання Придністров’ю автономії. Ці пропозиції так і не були ніколи реалізовані, а перепоною на шляху силового вирішення конфлікту стали регулярні частини російської армії, розквартировані в ПМР. Час від часу відносини між Тирасполем і Кишиневом погіршувались, але це призводило максимум до неодноразових прохань влади Придністров’я приєднати їх до Росії.

Ситуація дещо змінилася у 2016 році. Цьому посприяли 3 події. По-перше, зміна влади у Придністров’ї – поступово Євгена Шевчука та його команду, які були тісно пов’язані з російським віце-прем’єром Дмитром Розогіним, замінив Євген Красносєльский, ставленик найбільшого бізнес-конгломерату Придністров’я «Шерифу» та його власника Віктора Гушана. По-друге, після глибокої політичної кризи 2014-2015 років до влади у Молдові прийшов більш стабільний уряд Демократичної партії. По-третє, у тому році головування в ОБСЄ на себе перебрала Німеччина, яка і виступила основним драйвером процесу. Було відновлено переговорний формат «5+2» (Придністров’я, Молдова, ОБСЄ, Росія, Україна+ЄС та США), але повністю змінено стратегію. Сторони відмовились від амбітних цілей, а натомість вирішили сконцентруватися на маленьких кроках. Зокрема, 3 червня 2016 року в Берліні сторони домовились про імплементацію до кінця 2018 року пакету наступних заходів, перелік яких розширили в листопаді 2017 року у Відні:

  1. Надати можливість авто з придністровськими номерами виїжджати за кордон;
  2. Налагодити телефонний зв’язок між обома берегами Дністра;
  3. Визнати дипломів Придністровського державного університету Молдовою;
  4. Надати молдовським фермерам доступ до земельних ділянок Дубоссарського району, що знаходиться під контролем ПМР;
  5. Забезпечити функціонування в ПМР шкіл з молдавською мовою викладання на основі латиниці (зараз одна з державних мов Придністров’я – молдовська, але на основі кирилиці);
  6. Відновити рух мостом через Дністер біля села Гура Бикулуй;
  7. Налагодити співпрацю у сфері метеорології і охорони природних ресурсів в басейні Дністра;
  8. Посилити співпрацю у сфері боротьби зі злочинністю, зокрема, обмінятися списками відкритих кримінальних справ.

Наразі з 8 пунктів повністю виконані 5, а саме вирішені питання з автомобілями, молдовськими фермерами, школами, визнанням дипломів та відновленням руху через міст. Найбільша проблема виникла з телекомунікаціями – останнім часом представники Придністров’я часто звинувачують Кишинів у саботажі цього питання. Тим не менше, ці малі кроки стали значним прогресом у порівнянні з попередніми роками.

Позиція зовнішніх гравців

Перспективи придністровського врегулювання не можна зрозуміти без врахування позицій тих зовнішніх гравців, які беруть участь у ньому, мають свої інтереси та часто визначають рамки, в яких потім вже діють безпосередні сторони конфлікту.

Росія свого часу забезпечила відділення Придністров’я від Молдови та з 1992 року зберігає статус-кво завдяки частинам своєї армії, що знаходяться там. На той час основна мета була – заблокувати можливість приєднання Молдови до Румунії. Згодом російська присутність в ПМР стала виконувати іншу важливу функцію, а саме гарантувати неприєднання Молдови до НАТО, коли влада Кишенева почала піднімати питання зближення з Північноатлантичним блоком. Врешті-решт, це важіль, який Москва може задіювати в будь-який момент для тиску на Молдову з метою отримати від неї певні поступки.

Зараз Кремль декларує прихильність відновленню територіальної цілісності Молдови та наданню справжньої автономії ПМР. Однак питання «автономії» сторони розуміють по-різному. Своє бачення Росія виклала у меморандумі Козака 2003 року – федералізація Молдови з особливим статусом для ПМР, можливістю блокувати закони, прийняті на центральному рівні, та збереження присутності російських військ на 20 років. Ще одна умова – нейтральний статус Молдови. Попри те, що Москва несе певні витрати ресурсів на утримання Придністров’я (безкоштовний газ, який зараховується як борг Молдові, та надбавки до виплат бюджетникам регіону), вони не є критичними і значно менші, ніж витрати на війни в Україні чи Сирії, а отримані вигоди наразі видаються більшими. Тому, попри риторику, Кремль наразі влаштовує статус-кво в регіоні. А щоб полегшити економічну ситуацію в ПМР, Росія дозволила сепаратистиам приєднатися до Зони вільної торгівлі Молдови і ЄС.

Для того, щоб Москва змінила свою позицію та реально підтримала реінтеграцію регіону, вона повинна побачити, що після цього не втратить, а ще краще – посилить свою позицію. Є 3 такі сценарії, але жоден з них сьогодні не є реалістичним:

  1. Інтеграція ПМР за планом Козака, на що сьогодні не готові ні більшість політичних еліт Молдови, ні зовнішні гравці. Крім того, РФ повинна отримати більш дієві гарантії нейтральності Молдови, ніж закріплення цього в законі чи програмі президента, оскільки вони навчені Україною, що це все може дуже швидко змінитися;
  2. Встановлення значного рівня залежності Молдови від Москви (за прикладом Білорусі чи Вірменії), але ситуація зараз рухається у зворотньому напрямку;
  3. «Обмін» власних поступок по Придністров’ю на поступки Заходу в інших спірних питаннях, однак поки про жодну подібну «угоду» мова не йде.

Тому Москва, від якої в першу чергу залежить доля конфлікту, в найближчі роки продовжить підтримувати статус-кво, якщо не побачить можливості для реалізації одного з вищенаведених сценаріїв, або якщо кардинальні зміни не відбудуться всередині самої Росії.

ЄС є основним прихильником формули 1993 року та драйвером політики малих кроків, що розпочалась у 2016 році. Європейці не завжди приділяли багато уваги цьому конфлікту, але в останні кілька років значно активізувались. По-перше, вони хочуть досягти успіху у розв’язанні «заморожених» конфліктів на континенті, в тому числі, щоб убезпечити власні кордони. Вирішення Придністровської проблеми видається легшим завданням, ніж інші подібні конфлікти. По-друге, не секрет, що майже всі країни ЄС прагнуть покращення відносин з Росією, а не подальшої конфронтації. І придністровське врегулювання вони бачать як майданчик, де можна налагодити певну співпрацю та відновити довіру з Кремлем. Тому європейці максимально сприятимуть крокам Тирасполя і Кишинева назустріч один одному для зсуву врегулювання з мертвої точки. Важливим важелем для цього стало включення ПМР в дію Зони вільної торгівлі з Молдовою, що в тому числі допомогає Росії певним чином уникнути додаткових витрат на утримання регіону.

США не беруть надто активної участі у врегулюванні конфлікту та на рівні риторики солідаризуються з європейцями. Однак для них більш важливою є сама Молдова. Американці намагаються зберегти рух Кишинева на зближення із Заходом і не допустити посилення російського впливу в цій країні. Попри відсутність власної ініціативи у питанні Придністров’я, США, ймовірно, протидіятимуть будь-яким діям, що покращуватимуть позицію Росії.

Україна у період після 2014 року повністю підтримує позицію молдовського уряду, зокрема, необхідність відновлення територіальної цілісності Молдови без жодного особливого статусу для Придністров’я. Це зумовлено в тому числі нашими схожими проблемами з сепаратизмом та роллю Росії в ньому. Важливо, що для підтримки Молдови Україна робить конкретні кроки. Зокрема, у 2015 році було розірвано договір про транзит російських військ в Придністров’я територією України для ротації. Незважаючи на певні заминки з впровадженням цього, в грудні 2017 року українські та молдовські прикордонники розпочали спільне патрулювання придністровської діяльнки україно-молдовського кордону. В першу чергу це вдарило по контрабанді, які становить важливу частину економіки ПМР. Врешті-решт, вже традиційними стали звинувачення Тирасполя у «економічній блокаді». Ймовірно, не завжди такі звинувачення є безпідставними.

Позиція сил всередині Молдови

Офіційна позиція представників Придністров’я – «республіка» є і буде незалежною, а згодом увійде до складу Росії. За це, зокрема, проголосували і 97% населення на референдумі 2006 року. Тобто, формально ПМР проти будь-якого сценарію реінтеграції, в тому числі і за планом Козака. Але важливо розуміти, що надзвичайна залежність утворення від РФ робить їх несамостійним гравцем в ухваленні рішень щодо власного майбутнього. Тобто, позиція на лівому березі Дністра цілком може змінитися, якщо це буде потрібно Кремлю.

Разом з тим, політичні еліти Придністров’я і, зокрема, президент Вадим Красносєльский (який є ставлеником холдингу «Шериф», що забезпечує половину всіх надходжень до бюджету) розуміють негативний бік надмірної залежності. Тому ПМР приєдналися до Зони вільної торгівлі Молдови з ЄС і нарощують експорт в західному напрямку стрибкоподібними темпами — 47% зростання у 2017 році. Частка ЄС в експорті становить вже 37%, у той час як країн Митного союзу – лише 11%. Решта припадає переважно на Молдову. Частково таке зростання – лише вихід бізнесу з тіні, але це і результат полегшеного доступу на ринок ЄС завдяки ЗВТ. Бізнес Придністров’я, в першу чергу холдинг «Шериф» бачать реальні можливості для себе у співпраці з Молдовою та ЄС і тому згодом їхня позиція може змінитися. Однак все ж не варто переоцінювати здатність ПМР для маневру, оскільки рамки для нього визначає Росія.

Ігор Додон та його партія соціалістів підтримують якомога швидшу реінтеграцію Придністров’я в Молдову з наданням йому широкої автономії. Як модель для наслідування чинний президент Молдови часто називає Гагаузію – але проти такого варіанту виступають і ПМР, і решта еліт Молдови. Це і значно менше, ніж передбачено меморандумом Козака, тобто не влаштує РФ. Важливим елементом позиції Додона є те, що у вирішенні конфлікту він хоче спертися на Росію, а це означає, що його план, у випадку реалізації, буде значно коригуватися відповідно до інтересів Кремля.

Праві партії, до яких ми відносимо Демократичну партію Влада Плахотнюка, Партію «Дія і справедливість» Майї Санду і Партію «Платформа гідність і правда» Андрея Нестасє, виступають за негайне виведення російських військ та їх заміну на цивільну місію, відновлення суверенітету Молдови без надання реальної автономії Придністров’ю. У 2005 році було прийнято закон «Про основні положення особливого статусу Придністров’я», який обмежує лівий берег Дністра лише самостійністю у вирішенні деяких внутрішніх питань – власне це і є те, що молдовські уряди з того часу пропонують невизнаній «республіці». Зараз праві сили підтримують політику малих кроків, ініційовану їхніми європейськими партнерами і, ймовірно, продовжать це робити, але про подальші серйозні поступки мова наразі не йде, а уряд демократів показує, що готовий навіть конфронтувати з ЄС, якщо йому це потрібно.

Радикальні уніоністи, які підтримують якомога швидше возз’єднання з Румунією, бачать Придністров’я як тягар, який заважає досягнути основної мети. Тому вони готові пожертвувати лівим берегом Дністра, якщо це прискорить приєданння до сусідньої держави.

Придністров’я після виборів

Як бачимо, вирішення конфлікту на 90% залежить від Росії і тому не варто очікувати, що парламентські вибори 2019 року призведуть до цілковитої зміни ситуації на цьому напрямку. Тим не менше, зміна політичного ландшафту в Кишиневі може вплинути на розвиток ситуації. Тому можна виділити 3 сценарії щодо майбутнього Придністров’я після парламентських виборів:

Сценарій 1. Партія соціалістів самостійно формує уряд і починає впроваджувати «план Додона». Оскільки вони спираються на Росію, то по суті реінтеграція відбувається саме на умовах Кремля. Такий розвиток подій неуникно призведе до конфлікту у молдовському суспільстві, оскільки зараз воно розділене майже порівну між прихильниками зближення із Заходом і з Росією з незначною перевагою перших. І навіть перемога соціалістів на виборах не означає, що всі їхні ідеї будуть безумовно підтримані. Крім того, тріумф соціалістів не означає, що Москва погодиться на реінтеграцію взагалі. Як я писав вище, для цього Молдова або Захід повинні піти на значущі поступки Кремлю. Ще однією перешкодою для реалізації цього сценарію буде позиція США, які можуть в потрібний момент включитися для протидії сприятливому Москві розвитку подій.

Сценарій 2. Демократична партія Влада Плахотнюка зберігає владу, заручившись підтримкою депутатів-мажоритарників, перебіжчиків з інших партій або інших партій в повному складі, пішовши їм на певні поступки. У такому разі буде продовжуватися нинішній курс – відсутність значного прогресу у врегулюванні конфлікту на найвищому рівні, але наведення мостів та вирішення більш практичних питань заради створення довіри між ПМР та Молдовою.

Сценарій 3. Жодна сила не може сформувати уряд і призначаються дострокові вибори парламенту на другу половину 2019 року. Як наслідок – Придністров’я відходить на другий план до врегулювання політичної кризи в Молдові і, ймовірно, призупиняється навіть реалізація політики малих кроків.

Отже, не варто очікувати після виборів прориву у вирішенні Придністровського конфлікту ні відповідно до пропозицій Додона, ні до бажань тих сил, що називають себе проєвропейськими. Безпосередні сторони конфлікту не довіряють одна одній та не бажають іти на жодні значущі поступки, крім вирішення питань суто технічного характеру. Крім того, вони поставлені в досить жорсткі рамки зовнішніми акторами, в першу чергу Росією. І наразі статус-кво в короткостроковому періоді може змінити лише пропозиція, від якої Москва не зможе відмовитися – чи то від Кишинева, чи від Брюсселя або Вашингтону. Позиція Кремля може змінитися, якщо витрати на утримання Придністров’я стануть занадто великими, однак зараз це приблизно 250 млн доларів у вигляді поставленого газу та майже 50 млн доларів у вигляді гуманітарної допомоги щорічно. Це абсолютно посильна сума для Росії і тому на цей варіант розвитку подій розраховувати не варто.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook


Комментирование закрыто.