«Медовий місяць» у відносинах між Україною та Польщею закінчився

Українсько-польський процес порозуміння і примирення останнім часом набув нових, загрозливих для добросусідства ознак. Європейська «криза біженців» сприяє популярності правих сил. Безпрецедентне падіння прихильності до українців, безкарні напади на українські меншини, заборона на в’їзд музичному гурту, визнання «Волинського геноциду» – це тільки частина фактів, котрі промовисто свідчать: українсько-польський «медовий місяць» закінчився.

І медовий місяць, і його закінчення мали свої раціональні причини. Вони криються у внутрішніх суспільно-політичних процесах обох країн, а також у міжнародній кон’юнктурі. Більше року тому ZAXID.NET один із перших пояснював, чому Україна програє вибори в Польщі. Тоді багато українських експертів будували мітичний «союз Міжмор’я», очікували поставок летальної зброї з Варшави і «на ура» сприймали перемогу правого президента. Тоді ж новий тренд тільки вимальовувався, щоб сьогодні набути чіткіших рис…

Педагогіка сорому

Фактично, вся політична влада у Польщі належить одній правій партії – «Право і Справедливість». Особливе місце в структурі польської політики – з ексклюзивним впливом на парламент, міністрів і президента – займає лідер партії Ярослав Качинський. Він формує головні вектори розвитку. Качинський – євроскептик за переконаннями. Часто говорить про потребу реформувати унію. Хотів би забрати в ЄС частину польського суверенітету і повернути до Варшави. Можливо, нестримна пристрасть до реформ політики пам’яті є видом політичної сублімації. Втрачені атрибути економічного і політичного суверенітету компенсуються через історичну політику. Важко сказати напевно. Так чи інакше, на початку року Ярослав Качинський сформулював нове завдання для польських правлячих еліт: потрібно подолати «педагогіку сорому», адже вона ослаблює поляків. Підважує «національну гордість» і «сили суспільства». Головними «підручниками» педагогіки сорому є лівацькі й ліберальні медіа та їхні ідеї.

Оскільки більшість нинішньої політичної еліти ІІІ Речі Посполитої прямо орієнтується на пана Качинського, то йому двічі не довелося повторювати. Ревізія та реінтерпретація вже усталених історичних наративів відбувається безперервно і по всіх фронтах. Ще донедавна інтелектуали в Україні дуже любили посилатися на польський досвід болісного прийняття «темних» сторін національної історії. Зокрема, це стосується погрому в Єдвабному і дискусій довкола нього. Боюся, доведеться шукати інший приклад. Окремі міністри і працівники Інституту національної пам’яті публічно підважують усталені тези про вину поляків перед вбитими євреями. З’явилися навіть голоси про ексгумацію замучених тіл для нових досліджень і перерахунку. Схожа ситуація – з підходом до погрому в Кельце. Триває жорсткий конфлікт довкола Музею Другої Світової у Гданську. Там експозиція, що розроблялася на підходах до війни як гуманітарної, соціальної і персональної катастрофи, потрапила в немилість, оскільки мало акцентує увагу на «патріотизмі» й правильному національному вихованні. Інший конфлікт: влада, в особі міністра оборони Антонія Мацеревича, сперечається з ветеранами Повстання Варшавського. Першого серпня річниця культового повстання, але військові хочуть під час урочистостей зачитати також і «апель смоленський» – згадати загиблих трагічної катастрофи 2010 року. Це обурює повстанців, котрі пригрозили відмовитися від участі військових у поминаннях. Масова культура не відстає від політики. Після проголошення 2011 року національного дня пам’яті «Проклятих Солдатів» (Żołnierze wyklęci) про їхню боротьбу з’являється щораз більше книг і фільмів. А один із виробників безалкогольних напоїв готує серію енергетиків, де на бляшанках розмістить зображення «Проклятих». В таких умовах у Польщі відбувалися останні дебати про Волинський геноцид.

Перегорнута сторінка

Від апологетів геноцидної природи Волинської різанини часто можна було почути: потрібно врешті визнати правду, вголос назвати злочин злочином, поставити крапку і перегорнути сторінку. На жаль, такий розвиток подій малоймовірний. Сторінку ми й справді перегорнемо, але сага не закінчиться. Натомість розпочнеться новий розділ. Про це свідчить інтенсивна міфологізація та інструменталізація Волинського геноциду.

Міфологізація «Волинської різанини» почалася відразу після самої трагедії. У комуністичній Польщі військові ветерани описували Волинську різню в контексті війни. Очевидно, згідно з лінією партії. Не відставала й еміграція. Наприклад, професор Ришард Шавловський розробив окремий спеціальний концепт «геноциду жахливого» (Genocidum atrox) – найгіршої форми зі всіх можливих геноцидів. Люди, що безпосередньо потерпіли на Волині, переселенці, вигнані зі Східних земель ІІ Речі Посполитої, організовувалися в середовища кресов’ян і систематично нагадували про жахіття війни. Багато з них присвятили життя, щоб донести власну правду чи популяризувати ті події. Прямі нащадки солдатів, які воювали з «бандами УПА», часто займали однозначну антиукраїнську позицію, продовжуючи «священну війну» батьків уже в інформаційному полі. Історики-аматори, не маючи ані методологічної підготовки, ані доступу до архівів, збирали усні свідчення, де йшлося головно про нелюдську жорстокість українців.

Тваринна жорстокість справді була присутня у тих подіях. Причин, на жаль, було багато : цілеспрямована тактика жахання цивільних, відбиток божевільного часу, ненависть до іншого, психічні патології. Варто згадати, що десять років перед тим за 300-400 км східніше матері їли власних дітей. І про ці химери було відомо у поліських селах. Згодом почався Голокост, в якому місцеві українці та поляки допомагали німцям методично знищувати євреїв. Людське життя не вартувало ламаного гроша. В тих умовах важко було не збожеволіти.

Дослідження ж часто були упереджені. Збиралося все, щоб підкреслити власну правоту. Ілюстрацією некритичності досліджень є неправдива історія світлини вбитих дітей божевільної Маріани Долинської. Світлина стала доказом легенд про «бандерівський шлях до самостійної України» обвішаний замученими немовлятами. А може, і джерелом цих легенд. Неправдиве фото стало несучою стіною міфу. Цікаво, що вже після відкриття фактичних маніпуляцій шовіністичні середовища далі використовують цю фотографію як приклад тваринної жорстокості бандерівців. Та й зараз в Інтернеті легше знайти це фото як ілюстрацію геноциду, аніж як ілюстрацію несвідомих помилок (дуже сподіваюся) його дослідження. Особливо в російськомовному Інтернеті.

Тімоті Снайдер вважає, що ми живемо у добу пам’яті, а не історії. Емоційна пам’ять про Волинський геноцид сформувалася давно й не істориками. Відповідно, жодні спростовані факти не порушують вже сформованого концепту. Ані упереджені свідчення, ані фейкові фото, ані завищені цифри жертв. Міф опечатаний.

Інструменталізація «Волині» набувала виразних рис синхронно з міфологізацією. Спочатку пам’яттю про «Волинь» воювали українські та польські політичні еміграції. Одні намагалися її стерти, інші використовували як інформаційну зброю. Після 1991-го пам’ять частково приносили в жертву політиці примирення. Президенти наших держав вели так звану дворівневу гру – на міждержавних зустрічах кути і риторику згладжували, щоб загострити вдома. Врешті вже сконструйована пам’ять про Волинський геноцид, дякуючи новим медіа й здатності до емоційної мобілізації, «завоювала» польське суспільство. Історична реконструкція Волинської різні 2013 року та штучне спалення «українськими бандами» бутафорного села на Підкарпатті можна вважати символом перемоги радикального наративу.

Середовища кресов’ян під лідерством сумнозвісного священика Тадеуша Ісаковіча-Залеського зорганізували активну групу тиску – неформальну політичну партію. Сам лідер невпинно коментує зовнішню і внутрішню політику України та Польщі. Оцінює міністрів. Одним політикам обіцяє підтримку на виборах, іншим погрожує бойкотом, якщо його умови не будуть виконані. Часто використовується «морально-етичний шантаж». За принципом: не визнаєте нашої правди – зрікаєтеся сотень тисяч невинно-закатованих жертв, і загублені будуть ваші душі.

В Україні «Волинь» теж використовували технологічно, поляризуючи й мобілізуючи електорат. За президентства Віктора Януковича свідомо культивувалися війни історичних пам’ятей. Вадим Колесніченко плідно працював з лідером середовища кресов’ян. Уже після Януковича «переможний» націоналістичний історичний наратив свідомо вписав «Волинь» у широкий контекст непростих українсько-польських стосунків, захищаючи героїчний міф УПА, який з 2014 року відродився у новій війні з Москвою.

Зовсім недавній приклад інструменталізації стосується поминальної дати замучених кресов’ян. Традиційно це 11 липня – так звана «Кривава неділя». Цікаво, що на початку літа Ярослав Качинський казав, що не варто виокремлювати поминальну дату 11 липня, адже є 17 вересня – день пам’яті всіх польських жертв на сході. «Волинь», мовляв, наслідок великої війни. Відтоді багато наближених політиків пояснювали, що саме так і треба зробити. Геноцид – геноцидом, а дати окремої не потрібно. Міністр оборони Польщі навіть встиг звинуватити Росію у геноциді. Але коли дійшло до голосування, пункт про окремий день – 11 липня – повернувся без пояснень. Тут варто додати, що 10 липня поляки офіційно поминають жертв погрому в Єдвабному. Немає жодних доказів, що упорядкування календаря мартирології стало жертвою кампанії з подолання «педагогіки сорому», проте причини віражів навколо пам’ятних дат досі невідомі.

Новий період

Одна з красномовних ознак початку нового періоду українсько-польських стосунків – процес обговорення й голосування резолюції про геноцид в Сеймі. Фактично відсутні проукраїнські сентименти. Запальні прокурорські промови. Мало бракувало, щоб резолюцію прийняли без голосування – за загальною згодою. Після голосування депутати бурхливо аплодували стоячи. Незначна групка проукраїнських депутатів або вийшла зі зали, або утрималася. За це вони одразу отримали тавро «зрадників» польського народу. Тепер уже вони перетворилися на символічних «українських кресов’ян», тільки не про землі йдеться, а про маргінальний характер проукраїнських сил у Сеймі. У 2003 році Сейм і Верховна Рада одночасно приймали постанову про примирення. У 2016 році Сейм вже засуджував «український націоналізм» без будь-яких консультацій з Радою. 432 голоси – за проект, 0 – проти, 10 – утрималося. Ще декотрі вийшли.

Такій кардинальній метаморфозі польського політикуму щодо «українського питання» є пояснення. Серед іншого – це зміна, а навіть деконструкція засадничої стратегії українсько-польських відносин, так званої «доктрини Ґедройця» – багатолітнього камертону східної політики Польщі. На жаль, немає змоги занурюватися у творчість культового редактора й розбирати ідейні засади «доктрини УБЛ» (Україна-Білорусь-Литва). Коротко нагадаємо, що Єжи Ґедройць був редактором польського еміграційного видання «Культура», на сторінках якого десятиліттями пропагував українсько-польське примирення. Саме він найбільше постарався, щоб поляки розумом і серцем відмовилися від східних земель, Львова та Вільнюса. Адже це було не так просто, як може здаватися тепер, особливо дивлячись з сучасної України. Фундаментальні пласти польської культури розрубали по живому, і те, що 1991 року не було жодної політичної сили, котра б захотіла ревізії кордонів, – заслуга Ґедройця. Саме він вдихнув життя у тезу: нема незалежної Польщі без незалежної України. Беззаперечності цій тезі надав авторитет Ґедройця, вона не є сама по собі очевидна. Сформулювавши доктрину про необхідність існування незалежної України, Ґедройць зумів вкласти її безальтернативність у голови діячів легендарного «Комітету захисту робітників» і «Солідарності». А оскільки фактично вся політична та інтелектуальна еліта Польщі вийшла з антикомуністичної опозиції й тільки потім розсварилася – основні меседжі «Культури» засіяли увесь політичний спектр. Авторитет доктрини був беззаперечний, і навіть колишній комуніст Александр Квасневський її перейняв. На позір романтична, українофільська доктрина була в засаді дуже прагматична й раціональна. Недарма схожі ідеї повторював один з авторів «Культури», впливовий у США Збігнєв Бжезінський. Та роки йшли, Польща вступила до НАТО. Згодом у ЄС. Відходили і відходять авторитетні «хрещені батьки» українсько-польського примирення, найвідоміший приклад – Яцек Куронь.

Відбувається закономірна зміна покоління політичного класу. Скоро вже не буде людей, які тримали в руках номер «Культури». Згаданий вище радикальний лідер кресов’ян пан Ісаковіч-Залевскі називає, як не дивно, Ярослава Качинського останнім впливовим політиком школи Ґедройця. Після нього, мовляв, з Україною вже не будуть панькатися. Крок за кроком Ґедройць втрачає актуальність, а слідом за цим іде невпинний процес десакралізації України у зовнішньополітичному баченні Варшави. Прометеїзм закінчився.

Крім того, Польща стає щораз більш європейською країною в сучасному розумінні «європейськості». З активним пропутінським «правим інтернаціоналом» та політичними елітами, які не ведуть виборців, а йдуть за ними, догоджаючи.

Пост-Волинь

Українська позиція складна. Традиційно, ми самі себе завели в лабіринт. Замість проводити широкомасштабні дослідження на Поліссі й опитувати живих свідків: українців, білорусів, поляків та євреїв, Київ дочекався, коли свідчити будуть вже їхні діти, котрі переказуватимуть почуті колись легенди про бандитів/героїв, поляків/українців, жертв/катів.

Водночас «волинський міф» у Польщі вже сконструйований, живий і постійно живиться від масової культури та історичних реконструкцій. Він не піддаватиметься модифікації і не йтиме на користь міждержавним стосункам, оскільки в його основі лежить глибока людська кривда й агресія. Проте Україна за жодних умов не може дозволити псувати стосунки з найближчим сусідом. Якщо для Польщі «доктрина Ґедройця» тепер суто консультативна, то для України це імператив. Вона актуальна як ніколи. Якщо в п’ятницю Варшава заявила: «Ґедройць помер!», то в понеділок Київ має відповісти «хай живе Ґедройць!». Історія свідчить: коли і на Сході, і на Заході пожежа – Київ неспроможний втримати державність. Уже давно прийшов час впорядкувати західний напрямок.

Потрібно додати, що «доктрина Ґедройця» не передбачає жодних автоматичних зобов’язань Польщі перед Україною. Тому не варто тлумачити полякам слова Єжи Ґедройця, Івана Павла ІІ чи Ісуса Христа, як це дозволяє собі публічно робити Голова Комітету ВР у закордонних справах пані Ганна Гопко. Ні надривистий емоційний тон, ані апеляція до святих авторитетів і праведників, ані некоректні слова про «кілька мізерних особистостей» (на фоні майже одноголосної (!) підтримки резолюції в Сеймі та Сенаті) не зарадять в українсько-польських відносинах. А саме їх покращення, а не погіршення є прямим обов’язком пані Гопко. Саме за вирішення проблем, а не їх створення вона отримує зарплату. Цікаво було б почути хоч коротенький звіт, як спеціалісти від зовнішньої політики Верховної Ради працювали, щоб запобігти цьому голосуванню. Скільки разів Голова комітету відвідала Варшаву, коли там буяли волинські страсті? Парламентська дипломатія все ж здатна на більше, ніж кинути Володимира В’ятровича на фейсбук-амбразуру і лайкати його статуси. Парадоксально, але владолюбство Петра Порошенка, котре заставило його закрити на собі більшість зовнішньої політики, показує себе в кращому світлі, аніж емоційні істерики депутатів.

Україна серйозно заборгувала Єжи Ґедройцю. І мова не лише про промоцію антології «Розстріляного відродження», якою той займався особисто в Парижі. Мова про 27 років безумовної «варшавської адвокатури» і стратегічного партнерства. Мова про надійний тил. І для того, щоб віддати борг, замало просто пам’ятати і цитувати. Потрібно діяти у стилі Редактора. «Ґедройць» – не людина, а інститут. Щоденні газети, інтелектуальні тижневики, видавництва, дослідницькі центри, ціла плеяда провідних політиків, публіцистів, професорів і журналістів Польщі – усе це «Ґедройць». Майже три десятиліття він формував грані «східної політики» Польщі.

В Україні ж ситуація драматично інша. Польщею займаються одинокі інтелектуали й перекладачі. Для підрахунку аналітичних центрів, що досліджують проблематику Центрально-Східної Європи, достатньо пальців однієї руки. Але якщо ми виходимо з пост-радянського простору, то неодмінно потрапимо у регіон Центрально-Східної Європи. Більше варіантів нема. І критично необхідно знати, як там поводитися, щоб бути вдома, а не в гостях.

Що стосується геноциду. Тут давно важливо напрацювати стратегію поведінки. Передусім треба врешті усвідомити, що абсолютна більшість поляків сприймає Волинську різанину як геноцид. Друге – обережніше з формулюваннями, гострими деклараціями та істерикою. Українцям не варто вступати в польські політичні конфлікти на якомусь боці. По-факту ліберали польського Сейму штовхали правих до радикальніших формулювань. Політична влада колись зміниться, але навряд чи з умовною ліберальною партією «Громадянська Платформа» можна буде добиватися пом’якшень у формулюваннях. Вони просто знімуть це з найгарячішої повістки, оскільки менше зациклені на історії.

Безумовно, потрібно визнати злочини УПА на Волині. Безумовно, потрібно засудити діяльність Клима Савура. Зрештою, Володимир В’ятрович сам не раз наводив свідчення, що Клячківський займався злочинною самодіяльністю. То чому не відділити очевидних військових злочинців і їхні фактичні злочини від філософських дискусій про рівень ідеологічної фашизації українського націоналізму. Міфологія про визвольну боротьбу проти НКВС не надщербиться, натомість це буде значним кроком до відділення зерна від полови. Тут, до речі, теж можна прислухатися до редактора Ґедройця і його поради відмовитися від того, що вважаєш своїм і цінним заради спільного безпечного майбутнього.

Окрім того, потрібно врешті подолати «національні наративи» у підході до схожих мультирівневих трагедій. Неможливо написати прийнятну для всіх «українську» чи «польську» історію «Волині». Світ уже дано напрацював нові методологічні підходи до вивчення і пояснення масових убивств. Згадайте тільки про теорії «коммеморативної зумовленості» чи «подвійної окупації» Тімоті Снайдера. А були ще Ганна Аренд, Тоні Джадт і багато-багато інших світових умів, яких так потребує «Волинь». Натомість польські історики цитують пропаганду польського підпілля, українські відповідають пропагандою ОУН, а збоку ще росіяни, котрі, як завжди, цитують доповідні записки НКВС. Як наслідок, маємо періодичні епізоди боротьби і нову війну за Волинь 2.0 – Армія Крайова vs УПА vs НКВС. Тільки тепер стріляють рафінованими цитатами власної пропаганди. Все це виглядає, перефразовуючи класика, як дідусі на дискотеці, котрі ще й сваряться про молоді літа.

Це щодо філософії порозуміння. Однак є ще й практика порозуміння, і вона відмінна від спільного бачення історії. Польща й Україна мають чимало точок наявної і потенційної співпраці, котрі виходять за межі історії чи військової безпеки. Різкий дефіцит робочої сили, зумовлений масовою міграцією поляків на захід, відкрив польський ринок праці. Це зручний для України ринок, оскільки географічно близький. Відтак люди не покидатимуть Україну назавжди, а повертатимуться витрачати зароблені кошти. Це добре місце дочекатися кращих часів в Україні. Історики та політики не змогли домовитися. Вже давно час спробувати бізнесу. Всі інші, якщо не можуть допомогти, то хоч не заважайте.

Джерело: Zahid.net