Автівка – не розкіш, а засіб виживання: «нульове» розмитнення на власному досвіді

Метою моєї поїздки було придбання автівки з «нульовим» розмитненням, яке було започатковано ВР на початку війни і яке має діяти до кінця воєнного стану. Водночас мені дуже хотілося власноруч пройти весь шлях «нульового» розмитнення, адже про це ходять дуже різні чутки і лунають протилежні думки.

Наприклад, чиновники не припиняють наполегливих спроб повернути мито і акциз до «драконівських» розмірів, які були перед війною. Подається все це під «соусом» того, що ніби то більшість з автівок, які везуть до України, це або дуже дорогі машини, або навпаки «хлам», який буде забруднювати навколишнє середовище. І коли заправляють цим «соусом», то забувають, що сьогодні в Україні автомобіль – це не розкіш, і навіть не засіб пересування, а інструмент для виживання. Для деяких українців – єдиний.

Не знаю точно, скільки саме автівок було вже втрачено українцями під час війни – пишуть, що більше 500 тис., думаю, зараз вже більше. Бачила на власні очі, на яких «розстріляних» та понівечених машинах евакуювалися люди з районів бойових дій. Важко собі уявити, як ті машини взагалі ще продовжували їхати. Автівки врятували не одне життя, а сотні, тисячі життів дорослих і дітей. У містах, які відроджуються після окупації або бойових дій, саме автівка служить для містян найпершим засобом для пересування містом – доки налагодять роботу громадського транспорту. Ті, хто втратили основну роботу, можуть тимчасово «таксувати». На автівках підприємці завозять товар до кіосків, маленьких магазинів, на ринок.

Ми також вирішили привезти автівку саме для роботи – на перспективу, щоб було чим їздити на гастролі та фестивалі до європейських країн. Тим більш, коли будуть літати з України літаки, невідомо, а до Польщі, з якої вони літають, ще треба дістатися, і це не близький світ.

Про мінібусик чоловік (він же співорганізатор театру) мріяв давно, проте до війни через розмитнення ціни на них «кусалися». До того ж було дуже прикро і навіть соромно (за державу Україна) усвідомлювати, що наші колеги з більш заможних європейських країн точно такий же мінібус можуть придбати в два рази дешевше. І вони це роблять: купляють мінібуси для подорожей на фестивалі, а ми могли тільки мріяти про зручний транспорт для таких подорожей. Тому доводилося подавати заявки на фестивалі з мінімальним складом учасників, задіяних у виставі, або їхати двома-трьома автівками, що складно і дорого.

Ми не виїжджали з Києва під час бойових дій та окупації Київської області. Проте навіть в ці напружені півтори місяці чоловік не переставав думати про те, щоб скористатися можливістю купити мінібус, що був у користуванні, без штучної переплати. Як тільки російські війська відійшли з Київщини і Житомирщини, стали думати, де саме шукати машину. Були варіанти пошуків в Литві, Німеччині, Румунії, Болгарії. В результаті, зупинилися на Польщі.

Оскільки чоловіків за кордон без спеціального дозволу не випускають, за машиною відправили мене з невісткою. У мене досвід за кермом 24 роки, у невістки – 3. Ні я, ні вона мінібуси не водили.

Автівку, яку ми обрали, потрібно було забрати майже біля Гданьска, тобто ми мали проїхати дуже багато кілометрів по Україні, і стільки ж Польщею. Порахували, що двома машинами назад їхати буде не зручно і дуже дорого, особливо враховуючи перебої в постачанні палива в Україні. Тому скористалися потягом Київ – Перемишль.

Погуляли день по Перемишлю. Ввечері сіли в автобус до Гданьска. До речі, автобус, який формується в Перемишлі, запізнився майже на півгодини. Виявилося, що на нічний автобус «Flixbus» продають «стоячі» місця. Отже, над нами протягом всієї ночі «висіли» люди, спали на підлозі, сиділи на сходинках автобусу. Якщо додати, що автобус заїжджав до кожного біль-менш великого населеного пункту шляхом від Перемишля до Гданьска, то всі ці люди навколо нас постійно ходили, виходили, заходили, шукали місце, де б стати, де б сісти, з`ясовували один з одним стосунки.

Вранці ми приїхали на місце. Від портового Гданьска кілька десятків кілометрів майданчиків з продажу автівок. На одному з таких майданчиків ми купили обрану заздалегідь машину в потрібній нам комплектації: 8 місць, коробка-автомат, пасажирський формат салону. Документи, включаючи митну декларацію, оформили за півтори години, тобто досить швидко. Отримали: рахунок-фактуру UMOVA, старий техпаспорт (червона картонна книжка) (KARTA POYAZDU), документ про зняття з обліку (DECEZIA), тимчасовий техпаспорт (POZVOLENIE), тимчасові номери (діють протягом місяця) – за все сплатили 120 злотих, у митного брокера оформили експортну декларацію (SAD -EKSPORT – 100 злотих).

Сіли в машину і поїхали ночувати до Кракова (приблизно 550 км автобаном), щоб зранку наступного дня вирушити до України.

Дорогою заїхали в маленьке містечко біля Лодзю. Зайшли до супермаркету, в якому кожна друга людина розмовляла українською.

До Кракова доїхали ще до опівночі.

Потім зранку на нас чекали неприємні пригоди, про які потім напишу окремо, бо до розмитнення це відношення немає. Скажу тільки, що ми не змогли одразу вирушити до України, як на те сподівалися, і були змушені затриматися в Польщі майже на два тижні, під час яких ми перебували в Кракові та з`їздили по справах до Любліна (потягом), з якого знову повернулися до Кракова.

За ці два тижні ситуація на кордонах з розмитненням дещо змінилася. Нам сказали, що, крім пунктів, які офіційно займаються «прийомом» приватних автівок, почав працювати пропускний пункт в Чопі, і що черга там менше, ніж в інших пунктах. Тому, незважаючи на те, що в експортній декларації було вказано пропускний пункт Ubla (Словаччина), ми вирушили на угорсько-український пропускний пункт Захань-Чоп. В`їзд через польсько-український кордон ми навіть не розглядали - через великі там черги.

З Кракова ми змогли виїхати тільки ввечері.

Між Польщею и Словаччиною, між Словаччиною і Угорщиною кордонів немає, то ми пролетіли ці три країни, як то кажуть, з вітерцем.

В 3.33 ночі ми під`їхали до кордону в Захань, яка межує з Чопом. Спочатку була єдина черга з вантажівок і легкових автівок. Потім з самого ранку угорські прикордонники відігнали вантажівки до окремої черги.

Просувалися дуже повільно. Пропускали автівки «порціями»: кілька легкових, потім колону вантажівок, знову кілька легкових, потім знову «заводять» вантажівки.

Пройшли кілька разів повз черги - наскільки змогли далеко, щоб побачити на власні очі загальну картину з «нульовим» розмитненням: які саме машини стоять в черзі, чи, дійсно, так багато дорогих автівок, як про це пишуть і говорять.

В черзі всі перезнайомилися: і щасливі власники, і перевізники. У Чопі прощалися, як рідні люди.

Отже, загалом «картина» виявилася такою: більшість автівок, які сьогодні завозять до України - «робочі коники»: легкові універсали (серед яких дуже багато не дорогих Skoda) і маленькі вантажівки («пиріжки») на кшталт Рено Kangoo. На всю чергу було тільки 2-3 машини більш нові і більш дорогі за решту. Стояли в черзі також дві платформи з двома автівками без номерів на кожній. Лише кілька мінібусиків на всю чергу, в тому числі наш. В черзі було кілька перевізників, які везли машину на продаж. Серед них тато шістьох дітей, який так поспішав, що забув в Німеччині свій закордонний паспорт, тому був змушений з’їхати з черги вже біля пункту контролю, щоб дочекатися, поки дружина зможе передати йому паспорт. Проте левова більшість автівок, що стояли в черзі, українці везли саме для себе.

Ми звикли, що угорські прикордонники і митники працюють дуже повільно (неодноразово до цього перетинали кордон з Угорщиною, коли їздили Європою по справах), проте зараз вони працюють, на диво, дуже швидко. Навіть не відправили нас робити нову експортну декларацію за 50 євро, щоб в ній стояла пунктом виїзду Захань, а не словацька Убла. Хоча митник не відмовив собі в задоволенні побурчати на нас: « У вас польські номери, а ви в Угорщині, то що ви тут забули, чому не перетинали кордон в Польщі». Бурчить собі під ніс, а тим часом оформлює наші документи. Огляд машини теж було здійснено дуже швидко.

Отже, для тих, хто збирається найближчим часом перетинати кордон і в кого немає експортної декларації SAD-EKSPORT, заспокою, що її можна оформити на місці в Захані (не знаю чи роблять вони це цілодобово, проте ми були там приблизно о 23.00, і наші сусіди по черзі декларації змогли зробити). Кажуть, що в Ублі декларації не виписують, потрібно мати вже готову з собою. На пункті в Угорщині, який межує з Лужанкою (це дорога через Берегово) експортні декларації роблять до 18.00.

Загалом на в’їзд до України ми витратили 22 години.

Чоп – чи не найбільший прикордонний пропускний пункт в Україні – ще з часів УРСР. Розібратися, куди на ньому їхати і що де робити досить важко. Спочатку прикордонники в одному віконці «штампують» паспорти», потім в іншому віконці потрібно здати документи на оформлення машини. Потім митник, який оформлює, спускається разом з власником сходинками на майданчик, де стоять машини, щоб оглянути машину.

У мене було заготовлено з собою редакційне завдання про висвітлення роботи митної та прикордонної служб України під час війни. В рюкзаку - прес-карта і акредитація Міністерства оборони. Проте я вирішила, що всім цим я скористуюся тільки в разі, якщо наші митники і прикордонники будуть «встромлювати палки в колеса», здійснювати саботаж або «чіплятися» до документів, про що я неодноразово чула останнім часом. Можливо, нам пощастило, оскільки нічого такого не відбулося.

На кордоні в Україні оформлюється попередня декларація. Кажуть, що її можливо зробити он-лайн. Проте нам це зробити не вдалося, скільки ми не намагалися.

Декларацію можна заповнити тут: https://cabinet.customs.gov.ua/applist Кілька разів система відмовляла в реєстрації підпису на вже заповненій декларації. Тому ми вирішили все-таки скористатися послугами митного брокера. Обрали брокера не в Києві, а в Хмельницькому. Брокер заповнив за нас декларацію і надіслав нам її номер, який потрібно сказати на митниці для оформлення документів.

Документи оформили дуже швидко, огляд машини зробили ще швидше – зі словами «ну, вас вже оглянули угорці, то ми їм довіряємо). Сивий митник повернув нам документи, а ми спитали у нього, що нам далі робити. Він посміхнувся, подивився на нас, як на своїхрідних доньок, і відповів: «Їхати додому спати». Проте до дому нам було ще далеко. Довелося переночувати у знайомих знайомих в Ужгороді, бо до цього ніч ми провели в машині - спочатку за кермом, потім в черзі.

Друга частина «марлезонського балету»: розмитнення. Оскільки попередню декларацію для нас робив брокер, то ми стали до нього «прив`язаними». Брокер сказав нам, куди їхати в Хмельницькому на сертифікацію автомобіля. Сертифікація відбувалася таким чином: ми заплатили 2600 грн., з мого паспорту та ідентифікаційного коду зняли копії, автівку сфотографували з кількох боків. Потім ми чекали цілий день, щоб копія сертифікату дійшла до митного брокера. Оригінал сертифікату нам пообіцяли надіслати Новою поштою.

Наступного дня о 9 години ранку ми прибули на митницю в Хмільницькому. Знайшли там нашого митного брокера, з яким до цього спілкувалися тільки через повідомлення. Брокер забрав всі документи на машину і сказав, що приблизно о 16-й годині все буде готово. (Ми збиралися одразу ж вирушити на Київ, щоб встигнути додому до комендантської години). Машину ми поставили на території митниці, ключи залишили брокеру.

Забрали ми документи і машину о 18.14. До речі, великої черги автівок з тимчасовими номерами на митниці ми не помітили. Послуги брокера: 4000 гривень. Щоб виїхати з території розмитнення довелось заплатити ще 700 гривень. В черзі «бувалі» люди сказали, що ще за два дні до того, виїзд коштував 500 гривень. Ну, треба ж на чомусь митниці заробляти. Адже тепер не можна «придовбатися» до митної вартості автівки через «нульове» розмитнення.

Ми заздалегідь знали, що поліцейські Хмельницької та Вінницької області придумали новий вид «общипування» власників автівок з тимчасовими іноземними номерами. Зупиняють, просять показати документи і серед них українську страховку на машину. Насправді її можна оформити тільки вже після того, як машину взято в Україні на облік – на постійний номер. Вимагають оформлення протоколу про сплату штрафу 425 гривень через відсутність страхового полісу. Розповідають, що страховку можна оформити он-лайн прямо на кордоні (авжеж, вночі після черги в 22 години), або «зелену карту» в Польщі, або оформити поліс на заправці (протягом всієї дороги від Хмельницького до Летичева, де нас зупинили, жодна заправка не працювала через відсутність палива). Скоріше за все багато хто з втомлених водіїв відкупаються за 200 грн. Я вже була готова витягнути прес-карту і попросити повторити на камеру всі претензії до мене – після мого останнього аргументу, що заправки не працюють. Поліцейський, який, до речі, не представився, знову щось сказав про 425 гривень штрафу. А я подивилася йому в очі і спитала: «Ви, дійсно, вважаєте це за доцільне, саме зараз…?». Він мовчки віддав мені документи.

Нарешті, в Києві. Оригінал сертифікату надійшов на третій день. Він потрібен для взяття машини на облік в Україні.

У сервісному центрі, що на Столичному ринку (Кільцева дорога, 110-А), нам радісно повідомили, що вони працюють з 8.00 до 16.45, і всі необхідні дії, щоб поставити машину на облік, можна пройти протягом двох годин.

Черги в сервісному центрі, дійсно, немає. Працюють швидко. Якщо всі документи в порядку і в наявності, то дуже швидко. Отже, для взяття машини на облік потрібно мати всі ті документи, які ми отримали в Польщі (дивитися вище), оригінал сертифікату, митну декларацію, паспорт та ідентифікаційний код. Працівник «відкриває справу» на підставі отриманих документів, потім відправляє сплатити пенсійний збір (3% від вказаної вартості машини), і послуги експерта, що здійснює огляд машини, а також за номери, техпаспорт та інші послуги.

Працює тільки один касир, тому черга рухається дуже повільно.

Експерти, навпаки, працюють дуже швидко. Потім у сусідньому віконці роздруковують експертний висновок. Висновок треба підписати у експерта, а потім потрібно повернутися до сервісного центру і віддати висновок працівнику, щоб він долучив його до справи і «закрив» її. Той же працівник видає вже номери на машину. А потім треба дочекатися, поки привезуть техпаспорти. Раніше їх виготовляли безпосередньо в сервісному центрі. Тепер дані передають кудись до іншого місця, там десь друкують паспорти за цілий день і ввечері привозять їх до сервісного центру. Не дуже зручна система. Порахували чергу за техпаспортами – приблизно 50 осіб. Отже, саме стільки було переоформлень машин за робочий день. З них розмитнених автівок – приблизно половина, частину з них оформляли військові, зокрема мінібусик на кшталт нашого.

У підсумок не втримаюся і скажу дещо неприємне для мешканців тих регіонів України, які живуть західніше від Житомирської області. (Тільки по Львову, час від часу, ракетні обстріли, ще було кілька «прильотів» на Хмельниччині, тільки один раз намагалися влучити по залізниці в Закарпатті). Таким чином, я намагаюся пояснити для себе всі ці черги на кордонах, продаж «гуманітарки», саботаж митників, завищені ціни на житло. Чим ближче до кордону, тим, на жаль, менше усвідомлення у громадян (не тільки у митників або поліцейських), що в Україні триває кривава війна. Там люди живуть за звичним для себе порядком і розкладом, в їх житті фактично нічого не змінилося: робота-дім-робота. Все працює: кафе, ресторації, культурні заклади. Люди гуляють в парках і скверах. Мабуть, тому їм начхати, що сотні тисяч людей по Україні втратили роботу, домівки, автівки, і головне, рідних і друзів. На жаль, не поодинокими є випадки, коли із Закарпаття і Галичини жінки з дітьми виїхали до Польщі, зареєструвалися як біженці, отримують допомогу від польського уряду і волонтерів, а самі здають свої квартири і будинки для внутрішньо переміщених осіб втридорога. Чому вони так роблять? Моє припущення: бо вони не дивилися смерті в очі, не бачили обличчя війни, як мешканці Півдня, Півночі, Сходу, Київської і Житомирської областей. Місцевим митникам і поліцейським є куди повертатися після роботи – до своїх затишних домівок, і є робота, і є хоча б якась впевненість у завтрашньому дні. Природно, що вони хочуть, щоб нічого не змінювалася не тільки в їх житті, але й навколо їх також. І будуть все для цього робити. То навіщо їм щось вдіяти, щоб не було черг на кордоні і митниці? Адже це було їх «корито». За допомогою наявності черг можна тиснути на громадську думку, на чиновників на горі, на владу, щоб все повернути назад: як це було до війни. Проте, як до війни вже не буде, бо не може бути. Час вже чиновникам це зрозуміти.