Здається ще вчора я, будучи пілотом GulfStream G200, дивився з висоти більше 12000 метрів на крисиве і тихе узбережжя Тівата, а буквально через декілька днів стою на колінах в домі пригорода Києва з руками, перетягнутими проволокою за спиною, з ганчірнюкою на голові і облитий бензином. І слухаю розмови де мене краще підпалити, в приміщенні чи на вулиці...

24 лютого, 2022 року в нашій державі почалася війна. Дізнались ми про це о 5:55 від дзвінка кума. В перший день ми просто не розуміли як це можливо в центрі Европи в 21 сторіччі....

Ми проживали в місті Буча. До злітно-посадкової смуги Гостомель від нас трохи більше за 2 км. З першого дня війни в нас жодного дня невщухали бомбардування, які згодом переросли в перестрілки по вулицях...

Ми, Українці втратили "Мрію", ангар якої я бачив розбитим, обійшовши лише один ЖК. Я зробив фото цього жаху... Перші 3 дні було дуже страшно від бомбардувань, та дуже великої кількості авіаційнї техніки на висотах зо 20-30 метрів над головою. І ми ці дні, з після обіду першого дня прожили в підвалі нашого з'ьомного житла. Наразі моя дружина мисливець і в нас була купа всякого потрібного в такій ситуації обладнання, накшталт спальників, ліхтариків, консервів, та усякого іншого, що необхідно для виживання...

В перші години війни, ми зрозуміли що в нас є дві дуже важливі для цього часу проблеми, в нас небуло готівки в гривні та закінчувався корм для собаки, члена нашої родини.

Ми вирішили поїхати і знайти де можна обміняти гроші та купити питної води та корм собаці.

Спочатку ми, виїжджаючи з Бучі до міста Ірпинь, проїжджаючи по вулиці Вокальній, потрапили в затор (як я спочатку міркував), але то була просто черга на АЗС, довжиною в 750 метрів, це я зміг зрозуміти, коли вийшов з за керма, а дружина пересіла, щоб просуватися в цьому заторі. Ми змогли проїхати по зустрічній смузі цей автоколапс і, я керуючи водіями, які заблокували всі перехрестя, зміг надати змогу проїхати нашій автівці в місто Ірпінь. Обїхавши декілька обмінних пунктів, я зрозумів що національної готівки просто не стало...

В третьому обміннику я дуже був засмучений і сказавши що моя собака залишиться голодувати, мені працівниця пішла на зустріч і віддала всі купюри по 20 гривень. Я був дуже щасливий, що зміг обміняти 200€ на три пачки "зелених Франків". Ми, шукаючи де це здійснити бачили дуже довжелезні черги. І найдовші були до банкоматів та ветеренарних магазинів...

Було прийняте рішення поїхати до нашої лікарні, де, як ми по телефону з'ясували, ще був корм собаці. Ми взяли велику пачку, але навіть вона вже була розпакована (з неї торгували на роздріб).

Ми були дуже щасливі що знайшли малому їжу і вирішили їхати в напрямку дому. По дорозі ми побачили працюючий супермаркет та зупинилися поруч. Коли ми вийшли з автівки, ми побачили величезний стовбур чорного диму, який виднівся з того напрямку, куди нам треба було б їхати додому. Ми закупили якісь каші, щось швидкого приготування, та 2 пляшки горілки, якими можна знешкоджувати рани від бактерій.)

Ми поїхали в напрямку дому. І, як виявилось, це було в напрямку того самого стовпу чорного диму. . .

(весь час поїздки був у супроводі вибухів, але вони були далеко.))

Повернувшись до дому (по дорозі ще купили питної води), в нас почалися приготування до, вже початої війни....

Популярные статьи сейчас

Эксперты спрогнозировали, когда Украина сможет перейти в масштабное контрнаступление

Украину ждет дефицит овощей: каких продуктов может не хватать

Зеленский: Борьба Украины с Россией – это защита общих ценностей всего свободного мира

В Украине взлетели цены на гречку и подсолнечное масло

Показать еще

Декілька днів ми просиділи в підвалі, але потім орки перебили електрику.

Ми видобували воду, провізію та шукали де заряджати телефони та павербанки.

На сьомий день війни мене друг попросив винести маленьку дівчинку на ім'я Поля з її мамою на евакуацію в місто Ірпінь.

Я забрав їх в церкві Віфанія і поніс маленьку Полю, якій півтора рочки на Ірпінь. Ми проходили вздовж купи розбитої і спаленої техніки рашистів, по вулиці Вокзальна.

Я проніс маленьку через всі блокпости, далі наш військовий на автівці довіз їх до поїзда на евакуацію і все пройшло добре.

Повертаючись до Бучі я засняв на телефон той жах, що сталось з вулицею Вокзальна...

Я пішов до міської ради, а там була потрібна допомога з доставки ліків по місту.

Я з своїм другом Стасом вирішили допомогти і взяли веліки щоб розвозити ліки містом по підвалах та домах. Зробивши під десять виїздів (тероборона нас провала "Польова пошта").

Була потреба відвезти дві доставки ліків і дитяче харчування з памперсами на вулицю Яблунська. В міської ради була інформація що орки стоять в Ворзелі. А дві доставки були на початок вулиці Яблунська, яка бере початок біля Ворзеля. Ми вирішили довезти до Яблунської 117 і залишити там всі, люди б далі передали самі.

Ми виїхали з вулиці Гагаріна на право на Яблунську, проїхавши менше 100 метрів по нам відкрили вогонь чергами з автоматичної зброї. Я спригнув вліво, повезло, там була зливна канава. А Стас на праву сторону під забор. Я подзвонив відразу в міську раду спитати чиї відкрили вогонь. Жінка яка нас курувала на ім'я Лариса розридалася, відповіла що наших військових там немає. Виходить ми викрили цю вогньову точку. Стас перебіг вулицю до мене, ще і велік схопив, по ньому ще стріляли,також з автоматичної зброї. Тоді ми вціліли і прийняли рішення пробратися через забори до вулиці Гагаріна і перебігши Яблунську тікати. Ми дійшли до Яблунської 300, відчинили хфіртку, Стас виглянув, я його відразу потягнув назад і в ту ж саму мить по нам працював снайпер, з іншої зброї, ніж попередня. Було два поряд постріли. Ми постукали в хату, попросились пересидіти. В нас всі люди налякані, бачать смерті, всім страшно. Ще і по всім ЗМІ передають що орки перевдягаються в цивільних і просять сховатися. Спочатку хазяїва нас сказали що не впустять. Ми стояли перед хатою і тут по вулиці, геть близько почали стріляти з автоматичної зброї. Ми гадаємо, що то ходили нас добити в тій злівній канаві. Чоловік, що виходив з хати забіг в неї назад і зачинив двері, а ми забігли до льоху і просиділи там зо півтори години. Дуже замерзли. Подзвонили в міську раду до Лариси, вона попросила дати трубку хазяївам цієї хати. Я постукав, вони тільки вікно привідкрили і міська рада стала їх вмовляти, щоб вони прихистили двох волонтерів в себе. Навіть сказали щоб зателефонували в 102 і їх би переключили на тих самих офіційних осіб з ради. Хвилин за 5-7 нам відчинили двері і впустили в корідор, де ми і провели наступні 5 днів. Нам дали по тарілці супа і напоїли теплим чаєм.

Там ми дізналися що хазяїн з дітьми і дружиною, в цей день пішли купатися до родичів і з-за того, що почалися бої і стрілянина на вулиці, вони там залишилися ночувати. Нам видали матрас з дитячого ліжка і ми лягли на ньому спати.

Наступного дня прийшов хазяїн хати з сім'єю. Його звати Артем, він дуже добра і гарна людина, знайшов нам ковдру, кормив і ми вже могли вкриватися. Було холодно, температура в корідорчику була градусів 7... Але в нас був вихід в туалет)

Через день, 5 березня в сусідню хату зайшли російськи військові і там зробили базу, загнавши БМД у двір. Вони нас перевірили, подивились мій телефон і старший їх, побачивши відео вигорівшої і розбитої колони орків, аж в лиці помінявся і став розпитувати де це знімалося. Коли я йому відповів що це за 500 метрів звідси, він і пробілів...

Вони нам дозволили розтопити буржуйку і ми змогли готувати теплу їжу, бо до цього їли залиту холодною водою гречку.

Солдати рос армії навіть приходили жарити собі пельмені на нашій буржуйці і потім пішли.

Постійно йшли бої і бомбардування. Сусідню хату розбомбило, звідти витягли жінку 92 років, вона вижила, але була цому не рада і в неї було сильно пошкоджене лице.

6 березня орки до нас не заходили, вони там знайшли буржуйку.

7 березня. У двір по полудні зайшов їх старший і сказав що діє зелений корідор на Ірпінь. Ми завагалися, бо вже два дні не було зв'язку і ми нічого не знали, а остання смс від Лариси з міської ради була щоб ми не ходили до Новатору, бо там вже руськіе солдати. Ми ще більше вагалися, бо в нас не було ніяких відомостей що з нашими сім'ями, які проживають поруч з ЖК Новатор.

Було прийняте рішення іти. Можливо це було помилкою. Ми вийшли на вулицю Яблунська і побачили що деякі люди вже ідуть. І ми, сходивши за велосіпедами, у двір в якому їх полишили вирішили іти і везти веліки, щоб, якщо дійдемо до наших, то вони хочаб знають що ми "Польова пошта". Ми пройшли до вулиці Водопровідна уздовж розстріляних машин з цивільними людьми. І солдати рос армії, які знаходились в дворі дому 217 в нас стали цілити зі зброї і сказали лежати. Ми лягли, кажучи що діє зелений корідор. Вони сказали підходити по одному, постійно тримаючи нас на мушці. Я був попереду і пішов першим. Їх у дворі було більше двох десятків і там стояла якась бойова техніка і якісь військові приладдя. Мене почали жорстко обшукувати і вилучили телефон. Потім мене жбурнули до погребу і зачинили двері. Через декілька хвилин закинули і Стаса. Ми зрозуміли що ми у полоні.

Полон.

Відкрили двері, спитали пароль до мого смартфону і двері зачинили. Хвилин за 10 мене вивели на допрос. Завели в хату під пістолетом і поставили на коліна перед старшим, цілячись в мене пістолетом, а позаду з автомату. Мене стали допитувати, питали де нацики, кого я знаю і де батальони Айдар та Азов. Питали де полонені, де зброя. Для більшого залякування вдарили рукояткою пістолета по голові, з мене хлинула юшка крові. Допит продовжувався ще декілька хвилин, вони з фото мого телефону дізнались що я пілот літака і за це теж питали і трохи били. Після цього мене знову відвели до погреба і зачинили двері. За пару хвилин принесли пачку серветок і новий рушник. Сказали що внизу є вода,на що я відповів що дуже темно, вони згадали що в мене був ліхтарик, але він залишився в моєму рюкзак, котрий був з мене зірваний раніше. Вони принесли ліхтарик і зачинили нас. Стас злив мені на руки і я відмив кров з лиця та рук. Підклавши сухі серветки на розсічене місце голови ми сіли і стали чекати. Хвилин за 30 двері відчинилися і сказали "льотчик на выход". Тоді я в останне бачив Стаса.

Коли я вийшов, мені на голову натянули чорну ганчірку, обмотавши довколо шиї і зав'язали проволокою руки позаду спини. Стали тикати в мене автоматом, погрожуючи мене повісити, порізати і пристрелити. Нагнувши мене кудись повели. Вели постійно погрожуючи що це мої останні хвилини життя. Завели в якесь приміщення, де було багато цих гнід і ударом (від якого постраждала нога) кинули на підлогу. Це все супроводжувалося ударами с волів в мене. Коли я лежав на підлозі, мене стали поливати бензином викрикуючи що зараз мене підсмажать. В цю мить зайшов хотсь старший і сказав в штабі не бруднити і вивести мене геть. Мене підняли і вивели до двору поставивши на коліна і оперши головою до стіни. Коли я так стояв, мене вдарили прикладом автомату по ребрам, ребра тріснули. Продовжили бити стволами. Потім мене знову кудись повели. (повели в двір дому вул. Яблунська 217/11)

Там я стояв і попросив закурити (16 років як покинув палити, а закурив, бо я від стресу не відчув запах бензину і міркував що то була вода, типо залякували). Я стояв і курив через ганчірку припитану бензином і весь був в бензині...

Потім хтось сказав порізати йому глаза, ще було питання, я тебе правильно зрозумів, чи ти хочеш щоб я йому вирізав очі...

Вирішили зняти ганчірку. Розв'язали руки і коли знімали з голови ганчірку трохи не задушили, бо було замотано навколо шиї.

Мені стали одягати ватні штани рюзьгого солдата, потім одягнули пустий броніжилет і на голову наділи сферу з колорадськими стрічками, а на рукава нав' язали білі пакети, накшталт як у них же. Принесли стул і посадили. Сказали що в мене буде шанс вижити.

Я почав розуміти що буде. Вони показали на куклу, на муляж людини і сказали що він не підходить і не працює.

Потім спитали чи розумію я що треба буде виконати. Я відповів що не тупий і розумію.

Пообіцяли мене відпустити коли я схожу на танк. Я просив привести Стаса, вони сказали приведуть після роботи.

Настав час іти на броню. Мені наказали щось поробити з орудіем на бронемашині. Я заліз і почав максимально тупо себе поводити. Я похлопував по орудію, підіймав рюкзак, котрий лежав на бронемашині. Потім було спрацювання нашого снайпера, котрого вони хотіли мною вичислити. Я гадаю що снайпер зрозумів що це перевдягнений чоловік і стріляв по броні. Мені в руку попав осколок чогось, або пулі, або броні, я схопив запакований сухпай рос армії, який лежав на машині і побіг за сарайчик, за яким чекали рюзьгіе. Я їм сказав що приніс їжу і попросив щось, щоб витерти кров, яка текла з моєї руки. Промокнувши кров я побачив чорний осколок і попросив ніж, щоб його дістати. Вони були дуже здивовані що я хочу сам його вирізати і я попросив їх саміх витягти. Вони з випучаюеними очима знайшли плоскогубці, якими я зміг витягти те що застрягло в руці. Вони мені дали слабоалкогольний напій, а потім пиво. Я відмовився зі словами дайте спирту, на що вони ще раз здивувались і змогли знайти викрадену в розгромленому магазині пляшку віскі. Я промив рану і зробив 2 ковтка з горла.

Вони сказали що треба буде сходити ще раз. На що я спитав що обіцяли ж відпустити, але вони з першого разу не змогли вичислити місцезнаходження українського снайпера. Я сидів на тому ж стулі і чекав. Вони поки перегруповувались щоб побачити звідки стріляють. Поки ми сиділи, вони вирішили в броніжилет, який на мені всеж таки вставити пластини, одна з яких була стріляна в той же день на 19 річному рюзьгому солдаті. Ви не можете собі уявити, які вони тупі. Їх механік танку навіть не вміє вставляти пластини в броніжилет, вони всі з нього сміялися.

Пластини встановили і броніжилет одягли на мене знову. Потім настав час іти вдруге. А я просив щоб привели Стаса, в нього донька 4 роки.

Сказали залізеш на броню і рахуй до 20 і повертайся. Забравшись на зону простріла я почав робити тіж самі дій, що і попереднього разу, я згюнову тупо похлопував по орудію і торкався того ж рюкзака. Рахувати забув. Та вони самі прокричали мені повертатися. Я повернувся і вони сказали що "это полная хуйня".

Сказали чекати і що я піду тепер на інший танк, той що стоїть далі в дворі.

Мене позвали до іншої групки солдафонів і стали розкладати схему. Пояснили що за хатою буде стояти солдат з автоматом і якщо я на думаю втікати, що відразу розстріляють.

Я ще раз попросив привести Стаса,відповіли що після роботи приведуть і нас відпустять.

Я знову сів чекати, а вони перегруповувались. Настав час третього заходу. Мені сказали принести 20 літрову пляшку води, яка стоїть на танку. Я пригинаючись побіг. Коли я дойшов до танку, там за ним було дуже багато військових і вони за ним прятались. Я обійшов туалет і поліз на танк. Схопив флягу води і побіг назад. Я дойшов і спрацювання втрете не було.

Мене почали роздягати. Зняли сферу, броніжилет і стянули ватні штани.

Один з солдатів зняв з себе червону кофту з під бушлату і її одягли на мене зверху.

Підійшов старший і поставив перед собою. Почав говорити. "Слушай меня. Тебя отправили в мою бригаду что-бы расстрелять. Я принял решение использовать тебя по-другому и дать тебе шанс. Ты трижды ушёл из под снайпера, наверное ты святой". Я сказав що вони обіцяли віддати Стаса, на що він відповів що це не в його компетенції. Він віддав наказ солдату провести мене за хату і відпустити. Обійшовши дім він мені показав на сусідню ділянку і сказав вийти там через калітку і іти. Я попросив щоб він постарався допомогти Стасу і ще раз нагадав про Дашу, якій 4 роки і вона чекає на тата вдома. І на останок я сказав що мене ж по дорозі зустрінуть такіж, як вони і солдат сказав відповісти їм що "я работал на углу с "Успехом".

Я вийшов на вулицю Вокзальна і пішов з піднятими руками вздовж вулиці. Пройшов ту розбиту колону, біля якої ще п'ять днів назад я ніс Полю на евакуацію. Там вже було більше розбитої техніки російських гнід і був згорівший паливовоз. Дійшовши до вокзала Бучі я дуже боявся переходити такий великий відкритий простір. І щільно дивився під ноги щоб не наступити на міну, або потрапити на розтяжку. Обійшовши по переїзду мене зустрів рузьгій конвой з двох солдатів і знову почали в мене цілити з автоматів. Я їм сказав що работал на углу с "Успехом" і мене відпустили до дружини, яка декілька днів не знає що зі мною і чи живий я. Вони опустили зброю і тільки відповіли що не знають чи дійду я. Я так і йшов з піднятими руками та перебігаючи пригнувшись перехрестя. Я дійшов. Дружина Яна, коли мене побачила трохи не знепритомніла, а коли вона мене обійняла, то скрізь сльози запитала чому від мене так сильно тхне бензином, тільки тоді я повністю усвідомив що мене не залякували, а дійсно хотіли підпалити живцем.

Дружина стала зривати з мене одяг і прямо в кімнаті в тазу мене вимила.

Наступного дня мені було страшно выйти на вулицю. Я досі лякаюсь шума моторів і хлопків дверима.

Вдома я дізнався що за цей час, 5 березня п'ятеро озброєних солдат робили обшук вдома у моєї дружини та забрали її мисливську рушницю і всі набої, допитуючи яке вона має відношення до перестрілки між домами...

А на дзеркальний фотоапарат вони думали що це прилад нічного бачення, а на додатковий объектив казали що це оптіка до зброї.

Дуже страшно те, що ми проживаючи в Бучі звикли бачити трупи, трупи по вулицям, трупи в тачках супермаркетів, шматки людей... Один з орієнтирів був за трупом наліво.

А просто зараз не було кому прибрати тіла наших цивільних громадян, вбитих руськими Асвабадітелямі.

Це жах бачити розстріляні авто з написом ДІТИ.

Не можна уявити собі навіть історію про те, що в братській могилі біля церкви захоронено 67 невпізнаних громадян... А маму з маленькою дитиною поховали просто у дворі.

Ви не можете уявити собі мій жах та переляк за одну думку що зі Стасом в котрого дитині 4 рочики. Але я дуже теплю надію, дуже дуже!!!

Він просто допомогав людям, а нас за це зачинили на підвал, нас цивільних волонтерів, в котрих були ліки в рюкзаку з адресами і телефонами людей, кому вони потрібні.

9 березня ми змогли евакуюватися до Києва.

З нами виїхала сім'я з 10 місячною дитиною і їх собакою так ми і їхали 7 душ зпереду, у дружини в ногах їхав наш пес. Заради цього нам довелося викласти весь наш одяг, щоб їм було місце. Їхали з Бучі 9 годин. Останню машину в колоні підбили, хлопці просили тягнути. Нас завезли на площадку автовокзалу на Борщагівці, там була тепла їжа, та медична допомога. Дівчата понесли маленького Нікітоса міняти памперс, в теплу палатку для дітей. А я в цей час підійшов до рятувальника, попросив дозволу його обійняти і я розридався.

Росіяни для мене більше ніколи не будуть людьми

Facebook автора