«Помирають лише за те, заради чого варто жити».

А. де Сент-Екзюпері, «Пілот війни»

Вийшовши на вулицю на ранок після перших ракетних ударів під Києвом, бачиш щось невловимо спільне в обличчях людей. Вчора ми всі були різні, обличчя кожного виражало щось своє власне. Тепер на всіх обличчях написана війна. Війна, яка стала реальністю. Її вже не можна ніякими силами витиснути зі свідомості чи забути як страшний сон. Війна – це наше спільне. І це тепер стане нашим спільним на дуже довгий час. Це буде нашим спільним навіть тоді, коли війна закінчиться.

Війна на обличчях, із яких, мов із пазлів, складається обличчя війни.

І все ж спочатку воно було швидше розгублено-напруженим, це обличчя. Ряди зачинених крамниць і потушених вивісок, миготіння жовтих світлофорів і майже порожні дороги, неприродність простого сміху, який почав сприйматись на вулиці як щось непристойне… Ми не знали, що таке війна. Ми дивились фільми, читали книжки… Перші звуки сирен нам здавались чимось із чорно-білих фільмів про велику вітчизняну.

А потім вирвані нутрощі багатоповерхівок, розтрощений затишок мирного життя, солдати з дітьми на руках, паніка вокзалів. «Папы никуда не едут! Папы остаются». «Рахов, где это? Что я там буду делать с детьми?» – «Ничего, люди помогут». Знову людські обличчя, з написаною на них війною. Але це вже знання. Знання, що війна – це розлука з рідними без надії на зустріч. Що війна – це коли в тебе більше немає дому. Дому, як місця, де ти можеш почуватися в абсолютній безпеці. Може тимчасово, а, може, і назавжди

Потім – блокпости тероборони. «Їжаки», мішки, шини, бетонні блоки… і знову мішки, «їжаки», блоки… і знову… і знову… на всіх дорогах, в усіх напрямках. Вночі – багаття, щоб грітись. І обов’язково – прапор. І правильно. Врешті-решт кожен блокпост – це маленька Україна. І чим далі від столиці молодим пацанам у військовому все більше приходять на зміну солідні сільські дядьки з автоматами і броніками, надягнутими прямо на «домашнє». Обличчя, обличчя, обличчя… Обличчя людей, готових іти до кінця.

І все ж таки справжнє обличчя війни – це те обличчя, якого більшість із нас сьогодні не бачить. Це обличчя солдата. Людини, яка робить для нашої перемоги найбільше, що може зробити людина – щомиті ризикує власним життям.

Такі закони війни. Що б не говорили політики – помирають солдати. Ми отримали підтримку, але отримали тільки тоді, коли весь світ зрозумів, що ми не здаємось і перемагаємо. Яку б запізнілу військову допомогу не надавали нам союзники, помирають за свою землю наші хлопці. Якими б руйнівними не були нарешті накладені на ворога економічні санкції, ми платимо найвищу ціну. Ціну життів.

Сучасна війна – дуже публічна. Тисячі очевидців, фото, відео в соцмережах. Можливо, це перша війна в історії людства, яка відбувається настільки в режимі онлайн. Ми бачимо обличчя російських полонених одразу після здачі. Вони нічого не знали, не бачили, їх просто привезли, вони не знали, навіщо вони тут. І уже не скажеш точно, наскільки це правда, а наскільки метушлива брехня, породжена бажанням уникнути справедливої кари. Але очевидний клінічний факт повної відсутності вищого сенсу. Вони не тільки не знають, навіщо вони воюють, вони не знають, навіщо вони живуть.

Людина може добровільно жертвувати життям лише за життя. Віддавати життя за смерть – це руйнівний для людської психіки абсурд. Саме це зараз, по суті, вимагається від російських солдатів. Саме це деморалізує і демотивує, робить із них ганчір’я. Адже саме смерть, смерть цивільних, зруйновані дитячі садки, школи і лікарні стоять за цими «не знаю», «не бачив».

Наші хлопці знають і бачать, за що вони ризикують життям. Вони віддають життя за життя. За наше майбутнє життя. Але від цього їх смерть не перестає бути смертю. Не втрачає своєї жахливої незворотності. У 21-му столітті, в центрі Європи, на очах у всього цивілізованого світу.

Війна обов’язково закінчиться нашою перемогою. Буде нове, інше життя, точно непросте, але без цієї одвічної загрози з боку недолюда, що дорвався до влади. Життя, яке їм уже не судилося прожити.

Популярные статьи сейчас

В Украине ужесточат проверку пенсий и соцвыплат украинцев

"Эпицентр" прекратил сотрудничество с "Группой Венето" из-за подозрения в краже гуманитарки

Дуда назвал лучший сценарий завершения войны в Украине

СМЕРШ и 9 мая: о необходимости переоценки итогов Второй мировой войны

Показать еще

І наш обов’язок, обов’язок живих, бути гідними цієї жертви. Не пробачити. Не забути. Не розмінятись на дрібниці. Не зрадити собі та Батьківщині.