Філософія національного спротиву

«Батьківщина – це не сукупність провінцій, звичаїв, предметів…

Батьківщина – це сенс буття…

Тому, у кого нема почуття Батьківщини,

не можна прищепити його ніякою мовою.

Сутність належить не до царини мови, а до царини дії…

Найважливіша дія отримала назву.

І ця назва – жертва».

А. де Сент-Екзюпері, «Пілот війни»

За фахом я філософ. Одним із перших поштовхів до філософії стали, мабуть, «Мертві без поховання» Сартра, прочитані в 9-му класі разом із психоаналітичними концтабірними щоденниками Франкла. Оце справжнє – тоді подумала я. Це – про головне. Про найважливіше. Про сенс життя. Цим і буду займатись… Так і сталось.

І ось тепер гарячково бігаю пальцями по клавіатурі в очікуванні чергової повітряної тривоги. Ні, я не піду у підвал. Не тому, що не боюсь. Просто нема вже сил бігати туди-назад цілий день. Та і небезпека все ж таки, об’єктивно кажучи, поки що не така велика. Але від цього звуку все одно млоснувато. Хоч уже і звикаєш на 7-й день війни.

Так от. Про сенс життя. Був перший Майдан з помаранчевими прапорами, «майже весною» і 19-річними романтиками, моїми однолітками. Був другий Майдан з кулями, шинами, «небесною сотнею», просмалений багаттями, повз які я ходила на роботу на Трьохсвятительську, вчити філософії аспірантів зимою 2014-го. Потім була АТО. Незбагненне відчуття, що ти вже ніколи не побачиш Криму… Того Криму, нашого, хай і російськомовного, але нашого. Потім була стіна обличь на Софієвській, повз яку я теж ходила на роботу і вона ставала потроху все довшою і довшою. І кожен раз я ловила себе на думці, що хочу поговорити з кимось із них. Що неможливо повірити в те, що їх уже нема. Нема з 2015-го, з 2016-го, з 2017-го… А рік народження, наприклад, 1995-й… Багато, що було…

І от тепер війна. Тут. Поруч. Простягай руку. Про цю війну напишуть потім не одну книжку, осмислять її з усіх боків. І я, мабуть, напишу, якщо поталанить… Але зараз…

Чому ми перемагаємо?

Ми ненавидимо росіян. Всіх разом і кожного окремо. Так, серед росіян жили і живуть геніальні художники, письменники і просто чесні-порядні люди, які виходять тисячами на вулиці протестувати проти війни. Але ті, що прийшли непрохані на нашу землю, все одно назавжди залишаться для нас тими ненависними «старшими братами», навіть якщо у багатьох із них обличчя чеченця. Ми ненавидимо їх. І ми маємо на це право. Ми плачемо над нашими вбитими, ми клянемось помстись за них. І це правильно. Так і має бути. Це війна.

Але іще ми сміємось. Ми сміємось над ворогом і над собою. Ми переповідаємо бувальщини про чай з пургеном, яким гостинна бабця пригощала рашистів, про пам’ятник афганцям, що почав стріляти по бідних загарбниках в Ірпені, про вкрадений циганами танк… І так теж має бути. Сміх – це страшна сила… Це напевне єдине, що людина, за самим великим рахунком, може протиставити страху смерті.

Отже, ми плачемо, ми сміємось. Але це не все. Найголовніше – ми любимо. Любити для нас так природно, що ми не говоримо про це, ми навіть цього не помічаємо. Як не помічаєш власного дихання. Словами про це не скажеш… Той хто любить, той просто любить і не говорить про це. А той, хто багато говорить, той не любить.

Ми любимо свою Батьківщину. Але що таке Батьківщина? Батьківщина – це захід сонця, це запах передвесіннього вітру. Це дружина, мати, син, донька, кохана/коханий. Батьківщина – це люди. Бо тільки людина може переживати землю, на якій мешкає, як Батьківщину. І переживати тільки через інших людей, разом з ними.

Батьківщина – це ми.

Ми – це Батьківщина.

Тому ми перемагаємо.

І вірю, переможемо.