26 лютого 2014 р. було провалено кремлівський план захоплення приміщення Верховної Ради АРК проросійськими мітингарями з метою повалення кримського уряду та української влади. Постановочна акція для публічної демонстрації російським медіа, що, начебто, кримчани вирішили висловити повну недовіру політиці Києва, зазнала нищівного краху. Проукраїнський мітинг за участі великої кількості кримських татар, українців та росіян Криму не дозволив п'ятій колоні на півострові здійснити задуми Москви.

Всі спокіно зітхнули, начебто вдалося запобігти величезній провокації, та як виявилося, зарано. Кремль вирішив далі діяти напролом, цинічно порушуючи головний українсько-російський двосторонній політичний документ - Договір про дружбу та співробітництво та ще десятки інших міждержавних та міжурядових угод, де червоною лінією проходила теза про непорушність існуючих українсько-російських державних кордонів. Київ просто забув давно відомий вислів Бісмарка, що жоден договір з росіянами не коштує паперу, на якому він підписаний.

До 2014 р. офіційна російська пропаганда продовжувала запущену ще в радянські часи тезу, що в СРСР всі народи-брати, проте російсько-українська дружба має столітні традиції та є вищим рівнем порозуміння між близькими слов'янськими народами. В часи СРСР цю тезу розганяла саме Москва, а не Київ, як і після розпаду СРСР, коли про братерські особливі відносини завжди згадували, перш за все, в Кремлі. Це робилося, очевидно, для того, щоб приспати офіційний Київ та у потрібний момент нанести неочікуваний удар. Спрацювала відома формула: коли хочеш комусь завдати найбільшого болю, то представляйся найближчим другом. Про нещирість російських заяв зазначали багато політиків в Україні, особливо на заході. На сході та півдні України цьому не вірили, навіть насміхалися підозрілості західняків. Та настав час «ч» 27 лютого 2014 р., коли російські спецпризначенці без опізнавальних знаків захопили приміщення кримського уряду та парламенту. Київ став перед дилемою : чи піти на знищення російських військових, що вимагало відповідної мобілізації мінімум 500-600 осіб з сил спеціального призначення. Начебто не критична кількість, проте їх під рукою теж не було, бо Верховний головнокомандувач Янукович втік з країни, посіявши розгубленість в лавах ЗСУ. Крім того, знищення 120 російських спецназівців, що засіли в приміщеннях кримського парламенту та уряду означало casus belli - привід для РФ розпочинати проти України широкомасштабну військову агресію, адже російські ЗМІ спецназівців ГРУ представляли як самооборону Криму. Москва готова була пожертвувати 120 особами заради звинувачення Києва у знищенні власних опозиційних громадян та отримання приводу для «введення на півострів військ для захисту кримчан від смертельних переслідувань української армії». Крім того, голова російського парламенту подзвонив О.Турчинову, що тільки став новим спікером українського парламенту та за сумісництвом виконувачем обов'язків президента держави. Москва почала погрожувати широкомасштабною військовою акцією, і Київ, не отримавши необхідної міжнародної підтримки від США та НАТО злякався прямого військового зіткнення з росіянами, бо на казначейських рахунках країни не залишилося коштів, що були вкрадені попередньою владою, яких не вистачало навіть для заправки військової техніки та виведення з казарм для організації спротиву російській агресії. Поразка у військовому зіткненні з росіянами могла стати реальною загрозою для розленування України та захоплення РФ багатьох регіонів на сході і півдні України.

Київ зміг запобігти прямого військового зіткнення з РФ, але вимушений був без бою виходити з Криму. Москва цю слабкість протлумачила у свій спосіб і почала відразу гібридну війну на Донбасі. Після перших успіхів на Донеччині та Луганщині Кремль взявся за реалізацію плану захоплення вже половини територіїї України, мовляв, старої російської території - Новоросії, а насправді колишніх земель Кримського ханства та Буджацької і Ногайської орди, що у свій час були васалами Оттоманської імперії, яка програла війну Росії.. Тут вже Україні не було куди діватися і почалася справжня війна на Донбасі з російськими окупантами та їх місцевими поплічниками.

Таким чином, втрата Криму без бою спровокувала наступне російське захоплення частини Донбасу. Там почалася справжня війна з 14 тисяч загиблих, і її кінцю поки не видно края. То може було краще вступити у важкий бій з росіяним в Криму, можливо й втратити тих же 14 тис. осіб, але відстояти півострів та не дати російській агресії розповсюджуватися на інші регіони України?

Росія давно готувалася до вторгнення в Крим, хоча фізично з військами там перебувала з самого початку незалежності України, спровокувавши Чорноморський флот відмовитися від підпорядкування Києву. Та був час, коли на всьому Чорноморському флоті майоріли українські стяги. Це було наприкінці квітня 1918 р., коли Запорізький корпус УНР на чолі з полковником Болбочаном захопив Крим і половина екіпажів суден Чорноморського флоту підняла синьо-жовті прапори, бо більшість їх команд складали українці. Потім це зробила й інша частина флоту, зрозумівши, що краще бути під владою УНР, чим під більшовиками. Та на вимогу німців і червоної Москви УНР вивела угрупування з Криму і Чорноморський флот вимушений був спустити українські стяги.

Цікаво, що за останні 3200 років історії Криму, коли вже були письмові згадки про його населення, 600 років півострів, як і більша частина сучасної України, були під племенами кімерійців. Наступні 600 років під скіфами, які проживали від околиць Києва до Сімферополя, який і заснували під назвою Неаполь Скіфський. Потім 300 років сарматського панування (більшість території України, включаючи Крим). Далі столітнє панування готів (германських племен зі Скандинавії), а потім слов'янське панування на більшості території України та прихід тюркських племен, які в Криму почали проживати у більшості з кінця 4-го століття до кінця 18-го ст., до моменту захоплення півострова Росією в 1783 р., тобто 1400 років.

Росія ж володіла Кримом 170 років, але зразу ж депортувала з півострова корінних християн - греків, які жили в Криму 2 тис. років на побережжі та вірмен, які історично проживали там 900 років у торговельних містах. Потім настав час депортації місцевих мусульман – кримських татар, які в 1783 р. складали 97% населення, а в травні 1944 р. їх не залишилося жодного. Російська колонізаторська політика була продовжена і під час другої окупації Криму в березні 2014 р., коли все українське і кримськотатарське стало зникати з півострова при повному процвітанні «руского міра», як ідеології гноблення неросійських народів.

При цьому 60 років Криму у складі України – це будівництво Північно-Кримського каналу та заводів -гігантів Кримський титан, Кримський содовий та Кримський бромний, розквіт туризму, повернення на півострів депортованих кримських татар, греків та інших народів.

Час колонізаторської політики став зникати у світі в 60-70 рр. минулого століття, та РФ стала флагманом поневолення інших народів і головним порушником норм міжнародного права. До цього треба не звикати, а завзято боротися, щоб російська агресивна колонізаторська політика зазнала поразки на історичному полі розвитку Європи та усього людства.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, страницу «Хвилі» в Instagram.