Україна розмаїта та волелюбна. В силу свого фронтирного становища «на межі двох світів» — осілої Європи та кочової Азії — та обумовленої ним історії, Україна, напевно, ментально розмаїтіша за будь-яку іншу європейську країну. Ми не тільки відмінні, бо вийшли з різних імперій, говоримо різними мовами (хоча чудово розуміємо один одного) та належимо до різних релігійних конфесій (чи не належимо загалом), ми ще сполучаємо у собі культуру автохтонів, що споконвіку жили на центральних, північних та західних землях України, та колоністів, які у 18-19 столітті залюднювали Дике поле (Loca Deserta), а в 20-му — будували індустріальні гіганти лівобережної України.
Локальна ідентичність в Україні дуже сильна. Толерантне багатонаціональне Закарпаття та етнічно гомогенна націоналістична Галичина. Артефакт Габсбурзької імперії «маленький Париж» Чернівці та золотоверхий Київ, в якому козацькі літописи прозрівали «новий Єрусалим». Індустріальний Харків, в якому закарбувались футуристичний пафос перших п’ятирічок та сталінська суворість форм, та майже американський Дніпро з його широкими проспектами, одержимістю космосом та величним комплексом «Менора» в самісінькому центрі. Вільний порт Одеса з його космополітизмом, відкритістю світу та «невимовною легкістю буття» та міцно укорінений в своїй історії та традиціях Луцьк, трохи підозрілий до чужинців, але щирий у любові до тих, кого він прийняв…
Що єднає всі ці міста та села у єдину країну, єдину націю? Що після майже 30 років не дуже вдалого експерименту з побудови самостійної України спонукає більш як 80% українців вважати себе патріотами і бути готовими знову проголосувати за незалежність? Чому, коли ворог зазіхнув на нашу землю, російськомовний Дніпро, що має всі підстави ностальгувати за розмахом радянських часів, так само став в обороні незалежності України, як і націоналістичний україномовний Львів, до якого радянська влада прийшла на багнетах червоної армії?
Відповідь лежить в особливій інклюзивності українського проекту. Українцем можна бути чи радше ставати, залишаючись собою, не зраджуючи ідентичність, успадковану від батьків. Не змінюючи силоміць свою мову, релігію, культурний код та історичну пам’ять. І це радикально відрізняє Україну від навколишніх держав. Тільки в Україні президентом зміг стати російськомовний Зеленський, який виріс у «звичайній радянській єврейській сім’ї», прем’єром – етнічний бурят Єхануров, а «вічним» міністром внутрішніх справ Аваков – народжений у Баку російськомовний етнічний вірменин.
Така інклюзивність та розмаїтість апріорі передбачає ефективний, але жорстко обмежений у сферах компетенції центральний уряд та радикальну диверсифікацію владних повноважень між різними гілками та рівнями влади. Бо концентрація влади мимоволі спокушатиме її носія уніфікувати українців за своїм образом і подобою. Символом такого асиміляційного підходу в Україні став режим Януковича, що намагався перетворити всю країну на великий Донбас. І саме за це він поплатився: свобода бути собою виявилась для українців важливішою за примарний порядок та формальну легітимність, а для деяких – важливішою навіть за саме життя.
Втім, слабкий центр в умовах глобального світу може легко перетворитись на одвічне українське прокляття хуторянства. Юрій Шевельов називав український провінціалізм одним із трьох найстрашніших ворогів України. Наша одержимість свободою нерідко переростала у вольницю, анархію та руїну, яка своєю чергою ставала запрошенням «русского мира» в український дім.
Український глокалізм – це дієві ліки як від асиміляційного підходу наших сусідів, так і від прокляття українського хуторянства. Девіз глокалізму «Думай глобально, дій локально!» має перетворитись на мотто української нації. Мотто співзвучне ЄСівському In varietate concordia, бо саме у цьому сенсі українці справді є європейською нацією до нутра кісток.
Український глокалізм — це ідеологія національного прагматизму, яка відкидає поділ на Схід і Захід, на лівих і правих, на консерваторів та лібералів, на космополітів та націоналістів, ставлячи в центр пошану до локальної та персональної ідентичності в усій її складності та багатовимірності. В цій ідеології держава постає саме як інструмент захисту, розвитку та реалізації таких ідентичностей, а також їхнього взаємного збагачення, а не примусової асиміляції та уніфікації. Аби залишатись собою, ми маємо бути разом. І в цьому запорука нашого успіху та перемоги.
Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Хвилі в Instagram
