Чому в нас так складно відбувається розлучення з Росією? Чому росіяни ніяк не можуть прийняти незалежність України? Чому українці весь час оглядаються на радянський та імперський спадок? Чому попри всі злочини імперії та СРСР проти України, більшість українців не відчуває імперську та радянську добу чужим, колоніальним періодом нашої історії, накинутим силою ззовні?

Звичайно, є проста відповідь, яку сформулювала Оксана Забужко: «Українцям хакнули мозок». Тих, кого влаштовує такий діагноз, далі читати не рекомендую. Бо «хакнута нація» – це українська інверсія кремлівського наративу про українців як про недержавну націю та про Україну як про failed state. Якщо українцям на двадцять восьмий рік незалежності і п’ятий рік війни можна було хакнути мозок (і напевно душу), то слід змиритись з тим, що комп’ютер «Україна» раніше чи пізніше буде викинутий на смітник історії як тупикова гілка розвитку людства.

Я не поділяю діагноз Оксани Стефанівни. Тому в мене є інша відповідь, чому імперія нас не відпускає. Метафорично вона звучить так: Російська імперія – це байстря, яку Україна-Русь нагуляла з ордою. Маланюк геніально відтворив цей образ України у своїх «Псальмах степу»:
Привабливо-безсила й гарна —
Осяєш Ти чужий намет,
І хижий хан буде безкарно
Впивати уст отруйний мед.

Байстря виросло, перетворилось на мугиря, б’є і ґвалтує свою матір, але від цього воно не стає чужим. Його можна проклясти, але не можна просто викинути з серця та забути назавжди. Бо Російська імперія – то плід нашої спокуси та нашого гріха. Без вирішальної участі українців Московія ніколи б не стала тим, чим вона є щонайменше від початку 18 століття. Спробую аргументувати.

Стародавня Русь подарувала Московії династію, віру та писемність. З точки зору культурної колонізації очевидно, що у Х-ХІІІ столітті Київ був митрополією, а північно-східні землі, на яких проживали фіно-угорські племена, - об’єктами церковної колонізації Руси. Не даремно серед печерських святих ми бачимо чимало місіонерів Залісся, символом яких став преподобний Кукша. Нагадаю, що у середньовіччі (на відміну від модерних часів) саме династична та церковна приналежність, а також сакральна мова були осереддям ідентичності.

Ця заплідненість земель, що згодом сформували Московщину, руською церковною культурою створило підвалини для пізнішої історіософської схеми «Великої» та «Малої» Руси, в якій остання позиціонувалась саме як культурна митрополія, а перша – як місіонерський простір. Остаточно ця історіософська схема була сформульована аж на початку ХХ століття київським істориком Андрієм Стороженком у статті «Малая Россия или Украина?»:

«Когда Русь (или, по-гречески, Россия) распалась надвое, явилась необходимость отличать одну Русь от другой каким-нибудь определением. Византийцы воспользовались готовыми географическими терминами: страна Малая или Великая, унаследованными ими от классической древности.

Древнегреческие и римские писатели определяли страну как Малую или Меньшую (в сравнительной степени) не потому, что она занимала незначительную площадь, но главным образом в том смысле, что она являлась исконным местопребыванием, или прародиной, одного народа или нескольких родственных племен, — в смысле, так сказать, первоначального народного и государственного ядра. Великими назывались у классических географов страны, колонизованные населением из малых, иначе говоря: разросшиеся из недр страны-матери. Огромный передний выступ на западе Азиатского материка, омываемый водами четырех морей: Черного, Мраморного, Архипелага и Средиземного — назывался Малой Азией, как колыбель азиатских народов, откуда «рассеял их Господь по всей земле», по библейскому выражению. Великой Грецией назывались греческие колонии в Сицилии и Южной Италии, по берегам Тарантского залива. Кельтское племя бриттов населяло первоначально полуостров Арморику в нынешней Франции. Когда часть бриттов перебралась на соседний остров, то старую родину их стали называть Малой Британией (Britania Minor, нынешняя французская Бретань), а новые колонии на острове — Великой Британией (Britania Major). В средние века, по греко-римской традиции, окрестности Кракова (позднейшие воеводства Краковское, Сандомирское и Люблинское), древнейшее средоточие польского племени, назывались Малой Польшей (Minor Polonia); Великая Польша (Major Polonia) — позднейшие воеводства Познанское и Калишское — являлась продолжением польских поселений по реке Варте на север, к Балтийскому морю.

Итак, осведомившись о происшедшем разделении Руси, патриарх и император начали называть искони им известную Киевскую, Приднепровскую Русь — Малой, а Русь Залесскую, вновь представшую их умственному взору, — Русью Великой. В пределах Малой России, по византийскому представлению, были расположены епархии: Галицкая, Владимир-Волынская, Холмская, Перемышльская, Луцкая и Туровская (1347 год).

В Малой России лежал город Киев, где издревле пребывал глава Русской Церкви — митрополит Киевский и всея Руси (1354 год). Византийская терминология привилась и на Руси. Галицко-владимирский князь Юрий II († 25 марта 1340 года) в латинской грамоте к великому магистру немецкого ордена Дитриху, от 20 октября 1335 года, называет себя «Dei gratia natus dux totius Russiae myncris», то есть «Божиею милостью прирожденный князь всея Малыя Руси». Польский король Казимир III Великий, овладев галицко-волынскими землями, в греческом письме к константинопольскому патриарху Филофею (1370 год) усвояет себе титул короля Ляхии и Малой России».

Ця культурна вищість за державної слабкості, це благословення та прокляття «степової Еллади», як називав Україну Маланюк, і лягло в основу другої української культурної експансії в Московію. Інвазії, без якої народження Російської імперії було апріорі неможливим. Як слушно стверджує Шевельов, «великий і розмашний плян культурного завоювання розлогої і військово сильної Москви був задуманий українською інтелігенцією ще з кінця XVI століття» («Москва, Маросєйка»). Формула, на якій постала Російська імперія: військова потуга Москви + інтелектуальний потенціал Руси-України. Українська еліта 16-17 століття вірила, що спроможна використати потужну, але культурно відсталу Московію у своїх геостратегічних цілях. Саме ця віра лягла в основу Переяславської стратегії Богдана Хмельницького і вже у 18 столітті почала давати свої плоди. Головним ідеологом та натхненником розчленування Речі Посполитої, проти асиміляційної політики якої, що загрожувала самому існуванню української нації, і вибухнуло повстання під проводом Богдана Хмельницького, виступив головний геостратег Катерини ІІ козацький полковник та згодом канцлер Російської імперії Олександр Безбородько. І той самий «світліший князь» Безбородько став архітектором Ясського миру з Портою, за яким Чорноморське узбережжя від Південного Бугу до Дністра переходило до імперії. Імперії яку буквально «вигадав» та інтелектуально обґрунтував український книжник, випускник Києво-Могилянського колегіуму (1698) та ректор Київської академії (1710-16) Феофан Прокопович.

Шевченко з його «раби, подножки, грязь Москви» став можливим та актуальним тільки після того, як «дядьки отечества чужого» (Феофан Прокопович, Олександр Безбородько та Віктор Кочубей та інші менш видатні нащадки могилянців та козацької старшини) за допомогою створеної ними імперії усунули смертельну загрозу українському проекту на Півдні та Заході, і головним викликом для українства стала розчинення в «русском мире», в якому наприкінці 18 століття українці втратили культурну першість, що перейшла до німців та французів. Санкт-Петербург більше не потребував посередництва Києва для спілкування з Європою. А Київ більше не потребував на Санкт-Петербург для того, аби відбиватися від екзистенційних ворогів на Західному та Південному фронті.

На жаль, від «Кобзаря» до колапсу Російської імперії Україна спромоглась відродити власну культуру, але так і не відродила еліту, здатну створити українську державу. Можна скільки завгодно звинувачувати більшовиків у підступності та жорстокості, але це аж ніяк не пояснює, чому їм вдалося, а Центральній Раді, яка утворилась, коли РСДРП(б) була ще маргінальною партією, що не мала жодного представника ані в тимчасовому уряді, ані Петроградській раді народних депутатів, не вдалось. Так само як не пояснити підступами більшовиків перехід на бік комунарів тих, хто згодом створив «червоний ренесанс» — український культурний сплеск, рівень якого досі задає (наразі недосяжну) планку для сучасної української культури.

Популярные статьи сейчас

Золотовалютные резервы Нацбанка. Рисуем вместе - 2

"Новая почта" угодила в скандал с отправкой посылки

В Мариуполе авто протаранило остановку с людьми

Украинским пенсионерам солидно повысили выплаты

Показать еще

Якщо батько червоного ренесансу Микола Скрипник був професійним революціонером від початку ХХ століття, то цвіт української культури, усіх цих хвильових, довженків, кулішів, антоненко-давидовичів, бойчуків, курбасів, сосюр відштовхнула в обійми комунізму безпорадність та нежиттєздатність різних форм української державності: УНР, гетьманату, директорії, які стикнулися з викликами, аналогічними викликам середини 17 століття, яким не могли дати раду: внутрішня ворожнеча, відродження польської держави на Заході та війна з нею, а також втрата контролю над українським степом, де панував будь-хто, окрім українського уряду. Синдром Кочубея, коли українські ліві готували повстання (чи якщо завгодно заколот) проти гетьмана Скоропадського у союзі з більшовиками, доконав українську державність. «Царство, що розділилося в собі», не встояло. І багато щирих українських патріотів почали шукати іншу силу, яка здатна була створити державну рамку для самореалізації українства. Як влучно пише біограф Олександра Довженка Сергій Тримбач, «Довженко, як і чимала кількість українських інтелектуалів 20-років, вірив, що можна поєднати силу і міць більшовицької ідеї і українську натуру. Він, як і чимало ровесників, обпікшись на поразці українців у роки громадянської війни, зробив ставку на силу й на те, що ця сила більшовика допоможе воскресити Україну та українську культуру як таку». Розуміючи, що українська державність приречена в силу об’єктивних причин, кращі сини і доньки України, за словами Шевельова, роблять відчайдушну спробу «влитися» в російську суттю комуністичну партію, щоб «розлитися й залити» її». Справжній римейк стратегії могилянців кінця 16-17 століть, хіба ні?

І слід визнати, що на відміну від імперського періоду, радянський був однозначним кроком вперед: попри голодомор та страшну війну, попри розстріляне відродження та тихе російщення брежнєвської доби, офіційно СРСР ніколи не заперечував існування України, визнавав наявність окремої української нації та культури і зберігав формальну оболонку української квазідержавності у формі УРСР. Ба більше, СРСР виконав функцію збирання українських земель (у безпрецедентному навіть для Російської імперії масштабі) та усунення загрози для українців на Заході та на Півдні, яку українська еліта реалізувала через створення імперії у 18 столітті. Коли землі були зібрані, а загрози усунуті, СРСР сконав, а Україна отримала черговий шанс на незалежність та наповнення своєї державності оригінальним змістом.

Втім, аби нарешті зреалізувати український проект ми маємо зрозуміти, що робити з байстрям імперії, яке заподіяло нам стільки кривд, але водночас відіграло роль черева, в якому визріла Україна. Без визнання цього факту, без розуміння логіки наших предків, без вдячності їм за вміння мислити і діяти стратегічно, ми ніколи не навчимось грати вдовгу, завжди інфантильно прагнучі негайно і всього. Ми ніколи не навчимося використовувати силу наших ворогів для розв’язання наших зовнішніх проблем, але раз-у-раз втягуватимемо їх у свої міжусобні війни.

Правий був геніальний Шевельов: Москва – лише одна з наших проблем і то напевно не найбільша. Два інші вороги українського проекту — «український провінціялізм і комплекс Кочубеївщини — живуть і сьогодні». І саме на їхнє подолання ми маємо спрямувати всю нашу енергію, всі наші зусилля, весь наш хист. І тут імперські уроки досі актуальні і досі не засвоєні. Провінційний комплекс меншовартості у нас нікуди не подівся — він лише розвернувся зі Сходу на Захід. Пошук зовнішнього патрона у внутрішніх розбірках, який прямо випливає з комплексу ущербності, також квіте буйним цвітом у сучасній Україні. Бажання заховатися на власному хуторі від історичних буревіїв і нерозуміння всієї складності глобальної гри прирікає нас вічно ре-агувати на чужий чин, замість формувати свій…

Байстря імперії вабитиме нас доти, доки ми не визнаємо свою кревність із ним. Не подякуємо за те, що воно для нас зробило. Не засвоїмо його уроки і не витворимо в собі те, чого нам так бракувало і що століттями шукали у чужій імперії. Але для цього потрібно насамперед відмовитись від психологічно зручного, але абсолютно безперспективного колоніального наративу та перемогти в собі постколоніальний синдром. Визнати себе повноправним спадкоємцем імперії, що сконала, – єдиний спосіб не бути поглинутою імперією знов.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Хвилі в Instagram