Американський професор Брюс Акерман дуже влучно охарактеризував революцію як «новий початок». Психологічно революція переживається саме так. Її пафос не обов‘язково у руйнуванні старого світопорядку (Ancien Régime) - демонтаж останнього конечний тільки для того, аби розірвати кайдани історії - детермінованість майбутнього тим, що вже відбулось і що вже не змінити. Образно, революція - це наважитись з’їхати зі старого розбитого шляху і почати будувати новий там, де ще вчора були ліси, луки і болота. Чи піти з дому і спробувати почати нове життя. В новому місці, з новою родиною, з новою роботою. І в цьому сенсі революція - завжди творчий акт, який потребує на чистий аркуш. Втім головна спокуса революції в тому й полягає, що обіцяючи чистий аркуш історії, вона його ніколи не може запропонувати.

Бо життя це завжди палімпсести. Жодному суспільству ніколи не вдавалось почати свою історію спочатку. «Новий початок» ніколи не бував абсолютним. Жодна революція не могла затерти пергаменти пам’яті, дрібно списані історичними наративами та міфами, поразками та перемогами, рясно политі сльозами, потом та кров’ю поколінь. Подобається нам це чи ні, ми не тільки творці - ми ще й спадкоємці.

Україна так некомфортно почувається у своєму сьогоденні і так прагне кращого майбутнього та вірить у нього, як мало яка інша країна на земній кулі, і в цьому сенсі ми є абсолютно революційною нацією, в якій революційні перейми - наразі безрезультатні - трапляються щодесять років. Але за іронією долі ми не злетимо у майбутнє доти, доки не осмислимо минуле - не розшифруємо свій codex rescriptus, точніше не домовимось як його читати. Демони історії залишатимуться нашою гамівною сорочкою і ставатимуть на заваді нашого «нового початку» доти, доки ми не перетворимо їх на наших янголів, що понесуть нас у майбутнє на своїх крилах.

А демонів минулого в нас лише два. Перший - це демон постколоніалізму. Його вигадала українська гуманітарна інтелігенція, яка по Шевченку творила наратив сучасної української нації і досі прагне монополізувати самоусвідомлення українства. Квінтесенцією цього наративу можна знайти у відомій формулі: «Геть від Москви!» (десь до початку 18 століття вона напевно мала б звучати як «Геть від Речі Посполитої!»). У цьому наративі чи не вся українська історія постає як безперервна трагічна боротьба українського народу за власну мову, віру та незалежність. Ця боротьба нагадує довгу полярну ніч, серед якої спалахують сяйва повстань та національно-визвольних змагань: Хмельницький та Мазепа, Ґонта та Залізняк, Грушевський та Петлюра, Коновалець та Бульба-Боровець, Мельник та Бандера, Лук’яненко та Чорновіл.

Таку історію дійсно не можна читати без брому. А також без відчуття ресентименту, який звільняє від відповідальності за власні невдачі та помилки. Замість шукати причину наших поразок у собі, тверезо оцінювати можливості самореалізації (чи навіть виживання) у конкретно-історичному контексті та пишатись об’єктивними звершеннями, колоніальний наратив культивує відверту ненависть та приховану заздрість до тих, кому вдалося. І не важить, це «вдалося» стосується побудови імперії, власної національної держави, модернізації чи вступу до перспективних альянсів. Не даремно Ніцше називав ресентимент «мораллю рабів», який спонукає їх до повстання, яке ніколи не перетворюється на справжню революцію, бо в ньому домінує прагнення помсти, а не творче прагнення «нового початку». Бо «новий початок» можливий лише через внутрішнє визрівання, дорослішання, усвідомлення усієї складності світу та перебирання на себе відповідальності за власну долю. А не перманентне нарікання на «підступних москалів», «пихатих ляхів», «цинічний Захід» чи «хахлів-малоросів». На жаль, «постколоніальний синдром» - це живильне середовище українського ресентименту. Наша перша гамівна сорочка, яка не дає нам злетіти у майбутнє.

Бездержавні нації дійсно утворюються у надрах імперій навколо мови та ширшого культурного наративу, який і формує національний міф. Мова та культура - це то черево, в якому визрівають нації, той бастіон, в якому вони переховуються в часи бездержавності. Але щойно нації народжуються, виходять з цитаделі своєї інакшости, в них є лише один шлях повноцінного розвитку: прийняття світу, комунікація зі світом, ускладнювання своєї ідентичності. Державність - це завжди про певну територію. І тому момент здобуття державності - це момент переусвідомлення культурно-мовної ідентичності нації як територіальної, набагато складнішої та інклюзивнішої. Хоча це, звичайно, не заперечує потребу у провідному культурному наративі. Воднораз його претензія на ексклюзивність чи тим паче монополію завжди контрпродуктивна. Усвідомлення цього факту спроможне перетворити наш ресентимент на продуктивну любов, яка, як відомо «довготерпелива, лагідна, не заздрить, не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить» (Перше послання до Коритян Св. Ап. Павла). І така інклюзивна любов до України здатна перетворити гамівну сорочку нашого ресентименту на позитивну енергію творення українського світу.

Наша друга гамівна сорочка - це невідрефлексована спадщина УРСР. Сьогодні, коли минуло 30 років після проголошення Декларації про державний суверенітет України, коли виросло покоління, яке чуло про «совок» тільки з чужих вуст, на часі відкинути емоції та спробувати усвідомити та прийняти нашу радянську спадщину. Прийняти - не означає виправдати її жахливі злочини, які об’єктивно мали місце в історії України ХХ століття, не означає глорифікувати її, як це має місце у сучасній Росії, чи ностальгувати за ній. Прийняти - це означає нарешті зарити могилу і написати епітафію (замість панегіриків чи прокльонів) режиму, що помер 30 років тому.

Сьогодні будь-якій притомній людині зрозуміло, що СРСР - не був частиною «імперії зла». Що комуністичний режим не дорівнював нацистському. Бодай тому, що СРСР 1920-х, 1930-х, 1940-х, 1950-60-х та 1970-80-х був кардинально відмінним. І бодай тому, що в Україні він лишив по собі не суцільні руїни та окупаційну владу, як це трапилось в Німеччині 1945 року, а індустріально розвинуту країну з порівняно доброю інфраструктурою та низкою проривних технологій у ВПК, космічній та авіаційній галузях, атомній енергетиці, автоматизованих системах управління та медицині. Навіть у гуманітарній сфері, де українці відчували себе найбільш упослідженими (якщо «антисоветчик» Йосип Бродський на початку 1970-х змушений був емігрувати з СРСР, то Василь Стус того ж 1972-го почав своє сходження на табірну Голготу), Україна мала Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні, який у 1970-80 видав досі неперевершений за обсягом 11-томовий Словник української мови (що за охопленням словникового запасу на 15 тисяч слів перевершував «Словарь современного русского литературного языка» (1950-1965) - найбільшого та той час словника російської мови), свою Спілку письменників України, видавництво «Дніпро», що входило до п’ятірки найбільших видавництв світу і експортувало книги до 110 зарубіжних країн. Саме в радянський час був здебільшого перекладений українською спадок світової класичної літератури: від Миколи Зерова через Максима Рильського, Бориса Тена та Григорія Кочура до Миколи Лукаша (життя останнього фактично співпало з радянською добою в Україні).

Радянський режим збанкрутував не тому, що він був аморальним чи злочинним (хоча в окремих проявах він був саме таким). Історичний розвиток загалом не надто корелюється етичними імперативами. За часів «застою» СРСР втратив свою вітальність, присів на нафтодолари, відмовився модернізуватися і програв змагання за майбутнє. Ба більше, у 1980-х, які я вже добре пам’ятаю, в СРСР не залишилось жодної привабливої візії майбутнього. Із розвитком технологій та послабленням репресій залізна завіса стала підтікати, і яскраве життя Заходу (особливо в його голлівудських інтерпретаціях) щоразу підкреслювало невимовну сірість «совка», яка була ефективною в ситуації екзистенційної мобілізації задля виживання, але виявилась геть непривабливою в контексті нормального життя. Як написав колись вже згаданий вище (да пробачать мене націоналісти!) Йосип Бродський, «…четыре серии «Тарзана» способствовали десталинизации больше, чем все речи Хрущева на XX съезде и впоследствии».

Радянський режим не стратили як злочинця - він помер через старість. Лишивши своїм спадкоємцям не найщасливіші спогади (які згодом не раз вибухали жахливими історичними відкриттями), але цілком пристойну спадщину. І саме тому в Україні за всіх потуг неонаціоналістів провалюється спроба «засудити комуністичний режим», як був засуджений нацистський режим у Німеччині. Як показує свіже дослідження «Демініціатив», після шести років офіційної декомунізації Україна залишається розділеною навпіл щодо ставлення до радянської спадщини: 34% українців погоджуються із засудженням СРСР як комуністичного тоталітарного режиму, що здійснював політику державного терору, близько 31% не підтримують таке рішення, ще для 15% це байдуже, а 19% не визначилися із своїм ставленням. Схоже ставлення українців до заборони комуністичної символіки на законодавчому рівні (https://dif.org.ua/…/shostiy-rik-dekomunizatsii-stavlennya-…).

Здавалося б, як можна ностальгувати за сірістю радянського життя з його панельками, порожніми полицями, некрасивим та незручним одягом, постійним дефіцитом та цензурою, покуштувавши справжній вибух досвіду, смаків та кольорів вільного світу? Я довго думав над цим. Насправді в цій «ностальгії» лише трохи справжнього суму за втраченою стабільністю та прогнозованістю радянського життя. За базовим рівнем соціальної справедливості та втраченою нині доступністю житла, якісної (технічної) освіти та охорони здоров’я. Насправді це здорова реакція на спробу нав’язати суспільству імпліцитний наратив, що всі хто не боровся за незалежність України були зрадниками, запроданцями чи в кращому разі колаборантами з колоніальною владою. Це здорова реакція на примус осквернити могилу своїх батьків. Бо абсолютна більшість з них не була «антисоветчиками», дисидентами чи борцями за незалежність. В радянській Україні вони будували заводи, дороги і нові райони, проектували ракети та літаки, створювали першу на континенті ОЕМ, зводили атомні електростанції, літали в космос, вчились та викладали в вищах, служили у радянському війську, лікували своїх співгромадян. Одне слово, люди жили. Було різне: і радість нових квартир (як мої батьки раділи, коли переїхали з неопалюваної комуналки на Львівській площі у двокімнатну панельку на Мінському масиві!) і біль абсурдної війни в Афганістані, але абсолютна більшість українців у постсталінській час точно не почувались як чорні в ПАР часів апартеїду чи навіть ті ж самі українці у міжвоєнній Польщі. УРСР була нашою країною, а не колонією. Принаймні психологічно вона сприймалась саме так. І це набагато ближче до досвіду шотландців, які попри значно більші втрати на гуманітарному фронті не сприймали і не сприймають свою країну як англійську колонію.

Якщо ми хочемо злетіти у майбутнє, ми маємо нарешті поховати небіжчика УРСР, а не постійно розривати її могилу, сублімуючи наш комплекс меншовартості та живлячи танцями на її могилі наш ресентимент. Ми маємо визнати, що комунізм канув в Лету з усіма своїми злочинами та досягненнями. Його не воскресити. І не треба. У нього треба навчитися масштабу амбіцій та мрій (пам’ятаєте зізнання гетьмана Скоропадського: «Самый крупный человек, которого выдвинула наша эпоха, это, к нашему ужасу, - Ленин»?), пафосу творення нового (який породив український культурний «червоний ренесанс» 1920-х років), державництву, глобальній конкурентності, системності та солідарності. Водночас ми маємо раз і назавжди засудити, аби ніколи не повторювати потворні гримаси «русского коммунизма»: антигуманізм («русские бабы еще нарожают»), волюнтаризм («развернем реки вспять»), тоталітаризм («мета виправдовує будь-які засоби»).

Тільки прийнявши радянську спадщину як свою (а не колоніальну, накинуту зовні), ми будемо спроможні дати їй раду. Ми не просто позбудемось нашої другої гамівної сорочки, яка спрямовує нашу енергію на самопоборювання у війні за ставлення до спадщини наших батьків, - ми отримаємо крила, на яких вони пролетіли своє нелегке життя. Життя, в якому майже одночасно відбувались репресії проти українських шістдесятників під проводом голови КДБ УРСР етнічного українця Віталія Федорчука і створення в Києві легендарного «Руслана» під керівництвом етнічного росіянина Олега Антонова.

Популярные статьи сейчас

Старые гривны и монеты перестанут принимать с 1 октября

У Зеленского анонсировали повышение зарплат бюджетникам

Украина назвала условие подачи воды в аннексированный Крым

В Польше показали унизительный фильм об украинцах

Показать еще

Тільки критично-вдячне прийняття нашого минулого (замість війн історичної пам’яті) та творча любов до свого (замість «моралі рабів» ресентименту) розв’яжуть нам крила для злету у майбутнє. Тільки так ми отримаємо шанс на «новий початок», якого так прагне і за яким так спрагла Україна. Тільки так ми позбудемось демонів руїни, які знову стукають у наш дім…

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» вYoutube, страницу «Хвилі» в Facebook