Вибори до місцевих органів влади 2020 року можуть стати провінційним поворотом у представницькій демократії. Про провінційний поворот доведеться говорити тоді, коли місцеві партії переможуть загальнонаціональні політичні проекти у неофіційному «командному заліку».

Ще донедавна почесний статус представника місцевої політичної еліти здобувався через суб’єктів вищого політичного дивізіону. У південно-східній частині України до органів місцевого самоврядування переважно заходили через «Регіони» та «КПУ». У північно-західній частині цю функцію виконували «Батьківщина», «Наша Україна», «Свобода» тощо.

Але поступово на політичній арені почали з’являтися локальні партії, котрі на місцевих виборах впевнено забирали електорат від національних політичних брендів. У Львові це «Самопоміч», у Вінниці – «Вінницька європейська стратегія». Остання у 2015 році набрала 37% голосів на виборах до міськради, що виявилося удвічі більше за президентську партію «БПП». До цього «стратегія» називалася  «совістю» («Совість України») і незважаючи на закиди щодо претензійності (деякі націонал-демократи говорили, що якщо Гройсман совість України, то Тягнибок душа Ізраїлю) у 2010 році проект дав результат у  66% голосів по обласному центру.

Ці, без перебільшення, тектонічні зсуви подільської політичної плити показали, що для того, аби стати депутатом місцевих рад не потрібно годити столичним партійним босам та перейматися ідеологічними артефактами на зразок лібералізму чи консерватизму. Також зовсім не обов’язково було мати визначеність щодо НАТО, Євросоюзу, мови, а згодом щодо Криму, Донбасу чи війни з Росією. На ігнор можна було ставити дефіцит пенсійного фонду, фіскальну політику, ЄСВ, ПДВ, податок на виведений капітал. Просто вигадуй нові податки на зразок податку на зайву площу, збільшуй базу оподаткування для податку на землю, піднімай ставки місцевих податків, допомагай Центру трансформовувати бюджетні лікарні у комунальні підприємства та укладати договори з НСЗУ за неадекватними тарифами з надією, що вивільниться земельна ділянка та приміщення, і все буде добре.

У 2020 році процес пішов ще далі. Поява не регіональної, а уже загальнонаціональної партії мерів «Пропозиція» з епіцентром в Дніпрі свідчить про те, що політична філософія господарників має намір масштабуватися на всю країну. А якщо врахувати, що «Пропозиція» після місцевих виборів планує похід до парламенту, то цілком можливо, що фонтани, тротуари з кольорової плитки чи синенькі, нехай і «беушні», швейцарські трамваї стануть чи то новим ідейним орієнтиром, чи то новою візією народу, якого замордували пошуками національної ідеї до гикавки. 

Занепад політичних партій як продовження тренду деідеологізації

Чи не головною неусвідомленою нами особливістю «руского міра» є некрасивість. Росія може робити масштабне, величне, загрозливе і навіть ефективне, але завжди некрасиве. Захід робить красиве. Не те щоб все, але Захід вміє робити красиве. Парадокс у тому, що некрасивим у росіян виходить усе, навіть тоді, коли вони керуються ідеєю і жертвують за неї людськими життями. Мільйонами людських життів.

Ідея спасіння душі на Заході народила красу бароко та готики. Ідея справедливості та соціальної рівності у російському виконанні народила потвору радянського соцреалізму. Так ідея та ідеологія у пострадянських людей ментально зв’язалася з некрасивим і непотрібним. Тому деіделогізація життя в Україні вважається чимось корисним. Вона стартувала з 1991 року і триває понині. Після знесення пам’ятників Леніну у нас зупинятися не збираються. Схоже, знесеним буде все, що хоч якось пов’язане з ідеєю та ідеологією. Черга дійшла до політичного життя та політичних партій.

Звичайно, деідеологізація не єдина причина занепаду загальнонаціональних партій. Втрата авторитету центральної влади витікає з якості керівників обласних партійних організацій. Втрата авторитету також є наслідком постійних спроб перекладати політичну відповідальність за прорахунки Центру на громади з паралельним «делегуванням» повноважень без фінансових ресурсів. Ну і не треба виключати виродження та деградацію Києва як політичної та культурної столиці.

Взаємини Центру та органів місцевого самоврядування

З 1991 року Київ за інерцією виконував функції ідеологічного центру для регіонів. Багатьом здається, що головною його роллю було сакралізувати незалежність, державність, вільний ринок, демократію, громадянські свободи тощо. Це не зовсім так. Функція національних політичних еліт полягала у контролі провінційних авторитетів на предмет «перегинів на місцях» та просто відвертого свавілля. Такий функціонал витікав зі спонтанних порядків, які самовстановилися зі здобуттям незалежності у пострадянській Україні та базувалися на «різниці потенціалів». І справа не лише у спадковому бажанні Києва тримати на короткому шнурку органи місцевого самоврядування, це зрозуміло, справа у тому, що місцева знать не готова була підтримувати справедливість на місцях, тобто, фактично, була не готовою до самоврядування.

Все трималося на феномені беззастережної репутації та інтелектуального домінування представників Центру над представниками місцевої знаті. Репутація була сформована на пострадянських стереотипах та інерції вертикальних ідей, носії яких принципово відрізнялися зразками поведінки від соціальних патернів місцевих господарників. І зовсім не важливо, що колишній парторг ще вчора вірив у комуністичні ідеї, а сьогодні раптово почав вважати, що націоналізм встановить справедливість лише тому, що українець не образить такого самого українця з причини єдиної мовно-культурної приналежності. Головне, що люди ідеї не вважали, що справедливості нема і все в житті залежить виключно від кількості вкраденого масла з молокозаводу, набудованих маєтків чи накопичених грошей. Але питання не лише у справедливості, «ідеологи» на відміну від господарників можуть давати раду при таких нештатних ситуаціях як коронавірусна інфекція – коли потрібно вивести інтегральну величину між смертністю від ускладнень захворювання та смертністю від карантинних заходів при невизначеному інкубаційному періоді.

Зрештою боротьба з ідеологічним баластом дала свій результат: на зміну горбуліним прийшли арахамії та тищенки – політичні діячі, які не просто не виглядають більшими чи рівними, а дивляться ущербними на фоні місцевих господарників. Вони не відповідають статусу представника вищої політичної влади, оскільки з одного боку деідеологізовані. А з іншого не дотягують до інтелекту депутатів райрад, бо нічого не розуміють у каналізаційних колекторах. Представник політичної партії загальнонаціонального рівня з Києва має викликати у провінціала бажання витягнутися у струну, а не бажання дати йому підпотиличника. 

Популярные статьи сейчас

Билл Гейтс назвал угрозу пострашнее коронавируса

США обвинили Коломойского в разграблении ПриватБанка и отмывании денег

Кулеба рассказал об отношении Зеленского к евроинтеграции, НАТО и России

Украинцам разъяснили нюансы налога на недвижимость

Показать еще

Ризики партії «мерів» для України

Претензії виродженого Центру на контроль над місцевими елітами дало очікувану реакцію з боку останніх. Найкраще артикулювати програму регіональних лідерів вдалося одному з очільників новоствореного партійного проекту «Пропозиція» Геннадію Корбану у відеоінтерв’ю ютуб-каналу «Хвиля».

Зі сказаного передусім варто відмітити чіткий курс на розмежування центральної та місцевої влад і представлення місцевих еліт справжніми виразниками інтересів трудового народу. З претензією на об’єктивність Геннадій Корбан намагається зафіксувати ключову роль місцевої еліти у створені робочих місць, наповнення бюджету та позитивний вплив на економіку. Регіональні еліти, загалом, представляються носіями нової ідеї здорового глузду на противагу безвідповідальності відірваних від життя столичних відморозків, залежних від гонорарів західних «партнерів».

Формально все виглядає переконливо, але... Треба розуміти, що провінційна господарність не є альтернативою ідеологічній деградації та політичній безпорадності вищої політичної влади. Досконале знання функціонування громадського транспорту чи зливової каналізації не можуть компенсувати ідей підкорення космосу, нових проектів справедливості, соціальних інновацій чи навіть простеньких смислів на зразок «без кохання не йдуть до мрій» чи «ліпше впасти, ніж просто піти».

Про все це яскраво свідчить самий успішний мер «всіх часів і народів» Володимир Гройсман, який поставивши «амбітну» мету перетворити Україну у велику Жмеринку виглядав зі своєю господарницькою командою посміховиськом на загальноукраїнському рівні. Чого лише варті пасажі міністра соціальної політики Андрія Реви – особи, яка вважалася місцевим ідеологом і самим розумним в оточені Володимира Борисовича. Власне, провальний перехід з провінцію в столицю підтвердили результати останніх парламентських виборів – «Українська стратегія Гройсмана» отримала «почесних» 2,4%, ледь випередивши промосковського блогера Шарія (2,2%).

Також в інтерв’ю «Хвилі» заслуговує на увагу концепція економічного регіонального якоря. Як приклад, Геннадієм Корбаном наводиться ракетобудування для Дніпра. Але при цьому не враховується, що, по-перше, йдеться про комерційне виробництво ракет, залежне від Маска та ідеї розваги заможних і не зовсім адекватних прихильників експедиції на Марс, по-друге, комерційне ракетобудування повстало з державної ракетної промисловості та потужної вертикальної ідеї сміливих та адекватних людей. Наступним слабким моментом регіональної ідеології є переоцінка внеску регіональних еліт та простолюдинів в національну економіку та ролі в наповнені бюджету. Навіть сьогодні головну роль в національній економіці виконують виробничі потужності успадковані від СРСР та підприємства створені столичними людьми – підприємцями, які випереджають час, а не є торгашами експлуатуючими купівельну спроможність громадян.

ПДФО, до якого апелює пан Геннадій, також є складовою доданої вартості вертикальних ідей. Перукарі та таксисти не є визначальними для економіки країни. Тому треба бути дуже обережним в оцінці перспектив ролі регіональних еліт і у покладанні надій на відродження країни інтелектом та руками людей на місцях.

Замість висновків

Вертикальна конструкція влади в СРСР пояснюється політизацією буття. Політизація починається тоді, коли всі життєві сфери розглядаються крізь призму справедливості, гуманності тощо. Економіка у такій парадигмі може бути неефективна, але справедлива. Мета – етичне домінування над ідеологічними опонентами. Модель була перекошеною, але життєздатною. Її залишками ми користуємося до сьогодні.

Деідеологізація буття та, насправді, його повна деполітизація поступово нівелювала вертикальну модель влади, вертикальну економіку, а головне декласувала Центр. По мірі розпаду вертикального укладу паралельно формувалися місцеві еліти та примітивна місцева економіка. За 30 років склалася ситуація, коли регіональна знать почала переважати представників вищої політичної влади, що народило ідею створення горизонтальної держави на базі домовленостей регіональних еліт. Теоретично такий проект можливий. Але за умов створення «князівствами» місцевої вертикальної ідеї та навіть ідентичності, а з ними наукоємкої індустрії.

У версії Геннадія Корбана пропонується раціональний концепт «економічного регіонального якоря». Однак проблема полягає у тому, що під «заякоритися» насправді розуміється примітивне «зачепитися» залишками радянської індустріальної спадщини за будь-яку світову економічну дрезину. Навіть китайську, якщо вдасться. При цьому господарювання  намагаються сакралізувати і представити як велику вертикальну ідею.

Є ще один незручний момент. Ідеологи «хуторянства» непомітно для себе стали заручниками власних пояснювальних схем. Вони критикують Центр за спроби втручатися у життя регіонів та громад, фактично закликаючи загальнонаціональні партії не приймати участь у місцевих виборах-2020, але водночас готуються до участі в парламентських виборах. Виникає логічне запитання: для чого? Щоб принести у Київ що? Хуторянство? Так ми уже пройшли цей етап з Володимиром Гройсманом, який з трибуни Верховної Ради проголосив сакраментальне: «я вам покажу що таке управління державою». Невже хтось серйозно вважає, що вінницьке хуторянство суттєво відрізняється від дніпровського?

Нові політичні регіональні проекти можуть бути виходом для країни, але лише у тому випадку, якщо вони представлять нову ідею децентралізації. Цією ідею може бути  створення регіональної економіки та самодостатність регіонів, оскільки Центр давно розписався в індустріальній неспроможності. На сьогодні ж під децентралізацією розуміється дотації регіонам за політичну лояльність деградованому Центру. Це те, що принесли країні Гройсман та Порошенко і що взято за основу Зеленським та «слугами». І це поки ніхто не збирається виправляти.

Для того, щоб реалізувати ідею індустріальної самодостатності потрібна принципова інша селекція кадрів і підбір політиків. Поки нічого подібного не відбувається. При цьому треба розуміти, що це проміжний або тимчасовий етап розвитку країни. Окрім потужної горизонтальної партії, якою теоретично може стати «Пропозиція» має з’явитися загальнонаціональний проект з потужною вертикальною ідеєю, який, власне і зшиє країну. Але це уже інша тема для розмови.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Хвилі в Instagram