Ініціатива «Поясу і шляху», збільшення іноземних інвестицій та посилена морська політика - лише деякі із шляхів, які президент Сі Цзіньпінь активно розвиває у своїй міжнародній політиці. Які глобальні наслідки чекають на Китай, який прагне закріпити свою економічну силу для утвердження влади? І як європейським політикам ефективно впоратися з потенційними викликами та можливостями?

За останні п’ять років відбулися значні перетворення в зовнішній політиці Китаю. Десятиліттями Китайська Народна Республіка (КНР) дотримувалася стратегії Ден Сяопіна, щоб підтримувати «обмежений рівень» у міжнародних справах. Однак із приходом до влади Сі Цзіньпіня зовнішня політика стала більш агресивною. Хоча чимало експертів впевнені, що Пекін залишається залежним від думки світової спільноти. Справді, міжнародні партнери Китаю, у тому числі Європейський Союз (ЄС) та його країни-члени, мають значні потенційні важелі над траєкторією зовнішньої політики КНР. Щоб реалізувати цей потенціал, Європа повинна дотримуватися своєї традиційної ролі «регуляторної наддержави».

У квітні 2020 року Китайським інститутом сучасних міжнародних відносин, аналітичним центром, пов'язаним з урядом та  з головним розвідувальним агентством Китаю, був розповсюджений внутрішній звіт, який містив серйозне попередження для керівництва Китаю. Він робив висновок, що «глобальні антикитайські настрої є найбільшими з моменту розгону площі Тяньаньмень  в 1989 році».

Багато країн усвідомлюють, що підйом Китаю та наслідки його відходу від принципів внутрішньої та зовнішньої політики, прищеплених ще за часів Ден Сяопіна, відрізняються від їх передбачень. Політики все більше насторожуються, розробляючи нові способи захисту власних систем управління, економічного процвітання та національної безпеки від напористого Китаю.

Керівництво Китаю може не визнавати власної ролі у поширенні глобального впливу. Провідні китайські вчені поставили під сумнів несприятливе міжнародне середовище і стверджували, що дії Китаю внаслідок коронавірусу повинні викликати повагу, а не критику. Вашингтон, хоч і відвертий у критиці Пекіна, потребує колективних дій з партнерами та союзниками, щоб ефективно вирішити велику кількість проблем, викликаних діями саме Китаю.

Які глобальні виклики стоять перед Китаєм?

В останні роки Китай розширив свої дипломатичні та економічні відносини, запустивши нові організації, такі як Азіатський інвестиційний банк, та почав позиціонувати себе як донор суспільних благ за допомогою інвестиційної політики.  Великі обсяги інвестицій в інфраструктуру вливалися через ініціативу «Поясу і шляху». Ця динаміка найбільш очевидна у швидкому погіршенні відносин США та Китаю. Лише цього місяця Білий дім оприлюднив доповідь, стверджуючи, що зростаюча сила Китаю «завдає шкоди життєво важливим американським інтересам та підриває суверенітет та гідність країн та окремих людей у ​​всьому світі». Хоча, мабуть, найбільш очевидний випадок –  це те, що Вашингтон – не єдиний приклад посилення негативу проти Пекіна.

Наприклад, ЄС назвав Китай «системним та економічним конкурентом», що відображає ставлення до Пекіна по всій Європі. Китайські практики обмеженого доступу до ринку для іноземних фірм, промислова політика, яка явно витісняє міжнародних конкурентів, та пільгове ставлення до державних підприємств підштовхують такі європейські країни як Німеччина та Франція активно ставити пріоритети власного розвитку.

Європейські проблеми виходять за рамки економічної взаємності. Визнаючи вразливість національної безпеки, виявлену за допомогою китайської технології 5G, деякі європейські країни переоцінюють Huawei як постачальника інфраструктури 5G. У січні 2020 року ЄС оприлюднив рекомендовану для своїх країн-членів стратегію, спрямовану на запобігання домінуванню Пекіна на ринках 5G. Через проблеми безпеки Чеська Республіка, Естонія, Латвія, Польща та Румунія підписали угоди з США про безпеку 5G, які обмежували б роль Huawei на їхніх ринках. Навіть Великобританія, яка у січні вирішила дозволити Huawei часткову роль у розбудові своєї інфраструктури 5G, нещодавно змінила курс і, ймовірно, прийме законодавство, яке вимагатиме від Huawei не брати ніякої ролі в 5G-мережах країни до 2023 року. Натомість Британія запропонувала формувати так званий «клуб 10 демократичних партнерів», у які водили б країни G7 – Канада, Франція, Німеччина, Італія, Японія, Великобританія та США плюс Австралія, Індія та Південна Корея. Колективною метою буде «створення альтернативних постачальників обладнання 5G та інших технологій, щоб уникнути монополії Китаю».

В Австралії, першій країні, яка заборонила 5G технологію Huawei та 5G іншої китайської фірми ZTE, Китай стикається із підозрою з боку Канберри, котра  заявила про китайське втручання у внутрішню політику. У відповідь Австралія прийняла суворі норми, що зупиняють Пекін від підриву їх політичної системи, наприклад, перегляд законів про шпигунство та розвідку. Колишній прем'єр-міністр Австралії Малкольм Тернбулл у грудні 2017 року був заарештований за нібито шпигунство на користь Китаю, що дозволяло Пекіну купувати політичний вплив та сприяти китайським інтересам.

В Азії, де міцні економічні зв'язки з Китаєм мають вирішальне значення для розвитку, Пекіну вдалося посилити обурення через свою позицію щодо територіальних претензій у Південнокитайському морі. Минулого року В'єтнам видав свою першу морську доктрину за десять років, у якій відкинув претензії Пекіна і розкритикував морську тактику Китаю, посилаючись на «односторонні дії, силовий примус, порушення міжнародного права, мілітаризацію, зміну статусу та порушення на суверенітет В'єтнаму, суверенні права та юрисдикцію, передбачені міжнародним правом». Інші претенденти на спірні території, включаючи Малайзію та Філіппіни, розбудовують свої військові частини та зміцнюють форпости, які допоможуть відбиватися від китайської експансії.

Мабуть, найбільш тривожними ознаками для лідерів Китаю є зростаючіміжнародні проблеми, пов'язані з питаннями суверенітету Китаю, які Пекін часто називає основними інтересами. У минулому році двадцять дві країни виступили із заявою до Верховного комісара ООН з прав людини, де заявляють про затримання в Синьцзяні в Китаї щонайменше одного мільйона мусульман-уйгурів. Кількість представлених підписантів майже вдвічі перевищує аналогічну заяву, опубліковану в 2016 році. Оскільки Китай готується до прийняття закону про національну безпеку в Гонконзі, який ще більше підриває прихильність до єдиного Китаю і двох системних політик, майже 200 політичних діячів у всьому світі та декілька країн оприлюднили заяви про засудження кроку Пекіна. А минулого місяця тринадцять країн-членів ООН подали пропозицію відновити статус спостерігачів на Тайвані на Всесвітній асамблеї охорони здоров’я.

Як Китай відповість?

Популярные статьи сейчас

Коронавирус в Украине: Минздрав огласил данные на 11 августа

Украинцам подсказали, кто может рассчитывать на рост пенсий

Украинцам разъяснили, у кого заберут субсидии и пенсии

Украинцам озвучили список бесплатных услуг в больницах

Показать еще

Критика китайської політики як вдома, так і за її межами виявила сувору сторону пекінської дипломатії. Китайські дипломати, яких  часто називають «воїнами-вовками», погрожують економічною помстою або звертаються до соціальних проблем, щоб покарати закордонні уряди, які відштовхуються від Пекіна. Наприклад, китайські посли в Данії та Німеччині попередили про невизначені наслідки, якщо будь-яка країна заборонить Huawei на своїх ринках.

Коронавірус ще більше підкреслив цю динаміку. Хоча лідери у Вашингтоні та інших столицях мали чіткі політичні мотивації дорікнути Пекіну за спалах, щоб відволікти людей від власних невдач у політиці, пандемія ще більше підкреслила агресивну зовнішню політику Пекіна. Коли більше 120 країн підписали угоду про «неупереджене, незалежне та всебічне оцінювання міжнародної реакції на COVID-19», Пекін розглядав цей крок як спробу визнання власної провини у поширенні вірусу. У відповідь він вчинив каральні дії проти Австралії, яка спочатку вимагала розслідування. Посол Китаю попередив, що Австралія йде «небезпечним» шляхом і Пекін встановив тарифи на австралійський імпорт ячменю та яловичини.

У Великобританії закликають до більш жорсткої лінії щодо Китаю. Те саме стосується Канади, де страх китайської відплати досягнув ще більшого масштабу з моменту, коли Пекін заарештував громадян Канади Майкла Коврига та Майкла Спавора в грудні 2018 року. З початку пандемії коронавірусу все більше канадських політиків переорієнтовують свої політичні повідомлення. Вони вимагають більшої відповідальності від Пекіна за власні недоліки щодо стримування поширення вірусу. Політичні діячі в багатьох країнах, включаючи Австралію, Бразилію, Канаду, Кіпр, Францію, Індію, Казахстан, Нову Зеландію, Пакистан, Сінгапур, Шрі-Ланку та Венесуелу, посилили заклики щодо проведення розслідування у справі про поширення коронавірусу.

Крім того, Пекін прагнув цензурувати своїх критиків. Два рази за останні два місяці ЄС приглушував негатив щодо впливу Китаю на поширення коронавірусу після тиску з боку Пекіна. У квітні Брюссель переглянув і пом'якшив свою позицію у звіті, в якому висвітлювалася «глобальна дезінформаційна кампанія Китаю щодо відмови від провини у спаласі вірусу».

Як на це дивляться Сполучені Штати?

У політичних діячів та аналітиків в Азії, Європі та Північній Америці викликають серйозні занепокоєння проблеми зростаючого впливу Китаю. Однак у самому Китаї це спростовують.  Схоже,  що Пекін не скоро змінить тактику. Минулої осені президент Китаю Сі Цзіньпінь закликав чиновників «пройнятися мілітаристським духом», а минулого тижня міністр закордонних справ Китаю Ван Йі відстоював цей підхід і наполягав на його необхідності. Навіщо це треба –  сказати важко.  Китай замість того, щоб скоригувати свій підхід для глобальної співпраці, схоже, посилює вдвічі мілітаристський дух населення. Можливо, незважаючи на зіткнення з більш ворожим міжнародним середовищем, китайські лідери визнають унікальну можливість скористатися розбратом між США та їх союзниками по всьому світу і нанести удар по міжнародному іміджу Штатів як держави, котра має непостійну зовнішньополітичну повістку дня.

Замість того, щоб підвищити планку у відносинах з Китаєм, Трамп продовжує знижувати її, висвітлюючи політику Пекіна у не найкращому світлі, відсікаючи офіційні діалоги майже на всіх рівнях і реагуючи на способи, які завдають шкоди власним інтересам Сполучених Штатів. Крім того, адміністрація США продовжує маніпулювати союзниками та партнерами, закликаючи їх обирати між Вашингтоном та Пекіном, не пропонуючи чітко сформульованого плану. Трамп відкрив двері Пекіну для просування їх стратегічних цілей, таким чином нехтуючи власними інтересами, а також дружбою та стратегічними відносинами з його партнерами у Європі та Азії.

Наслідки для американських політиків очевидні. Сполучені Штати повинні використовувати проблеми у різних країнах на власну користь, узгоджуючи таким чином з партнерами способи вирішення цих проблем. Це дозволить налагодити нормальні відносини з однодумцями та відштовхнути їх від Китаю. Як зазначив помічник держсекретаря США з питань Східної Азії та Тихого океану Девід Р. Стілвелл, «справа в тому, що не лише США та Китай,  а весь світ нарешті побачив, що Пекін просуває таку форму правління, яку багато хто зараз починає визнавати проблематичною».

Нова роль Китаю у світі: агресія чи відповідальність

Під час своєї доповіді на 19-му Національному партійному конгресі Комуністичної партії Китаю (КПК) у жовтні 2017 року президент Сі окреслив нову міжнародну роль Китаю, зазначивши, що: «Китайська нація ... розбагатіла і стала сильною т – і тепер вона має блискучі перспективи розвитку ... Це буде епоха, коли Китай зробить свій найбільший внесок для розвитку всього людства». Далі він описав КНР «могутньою силою» у міжнародних справах та підкреслив, що китайські військові «повинні завжди  бути готовими застосувати силу, якщо це буде необхідно для захисту Китаю, і зосередитись на тому, як перемогти, коли до неї таки доведеться звернутися». В ході аналізу виступів Конгресу партії за останні 20 років дослідження «New York Times» виявило, що жоден партійний лідер не згадував про Китай як «велику державу» або «сильну владу» частіше, ніж Сі у своєму вступному слові. Тим не менше, Сі також підкреслив, що Китай не має наміру стати імперською державою, і не прагне світової гегемонії. КНР поведе себе як «відповідальна велика держава». Це дивує міжнародних спостерігачів: деякі вважають, що Китай залишатиметься вірним статусу-кво, а інші вважають націоналізм Китаю ще однією ознакою його ревізіоністських амбіцій у ХХІ столітті.

Шлях до величі

Традиційно Китай розглядав себе як центр світової цивілізації. Однак з середини ХІХ до середини ХХ століття він зазнав напівколонізації, військової поразки, внутрішніх потрясінь та громадянської війни. Згідно з офіційним історичним звітом КПК, це «століття приниження» нарешті закінчилося Комуністичною революцією 1949 року. Після того Мао Цзедун об'єднав країну і захистив її незалежність, потім був Ден Сяопін, який відкрив і збагатив Китай. Тепер Сі Цзіньпінь має на меті бути лідером, який завершує шлях Китаю до «національного омолодження» і зробить його знову великою державою.

У поєднанні з реформою структури Народно-визвольної армії (НВАК) багато західних журналістів та спостерігачів побоюються націоналістичного Китаю, готового зробити все, щоб відстояти власні інтереси у світових справах. Державний секретар США Майк Помпео  звинуватив китайців у підриві «світового порядку та порушенні міжнародних прав». Хоча підйом Китаю і впевненість у Сі, без сумніву, призведуть до змін у глобальних справах; західним країнам, які вже давно формують міжнародні інститути та порядки, було б цинічно відмовити в тому самому праві. Важливо, що страхи європейських лідерів, та напевне не лише європейських не враховують трьох важливих моментів, які висловив у своєму виступі Сі Цзіньпінь на з'їзді партії.

Обличчя китайської влади

Зростаючі інвестиції Китаю по всьому світу буквально «купують» міжнародний вплив для країни. Однак ці інвестиції також підвищують інтерес Китаю до миру та стабільності і тим самим роблять Китай більш передбачуваним міжнародним гравцем. Для забезпечення стійкості своїх міжнародних інвестицій та впливу Пекіну необхідно надавати суспільні блага по усьому світі, що своєю чергою сприятиме міжнародній стабільності. Ініціатива «Поясу і шляху» (раніше «Один пояс, один шлях») є прекрасним прикладом цього політичного кроку. Як глобальна схема розвитку інфраструктури «Пояс і шлях» частково запроваджений для експорту економічних надлишків (таких як цемент і сталь) за рахунок великих інвестицій у політично нестабільні країни, такі як Пакистан. При цьому зацікавленість КНР у стабільному, процвітаючому та надійному Пакистані значно збільшилася. Враховуючи ці інтереси, є велика ймовірність того, що політика регіональної взаємодії з Китаєм зміниться.

 Президент Сі заявив, що КНР ніколи не прагнув «домінувати» над світом, вказавши, що керівництво КПК добре усвідомлює поширене сприйняття «загрози Китаю» і розуміє, що країна повинна ретельно враховувати інтереси своїх міжнародних партнерів. Тому Китай намагається ретельно обирати шляхи співпраці, щоб не просто слідувати власним інтересам, а шукати безпрограшний сценарій для розвитку двосторонніх відносин. Під час свого виступу Сі заявив, що Китай не буде проводити політику «найперше – Китай», підкреслюючи, що «одна країна не може вирішити більшість проблем, що стоять перед людством». За словами керівництва КПК за час правління Сі, Пекін має намір дотримуватися своїх міжнародних зобов'язань, таких як Паризький договір щодо зміни клімату або іранська ядерна угода.

Пекін неодноразово наголошував на повазі до принципу невтручання у внутрішні справи інших держав. Цей принцип Китай намагається реалізувати  з більшістю країн, що розвиваються. І це можна простежити ще з часів «століття приниження» Китаю. Звісно, країни, які налагодили партнерські відносини з КНР не можуть бути впевненні в тому, що у майбутньому Китай не використає міжнародні інститути, які співпрацюють із урядами багатьох держав, і не перенаправить їхній потенціал для домінування у конкретній державі . Однак, враховуючи, що Китай отримав міжнародну популярність відповідно до існуючого міжнародного порядку, Пекін, можливо, не вагатиметься всебічно зміцнити державний суверенітет за рахунок існуючих міжнародних інститутів та міжнародного права. Звернення від системи, від якої вона отримує прибуток, напевно, не цікавить КНР.

Крім того, Китай повинен запевнити міжнародних партнерів у своїй надійності. Китай може зробити це лише в тому випадку, якщо виявить мінімальний ступінь прихильності міжнародним правилам та установам. Це особливо важливо для слабких партнерів, які побоюються переважаючої сили КНР, і якщо останній наполягатиме на двосторонньому співробітництві без будь-яких міжнародно-правових рамок.

Але все ж інститути під керівництвом Китаю є менш всеохоплюючими порівняно з ліберальними інститутами, створеними у США. Наприклад, багато західних спостерігачів вважають, що Азіатський інвестиційний банк (AБІІ) підриває ліберальну програму Світового банку. Однак, коли йдеться про стиль управління, структуру, придбання ресурсів та оперативну реалізацію, АБІІ демонструє надзвичайну схожість зі Світовим банком. Хоча це може підірвати лідерство США, AБІІ не порушує найважливіші правила інвестиційних банків. Отже, Китай не виступає за відмову від міжнародного порядку, заснованого на правилах, а прагне реформувати систему.

Глобальні наслідки впливу Китаю

Виступ президента Сі загалом наголошував про майбутню міжнародну діяльність Китаю, котра  увійде в нову еру і принесе із собою і виклики, і можливості. КНР має на меті переписати правила гри та зробити їх більш відповідними власним інтересам, до того ж китайці мають на меті пом'якшити, але не розпустити міжнародні інститути. Майже те саме можна сказати і про міжнародне право, оскільки Китай підкреслює, що він вірний міжнародному праву, але намагається впровадити нові терміни та поняття. Він віддає перевагу невиразним правовим нормам, які всебічно не обмежують суверенний державний контроль.

Пекін приділяє особливу увагу міжнародній репутації Китаю і добре усвідомлює, що йому потрібно тісно співпрацювати з іншими країнами. Міжнародні відносини Китаю нової ери визначаються не лише азійськими, а значною мірою світовими партнерами країни, в тому числі Європейським Союзом (ЄС).

Європа і співпраця з Китаєм

У той час, коли невизначеності щодо ролі США в міжнародних справах зростають, перед ЄС стоїть завдання вести діалог з Пекіном з метою розвитку міжнародних справ у нову еру китайської зовнішньої та торговельної політики. Я вважаю, що Європі доведеться поважати історичну спадщину Китаю щодо суверенного самовизначення та невтручання. Однак ЄС повинен домагатися більшої передбачуваності у відносинах та дотримуватися суворого співробітництва на основі правил. ЄС повинен усвідомлювати свої важелі та роль у новій зовнішній політиці Китаю.

Незабаром після закінчення з'їзду партії експерти в один голос сказали, що «міжнародна стратегія Китаю розвивається».  Але керівництво чудово усвідомлює, що не тільки вони визначатимуть, як країна зміниться. Значною мірою це залежить від міжнародних партнерів Китаю: це інтерактивний процес, і Китай знає, що у нього немає іншого вибору, ніж дослухатися інших країн. Сі сприймає інтереси Європи дуже серйозно. Для європейців це великий шанс відіграти вирішальну роль у визначенні зовнішньої політики Китаю.

Для Європи важливо говорити в один голос і об'єднуватись проти агресивних зазіхань Китаю. В останні роки КНР чітко прийняв політику «розділяй і володарюй» стосовно країн-членів Європейського Союзу. Незважаючи на те, що економічно та технологічно такі сильні країни, як Німеччина, можуть відповісти на цю китайську стратегію, для більшості країн ЄС зробити це може бути набагато складніше. Таким чином, Європі слід бути дуже обережною щодо потенційних внутрішніх викликів. Європейцям буде краще, якщо вони дадуть згоду на всебічну та узгоджену політику Китаю.

Як європейська інтеграція, так і європейські закордонні справи характеризувалися встановленням та інституціоналізацією стандартів для забезпечення надійності. ЄС відомий як «регуляторна наддержава». ЄС має найбільший у світі єдиний ринок і більшість транснаціональних корпорацій. Звичайно, деякі провідні (державні) компанії в Китаї мають велике бажання отримати доступ до цього ринку. Умови ЄС вимагають від таких компаній дотримання регуляторних стандартів, а отже, це впливає на правила інших країн щодо економічної конкуренції, захисту даних та конфіденційності, якості продукції, трудового законодавства, соціальних стандартів та екологічних настанов. Процес приєднання до ЄС та політика сусідства означає, що країна виконала всі умови для взаємодії із іншими країнами. ЄС, який зустрічається з об'єднаним Китаєм, може використати свої регуляторні правила для розробки стійкої, довговічної та досить стабільної політики (наполягаючи «лише» на існуючих стандартах), яка служить власному і світовому інтересу сприяти розвитку передбачуваного та надійного Китаю.

Отже, ніколи раніше світ не потребував європейської регуляторної компетенції більше, ніж у той час, коли Китай прагне переробити міжнародні відносини, а США відмовляються від глобального управління.  Саме тому Європа показує, що Атлантика лишається частиною міжнародних відносин, хоча як довго це продовжуватиметься сказати важко. Процес переходу основних торгових зв’язків, економічних та політичних відносин поступово починає переходити з Атлантики на Тихий океан і зупинити цей процес вже не можливо.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Хвилі в Instagram