Три сценарія кризи в Україні та народження українського Наполеона

Валентин Краснопьоров, "Хвиля"

наполеон

Українці в другий раз скинули з влади корупційну еліту. Найкращим наслідком цього мала б стати люстрація, тобто зміна політичної еліти з старої-корупційної, на нову, котра не була при владі до Майдану. Але як і в 2004 році, так і на сьогодні, ми спостерігаємо інші тенденції, які зумовлені і внутрішніми, і зовнішніми чинниками. На сьогодні, скоріш, вже можна констатувати, що ідеальної люстрації не буде. У цій статті я намагатимуся показати якими сценаріями могла піти Україна після революції.

1. Ідеальний сценарій.

Найкращим прикладом такого сценарію є Словаччина. До 1998 року про цю країну, котра входить до Вишеградської четвірки (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина), в ЄС згадували з жахом. В 1997 році про її перспективи входу в НАТО і інтеграцією з Європейським Співтовариством говорили вже як про фантастику. Справа була у періоді правління Володимира Мечіара. Він був дуже схожий на період прем’єрства Януковича до Помаранчевої революції. Характеризувався наближенням до Росії, приватизацію майна «своїм людям» і недружелюбним ставленням до громадянського суспільства. Звісно, при такому становищі про кардинальні реформи мова не йшла. Але в той час в Словаччині набирало оберти громадянське суспільство, активізація якого вибила з влади проросійську еліту та замінила її на достатню кількість нових проєвропейських політиків. В результаті, з 1998 року Словаччина мала один з найкращих економічних ростів у ЄС, навіть до сьогодні. А період правління Мікулуша Дзурінди, котрий має українське коріння, до 2006 року став часом успішних реформ у країні.

Піти даним шляхом Україна могла після 2004 року, і особливо після 2014 р. На новому Майдані велику роль грала самоорганізація громадян, а політикум був відсторонений на другий план. Найкращим виходом, була спільна політична платформа громадських діячів, котра могла, на фоні перемоги Майдану, отримати владу в країні та очистити її від попередніх політиків. Але цього не сталося. В цілому, причини такого явища є такими:

  1. Громадянське суспільство України об’єднала не ціль інтегрування в ЄС. Досить згадати кількість учасників Майдану до побиття студентів і після. Головною була гідність, або навіть відсторонення суб’єкту плюндрування гідності – Януковича. Тому, після його усунення громадські течії почали розпливатися. Деякі намагаються створювати і політичні об’єднання. Але оскільки ціль Майдану досягнута, спільна політична платформа громадськості має примарні шанси.
  2. Відсутність політичного суб’єкта, основною платформою якого було б громадянське суспільство. У випадку Словаччини, ним став хоч і колишній, але незаплямований політик. Його реформаційна команда була набрана з громадянського сектору. Наш суб’єкт — Порошенко ставив і ставить не на громадських діячів, а на близьке бізнесове оточення. Тому, логічно, для громадянського суспільства об’єднавчим суб’єктом не став.
  3. Банально, Україна в ризи більша як за чисельністю, так і за територією за Словаччину. Тому, об’єднавчі процеси у нас йдуть набагато повільніше. В нашій країні повно політичних центрів, один з яких взагалі пішов сепаратистським шляхом.

Отже, ідеальний словацький сценарій зміни еліт, на нових політиків з громадянського суспільства, у нас не стався. Тому пішов інший, дуже схожий на попередній:

2. Перехідний сценарій.

Як і 2004 року, в Україні відбувався процес зміни еліт не на нові — люстровані, а на попередні — відсунені від влади з приходом Партії регіонів. Звісно, дещо оновленими людьми, що з’явилися з подіями Майдану, але недостатньо для кардинальних реформ у державі. За правилами Гегеля, новий виток історії отримав нову якість. На відміну від 2004 р., Порошенко міг стати достатньо ефективним перехідним президентом. Який хоч і був породженням старої України, але при ньому могли б народитися нові політичні рухи з громадянського суспільства. У цьому випадку, влада після Порошенка мала перейти не до контрреволюційних проросійських сил, як в постапомаранчовому періоді, а до нових очищених. В ідеалі, це могло статися вже на нових перевиборах до ВР. Але з вищенаведених причин цього не буде. В кращому варіанті, Порошенко міг відбути 1 або 2 терміни. І в цей період стати досить прогресивним політичним суб’єктом, при якому могло б вирости нове політичне покоління. Порошенко йому б не заважав, а під кінець досить демократично віддав владу. Перехідний, якісний сценарій, з відсутністю перемоги контрреволюції, на сьогодні виглядає найдоцільнішим. Але в українській історії є завжди «Але». І тут «Але» зветься війною.

3. Сценарій війни та народження Наполеона.

Придушення народної революції справа невдячна і дуже небезпечна. Суспільство, що відкинуло всі старі пережитки, знаходиться у досить піднесеному стані, що в свою чергу, збільшує до максимуму, як самоорганізацію, так і мотивацію до боротьби. Особливо на фоні не бажання жити за старими правилами. Грубо кажучи, критичній кількості індивідуумів краще загинути, ніж повернутися до старого життя. І розмір країни ту не грає великого значення. Чи то Чехія часів гуситів, чи то революційна Франція. Всі вони характеризувалися досить сильним спротивом переважаючим кількісно супротивникам. А, також, в таких умовах народжуються лідери нації, котрі вписуються в історію.

Військовий час революційної України повністю ламає попередні два сценарії. Логічно, в країні має народитися лідер, котрий на цій хвилі отримає максимальний авторитет. В Україні було мінімум дві особистості, котрі за своїм політичним амплуа могли розкрутитися на російсько-українській війні. Це Тягнибок та Гриценко. Але як раз вони стали уособленням недієздатності українського політикуму. Котрий далі рамок радянського державного механізму, за назвою Україна 90-х початку 2000-х років, дивитися не захотів. Тягнибок, разом з своєю партією, загубився на торгах портфелів до уряду. Гриценко, загубився на кількісних політичних ток-шоу.

І єдиним політиком, котрий спромігся максимально використати військовий час, став Олег Ляшко. Сьогоднішнє опитування, котре дало його Радикальній партії максимальний рейтинг, стало логічним кінцем українського недієздатного політикуму. Українським псевдо Наполеоном стає політичний шут Ляшко. На сьогодні, багато експертів почали звинувачувати українського виборця у неадекватності. Але, таке явище має усі обґрунтування і неадекватність лежить не у пересічному виборці, а у старій недієздатній політичній еліті. Вона просто не зрозуміла, що країна хоче змін. Тут і негайно. Суспільству не цікаво, що між політиками є зв’язки та зобов’язання. Людям хочеться нового життя. І хоч би на словах та на піарі, що, скоріш, підтримується ресурсами Льовочкіна, це зробив тільки Олег Ляшко. На фоні вже сказаної бездіяльності українського політикуму, він буде набирати оберти і далі. Намагалася піти таким шляхом Юлія Тимошенка, котра 3 місяці тому почала створювати власні загони оборони. Але вона жінка і особисто в поле з автоматом не полізе, особливо з наявністю анонсованої хвороби.

У Порошенко залишаються шанси втримати владу та поборотися з Ляшком. Для цього, йому треба вже не говорити, а діяти радикально, ламаючи старі схеми. У нього залишається не так багато часу, аби показати виборцю, що він не збирається консервувати ситуацію вибудовуючи договір з усіма політичними групами країни. Негайно, потрібно інституційно, полегшувати економічну діяльність українцям шляхом максимального спрощення законодавства, а також, встановлювати право для всіх українців, не залежно від економічної достатності та походження. Проблеми у Верховній Раді, роблять таку можливість досить примарною, але шанс залишається.

Звісно, ніша нового українського лідера, зразка Наполеона, ще не закрита. Замість Ляшка, може з’явитися дійсно потужний військово-політичний діяч. Котрий, замучений українським беззаконням, поїде на війну на Схід, де і отримає колосальний авторитет. Щось схоже у нас вже було. І звався цей герой Богданом Хмельницьким.

Щодо самого Ляшка, то якщо він отримає контроль над владою, це стане періодом владного популізму. Я не вірю у перетворення цього політика у державника вписаного в історію. Вся його кар’єра є профанацією та піаром. Такою буде і влада. По суті, Олег є учнем Тимошенко, котрий став кращим за вчителя. Але, на жаль, може статися так, що після нього України вже не буде. Принаймні в сьогоднішніх територіальних кордонах. І хочу повторитися, що причиною цьому буде не український виборець, і не Ляшко, а недієздатність українського політикуму. Ляшко просто доб’є і їх, і українську державу у інстутиційній формі радянського рудименту. Бо на фоні реваншу одної олігархічної групи, у вигляді Фірташа та Льовочкіна, змішаним з популізмом Ляшка, українське суспільство розгойдуватиметься ще більше. Цим спробують скористатися наші вороги. Єдиним виходом стане народження дієздатного військово-політичного діяча, котрий і буде обличчям нового політичного суб’єкту України – свідомого суспільства, що формується в націю.




Комментирование закрыто.