Цивілізаційне лідерство: застаріла ідея чи необхідна умова?

Наталі Безмен, для "Хвилі"

sur90

Одним з найбільш цікавих зауважень до попередньої статті про можливість гри з ненульовою сумою стало те, що така гра ще не передбачає гарантованого виграшу. В ній також можна програти.

Авжеж так! Тому мова йде лише про вірогідності отримати більш-менш бажаний результат. Програш можливий завжди — і коли ми говоримо про особистість, і коли йдеться про націю чи про людство в цілому. Динозаври, наприклад, взагалі вимерли. А німці програли дві світові війни поспіль.

Можна вважати це епіграфом для наступного. До статті про цивілізаційний розвиток.

Навряд чи можна сказати, що вона суперечить чи сперечається зі статтею Анатолія Якименка щодо потрібності націоналізму для цивілізаційного лідерства. Скоріше вони контраверсійні та існують десь у паралельних вимірах інтерпретаційних поглядів. Починаючи вже з постановки питання: ми говоримо про участь у цивілізаційному розвитку, про свій внесок до нього — чи нас цікавить виключно цивілізаційне лідерство? Якщо ми з тих чи інших причин не в змозі претендувати на лідерство — чи можна тоді розглядати вибір ізоляції, консервацій себе у власних межах до кращих часів єдино можливим та правильним?

Наскільки наразі взагалі коректним є спрямовування до лідерства, коли мова йде про цивілізацію, чи не час, нарешті, відмовитися від змагання заради побудови спільного? Чи не час розглядати досягнення людства в цілому та окремих націй-цивілізацій знову ж таки в логіці гри з ненульовою сумою, а не в логіці максимізації свого прибутку чи то «лідерства» за будь-яку ціну?

Звісно, Анатолій Якименко може вважати й далі, що все це поняття геть далекі одне від одного. Може навіть сказати, що я його не вповні зрозуміла — і не дивно з оглядом на мою «російськомовність та російськокультурність». Але є деякі контраверсійні моменти навіть у тому.

По-перше, це знову використаний в його статті знак рівняння між російськомовними та російськокультурними — ми вже зупинялися на цій темі, тому повторюватись навряд чи варто, просто зазначимо, що то є якнайменше спірне узагальнення.

По-друге, все ще складніше, якщо уважніше подивитись на термін «російськокультурний». Мова йде про — навмисне чи ні — дуже розповсюджене у нас ототожнення таких понять як «Російська Імперія», «Радянський Союз» та «Російська Федерація». Так, слово «Росія» є всюди, є деякі паралелі та спадкоємність, та ще улюблена нами російська мова там усюди присутня, як же без неї. Якщо чесно, є деякі сумніви навіть у тому, чи доречний знак рівняння навіть між Росією у часи татаро-монгольської навали та царя Івана Грозного, Росією часів Богдана Хмельницького та Росією у 1905-1917 роках.

Чи тотожні, наприклад, класична Індія та Індія часів англійського панування?

Так, дуже зручно згадувати ще часи руйнування Новгорода і розповідати що руські з тих часів ніскільки не змінились, вони взагалі завжди були орками з Мордору, і все, що можна з ними робити — тільки ненавидіти та нищити. Перепрошую, а в Новгороді хто жив? А ми, ми самі — змінилися, хоча б з часів Гонти?

Московське Царство досить далеко стоїть від добряче перепрошитою ще за Петра Першого Російської Імперії — а та, у свою чергу, досить різна до вступу туди українців і з українцями у складі на протязі більше ніж двох віків. Так, про це можна сперечатися та сперечатися — але вже Радянський Союз, який зруйнував Російську Імперію, переписав наново всі закони та внутрішньодержавні стосунки, заснував нові інституції та навіть відмовився від боргів та зобов’язань царської влади, виглядає досить далеким від тієї Росії, культурне коріння якої продовжують приписувати російськомовним українцям.

Далі — більше: Радянський Союз теж завалився, і так, ми своїм прагненням до незалежності також до того зусиль доклали. Те, що сучасна РФ одноосібно привласнила собі майже весь спадок СРСР і одночасно намагається — теж одноосібно — привласнити собі і культурний спадок Російської Імперії і на тій підставі навіть пробує вигадати власний цивілізаційний проект — «Русский Мир» — це ще півбіди. Виходить, до речі, це досить… гібридно, м‘яко кажучи, і враження створює дивне: Іван Грозний разом зі Сталіним — ефективні менеджери, дитячі візочки в камуфляжі, twerk напівголих дівчат в пілотках, православне мракобісся, канонізований останній цар, що не має права навіть у фільмі на роман з балериною… суцільний сюр, коротше. Але то є проблеми виключно росіян — нехай самі їдять кашу, яку їм наварила їх еліта з відчаю що наздогнати Америку не вийде.

Наша біда в том, що ми тільки на словах робимо все, щоб від росіян відкараскатись. На ділі ж радо тягнемо ложку до тієї ж каші.

Ми чомусь згодні, що РФ має право на той культурний спадок, до якого самі маємо неабияке відношення. Починаючі зі вкраденої у нас назви — Русь — і закінчуючи культурним доробком, який у том числі і українці створювали майже 250 років у складі Російської Імперії, а потім ще 70 років у складі СРСР. І це вже не кажучи навіть про економічний чи науковий внесок, і тим більше про участь у війні. Те, що Росія все це краде — так нічого дивного, вона завжди так робила та робить. А ось чому ми так радо погоджуємося — ще питання. Чи не тому що наша країна була складена з частин, які в свій час належали до різних культур?

І в тому немає нічого поганого чи нового — безліч сучасних політичних націй створено саме таким чином. Так, час від часу їх теж штормить. Так, час від часу вони знову і знову вимушені надавати відповідь на питання — а що нас тримає разом? навіщо? І такі вже часи настали, що наразі старих відповідей стає замало і доводиться вигадувати нових. Якщо їх вигадати не вийде й атомізація буде продовжена — доведеться відповідати вже на інші питання: а що тримає разом нас, таких окремих, аж до рівня особистостей? Яким чином і заради чого ми співіснуємо та співпрацюємо?.. До речі, то є досить різні способи бути. Співіснувати можна й на рівні родоплемінних відносин, перебуваючи у стані війни всіх зі всіма, та піклуючись виключно про виживання. Ні про яке цивілізаційне будівництво в такому разі, зрозуміло, не йдеться.

Досить часто наші націоналісти вважають російськомовних українців (а саме про них йде мова, ті, хто не вважає себе частиною української політичної нації не є предметом обговорення) російськокультурними — а значить, ненадійними, піддатливими до ворожої пропаганди, позбавленими якихось притаманних лише справжнім українцям почуттів і так далі і тому подібне. Вони не роблять різниці, для них не суттєво, яка саме Росія чи російська культура мається на увазі — для них уся Росія, уся російськомовна культура — щось єдине, незмінне і напевно неприємне та навіть небезпечне.

В той час самі російськомовні українці можуть відчувати та заявляти свої права на доробок російськомовної культури — адже їх пращури теж зробили свій внесок. І дивно, до речі, називати те, до чого і був той внесок, тільки російською культурою — адже то була ще й культура радянська. І велика частина тих, кого ви вперто називаєте російськокультурними — і так, частина з них у свою чергу відноситься до симпатиків Росії, російськоорієнтованих партій та прихованих чи відвертих сепаратистів — радше радянськокультурні. Частина, не всі — це варто підкреслити.

До речі, дуже нечисленні російські націоналісти не вважають що за СРСР чи наразі за РФ російська нація титульна чи отримала привілеї та розвиток. Все якраз навпаки — вони вважають руських в Росії упослідженими та руську культуру майже втраченою на тлі побудови спочатку великої єдності радянського народу, а потім — народу російського. «Росіяни» замість «руських» щільно увійшло в життя — і то ми продовжуємо змішувати ці поняття, в самій Росії так роблять далеко не всі. Так, кого тут взагалі цікавлять російські націоналісти з їх проблемами, можливо, уявними чи брехливими. Але то є ще одна деталь на доказ того, що все далеко не так просто.

І на приклад Анатолія Якименка про радянську Конституцію, в яку заклали тези щодо медичного забезпечення населення тому що, начебто, росіяни не здатні до почуттів і конче необхідно зобов‘язати їх до турботи примусово, законом, можна подивитись і з іншої точки зору. В європейських країнах немає конституційного зобов‘язання щодо гарантованої медичної допомоги? А не з тієї, часом, причини що там спочатку був сформований ринок приватних медичних послуг, а тільки потім, разом з виникненням ідеї про соціальне забезпечення, з‘явилось втручання держави?.. А як щодо Китаю та інших азійських країн?

Чи не може бути причина не в ущербності росіян, а в тому, що мова йде саме про радянську конституцію? Яку писали комуністи, що прагнули створити таку систему, де б Держава опікувалась усім. Шукати в новоствореній радянській медичній системі риси медицини земської, виводити спадкоємність — дуже велике припущення, на мій погляд.

До речі, радянська, а потім і досить подібна до неї наша, конституція по багатьом пунктам відрізняється від європейських зразків. Як так взагалі сталося, що ми, такі відмінні, такі здатні на почуття, з таким відмінним і могутнім ірраціональним — взяли та й прийняли таке?

Наступна проблема, дуже дотична до попередніх — в нас продовжують дивитися на ті чи інші явища як на предмети, сталі та незмінні, в той час як вони є процесами. Колись я вже піднімала це питання, тоді мова йшла про поняття «об‘єднання».

На цивілізаційний розвиток, з лідерством чи без, ми теж нерідко дивимось як на предмет, раз і назавжди зафіксований і незмінний — у той час як це процес та дія.

Ось є на думку Анатолія Якименка «кілька націоналістичних центрів з цивілізаційними амбіціями, котрі сперечались між собою за цивілізаційне лідерство кілька останні століть, це: Великобританія, Франція, Іспанія, Росія та згодом Німеччина». І так вони і продовжують, століття за століттям. Мабуть, це й є «цивілізації». Такі, на базі національних проектів. В когось вдалося гарно, а в когось — не дуже.

Куди в такій картині світу поділись Сполучені Штати, чи той самий Китай, чи Японія — не ясно. Чому вони, раптом, окремі цивілізаційні проекти? Якщо було так колись — чи залишається таким і наразі?

«Цивілізаційна амбіції може проявляти лише нація» (Анатолій Якименко)… Так, можна слідом за Сергієм Дацюком запитати — як щодо таких цивілізаційних проектів як християнський, ісламський чи навіть комуністичний? Вони великі, вони масштабовані, вони якось обійшлися без націоналізму. Не виявляли амбіцій? За підсумками діяльності, виявилися навіть більш успішними ніж національні цивілізаційні проекти. Так, по-різному, в обох випадках, але все ж.

Більш цікавим є інше. І ті проекти — теж процеси. «Націоналістичний центр Великобританія» дав життя набагато амбіційнішому «центру» на ім‘я Сполучені Штати Америки. Протестантизм — новий проект, що відокремився від християнства, різниця досить велика, і інновації і вплив на суспільні процеси у окремих країнах та на людство в цілому теж чималі.

За часів колонізації англійцями Індії чи відкриття та підкорення іспанцями Америки національний проект міг бути рівним за значенням, тотожним цивілізаційному. Змагання колонізаторів було змаганням цивілізацій, і цивілізації ж ставали підкореними чи вивищувались у процесі.

І ще велике питання, чи були підкорені індуси чи індіанці тому що їх культура виявилася слабшою або нація на той час була менш сформованою та об‘єднаною ніж у завойовників. Так, можна дивитись і з такої точки зору — і саме так, до речі, і розмірковували не тільки нацисти, а й пів-Європи та Америки, принаймні, приблизно тоді ж та й раніше також. Весь період работоргівлі, вся колонізаторська політика була заснована саме на такому погляді: є народи більш розвинуті, вони заслуговують на своє становище — і є ті, кому не пощастило. Чи то гени в них не ті, чи то культура якась не та, чи то вони просто ледачі та замало зусиль прикладають. З амбіціями не склалось, наприклад. Чи то з почуттями.

Не є метою статті оцінка таких поглядів чи то викриття расистських чи нацистських рис у її апологетів. Є бажання показати дещо інше: так, така точка зору на культуру, цивілізацію та історію існувала. Так, наразі теж є люди і політичні течії, які її притримуються.

Але вона точно не єдина.

Більше того, переважна більшість країн та політичних течій гучно та офіційно відмовились від подібних поглядів. Вони сказали: ми визнаємо цей шлях помилковим, ми будемо діяти інакше. «Цивілізаційна робота — це експансія готового національного культурного продукту назовні, а не пацифістська ідентифікація себе на цивілізаційному рівні, і ця робота може відбуватися лише на націоналістичній платформі» — наполягає Анатолій Якименко. Але купа країн та націй стверджують прямо протилежне і обирають саме пацифістську ідентифікацію себе на цивілізаційному рівні.

Так, у нас наразі є дуже модним говорити, що надмірна толерантність західної цивілізації призвела до сумних наслідків. Таке твердження, до речі, дуже добре укладається знову таки до канви російської пропаганди і тому краще б було ставитися до таких речей принаймні обережніше.

Але більш важливе те, що воно знову є дуже спрощеним. Настільки спрощеним, що штовхає до теж простих висновків та рецептів — які мало того що виявляться недієвими, як то вже було доведено раніше на історичних прикладах, та ще й заведуть не туди, аж до загрози нової війни та незворотних людських втрат.

Чи можна стверджувати, що причина всіх проблем західного світу полягає тільки у курсі на толерантність та мультикультурність?

Чи можна стверджувати що побудова стін та відновлення культурних кордонів вирішить усі питання? Наскільки то є взагалі можливим в сучасному глобалізованому світі? А так, щоб ще й без втрати всіх привілеїв та досягнень того західного світу, який навіть за всіх нападів на себе залишається таким привабливим і для мігрантів у тому числі?

Чи не є вагомим і вклад мусульманського світогляду? Тероризму?.. А чи можна стверджувати що тероризм існує тільки тому що є мусульманство? Адже там задіяно багато суто економічних інтересів — ціни на нафту, обіг зброї, наркотрафік… Китайська діаспора дуже численна в багатьох країнах. Наскільки вона інтегрована та асимільована? Чи ставить загрозу?.. Наскільки внутрішня політика країн виважена та дієва?

Чи не є однією з головних причин світової кризи те, що рівність та мультикультурність так і залишилась локальним гаслом, не перейшла на глобальний рівень? В межах кордонів однієї держави ще намагаються зберігати пристойність — і навіть тиснуть на ті держави, де рух у бік толерантності не достатньо прискорений. Але навіть у межах Європейського Союзу ми бачимо розшарування, ми бачимо геть різне відношення до різних країн. Що ж тоді казати про відношення до більш далеких країн Африки чи Азії?

Так, начебто напрошується висновок: якщо вони, великі та успішні, так до нас ставляться, так до біса ті брехливі об‘єднання та запевнення у толерантності. Назад, до своїх кордонів, до національного будівництва, до протекціонізму і тому подібного. Адже у тому числі і завдячуючи тому всьому вони, великі та успішні, такими стали.

Але у тому й проблема, що так не вийде. Просто тому що розвиток цивілізації — то процес, рухома річка, а не стале озеро. І в одну й ту саму річку не можна увійти двічі. Так, можна спробувати повернутися назад, до закритих кордонів та національних інтересів, які понад усе, але це не виправить того факту, що інші країни вже знаходяться на вищих шпальтах хоча б технологічних досягнень. «Хоча б» — тому що культурні досягнення принаймні у розвиненому світі перемішані та глобалізовані вже настільки, що виокремити щось дуже важко. І майже неможливо зупинити подальше культурне перемішування та обмін культурними надбаннями, хіба що вимкнути всі супутники та Інтернет, та побудувати по новій залізній завісі на кожнім кордоні.

Поки ті, хто слабший, закриються у своїх кордонах, сильніші продовжать рухатись та нарощувати інновації та технології. І ділитися з самоізольованими слабшими їм вже не буде ніякої потреби. Ніхто особливо не ділиться за росіянами чи то з мусульманським світом, китайці просто крадуть та копіюють. Хто не зможемо розробляти своє або принаймні красти та копіювати — буде відставати все більше. І все більше біднішати, особливо у порівнянні з тими, хто вирвався далеко уперед та продовжує рух. Особливо беручі до уваги, що недосяжні технології — у тому числі в царині медицини, біотехнологій, продовження життя — будуть поряд, на очах. Вже не буде так, що кожен вариться у своєму сокові та зростає собі потихеньку — буде відтік населення, буде заздрість, буде напруга. Будуть нові війни.

Таким простим рішенням виглядає новий ізоляціонізм та націоналізм, він такий принадний і для упосліджених, і для тих, хто упосліджує. Першим страшно вимагати більше та наполягати на виконанні раніше задекларованих принципів рівності — набагато простіше ставати в позу ображених та гримати дверима. Другим це все теж на руку, адже дозволяє нічого не змінювати, залишитися при своєму та ні з ким не ділитися. «Я Вітер спитала: «Яке слово дарує свободу?» Він відповів, що «змінитись», а Сонце: «Запам‘ятай це» (М. Хекер). Тільки зміни, тільки зовсім нові правила та стосунки між країнами, включно з діями, а не словами, у напрямку підтягування рівня тих, хто відстає, дозволять людству не просто зберегти рівень своїх досягнень, але й продовжити рухатися далі.

І на кону стоїть не тільки це, адже крім повільної деградації нас з великою вірогідністю очікує ще новий виток воєн. І чергове середньовіччя за такої перспективи виглядає ще досить непоганим варіантом.

То є красивим висловом, що ми рухаємося по колу. Насправді рух завжди відбувається по спіралі. І та спіраль може вести як вгору, так і донизу. Людство може подолати кризу, здійснити фазовий перехід та перейти на геть новий рівень — а може обвалитися кудись дуже-дуже глибоко. І почати все спочатку — це якщо пощастить, динозаврам, нагадаю, не пощастило.

Згідно постмодерністському дискурсу, можна сказати: ось є принаймні дві правди, кожен бачить так, як бачить. І зробити з того висновок, що немає ніякої правди, всі праві та неправі, всі брешуть — йдіть.

Але все більше голосів на користь того, що постмодернізм і є тим чинником, що завів людство у глухий кут (чи, згідно зі своєю ж доктриною — глухі кути). Проблема націоналізму полягає зовсім не в тому, що він буває «сильним та амбіційним» чи «слабким та ущербним». І тим більше не в тому, що він такий гарний, а тупі мешканці не бажають хвататися за нього заради свого спасіння — і ось замало у нашій країні його прихильників.

Націоналізм — це спроба повернутися назад, до доктрини Модерну, після того як стала зрозуміла хибність Постмодернізму. Але ж не можна знову увійти в стару річку, навіть коли дуже-дуже корить — вона тече, вона інша, світ змінився. «Перший раз як трагедія, другий — як фарс» — це теж про те саме. На певному етапі розвитку мова вже не може йти про «цивілізація англо-саксів vs цивілізація німців, китайців або росіян» чи навіть про протистояння християнської (якої? католицької? православної? протестантської?) цивілізації мусульманській.

Мова може йти лише про людство в цілому. Або ми починаємо бачити себе Людством, або ми продовжуємо воювати за ресурси та опікуватись виживанням, а не розвитком. Або ми йдемо вперед, або все ламається.

Так, Україна маленька (в економічному сенсі), слабка та відстала. Проте з безліччю ласих ресурсів. Кожна культура — цілий Всесвіт. Українська культура — також. Слабка, маленька, «сільська»? Можливо. Я б застерегла від висновків що це так з причини нашої якоїсь недолугості чи особливостей висловлення наших почуттів. Чимала частина нашої культури, і культури саме міської, була спочатку асимільована в рамках колоніальної політики Російської Імперії, а потім цілеспрямовано знищена в рамках колоніальної політики Радянського Союзу. Заради справедливості зауважимо, що міська українська культура тих регіонів, що були під Польщею та Австро-Угорщиною, теж не так щоб дуже була в змозі розвиватися. А російська та й взагалі будь-яка культура за часів радянських взагалі винищувалась нещадно.

Анатолій Якименко впритул наблизився до дуже важливого для нас питання. На жаль, він його не сформулював, але підійшов дуже близько. А чи можливо на шляху успішного становлення нації, політичної у тому числі, мінувати стадію фашизму? Якщо дуже образливо, дуже ріже вуха — можна замінити слово «фашизм» терміном «корпоративізм», як це зробив свого часу Дмитро Бергер. Чимало країн пройшли через такий досвід — хтось вповні та з важкими наслідками, а хтось тихенько прокрався лише по краю прірви, але… Чи може наша нація відбутися в ці складні часи, за умови зовнішньої агресії та зовнішнього тиску, зі всім своїм постколоніальним багажем, та ще й відбутися так, щоб долучитися до цивілізаційного поступу — якщо спочатку, на певному етапі, ми не звернемося до побудови власної корпоративістської моделі? Он Росія поруч вже, схоже, надала для себе відповідь не це питання. Так, ми маємо нагоду на свої очі побачити як потворно це виглядає. Але чи зможемо самі обійтися без цього?.. І чи допустять нас до участі вже не у змаганнях, а в спільному будівництві, ті, хто або ніколи не забуває і дуже ретельно показує своє виправлення, або дуже постраждав, і теж ніколи не втрачає нагоди всім нагадати, або воліє забути й не визнавати такий свій досвід? Чи не візьмуть вони за потрібне спочатку і нам, новим корпоративістам, надати урок заради мотивації до мирного творення цивілізації?

Навіть якщо припустити, що українці настільки відстали від Європи чи розвинутого світу й тільки наближаються до Модерну у той самий час як інші встигли вже й від Постмодерну відмовитися — і тому не гріх нам взяти його поки що на озброєння — то буде тільки частина правди. Тому що у домодерновому стані перебуває лише частина нашого суспільства, у той час як інша частина — діти саме Постмодерну в його комуністично-радянському втіленні. Так, деяким з них ще й російська постмодерністська ж пропаганда позабивала мізки. Їх попри всі зусилля на вдасться повернути у Модерн (націоналізм), це просто неможливе. До речі, то є ще одним поясненням такого агресивного ставлення націоналістів до тих, про кого вони дуже чітко відчувають, що навернути їх до своїх поглядів не вдасться.

Таким чином, є точка зору, умовно, націоналістів (які теж різні навіть в нашій країні) — і є інші. Постмодерністський висновок міг би бути таким: всі правди рівні та рівновеликі, їх безліч… то єдиної Правди (Істини) немає. Тут далі можна за Достоєвським: «Якщо Бога немає, то все дозволено». І котиться людська цивілізація під три чорти, вибачте, у безкінечному з‘ясуванні стосунків і того, хто саме наразі не «тварина тремтяча».

Виходом є не повернення до Модерну чи ще раніше, у дитинство Людства — а в переході до іншої парадигми. Підвищення ставок, рівня, вища мета — на противагу стагнації чи руху донизу. Парадигма, яка тільки народжується, яка поки що тільки робить перші кроки та яку, мабуть, теж поки що називають Метамодерном, стверджує: так, правд багато і кожен має право на свою — але ми всі знаємо, що Істина є і що вона одна-однісінька (що у перекладі дорівнює: Бог є, закони всесвіту єдині та існують, причинно-наслідковий зв‘язок теж існує, наслідки дій невідворотні).

Але тобі, Людина наша дорогенька, тепер ніхто вже не вказує де вона, та Істина. Тобі доведеться робити вибір самостійно, знову і знову, усвідомлюючи всі наслідки, якщо він виявиться хибним. Твоя правда може тобі скільки завгодно подобатися, але Істиною та правильним шляхом вона від того не стає. Навіть якщо то є правда цілої нації. І тим більше, якщо тільки її частини.




Комментирование закрыто.