Суспільство спектаклю в Україні, або хто ми є

Марія Тановицька, для "Хвилі"

sur129

Срач. Всепоглинаючий, цілісний срач усіх проти всіх. Україна клекоче й революціонує, і супроводжує цей гамір не дискусія, у якій, як відомо, народжується істина, а огидно-примітивний срач homo politicus, який здатен породити тільки одне – екскременти політичного організму.

«Обговорювання підхвату Барни та влучністі Авакова! Стогони Кужель і сповідь Коломойсьокого! Не пропустіть! Тільки цієї зими».

Інформаційний треш робить нас напівідіотами, споглядачами масштабної вистави, спектаклю, за ширмою якого відбувається справжнє дійство. До того дійства ми, звісно, не допущені. Але неприваблива обгортка вказує на дещо більше, ніж закулісни домовленності, адже вистава – це не просто сукупність дій, це суспільні відносини між людьми. «Це не декорація реального світу і не доповнення, а осередок нереальності всього реального в суспільстві» (тут і далі — Гі Дебор, «Суспільство спектаклю»).

Простіше, за допомогою вистави ми можемо побачити схему способу життя суспільства.
І що ж ми споглядаємо, шановні глядачі?

Деструкцію. Таку всеосяжну деструкцію, що її вже не можна приховати, бо вилазить на поверхню всіма можливими порами. Ще дядечко Фромм вказував на схильність людини до деструкції, як однієї з непереборних пристрастей, а Юнг розширив її на колектив і зазначив, що вона здатна накопичуватися в глибинах колективного підсвідомого. Так от, здається, підсвідоме починає про себе нагадувати. І чим далі, тим більш настирливо.

Від простого чату і до засідання ВР – всюди скубуться. Не сперечаються, ні, бо суперечка – це дещо інший рівень свідомості, а саме скубуться, видираючи один одному чуби й очі. Опанувавши інструментарій «зрада – перемога», відточують до блиску перформанс-здібності. Підкинувши в топку суспільної фрустрації нову порцію дрів, всі весело гріються у вогнища народного гніву. А люди просять ще й ще.

Запит суспільства на театральну виставу, як спосіб відчути власну значущість і причетність до масштабних подій, гігантський. Людям не цікава справжня нудна політика з купою законопроектів та підзаконних актів, до яких треба застосовувати аналіз, порівняння й купу інших надокучливих операцій мислення.
Ах, аналіз… Запускай краще Барну!!!

Політика перетворилась на ще одне шоу, яке розщеплюється до примітивних елементарних частинок, задля полегшеного споживання. Емоційна деструктивна складова поглинає конструктивний дискурс. І від того вже ні сміятися, ні плакати не хочеться. Хочеться встати і вийти.

«Все життя виявляється неосяжним нагромадженням вистав. Все, що раніше сприймалося безпосередньо, тепер відсторонюється для сприймання. До стану відчуження».

Це звучить як вирок, але є вихід: краще по-справжньому «мати», нехай і мало, ніж «робити вигляд, що маємо».

Вже досить споглядати і тішити себе думкою, як ми «одного дня станемо пліч о пліч», замість того, щоб шукати однодумців вже зараз. Працювати, панове,працювати. Над зв’язками, бо це ресурс. Над освітою, бо це – бачення. Над принципами, бо то -стрижень. Пташенята вчаться літати саме в той момент, коли випадають з гнізда. Так от: ми вже випали. І тільки від нас залежить чи то, ми будемо летіти вниз під аплодисменти, чи згрупуємось й вижмемо максимум зі своїх маленьких крил.

Бажаю всім успіхів!




Комментирование закрыто.