Сергій Дацюк: Що таке дискурс Революції гідності?

Сергій Дацюк, для "Хвилі"

Сергей Дацюк5

27-го травня в інституті філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України відбувся круглий стіл «Дискурс революції гідності».

Шкодую, що не вдалося добути до кінця круглого столу, але те, що вдалося почути (5 доповідей), дає деякий змістовний простір для різних думок по темі.

Звичайно ж творців дискурсу Революції Гідності на круглий стіл не запрошували. Стара академічна традиція велить досліджуючи об’єкт бути відстороненим від об’єкту. Майбуть це правильно.

На цьому круглому столі я побачив декілька поглядів на дискурс революції, кожна з яких цікава, важлива, але все-таки виглядає як певне спрощення.

Іламі Ясна та Ірина Бекешкіна спробували редукувати дискурс до означення «дискурс як фрагмент мовлення». Іламі Ясна говорила про необхідність створення історико-семантичного словника «Семантика війни: український контекст». Ірина Бекешкіна говорила про необхідність дослідження понять, що виникли в перебігу революції.

Словники революції виникають, як правило, вже після революції. Тому, хоча я, в принципі, вважаю правильним починати створювати такий словник вже зараз, видавати його до закінчення революції передчасно. Творення дискурсу революції все ще не завершено, як незавершена сама революція.

Владислав Верстюк спробував редукувати дискурс революції до історичного наративу про лютневу-жовтневу революції 1917-го року — багатьом присутнім взагалі було незрозуміло, до чого тут Революція Гідності.

Вахтанг Кебуладзе, як на мене, доволі несподівано спробував розглядати методологію дискурсу революції через герменевтику-феноменологію і водночас редукував дискурс революції до інтерпретації подій Майдану. На моє запитання «чи має дискурс революції той же онтологічний статус, що і події Майдану», він відповів дуже дивно — дискурс взагалі не має онтологічного статусу, а події Майдану безпосередньо творили дискурс революції.

В якомусь сенсі, коли розглядати Майдан як весь дискурсивний простір (саму територію Майдану в Києві, «Майдани» по всій Україні, «Інтернет-Майдан», «Майдан у ЗМІ» і т.д.), так можна говорити. Але тоді потрібно змінити уявлення про Майдан як про події у ширшому просторі і часі.

Взагалі не кожен дискурс може сягати онтологічного статусу — дискурс політики, економіки, розваг і т.д. може в принципі обійтись без онтології. Але от дискурс революції не може бути не онтологічним. Якщо дискурс революції не є онтологічним, то це не революція, це повстання чи бунт. А революція неодмінно має онтологічний характер — вона змінює буття суспільства.

В цьому сенсі Анатолій Єрмоленко виступив з критикою методології підходу Кебуладзе і запропонував, як на мене, перший з виступаючих, справді розмову про дискурс і справді про революцію — дискурс як концептуальне підґрунтя революції та необхідність дискурсивної теорії (не метадискурсивної, а саме дискурсивної).

Тобто головна драматургія круглого столу — як розуміти дискурс революції та як розглядати дискурс революції: повноцінно чи фрагментарно — означилася одразу.

Отже дискурс революції це перш за все революційний дискурс (новий, несподіваний, незрозумілий), дослідження якого не є тривіальним завданням для академічної спільноти, а скоріше проблемою: як його побачити, як з ним взаємодіяти, як його розуміти, як його досліджувати.

Дуже спокусливо для академістів — створити словник революції з фрагментарних редукцій мовлення революції («тітушки», «добробати»), з історичних редукцій (історичні аналогії революції) та з редукцій феноменологічних інтерпретацій подій Майдану. Так, це дуже спокусливо для них, бо не потрібно буде задавати головне питання — а що ж таке концепт Революції Гідності?

Не задаючи запитання про концепцію Революції Гідності, академічні гуманітарії уникають персональних люстрацій в науці за ознакою консервативного мислення і саботують революційні зміни в українській гуманітаристиці.

Організатори круглого столу стверджують: «Наприкінці серпня у четвертому числі часопису «Філософська думка» буде представлено тексти усіх 14 доповідей, найяскравіші коментарі та низка тематичних статей». Це непересічна подія для України і їй не вистачало суспільної уваги. Тож моя стаття нехай буде тут рекламою.

Що таке дискурс і в чому революція?

Шкода, що моя доповідь як одного з творців революційного дискурсу Революції Гідності не планувалася на згаданому круглому столі. Але я без претензій, бо можу викласти своє бачення щодо теми круглого столу у вигляді публічного тексту, що і зроблю далі.

Перше за все, що таке дискурс революції? Чи що таке дискурс взагалі?

Дискурс є інтерсуб’єктивний спосіб мовлення, який прямо чи убічно відображає наявні чи створювані наново норми та принципи реальності, яка цим самим репрезентується та/або створюється наново.

Дискурс відрізняється від наративу. В цьому сенсі наратив є раціонально структуроване і здебільшого оповідальне мовлення, що тісно пов’язане з емоційно-інтуїтивним сприйняттям реальності. Наратив оповідає (відображає реальність), в той же час як дискурс констатує і перформує (реформує) реальність. Тому дискурс включає (за М.Фуко) владні відносини — в широкому сенсі, тобто не тільки як владу над людьми, а як владу над реальністю, над простором, над часом.

Дискурс є зумисно структуроване в мовленні нормування реальності. Тобто в революції стає важливим не нормативність, а нормувальність. Революція є безпосереднє нормування нової реальності, а не нормативно-реформістський опис наявної реальності. Революція дає дискурсу можливість не тільки реконструювати наявну реальність, але і сконструювати нову.

Дискурс революції має принципово інший онтологічний статус, ніж інтерпретація будь-яких подій революції. Дискурс революції завжди має межевий онтологічний статус, інакше це не дискурс революції.

Дискурс революції це не наратив, а здебільшого ілокутивні різновиди (констатив і перформатив (наміри)), тобто мовленєві акти, які наново репрезентують реальність та пропонують пов’язані з цим наміри дій щодо зміни такої небажаної реальності. Також революція це процес, в якому ілокутивні акти (констативи і перформативи) безпосередньо пов’язані з перлокутивними актами (закликами, заохоченнями, протестами і т.д.).

Більше того, найбільш успішними є такі революції де ілокутиви та перлокутиви вбудовані в особливий масштабний за смислом та перспективою футуродискурс.

Футуродискурс це комунікативна конкуренція (зіткнення) різних концептів та моделей майбутнього через особливі дискурсивні інструменти та наочну презентацію їх в футуропрактиці, що безпосередньо формується одразу ж в ході революції.

В дискурсі революції потрібно бачити на наративи, а перформативні ілокуції та масштабні перлокуції. Найбільш масштабною перлокуцією є не просто футуродискурс, а процес зіткнення футуродискурсу та футуропрактики. Тільки такий підхід дозволяє зрозуміти дискурс революції.

Тому революційний дискурс є поєднанням критичного дискурсу (критичні констативи), спонукального дискурсу (перформативи, тобто безпосередні наміри дії) та стратегічного чи перспективного дискурсу — футуродискурсу, який своїми перлокутивами безпосередньо і наочно творить футуропрактику.

Критичний дискурс породжує незгоду, недовіру і протест проти існуючого порядку. Спонукальний дискурс спрямовує учасників революції на зміни. І лише футуродискурс, який має водночас онтологічний (добирається до фундаментальних засад) і стратегічний (створює масштабну і довготривалу перспективу) характер, робить революцію революцією.

Щоб досліджувати революційний дискурс академістам потрібно якось з ним мати справу, стикатися, взаємодіяти. Це можливо в трьох різних ситуаціях:

1) Академісти запрошують творців революційного дискурсу і заслуховують їх щодо футуроконцептів, футуронамірів (перформативів), футуростратегій (програм, проектів і т.д.) та одиниць впроваджуваної ними футуропрактики.

2) Академісти вивчають відповідні тексти, де міститься дискурс революції.

3) Академісти самі пропонують власні футуроконцепти, конкуренція яких дає їм можливість безпосередньо мати справу з революційним дискурсом.

Жодна з цих ситуацій на круглому столі реалізована не була. Замість цього на круглому столі була розгорнута статусна комунікація людей, які в більшості хоча і були на Майдані, але і всіляко опираються революції концептуально.

Революція має ще одну цікаву особливість — зіткнення старого дискурсу (старих констатацій та старих намірів) та нового дискурсу (нових констатацій та нових намірів). Причому це зіткнення саме по собі може здійснюватися на рівні повсякденності (у різноманітній комунікації ЗМІ та соціальних мереж), а також на рівні футуродискурсу, тобто на рівні різних стратегій.

Новий дискурс принципово незрозумілий з герменевтичної чи навіть феноменологічної позиції, допоки він твориться і творить свою нову реальність.

Без революційного дискурсу революція не відбувається, навіть коли повстання приводить до повалення влади. Контрреволюція швидко реставрує дореволюційний порядок, якщо він не закріплений в новому революційному дискурсі.

Отже революційний дискурс є не тільки ознакою революції, а і базовим процесом її розвитку та гарантією її незворотності.

Як відрізнити старий дискурс від нового?

Щоб відрізнити один дискурс від іншого, потрібно вийти за межі обох. Це можливо лише в просторі уяви, мрій, ідей та нових підходів. Тобто це можливо саме там, де ми покидаємо традиційний академічний простір, який здебільшого є консервативним.

Давайте ще більше радикалізуємо цю тезу — допоки сам академічний дискурс не зазнав революції, допоки зберігається статусна комунікація всередині академічної спільноти, дискурс революції в принципі не може бути ані сприйнятим, ані зрозумілим.

Не можуть академісти нічого зрозуміти в революції, допоки не здійснять свою власну академічну революцію. Революція має призводити до руйнування статусної комунікації, творити нові статуси і хоча б на цей період використовувати позастатусну комунікацію.

Тільки знаходячись в позиції соціальних, політичних та культурних інновацій, можна розуміти дискурс революції як такий. Інакше, досліджуючи дискурс поза інноваційними установками мислення, нічого іншого, ніж нові слова чи інтерпретації подій Майдану не побачиш.

Спроба академічної спільноти привласнити революційний дискурс виглядає контраверсійною. Бо не академічна спільнота значним чином створювала цей дискурс. Предметизація революційого дискурсу (соціологія, історія і т.д.) обмежує його. Занудження революційного дискурсу вбиває його.

Нарис підходів до дискурсу Революції Гідності

Щоб зрозуміти, як влаштований дискурс революції, я розробив три важливих дискурсивних уявлення.

1. «Бла-бла-дискурс» або в українській традиції «і-т.д.-і-т.п.-дискурс» — це наявний, усім сучасникам зрозумілий дискурс, який в актуальному мовленні може бути означений як «бла-бла-бла». «Свою назву «бла-бла-дискурс» отримав через промовляння в процесі заміщення відсутніх фрагментів комунікативного змісту фрази «бла-бла-бла», що означає, що пропущений фрагмент може бути легко відновлений усіма учасниками комунікації на основі схожого і не раз повторюваного змісту…» (З моєї книги «Момент філософії»).

Академічний дискурс сьогодні це здебільшого бла-бла-дискурс. Академічна спільнота настільки занурилася у власне середовище, що навіть дискурс революції прагне розглядати без революції власного академічного дискурсу. Статусна комунікація в рамках бла-бла-дискурсу в принципі не дозволяє бачити, розуміти та досліджувати революційний дискурс. Скоріше за все, навіть цей текст не буде цією спільнотою прочитаний та/чи зрозумілий.

Тому найпершою умовою дослідження дискурсу революції є радикальне відмежування від бла-бла-дискурсу, принципова піддача сумніву його адекватності і психологічна відкритість дослідника до нових дискурсів. Якщо дослідник не готовий вийти за рамки бла-бла-дискурсу і не готовий сприйняти новий дискурс, він в принципі не зможе розуміти дискурс революції як революційний (принципово новий дискурс).

2. «Контрдискурсії» це дискурсивні опозиції — дипозиції, трипозиції чи тетрапозиції і т.д., які стикаються одна з одною і принципово не можуть бути поєднані в якомусь єдиному концепті. Ці опозиції не є академічним чи чисто теоретичним розмежуванням всередині якогось одного дискурсу, це є саме протиставлення дискурсів. Ці опозиції представлені сьогодні як засновки російської імперської пропаганди, західної ліберальної пропаганди та української революційної пропаганди та контрпропаганди.

Тобто революційний дискурс неодмінно породжує контрреволюційний дискурс. А це означає, що ми маємо справу з війною дискурсів або дискурсивною війною. Отже в дослідженні революційного дискурсу ми принципово не зможемо обійтися без дослідження контрреволюційного дискурсу і без дослідження дискурсивної війни.

На згаданому круглому столі декілька разів виникало питання про дискурс «Антимайдану» і навіть звучала думка, що «Антимайдан» не має власного дискурсу. В принципі це вірно, але не до кінця.

Дискурс «Антимайдану», як показав подальший перебіг Революції Гідності, це російський ретроградний дискурс. Так, «Антимайдан» не має власного дискурсу, але він має запозичений контрреволюційний дискурс — це дискурс імперський колоніальний радянський (совєтський), за походженням — з Росії.

Але, як би це не хотіли визнавати академісти, західний дискурс теж породжує контрдискурсії з революційним дискурсом в Україні. Не весь західний дискурс Україна має запозичувати і сприймати. Отже у революційної України дискурсивна війна не тільки з Росією, але і з Заходом.

Якщо новий дискурс не вступає у війну, то це не новий дискурс. Війна дискурсів у класовому суспільстві виступала як партійність. Ленінське визначення партійності — «це за всякої оцінки подій прямо і відкрито ставати на точку зору певної суспільної групи».

Війна дискурсу в солідарному суспільстві є позапартійна війна символів, смислів, уявлень про перспективу у вигляді масової інформації. Тобто нове розуміння контрдискурсивних конфліктів та війни в революційному суспільстві є творення нового консенсусу та нової солідарності. Отже, реаолюційна контрдискурсивність є за всякої оцінки подій прямо і відкрито ставати на позиції того чи іншого дискурсу, опонувати опозиційному до нього дискурсу, і творити нову дискурсивну солідарність.

Сьогодні ми можемо спостерігати зіткнення цих дискурсів у дискурсивній війні, яка наочно виглядає як інформаційна війна. Причому завдання академічного гуманітарного дослідження революційного та контрреволюційного дискурсу може полягати у виокремленні окремих «контрдискурсій» на рівні концептуальних, методологічних, ідеологічних (ідейних) опозицій. Такі опозиції це є одиниці дискурсивної війни.

Деякі з кортрдискурсій не можуть бути зрозумілими або прийнятними для більшості академічної спільноти, оскільки містять позиції нового дискурсу, які безпосередньо заперечують їх деякі академічні традиції. Новий дискурс необорно породжує нові смисли і нові перспективи, в той час як смисли і перспективи бла-бла-дискурсу є випрацюваними, нецікавими, недрайвовими.

Особливо ця ситуація є дуже дражливою для всіляких постмодерністів. Вони знову починають торочити про небінарність. Але небінарність може характеризувати звичайні (немежові) ситуації. В ситуаціях межових (революція, війна, криза) бінарність неминуча. Постмодерністи, які не хочуть бачити бінарних опозицій, гинуть першими на дискурсивній війні або втрачають академічний авторитет і довіру першими.

Толерантність не відноситься до ворога, що стріляє на ваше ураження. Толерантність відноситься до тих, хто готовий бути толерантними. Якщо після удару по правій щоці, я підставляю ліву, а мене починають гамселити ногами, то я маю або перестати бути толерантним, або загинути.

3. Основною ознакою, найширшим процесом та найбільш принциповим для революційного дискурсу є футуродискурс — тобто концептуальна конкуренція моделей майбутнього.

Тобто в плані предметизації — революційний дискурс це не історія, не соціологія, не лінгвістика, не психологія, не герменевтика, не культурологія і навіть за великим рахунком не політологія. Це перш за все, футурологія. Не запросити на згаданий круглий стіл жодного футуролога це круто навіть для такої консервативної установи як інститут філософії ім. Г.С.Сковороди.

На згадуваному круглому столі, допоки я там був присутній, принципово відмовлялися говорити про майбутнє. В цьому сенсі можна сказати, що дослідження дискурсу Революцї Гідності починається лише тоді, коли починають досліджувати різні дискурсивні моделі майбутнього.

Отже революційний дискурс це дискурсивні моделі майбутнього, за якими стоять різні концепції, які в повсякденній комунікації стикаються через контрдискурсії. Революційний дискурс це дискурсивна війна за ту чи іншу модель майбутнього.

От саме з цим в українських академічних гуманітаріїв, вибачне за неакадемічне поняття, «повна жопа».

В концептуальному плані мені би дуже хотілось подискутувати з академічними гуманітаріями щодо мого перекладеного шістьма мовами тексту «Декларації громад людства». Але нажаль академісти дуже далекі від футурологічних концептів, і, скоріш за все, така дискусія досі неможлива.

Так само неможлива поки що фахова академічна дискусія щодо теорії майбутнього, яка була означена в моїх роботах — «Загальна теорія роботи з майбутнім» і «Україна та майбутнє».

Що ж до дискурсу Революції Гідності, то у власній революційній публіцистиці мені вдавалося час від часу побіжно структурувати революційний дискурс на основі неакадемічних теоретизацій.

В онтологічному плані в українському дискурсі Революції Гідності сьогодні існують три різні типи дискурсів: національний (національний український, національний російський), системно-інтегративний (імперський російський, європейсько-інтеграційний) та конструктивістський (мережевий, громадський). Ці три дискурси стикаються в дискурсивних війнах одночасно (як всередині Україна, так і поза нею), тому їх потрібно розрізняти, виділяти, означувати ідентифікаційними маркерами і лише тоді досліджувати.

В змістовному плані дискурс Революції Гідності містить накладені один на одного різні дискурси: геополітичний (проєвропейський), антиколоніальний (антиімперський — 1, 2), антиолігархічний, національний, громадянський (антиетатистський), мережевий (дискурс клубів, блогів та соціальних мереж як особливий за способом мовлення), мисленнєвий (нові уявлення, нові теорії, нові концепти, перш за все неакадемічні), світовий цивілізаційний (претензія на універсальність). Така типологізація дозволяє дослідити основні змістовні структури революційного дискурсу.

В плані структури солідарної революційної самосвідомості, яка актуалізована і переосмислена в ході Революції гідності як українська (неетнічна і неполітична) ідентичність, було виділено п’ять типів дискурсу: генералізація (частина 1, частина 2), хронотопія, сакралізація, сенсуалізація, проспектуалізація та сек’юритизація. Такий підхід дозволяє вперше більш-менш безконфліктно перейти від дихотомії національно-етнічного та національно-політичного (державницького) дискурсів до універсалістських засад революційного українського дискурсу.

Дискурс «Антимайдану» чи контрреволюційний дискурс опирається на війну Росії з Україною в концептуальному плані: ретроімперськість, фундаменталістське православ’я, великодержавне євразійство, «Русский мир», архаїзацію (археомодерн як посмодерністський гібрид модерну та премодерну).

В суб’єктному плані також слід розрізняти елітаристський та солідарно-громадський дискурс революції.

Універсалістські мислительні установки футуродискурсу можуть бути означені як світобудівництво та концептуальні домагання усамостійнюваних громад, на яке має вийти Україна, перш за все, в теоретичному плані. Власне це і є межове домагання Революції Гідності.

Особисте ставлення до спроб українських академічних гуманітаріїв досліджувати революційний дискурс

Майбуть я дуже емоційно сприймаю ситуацію, тому що безпосередньо у неї залучений. Мене обурюють три речі: 1) відсутність значимої та публічної української футурології в інституті філософії, небажання нею займатися українських академічних гуманітаріїв; 2) абсолютне небажання українських академічних гуманітаріїв розглядати футурологічні штудії неакадемічних гуманітаріїв; 3) претензія української академічної гуманітарної спільноти на дослідження дискурсу Революції Гідності не те що без футуродискурсивних дискусій чи, не дай Бог, футуровізій, але і взагалі без згадки про майбутнє.

В історії бувало по-різному. Велика Французька революція 1789-го року та Російська комуно-соціалістична революція 1917-го року виникали з неакадемічного дискурсу. Можливо тому, що академічний дискурс тоді лише формувався. А от революція 1968-го року у Франції виникла значним чином з академічного дискурсу.

Україна не може похвалитися тим, що Революція Гідності виникла з академічного гуманітарного дискурсу. Більше того, цей академічний гуманітарний дискурс навіть в ході революції був неспроможний не те що супроводжувати, але навіть публічно аналізувати сутнісні засади революції. Українську революцію теоретично готували, інтелектуально супроводжували та направляли в основному поза академічною спільнотою. Філософи, політологи, соціологи з академічної спільноти не готували революцію.

Тобто з точки зору чистої науки, академічні гуманітарії могли би хоча б поцікавитися революційними середовищами та їх революційними розробками, особливо коли захотіли досліджувати дискурс Революції Гідності.

Консервативні академісти зазіхнули на дискурс Революції Гідності. І тут уже, вибачте, я промовчати не можу. Консерватори екзистенційно неспроможні досліджувати дискурс революції.

«Ледачий підхід» до дискурсу Революції Гідності української академічної гуманітарної спільноти можна сформулювати наступним чином: 1) В Європі (чи ширше в західній філософії та гуманітаристиці) весь наш революційний, тобто ліберально-демократичний, дискурс вже є (європейська філософія, реформи за європейськими зразками, деолігархізація, антикорупція, децентралізація, толерантність і т.д.), Україні потрібно лише запозичити його як революційний дискурс; 2) В США всі потрібні футурологічні теорії та технології вже є (слава Курцвейлу!), Україні потрібно лише це запозичити; 3) Проти Росії нам просто потрібно вести інформаційну війну на основі демократичного європейського дискурсу і футурологічного американського дискурсу, що українські академічні гуманітарії мають легітимізувати в своїх академічних текстах; 4) А в Словнику Революції Гідності ми напишемо про «тітушок» та інтерпретацію подій Майдану, бо мало хто знає, що це означає в Європі та США.

Мені особисто гидко сприймати такий підхід. Тобто моя оцінка ігнорування академічною гуманітарною спільнотою живого гуманітарного дискурсу революції така — між неакадемічними революціонерами та академічними дослідниками-контрреволюціонерами не особистісна неприязнь, між ними онтолого-екзистенційне несприйняття.

Ви думаєте, що найбільша зрада України була в подіях біля Іловайська? Найбільша зрада в Україні відбулася тишком-нишком на Печерських пагорбах. Тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України з питань майбутнього була створена 22 квітня 2015-го року і тихо припинила своє існування 13 травня 2016 року.

Володимир Нікітін майбуть єдиний, хто зробив повноцінну доповідь про концепцію майбутнього для цієї Комісії, а я майбуть єдиний, хто написав текст щодо концепції майбутнього для цієї Комісії. Думаєте, хоч хто-небудь з академічних гуманітаріїв спробував серйозно попрацювати для Комісії? Чи може думаєте, хто-небудь з них обурився щодо ліквідації Комісії?

Я не знаю більш всепоглинаючої зради академічних гуманітаріїв, ніж відмова від концептуалізації майбутнього своєї країни своїми силами і всередині неї на рівні Парламенту. Це фундаментальна інтелектуальна зрада свого народу.

Я розглядаю такий підхід до дослідження дискурсу Революції Гідності з боку академічних гуманітаріїв як академічну контрреволюцію, інституційну консервацію та саботаж теоретико-методологічних реформ в українській гуманітаристиці.

Допоки українська академічна гуманітаристика знаходиться поза революційними перетвореннями, вона не має морального права на дослідження дискурсу Революції Гідності.

Щоб потім мене не звинувачували в Бог знає чому, скажу детальніше. Навіть найзвитяжнішому і наймужнішому воїну ніхто не дозволить себе лікувати, якщо у цього воїна немає медичної освіти чи бажання лікувати.

Присутність на Майдані чи участь в АТО як готовність пожертвувати собою в ім’я революції та захисту України не дає автоматично морального права на дослідження революції. Громадянська рішучість «буття на Майдані» чи «буття в АТО» не означає рішучості гуманітарного мислення щодо Революції Гідності. Лише революційне мислення дозволяє досліджувати революцію.

Найкраще продовження Революції Гідності в академічному середовищі це створення нової гуманітаристики — нової історії, нової соціології, нової політології, нової культурології і навіть нової філософії (включаючи нові філософські дисципліни). Абсолютним імперативом для української гуманітаристики є інституалізація футурології та взаємодія з неакадемічною гуманітаристикою.

Лише всередині цього процесу у українських академічних гуманітаріїв з’являється моральне право досліджувати дискурс Революції Гідності.




Комментирование закрыто.