Олексій Арестович: Як з’явиться омріяна Україна

Олексій Арестович

Алексей Арестович

Фантастична кількість українців не розуміє принципових і базових речей, які визначають тут, те, що відбувається та подальшу долю України.

То тримайте:

1. Єтапу розвитку завжди передує етап розпаду.

а) Ми почали будувати хоч скільки-небуть українські збройні сили тільки після майже остаточного розпаду колишніх імперських збройних сил.

б) Нова економіка може бути збудована лише після майже остаточного знищення старого імперського економічного кластера.

2. У 1991 році, після розпаду Радянського Союзу, в Україні образовалося 9-12 млн зайвих людей. Це люди головним змістом життя яких була участь в великих імперських проектах: космос, авіація, наука, військо, енергетика, великі інфраструктурні проекти, мистецтво, тощо.

Половина дорослого населення країни!

Для цих людей дійсно, найкращою частиною душі, центром збору всього, що у них було доброго, чудового, світлого, того, що давало сенс жити, ростити дітей та плекати надію на майбутнє, рухнуло в один день.

Фантастична кількість громадян, не розуміє — якого масштабу виявилася ця трагедія — особиста трагедія кожного з них.

Вам лише 40, а ваш сенс життя вже втрачений назавжди.

Жінкам було простіше, у них завжди є діти та онуки. А ось прірва, в яку поринули командир радянського авіаполку або інженер, якій мріяв про космос, тягнувся у нитку заради космосу, відмовляв собі заради космосу, працював в галузі, а потім назавжди його лишився — у самому продуктивному віці, чим вона може бути виміряна?..

Згодом усіх цих людей записали у зрадники. В «імперці» (а вони-таки імперці), потенційні агенти Москви, що мріють знищити незалежність нашої квітучої України і знов віддати її на потурання Москві.

До того ж, це, переважно, російськомовне та міське населення України, та ще географічно зібране на Сході, Півдні та центрі країни.

В Україні перемогла концепція «національне — це народне». Українське модернове було викинуто на сміття.

Дуже багато хто не уявляє, як виглядають усі ці віночки та шаровари в очах людини, що запускала до космосу «Вегу», а зараз бачить, як руйнується та розкрадається, випілюється на металобрухт, концентрована мрія його життя.

Спробуйте уявіти собі це. Поставте себе на їх місце.

——-

Теперь, дорогие друзья, я поведу вас на другую сторону могучего Днепра.

День, который для вас стал днём страшной катастрофы, навсегда сломавшей вашу жизнь, для примерно тех же 9-12 миллионов ваших соотечественников, стал Днём великой победы.

Вы оказались не нужны, и стали потенциальными предателями, узкоязычными, примитивными любителями «Иронии судьбы» и «совкодрочерами».

А у других украинцев исполнилась Великая мечта. Мечта, которую топтали и убивали 400 лет подряд. За которую отдали миллионы жизней их родители, деды и прадеды, за которую их расстреливали в ямах, гноили в Сибири, и заставляли кормить одних своих детей другими. Запрещали говорить на родном языке. Записывали в «фашисты», клеймили «наймитами» и тщательно вытаптывали все талантливое, что пыталось об этом говорить, или этому противостоять.

И вот — они победили. Доползли, добрались, дотерпели, достреляли.

И начали выталкивать все, что связано с клятим имперсько-москальським прошлым.

Первыми жертвами процесса стала имперская надстройка — все эти ваши тяжёлое машиностроение, наука, авиация и космонавтика, вооружённые силы и продажная девка Москвы — кибернетика.

Теперь — ваша «совковая культура».

А потом пришла война.

——-

Українське повітря переповнене «з’єднанням». «Сполука» — найбільш ходова валюта.

І ніхто не хоче визнати, що в країні живе дві окремі нації, які більш за все, хочуть помститися одна одній.

Таємниця втрати Україною науково-промислового та економічного потенціалу, крім об’єктивних причин, має величезний суб’єктивну складову: одні мріють добити кляте радянське минуле, інші не собираются его восстанавливать.

Цитирую одного из ключевих функціонерів українського ВПК, як і положено — «червоного директора», з яким нещодавно мав приватну бесіду щодо блідноі немічи вітчизняної оборонної промисловості.

— Леша. Не уговаривай меня. Вы, сволочи, разрушили своей еб»ной шароварщиной все, что, что мы своей кровью из жил строили всю свою жизнь. Какой Вам теперь, на х@й, транспортный самолёт? Какие ПТРК? Мне и моим друзьям по 70 лет. Ты серьезно хочешь, чтобы мы встречались на углу Бандеры и Шухевича, и лепили вам при этом новые ракеты мирового класса?.. Цандер вам не герой?! Сикорский вам не герой? Королев и Кожедуб вам не герои?.. Вернадский вам имперец? Ну так выкусите. Все мои друзья сейчас прибывают в настроении: так не доставайся же ты никому! Мы эту отрасль построили, мы ее и добьём. Она уйдёт вместе с нами.

Я його питаю:

— А внуки?.. Им же тут жить.

Заради онуків зголосився попрацювати ще трохи.

З іншого боку:

— Та цих москалів давно треба раком поставити. Які 75 відсотків мови на телебаченні?! 101 відсоток!.. чемодан — вокзал — Росія. Де СБУ?! Але ж й там — москалі. Патриоти — до зброї!

Двом половинкам України не вистачило мудрості зрозуміти, що вони живуть в одному загальному домі.

Проте, цілком вистачає дурощі, мститися один одному.

Більш винними у цьому випадку, я вважаю переможців.

Та й що вважати «перемогою»?..

Цитую японського фахівця (кулуарна бесіда в коридорах міжнародного форуму):

— Ви, українці, ні туди й не сюди. Японія готова виділяти на відновлення Донбасу мильярди доларів.

— Навіщо це вам?.,

— Ну а як жеж? Ніхто не хоче нового Детройту у себе в країні. Уявляєте, які наслідки чекають на Захід, при спробі демонтажу попереднього технологічного укладу? Це — катастрофа!.. ми не можемо собі цього дозволити в жодному разі.

А у вас ця катастрофа вже сталася. Але ви, й з неї не можете витягнути користь.

Ти розумієш, що війна — це й ще високотехнологічна деструкція попереднього техноукладу? Чому у вас досі не зруйновані цілком донецькі підприємства? Взялися воювати, Арестович-сан, так вже розвалюйте всі заводи повністю, під нуль, під нові будівельні майданчики. Інакше — під що нам давати гроші?.. де українські авіаудари по цехам старих радянських заводів?.. втрачаєте таку нагоду!..

—————-

Мораль цей байки — проста.

Історія — безжальна.

Вона списала життя 10 мільйонів радянських українців у топку.

Але й вона помстилася (і ще помститься) 10 мільйонам українських українців — за руйнування радянського науково-промислового потенціалу:

— Привіт, велика аграрна держава.

Їх життя також пійде в топку, бо омріяної України вони побачити не встигнуть.

Українська соціальна модель передбачає спуск цієї ситуації на гальмах: саме тому, бюджет мінсоцполітики у нас в 2,5 рази вище бюджету Міноборони — у країні, що воює!..

Це звичайна побутова етика — хай усім буде добре, і ніхто не піде ображеним.

Але, мистецтво політики полягає у спроможності користатися не побутовою етикою.

Треба бути, або холодними, або гарячими.

Ми б мали обрати одну з двох моделей розвитку:

— або дуже плавну, щадну, з урахуванням інтересів усіх, спрямовану на національне примирення двох українських націй, на збереження національного потенціалу, насамперед, кадрового, людського (умовно — китайська),

— або модель безжальної деструкції минулого, шокових реформ, придушення протесту, повного руйнування старого та тотального футуро-дизайну Майбутнього (умовно — сингапурська модель).

«Не шмогла» — ні туди, не сюди.

Радянські люди, що мстяться за зруйноване життя — нікуди не поділися: слідкуйте за анонсами «Опоблоку». Вони нам ще проголосують.

Ні, не тому, що вони люблять «Опоблок». Просто «Опоблок» — єдиний, хто з ними розмовляє про те, що їм болить. Біллю, яка ніколи не мине.

Нікуди не поділися й ниці українські переможці — не здатні перемогти до кінця, без жалю разнести тут усе на шматки та збудувати Нову Футуро-Україну, від успіхів якої зідригнувся б світ.

Нікуди не поділася і українська «влада», яка тупо не розуміє, що означає «бути владою».

А «бути владою» означає не викупати у народу право на володарювання величезними соціальними подачками, які лише призводять до його тотального розбещення, а безжально нав’язувати йому обрану цивілізаційну модель.

«Бути владою» означає «бути мудріше ніж епоха» та «безжальніше, ніж історія».

— Так і рухається наш вічний возик під Чумацьким шляхом — за обрій, у вічність.

Неквапно та недолуго.

Але, я оптиміст. Все буде добре.

По-перше, між двома ворогуючими націями є тонка полоска прогресистів. Яка доволі багато робить.

По-друге, діти — інші.

Пережили індустріалізацію, переживаємо деіндустріалізацію, переживемо й велику аграрну державу.

Коли їм знадобиться новий технологічний поклад — вони його собі збудують, вже без нас — двадцяти мільйонів «дорослих» йолопів, яким не вистачило мізків та хисту визначитися при житті та піднятися над власними підлітковими комплексами.

Може, вони пригадають когось з нас, хто і в ці часи намагався ростити маленьки паростки їхнього Майбутнього.

По-третє, подивіться, як розумно усе задумано:

— обидві хвилі виснаджують одна одну (і усе навколо) до стану чорнозему.

Потім на ньому виростає нове деревце.

Оце і буде — Омріяна Україна. Вона буде зовсім не схожа на ваші мрії.

Але в ній буде ваша кров: проліта у недолугих бійках між собою.




Комментирование закрыто.