Чи брудна справа — бути політиком у своій країні?

Владислав Оленченко

майдан 24 (28)

А давайте прямо, друзі… Чи є в Україні середній клас? Чи був Майдан вуличним повстанням середнього класу проти сваволі кримінальних баронів за право жити в нормальній країні европейського зразка?

Якщо відповідь так, наступне питання — більш пряме і жорсткіше: Чому такий просунутий, «розумний, і красивий» середній клас досі користуються середньовічними методами відстоювання своїх політичних інтересів?

Як би не було гірко, але мусимо визнати: за 25 років український середній клас програв вщент все, що тільки можна програти і зараз, зціпивши зуби, шукає куди йому краще тікати зі своєї краіни… І винні в такому стані справ зовсім не компартійні чинуші, «червоні директори» чи кримінально-олігархічні угрупування. Ці групи постійно захищали власні інтереси. Вони з перших годин Незалежності Украіни намагались сформувати у стінах Верховної Ради керовану більшість, яка повинна була реалізовувати потрібну їм політику держави. В цей же час, середній клас навіть не почав формування свого «загону політичної самооборони». Дати хабаря знахабнілому пішаку з ворожого табору — це завжди виглядало простішим, безпечнішим і надійнішим способом взаємодіі з державою. Боротися за можливість управляти державою? Та ви що! Бруднити себе брудною справою — порядні люди такого робити не повинні!

25 років суцільних стратегічних поразок середнього класу мають бути достатнім терміном, щоб усвідомити всю згубність такого підходу.

Зрозуміло, що в нашій історіі майже немає зразків успішного українського політика, який можливо наслідувати. Ну немає в нас в історії свого Лінкольна чи свого Лі Куан Ю! Як політичні діячі, Богдан Хмельницький,

Володимир Вінниченко, Михайло Грушевський — абсолютні лузери, що втратили свою краіну і прирекли свій народ на сплату мільйонами жертв за стратегічні прорахунки політиків. Навіть образ Степана Бандери не є достатнім зразком для українського політика. Справді, при всій повазі до постаті Степана Андрійовича, його життя — це, скоріше, зразок жертовної збройної боротьби без жодної надіі на перемогу за свого життя, зразок поведінки народного героя-месника, ніж політичного діяча — лідера нації. Вірно кажуть: ми всі, як політична нація — немовля.

Але в нашій історії вже є приклади, коли середній клас об’єднав наявні ресурси і переміг. Майдан…

То який дідько заважає нам зробити те саме і об’єднатись , але вже не навколо Майдану, а навколо однієї політичноі партії? Сподіваюсь, що ніякий, але час покаже…

А поки — політика українськоі держави формується з двох зовнішніх центрів управління Україною: з Лубянки, та з кубла олігархічних кланів. Вони спроможні аккумулювати ресурси, брати під контроль Верховну Раду та формувати вигідну для себе політику украінської держави. І роблять це вони за рахунок середнього класу і майбутніх поколінь українців. Не треба плакатись з приводу відсутності справедливості, бо з точки зору справедливості — все нормально! Принцип: «Горе переможеному!» відомий всім з підручника історіі , а середньому класу — відомий ще й з власного досвіду. Треба визнавати, що інші соціальні групибули більш спритними і активними у справі захисту товщини власного гаманця, поки середній клас чекав когось, хто прийде, візьме під контроль парламентську більшість і зробить «нам всім харашо, бо ми ж хороші та порядні». Але так не буває, шановні підприємці! Чи вам цього не знати! Можливість жити гідно на своїй землі завжди була наслідком власних дій, результатом власної наполегливості у досягненні мети…

Ще раз:

1. Ніхто в світі не зобов’язаний і не буде «робити добре» украінцям і украінському середньому класу, зокрема.

2. Середній клас в Україні сьогодні платить за небажання захистити себе політичними методами.

3. Ніхто не винен, що ми народились в суспільстві слабкої політичноі традиціі, але ніхто і не зобов’язаний це виправляти задля нас.

Вчитися політичним методам боротьби доведеться на марші і в умовах зовнішньоі військовоі агрессіі, не перекладаючи відповідальність за долю краіни на олігархів, зрадників та прямих агентів ворога.

Готуймося об’єднувати свій час, інтелектуальні, інформаційні, кадрові, матеріальні, фінансові, експертні та інші види ресурсів навколо спільного суб’єкта політичної боротьби — політичноі партіі. Саме цим інструментом маємо вибороти собі право жити по своіх правилах на своїй землі…

Так склалось, що через 25 років з моменту отримання політичної Незалежності Украіни, у відовідальної частини українців вже не лишилось Інших шляхів: або візьмемо управління країною у своі руки політичними методами і інструментами, або…або готуємось жити на чужині.

Facebook автора




Комментирование закрыто.