Зміщення політичного фронту та нокдаун ідеї консенсусів України

У квітні цього року Сергій Дацюк публікацією «Війна та мир в Україні» запустив нову суспільно-політичну дискусію щодо громадського та олігархічного консенсусу. Ідея була підхоплена у низці наступних матеріалів і тоді здавалося, що ці консенсуси були на стадії фінального становлення, і що конфлікт між ними стане лінією розлому та фактором зміни всієї системи влади.

На жаль, нині можна з усією впевненістю стверджувати, що лінія політичного розколу зміщена, а межі та ідентифікація учасників двох консенсусів настільки розмита, що мова може йти про колапс ідеї. Це означає, що стало значно менше шансів на те, що громадський консенсус через лінії розколу зможе демонтувати провладний олігархічний консенсус.

Одразу варто відзначити, що до можливості колапсу передусім громадського консенсусу призвели як політика провладних політичних гравців, так і поведінка гравців на усіх рівнях політичної опозиції. Під ударами цієї поведінки постав сам предмет конфлікту між консенсусами, а саме незгода більшості українців зі стовпами внутрішньої політики (протидія реформам, узурпація влади) та зовнішньої політики (Крим, Донбас, міжнародний тиск).

Очевидно, що лише декілька місяців назад ми очікували, що політична осінь розірве систему масовими тарифними акціями протесту, або хоча б достроковими парламентськими виборами. Однак чинна недокоаліція на чолі з Президентом Порошенком не тільки стабілізувалася, але й пішла в серйозний реваншистський наступ. Уже на останній великій прес-конференції Порошенка відчувалося, що він відчуває смак консолідованої влади і більшу впевненість у власних політичних перспективах. Президент консолідував у своїх руках усі основні важелі влади, а отже, по суті, сформував політичний режим «по-своєму».

Не дарма голова його фракції Ігор Гринів заговорив про можливий другий термін Порошенка, а Марія Жартовська та Роман Кравець у статті «На екваторі. Як Петро Порошенко готується до другого терміну» описують внутрішньополітичні процеси щодо підготовки до другого терміну. А те що вибори в Україні за дійсної виборчої системи залишаються фікцією продемонстрували довибори до парламенту. На них олігархічний консенсус за допомогою гривно-гречко корупції переміг усе крім популізму Тимошенко.

Паралельно Порошенко створив «вітрину антикорупційної реформи» через бурхливу інформаційно-прокурорську діяльність Юрія Луценка та «вітрину економічних реформ» через роботу уряду на чолі з Володимиром Гройсманом. І те, що ці «вітрини» почали працювати на Порошенка, стали свідчити дані соціологічних опитувань, де розрив між БПП і “Батьківщиною” став скорочуватися. Різні соціологічні опитування показували розрив у -7% (у серпні), +0,5% переваги (у вересні), -0,9 % (у жовтні). Прогноз ситуації швидше за все буде складатись на користь команди президента, адже він вдало маніпулює та зміщує акценти, переводить відповідальності на окремих членів своєї команди. У цьому сенсі, варто чітко усвідомлювати що час грає за режим і проти опозиції.

Ще одним фактором зміщення консенсусів стала послідовна та непослідовна поведінка політичних парламентських партій. «Народний Фронт» удався до активного військово-безпекового популізму, чим порізав предмет конфлікту консенсусів у зовнішній політиці (принаймні в питанні політики щодо Росії, референдуму щодо Донбасу та візового режиму точно). У парламенті громадський консенсус додатково різали і ріжуть питаннями про мораторій на продаж сільськогосподарських земель та іншими питаннями. У свою чергу, єдність опозиційного фронту час від часу розривали різні партії, які бігали то в опозицію, то в ситуативні провладні голосування (до прикладу, «Самопоміч»). Це розщеплювало громадський консенсус і дезорієнтувало його як організм.

Серйозним фактором кризи громадянського консенсусу стала планомірна дискредитація та самодискредитація молодих політиків, зокрема, у контексті «квартирних скандалів», скандалів навколо е-декларування. Ці події сильно вдарили по антикорупційному сегменту громадянського консенсусу, адже влада спробувала поставити між корупціонерами та антикорупціонерами знак рівності. Цим знаком рівності влада зробила ще одну важливу для себе річ. Вона заклала бомби та загрози під можливість політичної альтернативи в Україні. Це підтверджується інституційним та електоральним положенням нових партій.

Сьогодні в інформаційному просторі можна зустріти тривожні думки окремих експертів. Замість формули, у якій погана влада ґвалтує і знущається з бідних опозиції та суспільства, просувається інша формула. Тепер не влада ґвалтує і знущається над більшістю. Тепер більшість розбита на різні угрупування та соціальні групи і в різних формах частково перейшла у так звану меншість. Частина громадського консенсусу інтегрувалася до олігархічної меншості.

У новій моделі замість конфлікту суспільства (громадського) з владою (олігархічною) моделюється інший конфлікт. Коаліція за рух в напрямку реформ з низьким темпом (олігархічна субменшість у співпраці з інтегрованими елементами громадського консенсусу) проти всіх інших (не інтегрована частина громадянського консенсусу та усі так звані «популістські сили»). У результаті суспільство та групи охочих до реформ України штучно поділяються на: а) прихильників реформ, що виступають за жертву темпом реформ заради збереження напряму, б) прихильників швидкого темпу та правильного напряму реформ, в) прихильники нереформ. При цьому представників другого напрямку називають «ворогами» реформ, адже їхнє бачення представляють як неконструктивне, нереалістичне та таке, що не сприяє реформам. Таким чином, дуже вдало два реформістських сегменти суспільства конфліктують між собою. На сьогодні цей конфлікт і є стовпом глибокої кризи громадського консенсусу.

Стара формула передбачала, що більшість визначає напрям реформ, а меншість визначає її темп. Тепер більшість втрачає здатність визначати навіть напрям реформ, а тим часом нова субменшість визначає темп та напрям не тільки впровадження окремих нереформ, а їх гібридного відкату назад. Ці процеси ми можемо побачити у спробах: 1) перерозподілити «антикорупційні повноваження» від НАБУ на користь Генпрокуратури (законопроект 5097 щодо спорів про підслідність НАБУ, законопроект 5177 щодо контролю ГПУ щодо НАБУ, законопроект 5212 щодо права ГПУ забирати справи в НАБУ); 2) зірвати «недореформу» Прокуратури (законопроект 5177); 3) зірвати електронне декларування (законопроект Донець 5079 та поправка Гриніва 5192); 4) Верховного суду оскаржити судову «недореформу» у Конституційному суді; 5) спроби оскаржити у суді функціонування системи закупівель ProZorro.

Владна система, що набита грошима та спільними корупційними інтересами, не тільки встояла перед політичним викликом від ваги радикальної опозиції, що зростала, але й від розрізненого громадського суспільства. На відміну від влади, громадянське суспільство не має таких політично-інформаційних інструментів як влада, не має спільної ідеології як ідеологія корупції для влади і не має інститутів, що породили б єдність сенсу і дії. У цій ситуації створюється велика загроза для громадського консенсусу, адже режим Порошенка у своїй протидії політичним викликам технологічно не буде таким «вайлуватим», яким був Янукович під час перших днів акцій протесту в Києві.

Що нам загрожує? Політичні партії популізму не зможуть протримати свої рейтинги три роки. Без конвертації рейтингу вони почнуть втрачати підтримку. Нові політичні проекти все ще не можуть знайти оптимальної моделі своєї діяльності та вдалого підходу до українського суспільства. Це породжує ризик поступового перетікання кадрів та суспільних настроїв на користь провладних партій, які з часом будуть мати можливість демонструвати хоч якісь результати. У цей час продовжують створюватися нові політичні проекти колишніми регіоналами та іншими (до прикладу, партія «Життя»). На додаток до цього всього, продовжуватиме видихатися громадянське суспільство як основний інструмент існування громадянського консенсусу. У результаті потенційний параліч громадського консенсусу створює умови для посилення олігархічного.

Замість висновку. У Адміністрації Президента вже повним ходом йде підготовка до виграшу майбутніх президентських виборів. Результат цих виборів напряму буде залежати від того, у якому стані і співвідношенні до них підійдуть громадський та олігархічний консенсус. Уже зараз очевидно, що імовірність дочасних виборів є низькою, а тому головна битва розгорнеться на виборах президента. Команда Президента може висунути чи самого Порошенка, чи Гройсмана, чи Луценка, але складається враження, що опозиція не зможе запропонувати кандидата, який зможе їх перемогти. Тимошенко, Ляшко і вже тепер Садовий з цим завданням навряд чи впораються. Ляшко в принципі, Садовий внаслідок «сміттєвого скандалу», а Тимошенко через велику дискредитаційну кампанію, яка неодмінно розгорнеться, коли справа дійде до «смаженого». Кандидат від влади однозначно переможе будь-якого кандидата, що пролізе від опозиційно-регіоналівських партій (Рабінович-Мураєв, Бойко чи ще хтось). Тому надія залишається лише на збереження громадського консенсусу, максимально широких його меж та альтернативи тому, що готує Адміністрація Президента. Чи це Святослав Вакарчук, чи хтось з вже «традиційних політиків (згідно з даними травня-червня найрейнтиговішими були, до прикладу, Анатолій Гриценко, Валентин Наливайченко, Надія Савченко), хтось з молодих політиків (згідно з даними опитувань станом на липень найрейтинговішими, до прикладу, були Єгор Соболєв, Мустафа Найєм, Ігор Луценко, Владислав Касько, Василь Гацько та Олександр Солонтай), чи ще нікому не відомий політичний джокер.

Якщо траєкторія розвитку політичних процесів залишиться незмінною, то шанси на перемогу олігархічного консенсусу вищі. Але є декілька серйозних факторів, що можуть цю ситуацію похитнути.

По-перше, це принципова та консолідована позиція громадського консенсусу у будь-яких політичних формах.

По-друге, суттєве загострення та зміна ситуації у конфлікті на Донбасі.

По-третє, активна та принципова позиція Західних партнерів України щодо демоделювання описаного сценарію.

Доля України в руках тих, хто на сьогодні уособлює громадський та олігархічний консенсус. Якщо громадський консенсус не стане більш монолітною та структурованою організацією, то політика на його «розтягування» продовжиться, а Україна остаточно втрачатиме шанс на швидкий біг у правильному напрямку.

Фото: Інститут світової політики