Олігархічна політика після Майдану

Василь Магас, Львівський національний університет імені Івана Франка, для "Хвилі"

sur09

Однією із головних причин Революції Гідності було намагання донецького угрупування узурпувати політичну та економічну владу в Україні. Майдан високою ціною не допустив такого розвитку подій, проте, як показав подальший розвиток, це не призвело до зміни економічної та політичної системи. Якщо відкинути патріотичний пафос та реформаторську риторику, факти доводять – економічна політика нової влади спрямована на збереження та зміцнення олігархічної системи в Україні шляхом: а) посилення контролю за економічними процесами та ресурсами; б) обмеження конкуренції; в) фінансового послаблення потенційних конкурентів. Це підтверджується наступними конкретними заходами політики 2014-2016 років.

1. В Україні продовжується реалізовуватися принцип максимізації політичної влади через неухильне збільшення частки бюджетного перерозподілу валового внутрішнього продукту.

В умовах демократії збільшення державних видатків – це спосіб утвердження політичної влади за рахунок платників податків. Тому, незважаючи на спад економіки, в країні зростають бюджетні витрати. Сумарні доходи Зведеного бюджету та власні надходження Пенсійного фонду у 2015 році становили 41,5 відсотків ВВП країни. Це на 1% перевищувало рівень 2013 року. Дохідна частина державного бюджету 2016 року перевищує рівень доходів 2013 року на 75,4 відсотка, видаткова – на 65,5 відсотка. У 2017 році КМУ передбачає збільшення бюджету України до майже 876 млрд. грн, що більше показника 2016 року на 16,9%. 

Водночас, попри проголошений курс на децентралізацію зросла частка коштів, яким розпоряджається центральна влада. У 2015 році питома вага державного бюджету у порівнянні з 2013 роком зросла на 5 відсотків і сягнула 84,8 відсотків видатків Зведеного бюджету України. Тобто фактичний рівень централізації зріс на 5 відсотків.

Це свідчить, що нинішні гучні заяви про децентралізацію на основі утворення територіальних громад, є не що інше, як прагнення передати на нижчі рівні влади всі ті функції, які приносять найменше політичних дивідендів: школи, дитячі садки, амбулаторії, клуби і т.п. При цьому зростання бюджетних видатків при нарощенні державного боргу потрібно розглядати як прагнення зберегти політичну владу за рахунок майбутніх поколінь.

2. За зазначений період збережена та розширена практика встановлення зовнішньо­торгових тарифних обмежень конкуренції.

Відомо, що конкуренція є силою, яка обмежує будь яку владу – політичну чи економічну. Тому, обґрунтовуючи неготовністю внутрішнього виробника до конкуренції із європейськими, на рік до 1 січня 2016 року було перенесено термін застосування Розділу IV «Торгівля та пов’язані з торгівлею питання» Угоди про асоціацію України та ЄС, яким передбачалося скорочення та зменшення низки зовнішньоекономічних торговельних бар’єрів.

Під гаслами необхідності збалансування зовнішньо­торго­вельного пла­тіжного балансу, Законом України «Про заходи щодо стабілізації платіжного балансу України відповідно до статті XII Генеральної угоди з тарифів і торгівлі 1994 року» № 73-VIII від 28 грудня 2014 року введений додатковий імпортний збір у розмірі 5 відсотків – на промислові і 10 відсотків – на продовольчі товари.

У 2015 році додатковий імпортний збір забезпечив 91,7% приросту надходжень до державного бюджету від ввізного мита. Загалом ввізне мито у 2015 році дало 7,9 відсотка податкових надходжень до зведеного бюджету. До цього максимальна частка цих надходжень була в 2013 році та становила 3,7 відсотка. Тобто у 2015 році вона зросла більше як удвічі.

Крім тарифних обмежень на імпорт, функцію прямого обмеження зовнішньої конкуренції, при тому, — набагато ефективніше, виконує податок на додану вартість. Питома вага податку на додану вартість із імпортованих в Україну товарів в загальній сумі надходжень від ПДВ має неухильну тенденцію до зростання і у 2015 році сягнула 77,8 відсотка. При цьому ПДВ на імпорт у 3,5 рази перевищував як збір цього податку із товарів, робіт і послуг, вироблених всередині країни, так і надходження від зовнішніх мит.

Враховуючи, що ставки імпортного мита по більшості товарних позицій становлять 5-10 відсотків, ставка ПДВ — 20%, то зовнішньоторговий бар’єр для конкуренції становить 20-25 відсотків від рівня внутрішніх цін. Зрозуміло, що, внаслідок корумпованості митної служби, ця величина може коригуватися у бік зменшення. Проте, значні зусилля останніх урядів, спрямовані на максимальну мобілізацію надходжень до бюджету від митниці, по своїй суті ведуть до обме­ження конкуренції та подальшого зміцнення позицій внутрішніх монополій.

З. Зроблено усе можливе для того щоб зберегти податок на додану вартість – найбільш корумпований та перерозподільний податок в Україні.

Податок на додану вартість, завдяки нульовій ставці на експорт та спеціальному режиму оподаткування ПДВ у сільському господарстві, є дієвим законним способом перерозподілу доходів і, разом із тим, — важливий чинник сприяння процесам економічної концентрації в Україні.

Обсяги бюджетного відшкодування ПДВ мають неухильну тенденцію до зростання і в 2015 році сягнули 63,3 відсотка від загальної суми сплаченого ПДВ із вироблених в Україні товарів (робіт, послуг). Оскільки на підприємства металургії, хімічної промисловості та агросектору припадає суттєва частина повернення ПДВ, та, враховуючи високий рівень концентрації у названих галузях, можна стверджувати, що 70-80 відсотків відшкодованого ПДВ отримують дуже вузьке коло осіб, які контролюють ці галузі.

Наявність нульової ставки податку на додану вартість на експортовану продукцію означає, що все, що закуповується для виробництва і/або подальшого вивезення за межі країни, для експортерів на величину ПДВ є дешевшим, ніж для тих суб’єктів підприємницької діяльності, які працюють на внутрішній ринок. Тобто ціни, наприклад на природний газ чи електроенергію, що спожиті у виробництві експортованої хімічної продукції чи металопрокату, є на 16,67% є нижчими ніж для виробництва тієї ж продукції для внутрішнього ринку. Завдяки цьому відбувається нічим не обґрунтоване стимулювання експорту та виснаження природних ресурсів України. Водночас, населення України, яке, внаслідок виконання ПДВ загороджувальної функції, не лише змушене купляти товари за завищеними цінами, але й таким чином фактично субсидує зовнішніх споживачів продукції та/або внутрішніх олігархів, оскільки більшість із них контролюють експортні галузі. У 2015 році таким чином було перерозподілено 13,5 відсотка податкових надходжень до Зведеного бюджету України.

Перерозподільний характер податку на додану вартість породив значну кількість зловживань, пов’язаних із його відшкодуванням із державного бюджету. Багаторічні спроби запобігти таким зловживанням на основі перманентного «удосконалення» механізму сплати ПДВ, щоразу призводили лише до ускладнення і здороження адміністрування цього податку. Як наслідок, — завдяки ефекту економії на масштабі, цей податок перетворився на додатковий чинник сприяння процесам концентрації в економіці країни.

З іншого боку, це зумовило появу категорії суб’єктів економічної діяльності, які мають право на так зване автоматичне відшкодування ПДВ. Умови отримання такого права виписувалися, насамперед, через призму інтересів поповнення Державного бюджету та Пенсійного фонду. Але по факту, вони повністю співпадають з інтересами власників та менеджерів великих компаній. Їх масштаби не дозволяють забезпечити керованість ними, якщо при цьому не вести точний легальний облік усіх операцій, у тому числі в частині оплати праці та витрат на соціальне страхування. Тому право на автоматичне відшкодування ПДВ стало своєрідним привілеєм саме крупного бізнесу і ще одним із чинників нерівних умов конкуренції та процесів концентрації. Згідно інформації Державної фіскальної служби України, суб’єктів підприємницької діяльності, які б відповідали критеріям, встановлених пунктом 200.20 статті 200 Податкового кодексу України, та мають право на автоматичне бюджетне відшкодування ПДВ, станом на початок 2015 року було менше 15 відсотків від числа тих, хто подали відповідні декларації.

Відсутність автоматичного і єдиного для усіх порядку відшкодування податку на додану вартість та нарощення заборгованості по невідшкодованому ПДВ, не тільки не дозволяє об’єктивно оцінити ефективність виконання ним фіскальної функції, але й перетворило його в найбільш корумпований податок в Україні. Згідно Постанови Верховного Суду України №2а-592/12/1370 від 27 жовтня 2015 року, «відшкодування з державного бюджету ПДВ є виключним повноваженням податкових органів та органів державного казначейства, а відтак суд не може підміняти державний орган і вирішувати питання про стягнення такої заборгованості». З цього випливає, що, навіть довівши законність своїх вимог щодо відшкодування ПДВ у судовому порядку, законослухняний платник податків не вправі очікувати на безумовне їх виконання. Таким чином, своїм рішенням ВСУ практично узаконив корупцію, закріпивши право чиновників на власний розсуд вирішувати питання кому, скільки і коли повертати ПДВ.

Як бачимо, існування податку на додану вартість прямо відповідає інтересам нинішньої політичної та економічної верхівки в Україні. Тому зовсім не дивно, що, проголосивши курс на подолання корупції в країні, ініціюючи за неповні три роки вже третю «реформу» податкового законодавства, жодного разу не піднімалося питання скасування податку на додану вартість – найбільшого джерела корупційних доходів на найвищих щаблях державної влади. У так званому експертному середовищі та серед політиків це стало своєрідним табу, обґрунтовуючи, що наявність ПДВ є обов’язковою умовою набуття членства в ЄС. Нехтуючи при цьому тим, що саме ПДВ є основним податковим гальмом розвитку української економіки, без чого членство в ЄС є практично неможливим.

4. Цілеспрямоване використання інфляції та девальвації гривні як інструменту перерозподілу та фінансового послаблення і узалежнення від влади широких верств населення.

Нинішня влада в особі Національного банку України і Кабінету Міністрів України несе повну відповідальність за інфляцію і більш як трьохкратну девальвацію гривні у 2014-2016 роках. Це нанесло величезної матеріальної і моральної шкоди абсолютній більшості українських громадян та в значній мірі підірвало національну безпеку України.

Відомо, що ключове значення для стійкості та ефективності функціо­нування ринкової системи має стабільність грошової одиниці. Інфляція, тобто зростання цін, зумовлене розширенням грошової маси, дезорієнтує роботу ринку та породжує структурні деформації. Тому, неминучим наслідком є також різке погіршення стану української економіки та загострення низки соціально-економічних та екологічних проблем. Ілюстрацією породжених проблем є різке зростання трудової міграції за кордон, масова вирубка лісів, хижацьке видобування бурштину і т.п..

Водночас, інфляція веде до перероз­поділу доходів від тих, хто знаходиться щонайдалі від центру емісії, — до тих, хто знаходиться якнайближче. В результаті девальвації виграють ті, чиї доходи формуються у твердій валюті. Тому головною метою та результатом проведеної інфляції та девальвації є перерозподіл доходів. Його масштаби порівнювані, хіба-що, із гіперінфляцією першої половини 90-х років. Насамперед, — на користь олігархічного картелю, оскільки саме його учасники на 90 відсотків контролюють банківську систему та експортні галузі країни.

Всі, хто в Україні мав би забезпечувати стабільність національної валюти, девальвацію гривні списують на війну з Росією. Проте, війна не може бути виправданням. Навпаки, — війна ставить додаткові вимоги. Адже дестабілізація національної грошової одиниці є важливим інструментом досягнення політичних, економічних та військових цілей з боку будь-якого агресора. Згадаймо, які зусилля докладав Гітлер, щоб дестабілізувати англійський фунт в роки ІІ Світової війни! Національний банк України замість того щоб не допустити цього, відкрито діяв і діє досі на пониження курсу гривні. «Кидок» гривні до 38-40 за долар США, який відбувся у лютому 2015 року під час подій під Дебальцевим, взагалі не можна трактувати по іншому, ніж акт мародерства з боку організованих економічних інтересів. Але він був би неможливим без прямої участі найвищого керівництва НБУ! Саме це стало однією із головних причин підриву довіри до влади, що в умовах війни належить до найважливіших завдань ворога. Внутрішні антиукраїнські олігархічні сили таким чином добилися значного ослаблення патріотичного піднесення народу та волонтерського руху, що загрожували їхній монополії. Зовнішні, щонайменше, — виникнення значних проблем із мобілізацією.

Даючи загальну оцінку інфляції 2014-2016 років та трьохкратній девальвації гривні потрібно виділити аспект, який стосується зміцнення політичної влади. Як про це промовисто висловився Людвіг Ерхард: «Якщо громадянин більше не впевнений в тому, що він може своїми силами вибудувати власну долю – а ця віра неминуче втрачається під впливом інфляційного процесу, — то хиріє і мужність вільно відстоювати свої погляди. Коли превалює почуття залежності від держави, від її милості чи від колективів, то нема чого очікувати громадянської мужності. Так вільні громадяни перетворюються у підданих».

Після лютого 2015 року підіймалося питання утворення парламентської слідчої комісії для розслідування імовірних злочинів та спекулятивних діянь, які призвели до стрімкого коливання курсу та девальвації гривні. На жаль, відповідальні досі так і не виявлені. Це означає, що у майбутньому аж ніяк не виключене повторення подібних ситуацій!

5. Використання тарифної політики та політики субсидій як інструменту перерозподілу та досягнення внутрішньополітичних цілей.

Одним із негативних наслідків знецінення гривні стало різке погіршення фінансового стану НАК «Нафтогаз України». У 2014 році чистий збиток компанії сягнув 88,4 млрд. грн., що майже у 5 разів перевищував рівень збитків попереднього року. Якщо у 2013 році розміри збитків державної компанії становили 3,6 відсотків від витратної частини Зведеного бюджету України, то у 2014 році – 16,9 відсотка. Зрозуміло, що така ситуація стала загрозливою для стійкості системи державних фінансів України.

За інших зовнішньополітичних умов, тобто, коли б не було війни з Росією та санкцій проти країни-агресора, це, напевно, було б використано для обґрунтування негайної приватизації НАК «Нафтогазу». В результаті, — частина активів компанії була б розподілена між учасниками олігархічного картелю, а сама газотранспортна система віддана під контроль Росії в обмін на кількарічну поставку дешевшого газу для їхніх ж підприємств.

Проте, ситуація зараз не та, і домінуючий вплив на ослаблену Україну сьогодні має не Росія, а – Захід. А Захід, зокрема, МВФ, як умову виділення чергового траншу, цілком обґрунтова­но, поставив вимогу усунути згадані перекоси в системі державних фінансів і забезпечити беззбиткову діяльність НАК «Нафтогазу».

Враховуючи, що Захід особливо непокоїть корупційна складова витрат НАК, а однією із причин існування якої були занижені ціни на газ для населення, то уряд прийняв рішення підняти тарифи на газ для населення до так званого ринкового рівня. Ринковою ціною в Україні була проголошена ціна на газ на німецькому хабі плюс затрати на доставку. Тобто – європейська ціна на газ плюс європейські тарифи на доставку, помножені на гіпертрофований курс долара. Зважаючи, що визначена таким чином ціна суттєво перекриває витрати внутрішнього видобутку, цю надлишкову, на погляд уряду, різницю, вирішено спрямовувати у бюджет через рентні платежі для газовидобувних підприємств. Таке рішення, як стверджує уряд, є не тільки економічно обґрунтованим, але й цілком справедливим.

За формою таке рішення уряду є цілком виправдане. Однозначно, ціна на газ повинна бути ринковою. Тобто, вона повинна відображати співвідношення попиту і пропозиції на газовому ринку. За завищеною ціною газ не буде проданим, занижена ціна зумовить появу дефіциту. Водночас, основну вигоду від заниженої ціни отримують ті, хто найбільше його споживає. Тоді, дійсно, суспільство таким чином непрямо субсидує багатих. Справедливе також і те, що ринкова ціна має бути приблизно однаковою для усіх, хоча й може відрізнятися (залежно від місця, обсягів, умов поставок і т.п.). Тобто, не можуть бути для населення ціни одні, а для промисловості – в рази вищі. Так само не повинні відрізнятися ціни на імпортний газ та на газ внутрішнього видобутку. Виправданим може бути також і вилучення в бюджет ренти від продажу газу внутрішнього видобутку. Не має суттєвих застережень й щодо вибраної методики розрахунку ціни, — враховуючи, що газу власного видобутку не вистачає для задоволення внутрішніх потреб, ціни неминуче матимуть тенденцію до вирівнювання із затратами на його імпортування. З чим не можна погодитися, так це в головному – встановлена ціна на газ не може вважатися ринковою.

По-перше, ринкова ціна не є результатом кабінетних розрахунків. Вона формується в умовах конкуренції під впливом коливань попиту і пропозиції на всіх ринках певної відкритої економічної системи.

По-друге, на рівень розрахованих кабінетних цін визначальний вплив мають організовані економічні інтереси. Зрозуміло, що здатність до лобізму декількох власників облгазів та газовидобувних підприємств на порядки перевищує можливості організації мільйонів споживачів. Тому за визначенням, розраховані кабінетні ціни разом із бюджетними компенсаціями завжди відповідатимуть запитам олігархічного картелю.

По-третє, при нинішньому курсі гривні кабінетним чином неможливо навіть наближено вийти на ринкову ціну. За визначенням, — курс гривні в Україні є суттєво заниженим через високий рівень концентрації з боку пропозиції на валютному ринку – менше ніж 10 відсотків компаній-експортерів контролюють більше 80 відсотків надходжень іноземної валюти в Україну.

Завдяки цілеспрямованій девальвації гривні середня заробітна плата в Україні у доларовому еквіваленті у травні 2016 року у порівнянні з груднем 2013 роком зменшилась більше ніж у 2 рази. Тоді, з розрахунку на газ, купівельна спроможність 80 відсотків споживачів зменшилася більше як у 6 разів. В таких умовах уникнути кризи неплатежів та соціального вибуху можна лише одним способом – застосовуючи систему субсидій для населення. Це єдиний спосіб для картелю зберегти обсяги продажу газу на попередньому рівні.

В результаті ми маємо ситуацію, коли автори тарифної політики, називаючи встановлені ціни на газ ринковими, водночас визнають, що 50-70 відсотків населення не спроможні їх платити. Тобто, йдучи на підвищення тарифів урядом громадяни України фактично поділені на дві категорії. В умовах ринку повинна жити, так би мовити, менша половина України. А більша, за рахунок меншої, – має право благоденствувати на бюджетних субсидіях. Таким чином нинішнє владне угрупування водночас використовує тарифну політику та політику субсидій як інструмент перерозподілу та досягнення внутрішньополітичних цілей.

При цьому влада, за підказки політтехнологів, почала позиціонувати противників такої політики як популістів. Це не заважає їм проголошувати популістичні гасла на кшталт: «піднімати роздрібні ціни для всіх та давати прямі субсидії тим, хто їх потребує, треба, аби держава не платила за багатих«, або ж — «ми змусимо всіх, хто має великі статки, платити повну ціну за газ. І ті люди, які мають невеликі доходи, будуть захищені абсолютно справедливо через безповоротну допомогу у вигляді субсидій».

Насправді ж факти показують протилежне. По-перше, дійсно багаті, до яких обґрунтовано можна відносити власників маєтків, де за рік використовують понад 12000 м. куб. газу, до 1.05.2014 року платили ціну у 3,7 рази вищу ніж бідні, до яких умовно можна віднести тих, які споживають менше 2500 м. куб газу. Тому, непряме субсидування справді найбагатших людей України стосувалося у не набагато вищій мірі, ніж бідних. По-друге, нині як багаті так і бідні сплачують однакову ціну. Олігархи скромно замовчують, що тарифи саме для них виросли лише в 2,6 рази (з 2685,6 до 6879 грн. за 1000 м. куб.). А для умовно найбідніших, — ріст становить 9,5 разів (з 725,4 до 6879 грн. за 1000 м. куб.). По-третє, частка у споживанні газу багатих і дуже багатих, тобто тих, хто використовували 6000 і більше м. куб газу є незначною – лише 1 відсоток. Тому, заявки урядовців, що «багатії» заплатять за субсидії для 50-70 відсотків населення, є найцинічнішою формою популізму.

Зрозуміло, що фінансові результати від багатократного підвищення тарифів та їх фіскальної складової не забарились. ПАТ «Укргазвидобування», яке входить у НАК «Нафтогаз» збільшило платежі до бюджету у I кварталі 2016 року майже у 7 разів. Сама головна компанія НАК збільшила – у 2 рази. Це розцінено як результат ефективності заходів боротьби з корупцією та підвищення ефективності діяльності. Після такого «приголомшливого» успіху, нове керівництво НАК зажадало придбати собі броньований автомобіль Mercedes Benz S600 Guard за ціною 200 тисяч доларів.

Насправді, це можна назвати не що іншим, як простою бюджетною махінацію. Весь тягар такої політики покладений на середній клас. Більше того, — вони платять двічі. Перший раз, – коли платять податки із доходів, офіційні розміри яких не дозволяють претендувати на субсидії. І другий, — в ціні за спожитий газ. Якщо врахувати ПДВ, то загалом у тарифі на газ для населення податки становлять майже половину ціни. Це означає, що за ціною на газ, на рівні із цінами на алкоголь та тютюн, закріплена перерозподільна функція. А газові монополії від імені держави отримали функцію агента по збору податків.

За задумом уряду, для отримувачів субсидій ціна значення не має – їхні платежі не тільки за газ, але й за житлово-комунальні послуги в цілому не повинна перевищувати 15-20 відсотків доходу. Більше того, допускається, що по факту вони зможуть платити менше, ніж до підвищення тарифів. При цьому бідні інколи виявляються зовсім не бідними. Насправді вони споживають газу майже у два рази більше ніж «багаті». Зокрема, у Львівській області впродовж опалювального сезону 2015-2016 рр. середнє споживання газу в тих, хто отримав субсидію, становило 645 м. куб. за місяць на одне домоволодіння, в той час як споживачі без субсидії використовували 340 м. куб. Тому політика субсидій фактично заохочує збільшення споживання газу. Це прямо відповідає інтересам тих, хто контролює газові грошові потоки. Адже нараховані субсидії перетворюються у реальні кошти на рахунках монополістів. Більше того, — сьогодні закладаються основи для автоматичного перерахування субсидій, що у майбутньому дозволить без якихось значних електоральних втрат довільно маніпулювати тарифами не тільки на газ, але й електроенергію, воду та інші комунальні послуги, збільшуючи таким чином за рахунок середнього класу контрольовані олігархами грошові потоки.

Водночас, умовне нарахування доходів для усіх підприємств та організацій, пов’язаних із видобутком, транспортуванням та продажем газу в Україні, створює привілейовану касту в особі їх власників та/чи працівників, які у спайці із утримувачами субсидій, формують коло зацікавлених у збереженні такого порядку у майбутньому. Це прямо суперечить завданням формування ефективної ринкової системи та загрожує стабільності у суспільстві в цілому.

Якби не було подій на сході країни, таку політику нинішньої влади ще можна було б списувати на професійну некомпетентність. Але в умовах війни, коли хтось мерзне в сирих окопах, віддаючи своє здоров’я і життя за Україну, нинішнє загравання з електоратом з обіцянками дармового тепла, за яким насправді стоїть відродження газових схем 90-х років, потрібно називати не інакше як мародерством чи, навіть, економічною диверсією. Лише тепла зима 2015-2016 року не дозволила відчути усю повноту можливих негативних наслідків. Можна собі уявити, які були б катастрофічні економічні, соціальні та військово-політичні втрати, якби запаси газу в Україні вичерпалися ще в лютому цього року! Усі ці ризики переносяться на лютий-березень 2017 року!

6. Набула подальшого розвитку політика, спрямована на фінансове послаблення та розширення можливостей контролю за середнім класом.

Олігархічний картель зробив глибокий і правильний для себе висновок із останнього Майдану – найбільшою загрозою для збереження своїх владних позицій є середній клас. Тому не дивно, що на фінансове послаблення та посилення контролю саме над малим і середнім бізнесом та контролю над окремими громадянами спрямовані й інші урядові заходи: підвищення податкового навантаження, які стосуються, насамперед, середнього класу (перегляд у бік збільшення порядку сплати єдиного податку, впровадження нових податків на транспортні засоби та нерухомість), введення системи електронних ПДВ – рахунків, розширення умов обов’язкового застосування касових апаратів, збільшення у рази штрафних санкцій за порушення трудового законодавства, впровадження єдиного реєстру на нерухомість, біометричних паспортів, встановлення камер відеофіксації порушень на дорогах тощо. Сюди ж можна додати й повернення до ганебної практики часів Януковича щодо проведення чисельних обшуків і вилучень техніки в ІТ – компаній, санкціоновану колишнім Прем’єр-Міністром України А. Яценюком боротьбу із тінізацією зернового ринку тощо.

Останні кроки – замість посилення контролю за використанням публічних фінансів на основі їх децентралізації, впроваджена вимога обов’язкового використання приватної системи ProZorro для здійснення закупівель за кошти державного бюджету, намагання спростити процедуру арешту рахунків фізичних та юридичних осіб і т.д. Це дозволить олігархічному картелю встановити повний контроль за фінансовими потоками у країні та в зародку придушувати потенційних конкурентів.

7. Повний контроль над системою державної влади та більшістю ЗМІ в країні дозволяє олігархічному картелю використовувати для зміцнення політичної та економічної влади навіть саму ідею реформ, у тому числі ідею боротьби із корупцією.

Це можливо, адже цілісної теорії реформ, яка, опираючись на методологічно сумісні економічні доктрини, задавала б систему науково обґрунтованих принципів розробки та/чи критеріїв оцінки окремих політико-економічних заходів, — не існує. В результаті ми маємо, по-перше, практично необмежене поле для поширення різного роду політиканства та соціального популізму; по-друге, за відсутності чітких критеріїв оцінки рішень, така політика неминуче стає уразливою щодо різного роду впливів з боку внутрішніх та зовнішніх організованих інтересів; по-третє, в таких умовах форсування змін неминуче сприяє концентрації економічної та політичної влади.

Про те, що в Україні відбувається цілеспрямоване розхитування інституціональної системи свідчить хоча б так званий План законодавчого забезпечення реформ в Україні, який схвалений Постановою Верховної Ради України від 4 червня 2015 року № 509-VIII. Із семи розділів найбільшим є економічний і включає аж 280 (!) із загальної кількості 494 (!) законопроектів. 77 законо­проектів є базовими, 203 – покликані вносити зміни до уже чинних законів. При цьому підготовка та подання 3/4 законопроектів були заплановані уже на 2015 рік. Президент України Петро Порошенко на засіданні Національної ради реформ зазначив, що для впровадження одного із напрямів реформ – децентралізації необхідно ухвалити близько 500 (!) законів та актів.

Зрозуміло, що з гносеологічної точки зору, за відсутності цілісного теоретичного підґрунтя реформ, практично неможливо, щоб такі масштабні зміни відповідали принципу системності, згідно з яким окремі політико-економічні заходи у процесі взаємодії мали б зумовлювати, доповнювати та посилювати потрібні ефекти. Тому не варто сподіватися на те, що несистемні дії виявляться ефективними. Різке погіршення стану української економіки є цьому найкращим підтвердженням.

А. Яценюк під час представлення програми діяльності коаліційного уряду, заявив, що її писали «протягом тижня, до ночі і сьогодні вранці вносили остаточні правки». В. Гройсман взагалі представив програму уряду через якийсь час після затвердження його на прем’єрській посаді. У цьому в Україні давно вже не бачать нічого незвичайного, вважаючи, що програма діяльності уряду є чистою формальністю. Олігархічній владі справді, абсолютно неважливий рівень обґрунтованості їхньої політики чи наявність позитивних результатів. Самі зміни перетворюються на самоціль. При цьому реалізується принцип: «Чим частіше змінюються закони і чим важче їх виконувати – тим краще». Саме тоді створюються найкращі умови для лобізму та легальні можливості вибіркового застосування законодавства й використання державних інститутів примусу в інтересах правлячої верхівки.

Про це дуже добре висловилася одна із найвидатніших ідеологів свободи, американська письменниця Айн Ренд: «Керувати невинними людьми неможливо. Єдина влада, доступна будь-якому урядові, — суворе покарання злочинців. А коли злочинців недостатньо, то їх треба створити. Тоді ти просто оголошує різні дії злочинами, і люди вже не можуть жити, не порушуючи законів. Кому потрібна держава із законослухняними громадянами? Яка з неї користь? Але просто встанови такі закони, яких не можна ні дотримуватись, ні виконувати, ні інтерпретувати об’єктивно – і ти створиш державу порушників, а потім розбагатієш на їхній провині».

В такій ситуації, як не дивно, але головною перешкодою для досягнення таких гіпотетичних цілей є корупція, якою, «на щастя», просякнуті усі органи державної влади. Саме корупція дозволяє частково згладжувати недоліки законодавства. Також, завдяки тотальній корупції відбувається своєрідна «конкуренція серед корупціонерів», що унеможливлює абсолютну концентрацію влади.

У цьому плані потрібно підкреслити небезпечність спроб викорінення корупції, якщо це не супроводжується усуненням системних причин її існуван­ня. Це пов’язано не тільки з тим, що це суттєво підвищить суспільні витрати. Найнебезпечнішим є те, що викорінення корупції на середніх і нижчих рівнях державного апарату надасть політичній верхівці ефективний інструмент кон­тролю як над суспільством в цілому, так і над кожним громадянином зокрема.

70 років тому Митрополит Андрей Шептицький, нібито, про саме нинішню українську дійсність і саме про нинішню українську владу зазначив, що вони, «замість давати народові мудрий провід, що здійснює мету загального добробуту і щастя, вводять у суспільне життя роздори, домашні війни, нічим не обмежену партійність і визначаються шаленою захланністю на гріш, безсоромним хабарництвом, легковаженням людської одиниці, безнастанним топтанням усяких її прав, безмірним хотінням у все мішатися, все по своїй фантазії порядкувати, крайньою нетерпимістю навіть супроти братів і незрозумілою ненавистю до всіх, що їх противниками називають».

Що робити?

Чи є вихід із нинішньої ситуації, коли групка людей монополізувала право на істину, контроль над економічними ресурсами, ЗМІ та усіма гілками державної влади? При цьому – цинічно використовує його з метою особистого збагачення? – Є! Є, якщо майбутня еліта нації, прийшовши до влади, буде свідома того, що суть їхньої політики має зводитися до суттєвого обмеження політичної та економічної влади і вивільнення простору для економічної свободи та конкуренції!

Власне, це повинно робитися уже зараз. Адже саме умови війни із Росією створюють найкращі політичні передумови для реалізації такої політики. Уряд отримав реальну можливість усунутися від виконання невластивих в умовах ефективного ринку функцій, зокрема, функцій протекціонізму та патерналізму. При цьому мав би зосередити увагу на питаннях внутрішньої та зовнішньої безпеки, формування та забезпечення неухильного дотримання єдиних для усіх правил поведінки, гарантування стабільності національної валюти, вжиття дієвих заходів, спрямованих на зменшення рівня концентрації економічної влади, жорстке присікання будь-яких спроб зловживання монопольним становищем, скорочення державних видатків, проведення децентралізації, відміну численних пільг та привілеїв тощо. Це не тільки вело б до формування конкурентного середовища та зростання на цій основі ефективності української економіки, але й, по суті, — це єдиний шлях справедливого розподілу ноші війни між усіма членами суспільства.

P.S. Пропозиції щодо співпраці та/чи фінансування досліджень можна надсилати «в особисте» Василь Магас або на електронну пошту v_magas@ukr.net




Комментирование закрыто.