Критичний погляд на стратегію національної безпеки

Сергій Дацюк

sur84

26-го травня 2015 року Президент України ввів в дію «Стратегію національної безпеки». Дуже добре, що такий більш-менш адекватний сучасності документ появився. Він навіть трохи схожий на стратегію у своїх головних установках, баченнях і завданнях.

Це звичайно якісна стратегія, якої у нас ніколи не було. У ситуації війни вона справді може такою бути. Водночас справжнє завдання експертів полягає не у тому, щоб відпіарити цей документ, а у тому, щоб в той же час критично поставитися до нього.

Давайте поглянемо на Розділ 1 «Загальні положення». В цьому розділі описується суб’єктність стратегії, яка постає в тричі підпорядкованій позиції – українська громада, яка здійснила Революцію гідності (листопад 2013 року – лютий 2014 року), контрреволюційна Росія, яка здійснила окупацію Криму та військову агресію на Сході України, та міжнародне право (що відсилає нас до сукупної міжнародної спільноти), зокрема реформи, передбачені Угодою про асоціацію між Україною та ЄС.

Власне суб’єктності української держави тут фактично нема. Тут є реакційна позиція – реагування на дії інших суб’єктів: української громади, Росії, ЄС. Тобто значною мірою Стратегія національної безпеки це субстратегія.

Суб’єктність же України мала би поставати з самостійно визначених форсайтних перспектив світу, негативних загроз та створюваних позитивних інноваційних перспектив – на довгостроковий період.

Причому перше формулювання, яке пропонується в Стратегії (важливість громадянської революції) ставить перед нами проблемне і дуже непросте запитання: якою має бути наша стратегія – національною (державною) чи громадянською?

Звичайно в рамці держави ми маємо найбільш ресурси. Але в рамці держави ми поки що не можемо (на вміємо, не бажаємо) бачити загрозу руйнування самих фундаментальних умов стратегування – єдності держави, нації та території.

Саме ця найважливіша обставина зовсім не відображена в Стратегії. Коли руйнується зв’язок між державою, нацією та територією (розпад несвятої трійці за Зігмундом Бауманом).

Що це означає для критикованої Стратегії? Це означає постановку проблемних фундаментальних питань:

1. Чи справді держава і надалі буде являти собою суб’єкт, який створює та гарантує безпеку суспільству?

2. Чи є нація тією інтегральною рамкою, всередині якої можна розглядати безпеку для суспільства?

3. Чи є територіальна цілісність чи навіть в принципі територія тією цінністю, якою вона була раніше, щоб захищати її безпеку.

Негативні відповіді на ці питання, а саме такі відповіді напрошуються з огляду власне на українську кризу, то пропонована Стратегія є не просто короткостроковою – вона принципово не вирішує питання безпеки, бо безпекова функція зміщується до іншого суб’єкту – громади.

Отже ми можемо зробити надзвичайно важливі висновки щодо Стратегії безпеки для українського суспільства.

1. Окрім Стратегії національної безпеки нам потрібна Стратегія громадянської безпеки.

2. Суб’єктом Стратегії громадянської безпеки може бути лише громада з залученням представників корпоративного бізнесу і держави як громадян.

3. Інтегральною рамкою безпеки суспільства має бути не нація, а громада, відтак основою самовизначення має стати не національна ідентичність, а громадянська ідентичність.

4. Безпековим підходом має стати не захист території, а захист мережевої топології – умов існування мережевих громад.

5. Громада для захисту своєї безпеки може використовувати і державу, і корпорації, але у принциповій дистанції від їх цілей і завдань.

Можна звичайно вважати, що створення такої Стратегії громадянської безпеки можливе лише після того, як ми виконаємо завдання традиційної модерністської держави – тобто відновимо цілісність території. Але, як свідчить зміст критикованої Стратегії, без хоча б розуміння суті громадянської безпеки ми не можемо в принципі вести інформаційну війну чи економічну війну.

Наприклад, розуміння суті інформаційної війни як консциєнтальної війни, означало би необхідність спрямування зусиль не на пропаганду і контрпропаганду, а на вирішення концептуального питання – яким має бути майбутнє, де діють громадянські мережі, а не держави чи імперії. Держава (і навіть Україна) принципово не може ставити так питання, бо це заперечує саму державу. Держава не може діяти проти себе, а окремі її представники не дозволяють собі рефлексію такого масштабу. Тобто, як не крути, держава не може гарантувати безпеку там, де вона сама стає проблемною чи руйнується.

Розуміння суті економічної війни як такої означало би залучення корпорацій на бік громади і публічного блага. Держава в цьому плані поганий посередник, бо легко корумпується корпораціями. А значить в ситуації політичного торгу як всередині країні, так зовні країни, українські корпорації постійно знаходитимуть щілини для використання війни задля власного збагачення. Лише громада могла би контролювати цей процес та перешкоджати цьому. Корпорації не можуть самі по собі створювати публічне благо, але лише під тиском громади.

Отже головний пафос Стратегії національної безпеки – відновити територіальну цілісність України – проблематизується. Чи варто відновлювати територіальну цілісність України, якщо люди, що проживають на окупованих чи сепарованих територіях не є власне українцями в громадянському змісті цього слова, а не в етнічному чи політичному?

Безпека держави діє там, де люди бажають цієї безпеки. Держава не може нав’язати свою безпеку тим, хто її не хоче. Держава у досягненні територіальної цілісності обмежена у своїх діях міжнародними правилами та угодами. І лише громада може порушувати міжнародні правила і угоди відносно свого бачення території та світу.

Потенційно громадянська безпека масштабніша і дієвіша від національної безпеки. Навіть існування окремих уявлень про громадянську безпеку могло би посилити нинішню Стратегію національної безпеки.

Источник: блог Сергея Дацюка на УП




Комментирование закрыто.