Чи можна діагностувати тотальне «отруєння» України популізмом?

Досить недавно виклик популізму в інформаційний простір гостро закинули своїм зверненням учасники Ініціативної групи «Першого грудня». Вони зазначили, що популізм став реальною загрозою українській державності. Вони переконані, що «залюбки паразитує на соціальних бідах, лукаво спрощуючи складне, безсоромно експлуатуючи найпростіші соціальні емоції».

Далі пішли депутати Вінницької міської ради, що виступили з ініціативою запровадити «Мораторій на популізм», зокрема відзначаючи, що «будь-які форми політичного популізму як дії, що усвідомлено та злочинно здійснюються з метою політичного та економічного ослаблення України».

Якщо проаналізувати інформаційний простір України протягом трьох місяців літа 2016 року, то стає очевидним, що «проблему популізму» своїми заявами перш за все піарив Володимир Гройсман (заяви щодо стипендій, підвищення пенсій, електронного декларування, підвищення тарифів, блокування Верховної Ради, кризи в Україні). Урешті-решт, Прем’єр-міністр України заявив, що головні проблеми України – це Росія, корупція і популізм. Також у інформаційний простір цей термін вкидали «Опозиційний блок», Олександр Турчинов. Тобто у ЗМІ тему передусім порушувала «влада». А це означає не що інше, як те, що влада розглядає популізм як актуальну загрозу для себе.

Сутність та причини явища популізму

Перефразовуючи одного з теоретиків міжнародних відносин, можна сказати, що популізм – як погода: усі про нього говорять, але ніхто до кінця не розуміє, що це таке і як його варто сприймати / аналізувати.

Михайло Мінаков у дискусії «Популізм в українській політиці» акцентує: «У політичній науці ми зазвичай називаємо популізмом особливу логіку політичної дії, заснованій на униканні розумних програм, планів, аргументів… Популізм – це гра, яка стосується як політиків, так і виборців, громадян».

Потужний пояснювальний удар у «серце» популізму наносить своїм матеріалом «Популізм – наш рятівник» Остап Дроздов. Він пише: «На виборах в Україні перемагає популізм, бо українці хворі на інфантильність і схильні вірити в чудо. Популізм мобілізовує народ, який на загал не є політично зрілим та поінформованим. Тобто це мистецтво завойовувати симпатії простих людей». Остап Дроздов вказує, що популізм вирізняє апеляція до найширших мас, тотальна критика влади, віра в прості рішення та перевага форми над змістом.

Підтримує Остапа у своїх роздумах і Сергій Рахманін. У матеріалі «Популізм високої кухні, патріотизм і війна» він резюмує: «Людині хочеться, щоб світ був поділений на чорне і біле, на погане і хороше. У такі періоди з’являється попит на персонажів, подібних Путіну, Трампу або Ляшку. Мені недобре, а тут людина, яка відразу знаходить винних, говорить не просто те, що я хочу почути, а відразу пропонує рішення, які мені здаються зрозумілими». В цьому сенсі виявляється головна проблема «політичної кухні». Вона не може орієнтуватись на традиційні вподобання населення. У спробах розвинути «смаки» власних політичних клієнтів доводиться балансувати між спробами «втулити улюблені вареники» та необхідністю впровадити елементи вишуканої західної кухні.

Михайло Дем’яненко у своєму дослідженні «Популізм як політичний феномен і маніпулятивна технологія» доповнює: «Популізму властиві: тяжіння до стереотипів; демагогічні пропозиції; абсолютизація народних цінностей». У глобалізованому світі такі стереотипи і цінності часто є гальмами розвитку.

Кожен український аналітик, журналіст чи політик, що намагаються пояснити чи детермінувати явище популізму, логічно попадають у рамки власних політичних орієнтацій. В українській політиці прийнято спрощено розуміти популізм і за спрощеною схемою визначати політика популістом. Це робиться як випадково, так і цілеспрямовано в якості політичної технології. Такий узагальнений підхід є популістським, адже він уникає аналізу реальних дій чи заяв політиків та виокремлення в них «популістського відсотка». Більш складним питанням є не тільки ідентифікація, але й визначення причин явища.

У статті «Популізм у головах» Едвард Лукас намагається зрозуміти причини явища популізму: «Політичний мейнстрим Заходу зіткнувся із серйозним викликом з боку політиків, які пропонують швидкі відповіді й спрощені рішення. Дональд Трамп, активісти кампанії Brexit, Марін Ле Пен у Франції – усі вони черпають сили з одного джерела — недовіри. Вони експлуатують недовіру людей до чинної влади, бо наші правителі лицемірять і замовчують факти. Друга причина зневіри – некомпетентність наших правителів». Олексій Лещенко додає: «Справжня причина зростання популізму не тільки у Європі, але і у всьому світі, – прірва між простими громадянами, виборцями і «елітами». Популізм виникає як природне явище у розвитку відносин між владою та суспільством на певному етапі. Він виникає зі складності ситуації, у якій опинилася держава, а джерелом популізму виступає не тільки влада, але й суспільство, народ.

Популізм є частиною демократичного процесу. Однак те, що популізм є породженням демократичного суспільства, не означає, що він є породженням зрілого та прогресивного суспільства. Ірина Гавриш у статті «Популізм як ідеологія в українській політиці» відзначає: «З’являючись на історичній арені разом з демократичними інститутами, популізм розповсюджується в умовах ще не зміцнілих структур народовладдя та низької політичної культури».

Види популізму

Сергій Дацюк у своїй системній реакції на заяву Ініціативної групи «Першого грудня» для Хвилі «Чи загрожує Україні популізм?» наводить класифікацію популізму: «Більш точним було би розрізнення популізму на позитивний популізм (апелююча до народу політика солідаризації еліти з народними масами) і негативний популізм (апелююча до народу політика розмежування еліти на народних мас). Тобто негативний популізм щонайбільше розвивається саме тоді, коли інтереси еліти та народних мас справді протиставляються, бо коли в суспільстві все гаразд, тоді солідаризація еліти та народу не дає жодних підстав для критики популізму».

На сьогодні в Україні склалося дуже багато видів популізму, що виходять за межі класифікацій Сергія Дацюка. Нині можемо помітити як популізм влади, так і популізм різних видів опозиції. Існує популізм відомих особистей, експертів чи фейсбук-активістів. Є популізм економічний (тарифний, валютний), внутрішньо- чи зовнішньополітичний (щодо реформ чи європейської інтеграції), антикорупційний, військовий. Ми можемо побачити популізм первинний та популістську реакцію / критику, спрямовану на цей первинний популізм (так званий вторинний популізм). Під вторинним популізмом варто розуміти ситуацію, коли критика популізму сама стає популістською. Також ми відзначаємо, що популізм варто класифікувати на стимулюючий та програмний. Стимулюючий популізм виступає безпечною формою спілкування окремих політиків і не претендує на стратегування щодо долі держави. Програмний популізм є небезпечним, адже він пробує підмінити собою експертне стратегування щодо майбутнього держави і знівелювати фаховий грунт змін.

Портрет та суб’єкт українського популізму

В українській політиці до популістів зараховують багатьох політиків. Юлію Тимошенко та Олега Ляшка вважають найбільш популярними популістами. Та якщо навіть «неозброєним оком» аналізувати заяви українських політиків, то до них різною мірою потраплять і Порошенко (та Ко), і Яценюк (та Ко), і «Опозиційний блок», і «Самопоміч», і Саакашвілі, і Савченко, і Рабінович. Окремо цю тезу показують дослідження щодо взаємного експорту політичних рейтингів між українськими партіями (демонструє малу різницю між ними). До популізму можна віднести навіть рішення окремих органів місцевої влади, як-от введення низкою міст України мораторіїв на підвищення тарифів.

За своєю природою популізм часто настільки прагне до соціальної справедливості, що його міцно затягує «вліво». Не дивно, що побутує думка, що раніше комуністи задавали моду на популізм. Олексій Лещенко у матеріалі «Політичний процес в Україні: популізм як феномен» пише: «Популізм не є самодостатньою ідеологією, тому ми часто бачимо симбіоз крайньо-правих або лівих радикалів і популістів. Згідно з дослідженнями Інституту Горшеніна, партійні проекти, які роблять ставку на популізм в Україні, можуть розраховувати на кластер виборців розміром у 30-33%. Представники цього кластера не готові терпіти труднощі заради успіху реформ. Ні стать, ні вік, ні місце проживання не є якимись значимими факторами. До популізму схильне суспільство як у бідних, так і в багатих країнах. Тому можна стверджувати, що визначальним фактором тут є ідеологічний. Тобто ці люди поділяють певний набір переконань, поглядів».

Якщо взяти до уваги електоральний аналіз протягом лютого-березня 2016 року, то в середньому ніша популізму в Україні займала приблизно 58%. Що ж до аналізу соціологічних опитувань квітня-серпня («Рейтингу», «Центру Разумкова», Фонду «Демократичні ініціативи», КМІС), то вони демонструють, що на виборах президента ніша популізму складає приблизно 59% (від 57 до 63%), а на виборах до парламенту засилля популізму складає 50% (від 42 до 63%). Отже, загальний аналіз ніші популізму протягом лютого-серпня складає 55%.

Яскравим підтвердженням популістського тренду (що межує з політичною корупцією) в Україні стали результати липневих виборів до Верховної Ради, де перемогу здобували кандидати від «Батьківщини», «УКРОПУ» та БПП.

Те, що населення готове популістського розвитку держави, свідчать результати соціологічного дослідження, проведеного на замовлення DT.UA Київським міжнародним інститутом соціології. У матеріалі за результатами опитування «Українці плутають реформи з популізмом політиків» відзначається: «Більшість громадян основною реформою вважають зняття недоторканності з депутатів – 58%. Народ України прагне помістити владу в компрачікосовську бочку середньостатистичної зарплати; отримати підвищення зарплат і пенсій, і при цьому знизити пенсійний вік. Та жоден крок, спрямований на збільшення дохідної, а не видаткової частини бюджету, навіть третиною населення підтриманий не був». У результаті спрямованість населення на реформи поєднане з популістським баченням таких реформ. А це тягне за собою згубні політичні наслідки, оскільки, реальні реформістські сили так і не знаходять свого виборця. У результаті політична система залишається антиреформістською.

Володимир Торбіч у статті «Популізм – це четверта біда України після дурнів, доріг і Росії» наводить приклади популістських заяв: «ми здешевимо газ та інші комунальні послуги», «ми переламаємо хребет олігархам». Хто з українських опозиційних політиків користується такою риторикою знаємо.

Микола Томенко у своєму блозі для Лівого берега позначає дуже важливий момент українського популізму: «Насправді, моду на популізм (я би сказав, ортодоксальний популізм) започаткувала саме нинішня влада». Він пропонує згадати перші обіцянки Порошенка: безвіз у 2015-му, «АТО триватиме години».

Саме тому портрет / суб’єкт українського популізму складають не тільки провладні та опозиційні політичні сили, але й як мінімум більше половини українського суспільства, включно з експертами та блогерами / фейсбукерами. Усі вони говорять і пропонують ідеї щодо розвитку держави у спрощеній / неповній, або часто несумісній, нереальній / відверто брехливій формі. Цей сегмент українського суспільства виступає деструктивним та стримуючим елементом. У результаті це ж суспільство не отримує бажаного рівня життя.

Корисність / небезпечність популізму для України

Питання, яке знову і знову порушується в контексті популізму, це питання його корисності / небезпеки для розвитку держави. Сергій Дацюк у вже згаданій статті пише: «Популізм не є причиною зростання протестних настроїв в Україні, бо існують геть інші більш важливі причини. Політичний популізм – єдиний спосіб викликати в країні активність справжнього суб’єкта». Пан Сергій натякає нам на те, що популізм слугує фактором політичної активності. Але не меншим фактом є те, що не будь-яка політична активність є корисною. Корисність і токсичність активності визначається типом популізму у її основі.

Шлях реальних змін не буває простим. Він як, до прикладу, ті ж реформи Бальцеровича передбачають етапи «реформістських страждань». У процесі реального впровадження реформ неможливо «врятувати усіх», неможливо досягти «комуністичного раю всезагального благоденства». Тому, на противагу Сергію Дацюку Каха Бендукідзе писав: «Люди (і політики, і виборці) не готові пожертвувати своїм комфортом, щоб досягнути справжніх змін. Щоб виконати хоча б частину своїх обіцянок, популісти підвищують податки і бюрократію і люди бідніють, а потім обирають ще більших популістів».

Цю тему дуже детально розкрив у матеріалі «Економіка популізму» Володимир Федорін. Він пише: «Що таке популізм? Це коли політики проводять в життя такі заходи, які, з одного боку, підтримуються значною частиною виборців, але при цьому в корені суперечать економічним інтересам виборців. Сенс графіка полягає в тому, що це дві траєкторії двох різних економічних політик — популістської і політики, націленої на економічне зростання.

Популісти сприймають людей як істот, які не можуть подбати про себе самі. Популістські режими, як правило, намагалися вирішити проблему нерівності доходів за допомогою експансіоністської макроекономічної політики. Говорячи просто: або друкування грошей, або друкування грошей».

У цьому сенсі одним з важливих завдань розвитку суспільства є мінімізація популістських зазіхань. Сергій Таран у матеріалі «Популізм з’їдає все» пише: «Треба реформувати інституції не тільки державні, а й суспільні. Ніша громадських організацій – говорити і пояснювати непопулярні речі, тому що у політиків нема міцності і сили духу для цього». Михайло Дем’яненко додає: «Головним чином вирішення цієї проблеми вбачається у становленні повноцінних механізмів народовладдя, утвердженні високої політичної і правової культури. Неупереджений аналіз, публічні оцінки вченими, незалежними експертами, громадськістю політичних дій і результатів правотворчості допоможуть більш аргументовано показувати неспроможність популістських тез». Антиотрутою до популізму є не тільки довгострокова побудова суспільства нової якості, але й конкуренція чисто популістських тез з напівпопулістськими, або експертно-неповними тезами. У цій моделі «негайному зниженню тарифів» має протистояти «побудова реального ринку газу, зокрема, прийняття законів про енергетичного регулятора, ринок електричної енергії, енергетичні характеристики будівель, забезпечення обліку енергетичних ресурсів, перенаправлення субсидій в русло посилення енергоефективності, що спричиняє часткове зниження сукупного рівня оплати за комунальні послуги».

Висновки. Популізм є однією з головних форм «отруєного» існування українського політичного організму як на рівні влади, так і на рівні суспільства. Поруч з цим, популізм як складова перехідного етапу в історії України важливий для підтримання «політичної форми» як окремими політичними групами, так і громадським суспільством. Популізм не може претендувати на джерело / ядро політики, що спрямована на прогресивний розвиток потенціалу України. У цьому процесі популізм виступає лише зовнішнім фактором-каталізатором, сприяє суспільному збуренню, але не наближує його до розуміння, що саме глибинні експертні стратегії та напрацювання є основою долі майбутньої України. Зменшення рівня популізму у суспільстві буде свідчити про дорослішання населення. У результаті суспільство потребує подальшого напрацювання не популістських, а реальних стратегій системних змін, а також інформаційно-просвітницьких кампаній з пропагування їх складної і тривалої реалізації.