Україна у геополітичних лабіринтах: чи є вихід?

Питання про геополітичну орієнтацію України стоїть на порядку денному з моменту здобуття незалежності. Вигідне транзитне положення, яке займає наша країна, в умовах розквіту політичної корупції і соціально-економічної стагнації, стає каменем спотикання на шляху визначення геополітичних орієнтирів. А поки ми шукаємо себе, у світі вибудовується нова багатополярна система, в якій кожен з ключових гравців резервує місце для України в своєму кошику.

Ведмежа лапа старшого брата

Після повернення Путіна на президентський пост, м’яка культурна експансія у вигляді Руського Міра, розбита вщент зверхністю та непідробною самовпевненістю її головного ідеолога Кіріла, змінилася на економічно вигідну пропозицію вступу в Митний і Євразійський союз. Геополітична реальність, де ЄС, так і не ставши геополітичним гравцем погруз у внутрішніх проблемах політико-економічного плану, а США починають переосмислювати своє місце в сучасній системі координат, все частіше озираючись на економічні дивіденди статусу єдиної наддержави, підштовхує Путіна до реалізації заповітної геополітичної мрії – відновлення втраченої могутності пострадянського простору, звичайно ж, на чолі зі старшим братом.

Якщо подивитись на сучасне геополітичне положення Росії, то воно виглядає досить неоднозначно. З одного боку в очах міжнародної спільноти та політичних лідерів багатьох країн Москва досі сприймається як наступник СРСР.

Така «інерція сприйняття» провокує політичні кроки, які Кремль здійснює для утвердження себе в якості якщо не глобального, то принаймні регіонального лідера, демонструючи потенційним суперникам необхідність збереження за собою статусу «наглядача» на всьому  пострадянському просторі.

Яскравими прикладами таких демонстративних кроків можна вважати:

—          воєнний конфлікт у Грузії (серпень 2008р.);

—          участь у регулюванні «заморожених» конфліктів;

—          ініціювання євразійських інтеграційних проектів.

З іншого боку, величезний баласт проблем, з яким Росія сьогодні стикнулась, об’єктивно заважає повернути втрачений статус. Нерозвиненість соціально-економічного сектору, неефективне та корумповане політичне керівництво помножене на демографічні проблеми гальмують відновлення втрачених позицій.

Єдине, що може врятувати ситуацію для Путіна – це інтеграція в межах ментально пов’язаного та економічно залежного пострадянського простору, де Росія продовжує зберігати статус регіонального лідера. Це своєрідний геополітичний козир, яким не може похизуватись жоден геополітичний  гравець. І все би було добре, однак без України комбінація не складається, стариган Бжезінський – тричі правий.

Історія інтеграційних об’єднань на пострадянському просторі, на чолі ініціатив створення яких стояла Росія, демонструє стійку тенденцію – без України вони вмирали у зародку. Починаючи від СНД і закінчуючи Єдиним економічним простором, росіяни так і не змогли запропонувати ефективну модель економічної інтеграції.  Євразійський союз як кінцева точка геополітичної реінкарнації СРСР є нічим іншим, як черговою спробою відновлення не тільки номінального, але й формального статусу «пострадянського шерифа» і повернення Росії в ранг великих держав.

Євразійський союз – ідея далеко не нова, і зовсім не російська. Вперше вона була озвучена Нурсултаном Назарбаєвим у стінах МДУ у березні 1994 році. Ключова ідея висловлена тоді – це економічна та культурна інтеграція пострадянського простору на основі класичного євразійства – геополітичної доктрини, яка виникла на початку 20-го століття, та пропагувала ідею самобутності Росії-Євразії. Назарбаєв назвав власну ідею практичним євразійством. Правда підтримки цей проект тоді не отримав.

Проте Назарбаєв не зупинявся на досягнутому. Через 6 років, коли президентом Росії вперше став В. Путін, він виступив з новою заявою. Промова 2000-го була сконцентрована на ідеї не стільки економічної інтеграції, як потреби культурного та ідеологічного об’єднання. Однак в Росії ці ідеї не отримали підтримки в цей період, оскільки Москва більше схилялася до ідеї «ліберальної імперії».

Перезавантаження поглядів на Митний і Євразійський союз почалося напередодні повернення на пост президента В. Путіна. Саме Путін виступив ініціатором і фактичним пропагандистом нової місії Євразійського союзу, яку він задекларував як створення ефективної геополітичної осі, яка буде сформована в результаті економічної інтеграції за зразком Європейського союзу, але з врахуванням усіх проблем, з якими стикнулися європейці. Розвиваючи традиції політичної інтеграції об’єднаної Європи, Путін запропонував створити новий центр сили, який дозволить зайняти гідне місце у новій багатополярній системі усім того бажаючим країнам пострадянського простору. Проект Путіна вражає своєю демократичністю та економічною рентабельністю, а тому його реалістичність виглядає досить малоймовірною.

Навіть поверхневий аналіз Євразійського проекту Путіна свідчить про вкрай низьку перспективу реалізації запланованого. І справа навіть не в цілях, які декларує ВВП (а це економічні дива на основі універсальних демократичних принципів, які дозволять країнам пострадянського простору на рівних спілкуватись з ЄС та іншими гравцями ), а в механізмах їх реалізації, які падуть на плечі корумпованих та неефективних менеджерів. Путін свідомо малює картини економічного процвітання, за яким скучили всі без винятку країни пострадянського простору, уникаючи опису політичної ціни гіпотетичних успіхів в побудові вільного ринку.  Омріяна геополітична імперія подолає всі проблеми і змусить світ озиратися на нового гравця на міжнародній арені – такий висновок читається між рядків ВВП.

Палаючі крила ЄвроФенікса

Європа переживає черговий етап кризи. І якщо три роки тому мова йшла виключно про економіку, то сьогодні можна з впевненістю говорити, що ЄС переживає етап кризи довіри.

Розмови про подальше розширення стоять далеко не на першому плані, бо спрогнозувати, яким буде ЄС через 3 роки не візьметься ніхто. І справа тут не в економіці. Справа у політиці.

Проблеми, з якими стикнулися європейські країни, продемонстрували, що наднаціональні органи, створені в рамках ЄС, виявилися не такими ефективними як того хотілося б. А тому питання про подальшу політичну інтеграцію зависло над головами європейських політиків як Домоклів меч, а євроскептицизм став мейнстрімом, не тільки у Італії, Іспанії, Данії та Чехії, але й в Німеччині.

Епоха єврооптимістів закінчується. Зміна політичної еліти в європейських країнах свідчить про те, що не тільки нові, але й традиційні партії змушені змінювати тон розмови про ЄС. Нові політики, які з’являються на  європейській політичній арені, з насолодою вибудовують політичну кар’єру, послуговуючись анти європейськими гаслами. Традиційні партії змушені під тиском громадськості змінювати свої погляди на питання подальшої інтеграції, а подекуди навіть ставити питання про можливий вихід з підписаних раніше угод.

Розвив між центром та периферією стає все більш відчутним. Економічно розвинені країни не можуть платити за прорахунки партнерів коштом власних громадян, і все частіше ставлять питання про ціну такої жертви.

Ефективність інституцій, створених в рамках ЄС, вкрай низька: криза продемонструвала це більш, ніж наочно. Процес прийняття політичних рішень не дієвий,  а перетягування канатів з Брюсселю до Берліну загрожує загостренням відносин між Францією та Німеччиною, і може остаточно послабити позиції Євросоюзу на тлі заяв про можливий вихід з об’єднання  Великої Британії.

На тлі озвучених проблем, питання про формат подальшої співпраці в рамках ЄС залишається відкритим. Країни-члени не мають узгодженої позиції з приводу того, яким він має бути.  Є декілька можливих варіантів і очевидно, що процес їх обговорення не буде легким ні для країн-засновниць, ні для нових членів. Можна лише припустити, що європейські цінності, які лежали в основі створення ЄС, поступатимуться прагненню захисти власні національні інтереси.

Криза продемонструвала відсутність єдності в Європі. Кожна країна намагалася  боротись зі спільними проблемами самостійно, керуючись прагматичними бажанням захистити національні інтереси, навіть в обхід європейських цінностей та стандартів. Розмови про політичний союз так і залишилися розмовами. Складається враження, що європейські політики втратили напрямок руху, і тепер їм потрібен час для того, аби віднайти правильний шлях. Шлях, який задовольнятиме не тільки бюрократів, але й простих громадян, життя яких на пряму залежить від політичних рішень.

Активні дії Росії у напрямку розширення власної зони впливу, за рахунок приєднання України до Митного та Євразійського союзу, активізували позицію ЄС в українському питанні. Потенційна «ресовєтизація регіону», як назвала цей процес Хіларі Клінтон, однозначно не вкладається у плани ані США, ані європейських країн, бо в такому випадку може значно посилити позиції путінської Росії. Зважаючи на те, що на керівних посадах в ЄС сьогодні все ще залишаються єврооптимісти, приєднатися до європейського простору Україні сьогодні все ще реально. Західні політики прекрасно розуміють загрози подальшого сповзання України в авторитарному напрямку, але готові підіграти Януковичу напередодні президентських виборів, аби зберегти Україну в європейській площині.

Куди іти?

Пошук оптимального варіанту інтеграції – одна з головних тем сучасного політичного дискурсу. Однак далі розмов та декларацій справа, як правило, не йде. Здається, що єдиним, хто відстоює необхідність повної інтеграції в Євразійський союз є Віктор Медведчук, який має теплі та тривалі зв’язки з В. Путіним. Натомість серед парламентських партій лише комуністи виступають проти інтеграції з ЄС. Проте якщо оцінювати ефективність політичних кроків у напрямку до інтеграції, то можна сказати, що вони швидше виступають засобом, ніж метою українських політиків. Опозиція намагається за рахунок виконання вимог ЄС вирішити питання вибіркового правосуддя та політичної корупції. Влада – продемонструвати успішність проведених реформ та правильність обраного курсу. При цьому варто визнати, що сучасний правлячий клас не має достатньо політичної волі, щоб реалізувати вимоги ЄС, але водночас і не настільки наївний, щоб вірити у євразійське чудо Путіна. В умовах амбівалентного сприйняття інтеграційних проектів громадянами, варто очікувати, що ми так і залишимось осторонь обох інтеграційних об’єднань. Принаймні, до того часу, поки президентський пост буде займати В. Янукович.