Турецький гамбіт «Ісламської держави»

Ілія Куса, для "Хвилі"

Исламское государство Турция Эрдоган

Співпраця Туреччини з «Ісламською державою» і низкою інших антиурядових угруповань на території Сирії допомогло Анкарі вирішити кілька важливих тактичних задач – придушення курдського руху, суттєве послаблення сирійської армії, посилення своїх позицій та впливу у регіоні. Проте, дуже скоро таке співробітництво вдарило по самій Туреччині.

-Наступний! – молодий офіцер жестом покликав людей до себе, вказуючи на металошукач біля входу до терміналу. Частина черги перейшла до сусіднього пункту контролю.

-Покладіть ваші речі на візок. Всі металеві речі покладіть сюди, будь ласка – чоловік в уніформі поклав невелику тару на багажну стрічку. Першою була молода пара з Ізміру. Всього кілька хвилин – і вони вже були всередині терміналу. Стаціонарний металошукач мовчав.

— Наступний – один з прикордонників допоміг жінці підняти її валізу на стійку.

Ракім стояв у черзі вже хвилин 20. На дворі було дуже спекотно. Всередині не краще. Він подивився на годинник і озирнувся навколо. У двері щойно увійшла ціла група туристів, і одразу попрямувала до їх, і без того довгої, черги. Ракім нервував. Йому здавлювало горло. На мить він подумав про те, щоб вийти на вулицю. «Це мій обов’язок» — подумав він і трохи заспокоївся.

Міжнародний аеропорт імені Ататюрка у Стамбулі був неабияк велелюдним. Якраз розпочався літній сезон. Туристи з усіх куточків світу прямували на один з найбільш популярних та дешевих курортів світу. Хоча цей рік не видавався рекордним по кількості людей, але термінали аеропорту ледь встигали приймати літаки.

Ракім взявся за голову. Спека дістала його ще на вулиці Істікляль. А потім ще це задушливе таксі. До таких температур він так і не зумів звикнути. Його думки перервав гучний голос турецького офіцера:

  • Проходьте!

Ракім зрозумів, що підійшла його черга. У цю мить всі його роздуми розсіялися. Він раптом став дуже спокійним. Просунувшись ближче до металошукача, він глянув одному з прикордонників просто в очі. Ці 20 хвилин здалися йому цілою вічністю. І нарешті, цей момент настав. Зробивши, ледь помітний рух рукою, він дістав свій «Калашников» та почав стріляти в охоронців. Крики та галас людей заповнили приміщення терміналу. Люди у паніці почали розбігатися і ховатися у прибиральнях, магазинах або під лавками. Ракім їх не чув. Вбивши двох прикордонників, він почав повільно просуватися вглиб терміналу. Несподівано, він відчув гострий біль. Один з поліцейських таки влучив у нього. Ракім підняв автомат та випустив чергу убік свого супротивника, однак всі кулі вп’ялися у стіну. Він більше не міг цілитися. В його очах потемніло. Він оперся на одну ногу і випустив з рук зброю. Ще одна куля потрапила в плече. Із останніх сил, він витягнув невеликий детонатор і натиснув кнопку. «Аллах-у-Акбар» — це були його останні слова. Потужний вибух зруйнував частину терміналу, повибивав шибки та вбив всіх, хто був поряд у радіусі кількох сотень метрів. За пару секунд в іншому кінці терміналу пролунав другий вибух. А ще за деякий час – прогриміло на вулиці – біля парковки…

Усю ніч поспіль у Стамбулі тривала рятувальна операція. Медики виносили тіла загиблих та поранених, витягували їх з-під уламків, деяких – збирали по шматкам. Один з таксистів, який був біля входу під час вибуху, бігав по усій території і завертав людей назад: «Тікайте звідти, не заходьте туди! Там був вибух!». По усіх телеканалах транслювалася одна й та ж картинка – вид на знайомий багатьом Міжнародний аеропорт імені Ататюрка. У тому вибуху загинули 42 невинні людини, а 238 – отримали страшні поранення.

Це лише один із трагічних епізодів, які сколихнули Туреччину за останній рік. Вже втретє у такий спосіб міжнародна терористична організація «Ісламська держава» увірвалася у життя звичайних турецьких громадян. Один з найбільших та найбільш захищених аеропортів світу став жертвою терористів.

Вже наступного ж дня президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган прибув на місце теракту. Він виглядав дуже блідним. Попередні дані розвідувальних служб він отримав уже під час екстреного засідання уряду. Практично все вказувало на те, що це були бойовики «Ісламської держави». Пізніше, з’явилися й їх імена – Ахмед Чатаєв, Вадим Османов, Ракім Булгаров. Всі – вихідці з країн колишнього СРСР – Росії, Узбекистану та Киргизстану. Всі троє, якщо вірити інформації спецслужб – члени терористичного угруповання «Ісламська держава» із 2013 року. Стамбульська трагедія посіяла страх серед населення. Удар у саме серце Туреччини зруйнував міф про захищеність кожного громадянина та про потужну міць турецьких спецслужб. Але чого добивалися терористи? І чому вони вирішили напасти на Туреччину, яку роками до того не чіпали? Спробуймо з’ясувати, розглянувши еволюцію стосунків Туреччини та «Ісламської держави».

Сирійська війна

Прикордонний перехід Баб Аль-Гава (з араб. «Вітряна брама») був відомий своїми надзвичайно довгими чергами. Десятки автобусів, вантажівок та автомобілів вишукувалися у колони, очікуючи на свою чергу біля пунктів пропуску. Кожен мешканець північної Сирії або південної Туреччини знав, що має відстояти мінімум дві години, щоб потрапити у сусідню країну. Лише тільки прикордонники повернуть вам документи і жестом дозволять проїзд – можете зітхнути з полегшенням. Біля кордону вас зустріне тріумфальна арка, датована 6 століттям нашої ери. За 10 хвилин ви вже будете на турецькій території. Торговці, бізнесмени, заробітчани і просто туристи – всі їхали через «Вітряну браму», яка здавалася основним коридором між арабським і турецьким світами. Стратегічне значення цієї прикордонної ділянки важко переоцінити. Вже кілька століть вона поєднує турецький Іскендерун та сирійський Алеппо. Товарні та людські потоки безперервно проходили через ці землі, позаяк і Алеппо, і Іскендерун були потужними торговими містами, розташованими на важливих транспортних шляхах.

Коли у Сирії почалася війна у 2011 році, Баб Аль-Гава був закритий, вперше за останні 50 років. Хоча вже невдовзі його відкрили. Щоправда, цього разу – пропускали доволі незвичні товари, і часто – абсолютно безконтрольно. Зброя, продовольство, боєприпаси, бронетехніка та десятки нелегалів рушили через турецько-сирійський кордон, який формально закрили на початку 2012 року. Над пунктами пропуску замайоріли чорні прапори джихадистів, а «Вітряна брама» стала основним транзитним пунктом для усіх іноземних ісламістів, які бажали взяти участь у «Великому Джихаді» у Сирії. Після розгрому «Вільної Сирійської Армії» силами ісламістів у 2013 році, з якими вони були у союзі, вся прикордонна ділянка від Баб Аль-Гава аж до міст Атаріб та Аль-Дана в провінції Ідліб відійшла джихадистам з «Ісламського фронту» та «Фронту Аль-Нусра».

У ті часи Туреччина взяла курс на конфронтацію із силами Башара Асада, для якого Реджеп Таїп Ердоган став особистим ворогом. Головною метою було повалення сирійського режиму та послаблення третьої за потужністю в регіоні армії. Анкара почала підтримувати низку антиурядових збройних формувань на території Сирії, надто – на північних її землях, щоб разом із тим – стримувати сирійських курдів. Особливої політичної активності останні не виявляли, а деякі – навіть підтримували ісламістів, вбачаючи в них альтернативу непідступному у питанні автономії Башару Асаду. У таких умовах «Вітряна брама» знову відкрилася – лише, щоб забезпечити антиурядовим силам необхідну підтримку. Турецькі прикордонники, якщо не допомагали, то закривали очі на те, що відбувалося на Баб Аль-Гава та інших пунктах пропуску вздовж сирійського кордону у провінціях Алеппо, Латакія, Ідліб, Ракка та Аль-Хасака. Навіть поява у 2014 році терористичної мережі «Ісламська держава» не зупинила підтримку Туреччиною сунітських антиурядових груп у Сирії. Навіть навпаки. Розглядаючи її як «ще одну антиурядову організацію», турки пропонували їм таку саму допомогу, як й іншим. До того ж, за деякими даними та повідомленнями Пентагону від жовтня 2014 року, Туреччина кілька разів закупала сирійську нафту в терористів. Така співпраця була вигідна обом сторонам. Бойовики отримували величезні кошти з торгівлі нафтою, а бійців, яких пропускали через турецький кордон, «Ісламська держава» зустрічала вже на сирійському боці й агітувала йти обороняти «халіфат». Крім того, присутність «Ісламської держави» на критичних для національної безпеки Туреччини північних сирійських землях, де мешкали курди, зумовила посилення підтримку цього угруповання. Передусім — для протидії курдським силам самооборони, які тоді вже вели активні бойові дії, опинившись під загрозою тотального переслідування з боку терористів.

Велике зрушення

Співпраця Туреччини з «Ісламською державою» і низкою інших антиурядових угруповань на території Сирії допомогло Анкарі вирішити кілька важливих тактичних задач – придушення курдського руху, суттєве послаблення сирійської армії, посилення своїх позицій та впливу у регіоні. Проте, дуже скоро таке співробітництво вдарило по самій Туреччині.

Агресивний наступ «Ісламської держави» на східні та північні сирійські землі очікувано призвів до конфлікту із їх головними конкурентами – насамперед ісламістським рухом «Ахрар Аль-Шям» та терористичною організацією» Фронт Аль-Нусра» — офіційним відділенням «Аль-Каїди» у Сирії. У цьому двобої, Туреччина зробила ставку на останніх, не бажаючи віддавати свої прикордонні території під владу неконтрольованих радикальних фанатиків. Задля цього – вона закрила всі прикордонні переходи. Це спричинило кризу у відносинах Анкари та сил ІД, яка вилилася у подвійному теракті у турецькому місті Рейханли неподалік сумнозвісної «Вітряної брами». Два автомобілі вибухнули у центрі міста, вбивши 52 людини. Одразу після трагедії, терористи «Ісламської держави» оприлюднили вимогу до турецької влади – знову відкрити прикордонні переходи Баб Аль-Гава та Баб Аль-Салямех. У відповідь, Туреччина почала просувати ідею створення буферної зони на півночі Сирії – начебто для «захисту туркменської тюркомовної меншості в районі міст Алеппо, Джараблус, Азаз». Таким чином, Анкара чітко окреслила межі «своєї» території у Сирії і дала зрозуміти, що ці землі лише для тих, кого Туреччина сама визначить як «прийнятних». Втрата доступу до ключових прикордонних переходів у Сирії, а також обмеження з боку Туреччини, торгівлі нафтою, боляче вдарило по фінансовій ситуації «Ісламської держави». А крапку у цьому нетривалому «романі» поставив теракт у місті Суруч у липні 2015 року, який позбавив життя 32 людини.

З того часу, Туреччина та «Ісламська держава» перебувають у стані фактичної війни. Угруповання, яке свого часу живилося завдяки підтримці з боку турків та інших держав регіону, остаточно вийшло з-під контролю, і тепер загрожувало національній безпеці своїх «колишніх донорів». Прикордонні сутички між терористами «Ісламської держави» та турецькою армією тривали майже щодня. У лютому президент Ердоган звернувся до Саудівської Аравії, Катару та США із пропозицією про організацію спільної наземної військової інтервенції на північ Сирії. Звісно, у цьому плані було дві задачі – відкинути «Ісламську державу» та придушити курдський рух, який тоді став однією з найбільш ефективних бойових сил у Сирії, не без підтримки з боку США та Заходу.

Ще одним критичним моментом став дозвіл Анкари використовувати її військово-повітряну базу «Інджирлик» для антитерористичної кампанії сил коаліції проти «Ісламської держави» у Сирії та Іраку. Після цього ракетні обстріли турецької території з боку бойовиків лише посилилися. Разом із тим, зростала й «курдська проблема».

Туреччина опинилася у доволі скрутному становищі. З одного боку, терористи «Ісламської держави» стали абсолютно неконтрольованими та створювали пояс нестабільності вздовж кордону. З іншого – вони були єдиною військовою силою, здатною протистояти курдським силам самооборони. Ісламісти «Ахрар Аль-Шям» та «Фронту Аль-Нусра» не мали тих людських та фінансових ресурсів, щоб воювати одразу і з сирійським урядом, і з курдами. А відтак основна політика Анкари відносно Сирії виглядала наступним чином:

  1. Підтримка ісламістських груп на півночі Сирії для протидії курдам та сирійській армії і створення буферної зони під контролем лояльних сил по лінії Джараблус-Алеппо-Азаз.
  2. Стримування «Ісламської держави» на півночі Сирії у районах, підконтрольних лояльним ісламістам – шляхом обмеження торгівлі нафтою, превентивних повітряних ударів, артилерійською підтримкою інших, ворожих їй угруповань, та можливими нетривалими наземними операціями для відновлення балансу у регіоні.
  3. Обмеження обстрілів по позиціях «Ісламської держави» у районах північної Сирії, підконтрольних сирійській армії або курдським бійцям.
  4. Максимальна підтримка антиурядових ісламістських угруповань на півночі првонції Латакія для недопущення закриття турецького кордону.

Конфронтація

Така політика й стала основною причиною радикальної зміни у відносинах «Ісламської держави» і Туреччини. Із кожною загибеллю одного зі своїх лідерів від повітряного удару сил коаліції, які злітають з турецької бази, терористи «Ісламської держави» все більше звертали свою увагу на Туреччину, як на потенційний об’єкт нападів. Антагонізм посилився із початком облоги терористами стратегічного північного міста Азаз у Сирії у лютому-березні 2016 року. Бойовики тричі перебували на межі перемоги у битві за місто та ледь не взяли під контроль весь турецький кордон, однак турецька армія щоразу розпочинала масований обстріл і навіть вводила війська для підтримки сил ісламістів. Це й змусило вище керівництво «Ісламської держави» «замовити» кілька потужних нападів у самому серці Туреччини – для підсилення психологічного деморалізуючого ефекту. Маючи багатий досвід перетину сирійсько-турецького кордону, бойовикам «Ісламської держави» потрапити туди було не складно. Півроку підготовки – саме стільки було необхідно для здійснення масштабного кривавого теракту у Стамбулі, який ще й присвятили значимій для терористів даті – 28 червня – річниці створення їх «халіфату». Смертників готували дуже ретельно. Те, що ними вихідці з колишнього СРСР – не випадково, оскільки у Туреччині вони викликають менше підозри, аніж самі турки чи сирійці, яких після терактів у Газіантепі, Суручі та Кілісі – поліція ретельно перевіряє на вулицях – особливо після внесення змін до антитерористичного законодавства.

Еволюція відносин Туреччини та «Ісламської держави» викрила те, про що давно пишуть західні оглядачі – зовнішня політика Анкари щодо Сирії – стратегічно провалилася. Маючи намір повалити сусідній режим та придушити курдів силами ісламістів, турецька влада опинилася у зовсім протилежній ситуації – із потужним терористичним монстром біля своїх кордонів, все ще притомною сирійською армією та мільйонами сирійських курдів, об’єднаних разом у потужну коаліцію «Сирійські Демократичні Сили» та власною самопроголошеною автономією. Все це, у купі із внутрішніми політичними баталіями, змусило Туреччину зробити різкий розворот убік нормалізації відносин із Росією та Сирією, а також посилення боротьби з «Ісламською державою», яка вже розіграла свій турецький гамбіт.




Комментирование закрыто.