Рим, Париж і нова Європа: чому Італія активізувала протистояння з Францією?

Ілія Куса, Український інститут майбутнього, "Хвиля"

Днями прем`єр-міністр Італії Джузеппе Конте заявив під час зустрічі з президентом США Дональдом Трампом, що Італія організує у себе конференцію по ситуації у Лівії. На ній мають бути запрошені основні політичні сили Лівії. За посередництва Рима, сторони зможуть обговорити можливі шляхи виходу з кризи, а також вирішення чутливого для італійців міграційного питання – одного з магістральних напрямків їхньої зовнішньої політики. За цією заявою було доволі цікаво спостерігати. Питання конференцій по ситуації у Лівії викликало відчуття дежавю, адже такі переговори вже щонайменше двічі мали місце, але в іншій європейській столиці – Парижі. А автором оригінальної ідеї був президент Франції Еммануель Макрон. Так чому ж тоді італійці вирішили зробити заяву про підготовку події, аналогічній тим, яке вже проводили французи і запрошували до участі Рим? Відповідь проста: конкуренція.

Після приходу до влади в Італії правої націоналістичної анти-іммігрантської коаліції, відносини цієї країни з сусідньою Францією одразу ж стали напруженими. Історично, ці дві країни часто були конкурентами у Європі. Після формування ЄС, Франція стала таким собі містком між багатою Північчю та бідним Півднем. Але останнім часом, по мірі того, як нарощувалася вага самої Франції і посилювався її тандем з Німеччиною, південні країни почали протиставляти себе французам. Посилення у південній Європі правих сил додало до економічної і торгівельної конкуренції ще й ідеологічний присмак.

Правляча італійська коаліція «Ліга + Рух 5 зірок» представляє сили, які позиціонують себе як анти-істеблішмент («Рух 5 зірок» у більшій мірі, аніж «Ліга») та противага традиційним ліберальним елітам у Європі, які нині перебувають у занепаді. Тому для італійців протистояння з все ще ліберальною Францією – справа неминуча, особливо враховуючи діаметрально протилежні погляди на розв`язання ключових проблем у ЄС: реформ Єврозони, самого ЄС і міграційної кризи. На відміну від старої влади – лівоцентристів з Демократичної партії Маттео Ренці – новий італійський уряд не стримується у висловлюваннях і не вважає себе обмеженим якимись почуттями солідарності, ідеологічної близькості чи єврооптимізму. Звідси і автоматичний антагонізм між окремими представниками французького істеблішменту та італійських «нових політиків». Нині протистояння між Італією і Францією, на мій погляд, вже чітко окреслене і проходить (поки що) по лініям наступних питань:

  1. Торговельно-економічна конкуренція. Італія і Франція – традиційні економічні конкуренти на європейському континенті. Обидві країни вважають себе винятковими державами, колисками стародавніх цивілізацій, які поклали початок сучасній Європі. Обидві країни претендують на титул духовного і культурного центру Європи. Обидва мають всесвітньо відомі кухню, витвори мистецтва, архітектуру, історичні міста та пам`ятки європейської спадщини. Відповідно, конкуренція італійських і французьких товарів цілком вкладається у цей дискурс.

Хоча Італія останнім часом демонструє набагато гірші результати, аніж Франція, останній вигідно, щоб Італія пасла задніх. Але з новою силою це протистояння спалахнуло минулого року, коли президент Еммануель Макрон заблокував угоду про взяття під контроль італійською суднобудівною компанією «Fincantieri» корабельні у Сен-Назарі. Тоді французька влада пояснила все «міркуваннями безпеки», що італійці сприйняли як політично-мотивовану дію, спрямовану на витіснення італійців з ринку. Рік потому, вже новий італійський уряд здійснив удар у відповідь: віце-прем`єр-міністр Італії і міністр економічного розвитку Луїджі ді Майо (він же лідер «Руху 5 зірок») заявив, що Рим перегляне угоду про будівництво франко-італійської залізниці на 270 км, оскільки «цей проект не сприймає місцеве населення».

  1. Реформування Євросоюзу. Коли президент Франції Еммануель Макрон представив свій план реформування Євросоюзу, в якому в центрі має постати франко-німецький тандем, а євро інституції будуть посилені, він ще не думав про Італію. Із приходом до влади в Римі правих євро скептичних сил, мріям Макрона про новий потужний федералістський проект у ЄС прийшов кінець. Нова італійська влада ще під час виборів виступала на боці таких країн, як Польща та Угорщина, підтримуючи їхні аргументи, що країни не можуть бути покарані за те, що не підкоряються «диктату» Брюсселя. Поки що італійці всіляко уникають дискусій щодо обіцяного ними референдуму про вихід з Єврозони, а їхні представники вирішили взяти курс на применшення значення цих обіцянок. Все-таки Італія залежить від ЄС і їй необхідна фінансова допомога тієї ж Франції або ФРН. Але нові італійські лідери будуть чинити опір будь-яким спробам французів і особисто Макрона посилити вплив чинних європейських наднаціональних інститутів.
  2. Міграційна криза. Це питання нині у самому центрі зовнішньої політики Італії. Країна опинилася на передовій, коли у 2015 році в Європу почали масово прибути біженці з Африки та Близького Сходу. Італія, разом із Грецією, Іспанією і Мальтою, прийняли найбільшу кількість біженців. Відповідно, для цих країн це стало справжньою проблемою. Обидві партії, які сьогодні формують коаліцію у Римі, жорстко критикували міграційну політику ЄС. Тому, не дивно, що Маттео Сальвіні одразу ж підняв це питання, коли сформувався уряд. Його принципова відмова приймати кораблі з біженцями змусила інші країни зібратися на позачерговий міні-саміт для вироблення альтернативного плану подолання проблеми. Саме цей удар Сальвіні став тим спусковим гачком, який призвів до конфлікту з Францією щодо питання мігрантів і ледь не розвалив правлячу коаліцію у Німеччині. Хоча ЄС і досі не домовився щодо питання мігрантів, Італія дала зрозуміти: будь-яке продовження у тому чи іншому вигляді старої ліберальної міграційної політики буде зустрічати несамовитий опір у Римі.
  3. Ситуація у Лівії. Це одне з найважчих питань у двосторонніх франко-італійських стосунках. Лівія – корінь більшості проблем, пов`язаних з нелегальною міграцією до південної Європи. І той, хто розв`яже лівійський вузол, отримає справді величезний кредит довіри в Європі та світі і посилить свою вагу як лідера та миротворця. Еммануель Макрон, з його амбітними планами стати новим лідером Європи, заступивши на цьому престолі Ангелу Меркель, прагне змусити сторони конфлікту у Лівії сісти за стіл переговорів і домовитися. Але це викликає роздратування у Італії, адже Макрон робить це, навіть не питаючи поради у Рима. Для італійців така поведінка – це намір перехопити ініціативу та посилити французький вплив у Лівії, витіснивши Італію на узбіччя міжнародної і регіональної політики. Тому, власне, прем`єр-міністр Італії Джузеппе Конте і підняв питання про організацію Римської конференції по ситуації у Лівії, на противагу Паризьким переговорам.
  4. Санкційна політика ЄС. Ще одне питання, зав`язане не бізнесі та ідеології. Євроскептичні італійські партії вже кілька років критикують антиросійські санкції ЄС і вимагають скасувати їх. Для «Руху 5 зірок» та «Ліги» ці санкції – це удар по італійському бізнесу, який не може співпрацювати з Росією. Хоча частина французьких підприємців розділяють цю думку, але офіційний Париж не може дозволити собі розвернути політику щодо РФ на 180 градусів і раптово скасувати санкції, запроваджені за анексію Криму та війну на Донбасі. Цим Франція фактично визнає, що Росія зробила все правильно, і жодного покарання за силову зміну кордонів у Європі не буде. А це дуже поганий прецедент, який Франція не може закладати.
  5. Ідеологічна боротьба. Нові італійські лідери – представники нових позасистемних сил, які плекають донедавна маргінальні ідеї, засновані на відкиданні мейнстримної ліберальної ідеології, представниками якої є традиційні еліти у Парижі. Для «Руху 5 зірок» в Італії партія Еммануеля Макрона, хоча і є новою, але уособлює у собі старі, на їхню думку, цінності та принципи, які вже не діють. Після виборів 2018 року Італія стала флагманом для нових правих популістських сил у Європі, їхньою надією на швидкий прихід до влади у решті країн – Німеччині та Франції.

Для нової італійської влади самоутвердитися за рахунок своїх опонентів – ключ до збереження своїх політичних позицій вдома та посилення своєї ваги та впливу у Європі. У 2019 році будуть вибори до Європарламенту, на яких праві сили (у тому числі чимало євроскептиків) планують отримати більшість. Нині природними традиційними опонентами для Рима є Франція і Німеччина. Тому у найближчі часи ми будемо бачити, як італійський уряд одна за одною провокує різноманітні дискусії з метою вибити для себе політичні дивіденди від ЄС і продемонструвати успіх на зовнішньополітичній арені для перекриття ймовірних провалів у внутрішній політиці.

Звісно, проблема франко-італійського протистояння має дві сторони медалі. Нова італійська влада – лише половина проблеми. Інша полягає в Еммануелі Макроні. Намагаючись зайняти місце нового європейського лідера, Макрон часто вдається до односторонніх дій, що, в принципі, притаманно багатьом французьким лідерам. Його дипломатія у стилі «я один все вирішу» та «я сам візьму штурвал і поведу Європу» не зажди знаходить позитивні відгуки серед його партнерів. Але якщо раніше деякі європейські країни просто ввічливо мовчали, воліючи не підривати єдність Союзу новими претензіями, заради яких не варто починати конфлікт, то зараз Макрон зіткнувся з гідними собі супротивниками: не менш самовпевненими та амбітними Сальвіні та ді Майо. Це автоматично породило конфлікт.

Коли Макрон заблокував угоду про Сен-Назерський порт, він діяв виключно у власних інтересах. Йому необхідна була підтримка місцевих профспілок для плавного і безболісного проведення своїх реформ у сфері праці. Але, звісно, для Італії це стало питанням принципу та свідченням того, що Франція ніколи не дозволить Риму повністю повернутися на міжнародні ринки. Коли Макрон закрив кордони для біженців з Італії, він робив це, щоб не допустити посилення своїх політичних опонентів – Марін ле Пен і її «Національного фронту». Але для італійців це був недружній знак. Коли Макрон зібрав у середині липня сторони конфлікту в Лівії для переговорів, він намагався взяти на себе роль штурмана і самотужки розв`язати конфлікт, який його країна сама, частково, і спричинила у 2011 році. Хоча італійці були б лише раді, якби Париж закрив це питання для них, вони не можуть публічно це визнати, адже йдеться про принциповість і гордість: Лівія – це колишня колонія Італії, на яку Рим має «особливе право».

Французи взялися за Лівію доволі комплексно. Лише за останні кілька місяців міністр закордонних справ Франції Жак-Ів ле Дріан об`їздив усю Лівію із заходу на схід. Він здійснив візити до трьох основних міст: Тріполі, Місурати та Бенгазі. Все заради реалізації ідеї, яку французький МЗС активно просуває як єдиний варіант стабілізації ситуації: проведення загальних виборів у жовтні цього року. У Тріполі ле Дріан пообіцяв виділити Уряду національної єдності Лівії близько $ 100 млн. для підготовки до виборів. У Місураті він домовився з місцевими угрупованнями та бандформуваннями про стримування потоків біженців. Місурата – один з основних транзитних населених пунктів для африканських біженців. У Бенгазі міністр зустрівся з головою невизнаного східного лівійського уряду Акілою Салехом і переконував його допомогти уряду в Тріполі підготувати вибори.

Французькі маневри у лівійській пустелі непокоять Італію. Для офіційного Рима це – ляпас їхнім багаторічним історичним і навіть винятковим відносинам з Лівією. Ця країна завжди була у самому центрі італійської середземноморської політики, а у ЄС всі знали про найтісніші зв’язки між Римом і Тріполі, особливо економічні. У 2008 році Італія та Лівія підписали історичну угоду, яка завершила спір про колоніальне минуле країни. Рим визнав відповідальність за жахливе ставлення своєї колоніальної адміністрації, вибачився за це і виплатив Тріполі компенсацію у вигляді $ 5 млрд. За це Лівія дала італійським компаніям значні пільги та дозволила увійти у свій нафтовий сектор. Це стало основою нових лівійсько-італійських стосунків. А найголовніше: всі приймали це за факт, як зрозуміле явище. Зрештою, Італія ніколи не намагалася підривати позиції Франції у своїх колишніх французьких колоніях в Африці. Але справжньою образою для італійців стала зустріч 24 липня 2017 року у Парижі політичних лідерів Лівії, на яку Італію демонстративно не запросили. З того часу італійці почали підозрювати французів у намірах витіснити їх з Північної Африки та взяти Лівію під свій контроль.

Найбільше занепокоєння в італійців викликають вірогідні наміри Франції взяти під контроль лівійський нафтогазовий сектор. Італія імпортує 25% своєї нафти та 10% газу з Лівії. Італійський енергетичний гігант ENI завжди мав міцні позиції у Лівії, а їхній французький конкурент Total негласно це визнавав, принаймні, до 2017 року. А цього року компанія вже придбала 16,3% акцій нафтового родовища «Ваха» на півночі Лівії, розширивши свою присутність на лівійському енергетичному ринку. Все це під соусом необхідності проведення виборів і боротьби з ісламським тероризмом.

На тлі експансії Франції у Лівії, стає зрозуміло, навіщо Парижу негайно знадобилися вибори. Вони прагнуть об`єднати країну (або принаймні більшу її частину) і поставити на чолі лояльного їм політика, який би проводив про-французьку політику. Контроль над Лівією суттєво посилить позиції французів в Африці, особливо у сусідніх країнах Нігері, Малі та Чаді, де Франція має війська. Зараз основну ставку Париж робить на командувача Лівійської Національної Армії, генерал-фельдмаршала Халіфу Хафтара. Його вони і планують вивести на вибори і зробити з нього «Каддафі 2.0».

У цьому контексті, Італія закликає відкласти вибори і намагається їх зірвати, аргументуючи це тим, що, мовляв, «лівійський народ сам має обирати, коли йому проводити вибори». Звісно, у нинішніх умовах проведення виборів у Лівії – це більше схоже на фарс. Але і у Парижі, і у Римі це чудово розуміють. Та енергетичні та геополітичні інтереси вищі за інтереси лівійців, а тому Франція і далі просуває вибори, а Італія і надалі намагатиметься запобігти їхній організації. Саме для цього і потрібні нові «конференції» в Римі за участю сторін конфлікту. А виявом протистояння з Францією навколо Лівії стають й інші питання: міграція, торгівля, санкції, енергетика, реформи ЄС. Все це може також стати розмінною монетою у торгах з французами.

Франція усвідомлює загрозу з боку Італії, а тому вже здійснила кілька ефективних превентивних ударів по ним. Минулого року саме французи розвалили угоду між Римом та лівійськими бойовиками на північному узбережжі Лівії про стримування потоків мігрантів, «зливши» інформацію про неї у ЗМІ. Пізніше, Франція домоглася відставки італійського дипломата Паоло Серри зі складу місії ООН з підтримки Лівії (UNSMIL) за те, що він нібито платив лівійським бойовикам і работорговцям за те, щоб ті стримували потоки біженців, які прямують до берегів Італії. Аналогічна ситуація сталася на півдні Лівії, де Італія намагалася укласти угоду з місцевими арабськими та не-арабськими племенами про стримування біженців з Африки на південних кордонах. Така угода була укладена у травні 2017 року в Римі. Однак пізніше Франція зробила усе, щоб племена не домовилися між собою і їхній договір розпався, а між арабами племені Ауляд Сулейман та не арабами з племені Табу відновився конфлікт.

У відповідь, Італія почала критикувати Францію у питаннях міграційної політики та зайняла принципово негативну позицію щодо будь-яких ініціатив Макрона по реформі Євросоюзу. А 25 липня цього року міністр оборони Італії Елізабетта Трента розкритикувала роль Франції у Лівії, заявивши, що зараз не час для проведення виборів.

Франко-італійське протистояння набирає все більше обертів на тлі внутрішньої кризи у ЄС, проблем у стосунках зі США та занепаду світового ліберального порядку. І якщо Франція успішно випереджає Італію у Лівії, то свій козирний хід Італія поки що не зробила. Але очікувати його варто не у Лівії. Скоріше за все, Рим помститься Франції на інших ділянках «фронту», наприклад почне шантажувати Європу скасуванням санкцій проти РФ або почне зближення з Дональдом Трампом, який ідеологічно більш прихильний до нинішніх італійських лідерів, аніж до Макрона, який останнім часом все більше стає лідером не просто нової Європи, а Європи, яка входить у клінч зі Сполученими штатами. У американсько-французькому протистоянні Італія може зіграти свою несподівану роль, а враховуючи ситуацію у Лівії, вона буде не на користь Франції.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.

[print-me]
Загрузка...


Комментирование закрыто.