Проблема ефективності санкційної стратегії: уроки всесвітньої історії

Олександр Шморгун, провідний науковий співробітник Інститут всесвітньої історії, для «Хвилі»

У своєму нещодавньому матеріалі для «Хвилі» [1]  я зробив в акцент на особливостях застосування санкцій проти Росії з метою її примусу до миру з Україною. Але одним з висновків, який випливає з цього аналізу є недосконалість існуючих санкційних інструментів, яку посилює граничний прагматизм, що межує з цинізмом, у тих політичних акторів, які приймають рішення про застосування санкційного примусу.  Тому спробуємо піднятись від рівня опису санкційної проблеми та класифікації величезної кількості історичних прецедентів застосування санкцій   до типологічних узагальнень та прогнозів.

               Деякі історичні прецеденти та паралелі

Класична ситуація, в якій повною мірою проявились практично всі нерозв’язані й нині проблеми, що виникають в процесі розробки та застосування санкцій – багатолітня економічна боротьба США та їх союзників проти спроб Ірану реалізувати буцімто суто дослідницьку власну ядерну програму, а насправді створити ядерну зброю[2]. Як відомо, застосування перших американських санкцій проти Ірану розпочався ще у 1978 році й не припиняється до сьогодні, загострившись після того, як Д.Трамп  вийшов із ядерної угоди, яка дозволяла Ірану відновити експорт нафти (проти такої позиції США сьогодні  виступають країни ЄС).

Проте вельми показово, що всі намагання примусити Іран відмовитись від створення власної ядерної зброї та нинішнього антиізраїльського зовнішньополітичного курсу поки що не привели до очікуваних результатів. Це  пов’язано з усім комплексом суперечностей, а інколи й прихованих конфліктів, між головними, за економічним та збройним потенціалом, світовими геополітичними гравцями. Насамперед, знов таки, йдеться про США, які протягом багатьох років тиснули на своїх міжнародних партерів, намагаючись примусити їх відмовитись від співробітництва з Іраном та, як завжди вибірково, піддавали санкціям фірми, що співпрацюють з Іраном та Китаєм, Росією, Великою Британією, Францією, Німеччиною, низкою третіх країн.

 Причому доводиться констатувати, що у цій тривалій боротьбі за проштовхування санкцій через Раду Безпеки або, навпаки, гальмуванні реалізації цієї процедури, всі вищезгадані держави під високими гаслами щодо порятунку світу від небезпеки ядерної катастрофи, боротьби зі світовим ісламським тероризмом, необхідності побудови демократії у країнах Близького Сходу тощо, насправді багато в чому переслідували власні економічні та геополітичні інтереси, що  мають мало спільного з офіційно проголошеними благими намірами. Так, США, вимагаючи припинення розробки Іраном ядерної зброї (фактично у відповідь на її створення Ізраїлем) захищали і захищають своїх стратегічних союзників на Близькому Сході – Ізраїль та Саудівську Аравію, а  головне, прагнуть залишити за собою контроль над головною нафтовою скарбницею світу – Близьким Сходом, а також побіжно намагаються відвоювати частину європейського ринку вуглеців, шляхом перекриття інших каналів їх поставки.

Для успішної реалізації цієї мети, як і у випадку накладання економічних санкцій на Ірак, у кінцевому підсумку Америка в процесі санкційної боротьби проти розповсюдження ядерної зброї та ісламської терористичної загрози, прагнула і прагне досягти повалення існуючих в цих країнах нелояльних політичних режимів і поставити при владі «демократичні»  маріонеткові уряди, які, як мінімум, не заважали б реалізації транснаціональних інтересів  у цьому регіоні. В цьому плані вельми показово, що незважаючи на визнання позитивної дії санкційного режиму, зокрема погодження Іраку на відновлення всіх форм міжнародного контролю над потенційно небезпечними об’єктами на своїй території та заклики європейських країн пом’якшити цей режим, США, все ж таки, провели дві військові операції на території Іраку, фактично окупувавши його.

Якщо ж говорити про короткостроковий негативний вплив на забезпечення ефективності санкцій проти Росії, то чергове санкційне  блокування Д.Трампом  поставок іранської нафти до ЄС, не останньою чергою пов’язане з американськими бізнес-інтересами на європейському ринку. З іншого боку, величезна фондова спекулятивна  складова  підтримки штучно високої ціни на нафту, не дивлячись на реальне перевищення її пропозиції над попитом навіть попри скорочення нафтовидобутку у Венесуелі, об’єктивно допомагають Росії, яка до того ж уклала картельну змову з країнами ОПЕК,  за рахунок утримання відносно великої ціни на вуглеці успішно протистояти навіть новим  посиленим санкціям.

Китай, який так чи інакше, майже скрізь гальмує процес  накладання будь-яких санкцій і виступає проти цього інструменту зовнішньо-економічного тиску як такого, теж, передусім, послуговується прагматичними інтересами. Потребуючи величезних обсягів нафти і газу для своєї гігантської промисловості переважно індустріального типу ця держава також прагне здійснювати геоекономічний контроль над головними постачальниками вуглеців – Казахстаном, Близьким Сходом та Північною Африкою (зокрема Суданом). Але  щоб не втратити величезний ринок збуту в США, Китай зазвичай вимушений іти на часткові поступки своєму головному економічному партнеру, при цьому, все одно, намагаючись максимально послабити санкційний тиск на своїх сателітів.

 Щодо Росії, то на початку застосування антиіранських санкцій вона активно змагалась за отримання іранських замовлень на продаж зброї (вартість контракту – близько 25 млрд. дол.) та контракти на побудову в Ірані ядерних об’єктів, включаючи ядерні реактори (що дозволяло зберегти до 20 тисяч висококваліфікованих робочих місць переважно у ВПК та утримати на плаву російську атомну галузь); а також, наслідуючи політику СРСР, ця країна прагнула і прагне контролювати регіон Близького Сходу, безпосередньо наближений до своїх південних кордонів.

 Водночас, дещо пізніше В.Путін, маючи намір  посилити контроль європейських енергетичних ринків, витіснивши іранські поставки та добитись реалізації програми побудови на своїй території підприємств із збагачення ядерного палива для інших держав, таки  пішов на часткові поступки у запровадження офіційних санкцій проти Ірану та співробітництво зі  США у цьому питанні у форматі Ради Безпеки.  Тобто, знов-таки, президент Росії спирався на мотиви, безмежно далекі від гасел про небезпеку розповсюдження ядерної зброї. Все пояснюється просто:  реальне просування російських фірм на іранський  ринок виявилось значно меншим за очікуване і, крім того, зміцнення міждержавного партнерства між Тегераном і Анкарою, на думку російського керівництва, ставило під сумнів можливості її домінування у каспійсько-чорноморському регіоні й також ставало на заваді російській монополії на експорт енергоносіїв до Європи.

Що ж до європейських країн, які через свого лобіста  постійного члена Ради Безпеки —   Францію також прагнули «продавити» свої енергетичні, але вже  імпортні, інтереси, то вони довгий час намагались в інтересах власного бізнесу максимально пом’якшувати санкції проти Ірану. В цілому ж всі ці, подекуди протилежні, мотиви у сукупності з накладанням США санкцій на китайські та російські фірми-порушники економічної блокади, утворювало і утворює в поточний момент вкрай складну  неоднозначну та мінливу, а головне, вибухонебезпечну ситуацію, яка практично унеможливлює точне прорахування кількості санкцій для досягнення необхідного ефекту – забезпечення максимальної проамераканської лояльності Ірану та потенційні наслідки від їх застосування.

Подібно до поступового посилення санкційної політики стосовно Росії чотири пакети ухвалених ООН міжнародних антиіранських санкцій наростають за ступенем своєї жорсткості. Так, перший санкційний пакет фактично давав можливість країнам-учасникам самим вибирати до яких обмежень  приєднуватись, а до яких ні (наприклад, Росія, попри формальне ембарго на продаж нової зброї продовжувала її експорт до Ірану у великих обсягах). А от недавній четвертий пакет експерти вже порівнюють із запланованими на осінь 2018р. останніми санкційними ударами по економіці Росії з боку США.

Отже, конфлікти навколо накладання санкцій на Іран між США, Росією, ЄС та Китаєм за багатьма параметрами дотичні до тих, що виникли внаслідок російської агресії проти України, що дозволяє відповідним українським установам робити аналітичні висновки стосовно можливих варіантів поведінки нинішніх «миротворців» у стосунках з Росією та можливих наслідків від реалізації подібної політики для нашої держави.

Зокрема, йдеться про намагання США, Німеччини, Китаю та інших держав поєднати грішне з праведним: високі ідеали боротьби за мир і гранично прагматичні, часто не афішовані, приватні бізнесові інтереси що, звичайно, аж ніяк не сприяє максимально швидкому припиненню війни на Сході України, позаяк принаймні до останнього часу саме такий політичний та економічний утилітаризм Заходу давав Росії можливість мінімізувати негативний ефект від застосовуваних проти неї міжнародних санкцій.

В цьому контексті вкрай показово, що, здавалося б, попри відчайдушні  намагання США за допомогою різноманітних санкційних заходів заблокувати розробку ядерної зброї Індією та Пакистаном (деякі американські конгресмени навіть пропонували знищити ядерні об’єкти в цих країнах шляхом нанесення ракетно-бомбових ударів) ці ворогуючі держави все одно не відмовились від своїх планів й успішно розробили та випробували ядерну зброю та засоби її доставки. Причому, знов-таки, створенню єдиного фронту боротьби за нерозповсюдження ядерної зброї у цьому регіоні завадили геоекономічні інтереси не тільки сусідніх держав, а й європейських економічних партнерів, включаючи традиційного союзника США –  Велику Британію. Не останньою чергою, виходячи із торгівельних інтересів самих США керівництво цієї держави вирішило спочатку  пом’якшити санкції, а потім і взагалі  скасувати їх.

Сказане стосується навіть випадку накладання американських санкцій на Північну Корею, які також пом’якшувались виходячи з різноманітних бізнес-інтересів не тільки великого геополітичних сусіда КНДР –  Китаю,  а навіть Японії, здавалося б найбільш зацікавленої в ядерному роззброєнні просторово наближеної до її кордонів держави з  агресивно терористичними нахилами. Саме  ускладненість досягнення консенсусу з питання  накладання санкцій, що дуже розтягує цей процес у часі, на думку багатьох дослідників  дозволила Північній Кореї адаптуватись до режиму санкцій, що лише зміцнило правлячий тоталітарний режим. Як відомо,  до  позитивних зрушень у зміні агресивного курсу Північної Кореї (і то не гарантованих), знов-таки, призвела лише нещодавно продемонстрована з подачі Д.Трампа, готовність масованого застосування збройних  США проти цієї держави-терориста.

Отже, за великим рахунком, практично ніколи у попередній історії реалізація санкційної стратегії не була послідовною, через те, що  цьому заважали бізнес-інтереси і саме тому видається цілком закономірним, що, зазвичай,  лише пряме збройне втручання регіональних чи оонівських сил особливого призначення або його загроза, дозволяла досягти поставлених цілей, що так чи інакше також є свідченням неефективності попереднього застосування санкцій. Так, наприклад, сталось і в процесі операції «Буря в пустелі», коли Ірак був примушений США за допомогою зброї припинити окупацію Кувейту. Аналогічно, лише висадка, за рішенням Організації Американських Держав (ОАД) та відповідної резолюції ООН, 19 вересня 1994 року на територію Гаїті Багатонаціональних збройних сил, дозволила повалити узурпаторський деспотичний режим генерала Р.Седраса, внаслідок чого  законний президент Ж.-Д.Аристід знову очолив країну.

Достатньо переконливою виглядає подібна констатація щодо багатолітніх санкцій, які накладались на Сірію у зв’язку із звинуваченнями режиму Б.Асада у співробітництві з терористичними організаціями, зокрема Аль-Каїдою, а також у прагненні створити власну ядерну та хімічну зброю. Адже, громадянську війну у цій країні, не останньою чергою, викликало саме катастрофічне зубожінням населення, що якраз і стало наслідком низки санкцій, запроваджених не тільки США, а й Лігою арабських країн.  Все закінчилось потужної кризою і громадянською війною, які  попри попереднє санкційне  втручанням у внутрішні справи Сирії, призвели до воєнної інтервенції з боку цілої низки держав, які дуже важко назвати  коаліцією миротворців. Причому, наслідки цих акцій, враховуючи збереження режиму Б.Асада при владі, знов-таки, скоріше негативні.

З іншого боку, в процесі накладання санкцій насамперед згідно відповідних резолюцій ООН, ця організація, так чи інакше, була вимушена враховувати небезпеку гуманітарної катастрофи на підсанкційних територіях. Зокрема, за підсумками роботи санкційних комітетів, створених при Радбезі ООН, неодноразово висловлювалось занепокоєння щодо застосуванням санкцій до Іраку через різке погіршення рівня життя пересічних громадян цієї країни, зростанням захворюваності та дитячої смертності, наслідком чого, як відомо, і став процес пом’якшення економічного тиску та поява програми «нафта в обмін на продовольство». Можна згадати й катастрофічний економічний спад внаслідок застосування санкцій спочатку під егідою спочатку ОАД, а потім і ООН, проти Гаїті.

 Вкрай суперечливим був ефект від застосування санкцій і по відношенню до Судану. 16 жовтня 1993 року так звана Революційна  рада національного порятунку оголосила про свій саморозпуск, і, відповідно, делегувала Омар аль-Баширу повноваження президента, що викликало негативну реакцію світової громадськості – Судан оголосили державою-спонсором тероризму, а вже у 1996 році були введені санкції ООН. І хоча диктатор вимушений був рахуватись із зовнішнім економічним тиском, але, швидше це сталось не через санкції, а, знов таки, передусім для того, щоб уникнути реальної загрози введення міжнародного військового контингенту. Внаслідок цього  Осама бен Ладен був примушений владою Судану покинути цю країну, відбулись президентські вибори, на яких впевнену перемогу отримав все той же аль-Башир з результатом 75,7%. Цьому політичному лідеру також вдалося досягти згоди із представниками Південного Судану, що дозволило у 1997 році локалізувати конфлікти в країні й розпочати розробку нафтових родовищ, нафту з яких з 1999 року почали продавати на експорт.

Основними нафтовидобувними компаніями в Судані стали китайські Sinopec і CNPC, а також компанії з Малайзії Petronas і Індії ONGC Videsh Ltd. У січні 1999 року було здійснено ряд політичних реформ – Омар аль-Башир оголосив про проведення в країні парламентських виборів, легалізувавши перед цим політичні партії.  На нових президентських виборах у 2000 році аль-Башир отримав упевнену перемогу з результатом 86,5% голосів виборців. Видобуток нафти позитивно вплинув на економіку Судану, зробивши її однією з найбільш швидкозростаючих у світі. Щоправда близько 45% доходів від продажу нафти витрачались на придбання зброї у Китаю, Білорусі та Росії. нарешті, під тиском ООН, було підписано мирну угоду з повстанцями, яка зупинила двадцятилітню війну. Невдовзі Омара аль-Башира було знову переобрано главою держави, а у січні 2011 року пройшов референдум з приводу відділення Південного Судану, на якому за його відділення висловилися понад п’ятдесят відсотків жителів північних територій і майже сто відсотків жителів південних територій і 9 липня 2011 Південний Судан офіційно отримав незалежність.

Разом з тим, внаслідок застосування санкцій у країні погіршувалися умови життя, наростали ісламізації та екстремізм, а Європейська Комісія уже у 2000-х тисячному році констатувала, що спроба поєднати гуманітарну допомогу із санкціями різко знижує ефект останніх, позаяк створює залежність від дармових ресурсів і викликає додаткові конфлікти за контроль над ними. Отже, оскільки ефект від санкцій на тлі перманентної громадянської війни залишався невизначеним, врешті-решт, ЄС відмінило їх, окрім ембарго на поставку зброї, яке знаходиться на межі між санкціями та економічними обмеженнями (втім, ціла низка країн, таких як Китай, Росія, Сербія і навіть Україна, яка в межах військово-технічного співробітництва поставляла Судану гелікоптери, попри офіційно оголошене ембарго, продовжували продавали диктаторському режиму зброю).

Але найбільш яскравим проявом всіх вищезгаданих труднощів, пов’язаних із забезпеченням ефективності  зовнішнього впливу з метою демократизації внутрішнього життя якоїсь держави, є історія застосування санкцій щодо постійного члена Ради Безпеки — Китаю. Якщо не брати до уваги обмеження, що накладались США на комуністичний Китай, можна стверджувати, що новітній етап американського санкційного тиску на Піднебесну, пов’язаний із трагічними подіями 1989 р., відомий в Китаї як «4 червня» і на Заході як «різанина на площі Тяньаньмень». Саме після цих подій США встановили обмеження на поставки  товарів і максимальне ембарго на імпорт зброї до Китаю. До того ж  серед багатосторонніх санкційних механізмів, прийнятих у 1989 р. за ініціативою США, можна відзначити  заморожування видачі кредитів Китаю країнами «Великої сімки». Серед головних причин, які пояснюють застосування вищевказаних заходів –причетність цієї держави до поширення зброї масового знищення, передачі ракетних технологій, проблеми за правами людини і політичною демократією,  слабкий контроль за злочинністю тощо.

Наступним кроком уряду США проти КНР було застосування по відношенню до неї знаменитої поправки  Джексона-Веніка щодо порушення прав людини. Крім того, одним із поширених видів санкційних заходів, застосованих США 2000-х рр. задля обмеження інвестицій КНР у американську економіку стало внесення окремих китайських компаній у список державного департаменту як таких, що підтримують міжнародний тероризм (що багатьом фахівцям черговий раз дало підстави звинуватити США у намаганнях «поєднати потрібне з корисним»: накладаючи санкції реалізувати бізнес інтереси американських приватних кампаній у Піднебесній).

Звичайно ж, заборона подальшого кредитування і навіть відкликання вже обіцяних траншів негативно позначились на економіці Китаю.  Проте, вже у червні 1990 р. Світовий банк опублікував доповідь «Між планом і ринком», згідно з висновками якої, продовження економічного тиску на Китай призведе до зниження ВВП КНР і проведення політики «опори на власні сили» (що сьогодні намагається зробити Росія), що  спричинило розкол у владній еліті США в питанні доцільності застосування економічних санкцій проти КНР.

 Усвідомлюючи зростаючий економічний потенціал Китаю та його здатність вжити контрстратегію у разі впровадження жорстких торговельно-економічних санкцій  експерти з питань національної безпеки й колишні державні секретарі С. Венс, Л. Іглбергер, Г. Кіссінджер розкритикували ідею накладання економічних санкцій на країну, що буквально на очах перетворювалась на супердержаву. Цим же,  значною мірою пояснюється і непослідовність у виконанні прийнятих документів з боку Франції, Німеччини, Великої Британії, що з самого початку саботували застосування санкцій (зокрема французи лобіювали прийняття Пекіном рішення щодо
придбання літаків «Ейрбас» замість американського «Боінга» на значну суму).

До цього слід додати фактичне ігнорування як  ембарго, так і санкційної програми, геополітичною сусідкою Китаю – Російською Федерацією,  яка в 1990-х роках стала головним постачальником інноваційних технологій для модернізації ВПК Китаю: Росію припадає близько 43 % воєнного імпорту КНР. В цілому,  можна констатувати низьку ефективність здавалося б дуже масштабних санкцій накладених за антиринковий антидемократиний курс Китаю, незважаючи на які, довгий час спостерігалась висхідна динаміка розвитку американсько-китайських економічних відносин, наслідком чого став величезний обсяг взаємних експортно-імпортних операцій між цими двома супердержавами.

Можливість реалізації сценарію, за яким намагання економічними та дипломатичними засобами примусити державу-порушника дотримуватися «правил гри» можуть дати неочікувані та небажані результати, також вельми  посилюють динамізм та глобальна інтегрованість, а значить, і взаємозалежність глобальних геоекономічних процесів. Адже враховуючи   рівень кризовості та нестабільності світової економіки в поточний історичний момент, та ще й за відсутності ефективних моделей її докорінного реформування кризові явища у світосистемному ядрі ведуть, як мінімум, до відтоку капіталу з так званих ринків, що розвиваються, провокуючи додаткову напругу і навіть міждержавні конфлікти у світовій периферії.

Тобто  суттєво зростає ймовірність того, що в процесі ескалації санкцій, з одночасним паралельним застосовування вищезгаданих міжнародних контрзаходів проти геополітичних «порушників», наприклад запровадження протекціоністських обмежень на їх експортну продукцію або масовий розпродаж емітованих державою цінних паперів та масштабний вивід доларових активів, може призвести до виникнення вкрай небажаного кумулятивного ефекту і,  врешті-решт, виступити детонатором  відразу кількох регіональних конфліктів і перевести стан так званого керованого хаосу (що підтримується з метою отримання торгівельних преференцій) у хаос некерований, з настанням катастрофічних наслідків у глобальному масштабі.

До того ж, якщо говорити про сучасне наростання торгівельної війни між США та Китаєм, обумовлене спробою Д.Трампа скасувати експортні послаблення для останнього у зв’язку з недобросовісним використанням цих преференцій, то, варто зазначити, що історія примусу різних держав до адекватної вимогам сучасного світопорядку поведінки свідчить про те, що часто формально не санкційні цільові дестабілізуючі заходи економічного тиску можуть спричиняти негативний вплив  не менший, а в деяких випадках, навіть більшій, аніж прямі офіційні санкції.

Все це, безумовно, ще більше ускладнює визначення хисткого балансу, за якого б застосування санкцій призводило б до бажаного ефекту і,  водночас, не носило руйнівного характеру. В цілому ж, повторюю, всі описані вище обставини і чинники, що впливають на поведінку провідних країн світу безумовно ускладнюють прогнозування можливого перебігу подій в будь-якій країні, що стала об’єктом застосування різного роду міжнародних санкцій, а значить і знижує гарантії ефективності цього засобу невоєнного примусу до миру.

                 Концептуальні аспекти санкційної політики

 Про що передусім свідчить проведений аналіз? Про те, що визначення обсягу, спрямованості та часу реалізації цієї форми міжнародного примусу з метою досягнення бажаної мети є надзвичайно складною, і багато в чому, гостро дискусійною та до кінця так і не вирішеною проблемою.  Передусім ця складність обумовлена великою ймовірністю отримання неочікувано негативних наслідків як у державах, по відношенню до яких застосовуються санкції, так і особливо, в країнах, заради яких або хоча б до певної міри, на користь яких, ці заходи проводяться (в даному випадку це Україна).  До того ж від  економічного і політичного примусу держави-порушника можуть суттєво потерпати так звані треті країни, які діють в законний,  точки зору міжнародного права, спосіб,  але мають з підсанкційною державою розвинені економічні та зовнішньо політичні  відносини.

Необхідно взяти до уваги також і те, що досягнення бажаного ефекту від санкційного тиску ускладняється тим, що, зазвичай, дуже важко провести межу між економічними та іншими санкціями (стосовно визначення самих цих понять у західній та вітчизняній літературі також  тривають дискусії), а також іншими формами дипломатичних, а головне економічних, обмежень, що застосовуються по відношенню до так званої «країни-цілі» з метою її примусу до дотримання встановлених після Другої Світової війни міжнародних правил мирного співіснування [3].

Зокрема, вкрай дотичними до економічних санкцій є економічний, політичний чи дипломатичний бойкот, блокада, ембарго на поставку (в тому числі зброї), економічні обмеження, економічна дипломатія, економічний примус тощо. Згадаймо хоча б знамениту поправку Джексона – Вейніка, яка була ні чи іншим, як додатком до Закону про торгівлю США 1974 р., але діяла не гірше будь-яких санкцій, обмежуючи фінансові та торговельні стосунки із США країн, уряди яких порушують права людини, зокрема, забороняють або протиправно обмежують вільну еміграцію своїх громадян і, насамперед, завдавала нищівного удару по СРСР, сприяючи його розвалу. Також вкрай важко провести розмежування між санкціями та протекціоністськими заходами, що, як відомо, можуть набувати характеру справжніх торгівельних війн між державами, небезпека виникнення яких сьогодні реальна як ніколи: одні лише погрози Д. Трампа скасувати експортні преференції для Китаю, що були встановлені, коли він належав до числа слаборозвинених країн, уже викликають небезпечні коливання на валютних ринках. Тому дуже часто визначення того чи іншого способу примусового впливу обумовлено суб’єктивною позицією, аналітичними вподобаннями  того чи іншого дослідника [4].

Наприклад, відомий російський опозиційний аналітик Г. Піонтковський, що зараз перебуває у вигнанні, зазначає, що перші серйозні персональні санкції проти російських посадовців та олігархів, причетних до агресивного зовнішньо політичного курсу, а саме – заморожування їх банківських активів, впроваджені навесні цього року   проти Росії беруть свої витоки у  вже давно існуючому у США законі щодо заморожування коштів, отриманих нечесним шляхом[5], застосування якого Президент Б.Обама спростив у 2010 [6].

  У Британії ж, навпаки, подібний  закон,  який  забороняє повертати фінансові банківські  вклади у випадку, якщо їх власник не може пояснити джерело походження цих грошей, було прийнято нещодавно. І хоча  передусім цей закон також  спрямований проти представників кремлівської верхівки, для багатьох з яких, ця країна вже давно стала не другою, а першою батьківщиною, формально він не відноситься до санкційного режиму (взагалі,  аналогічне законодавство існує практично у всіх європейських та багатьох інших країнах світу).

Залишається не вирішеним і питання оцінки отриманого від застосування санкцій кінцевого ефекту. Адже, якщо не брати до уваги ситуації, за якої санкції накладаються з метою примусити державу-порушника припинити розробку ядерної зброї (хоча і тут подекуди «мирний атом» важко відрізнити від технологій воєнного призначення) або припинити незаконну  окупацію тиранією іншої країни, відразу починають виникати великі складності з оцінкою протиправних дій. Йдеться про реальну небезпеку втручання країн — санкціонерів у внутрішні проблеми іншої держави без достатніх для цього підстав [7].

Ще важче оцінити те, наскільки позитивними є зрушення у політичному житті країни, на яку накладаються санкції, в зв’язку з проведенням в ній виборів або прийняттям «демократичної» Конституції, виходячи з уявлень про демократію, які панують у розвинених ліберальних країнах.

Нарешті, досліджувана проблема пов’язана з низкою чинників фундаментального характеру. Зокрема, глибинні причини нездоланного антагонізму між юридичною та політичною складовою самого феномену міжнародних санкцій обумовлені тим, що дипломатичні й, особливо, економічні санкції, як то заборона експорту чи імпорту зброї або так званих технологій подвійного призначення, закриття доступу до джерел перекредитування та купівлі-продажу на міжнародному ринку енергоносіїв,  – насправді дуже наближені до військових дій проти  ворожої держави. Тобто, перифразуючи знаменитий  вислів Клаузевіца можна сказати: «санкції – продовження воєнних дій іншими засобами».

Так, наприклад, новий  пакет санкцій щодо Росії   передбачає вимогу допуску на її територію міжнародних інспекторів для огляду, за їх власним розсудом, будь-яких об’єктів, які потенційно можуть бути підприємствами з виробництва хімічної зброї. У разі ж невиконання цієї вимоги є цілком реальною перспектива визнання Росії державою-пособником (спонсором) тероризму, що потягне за собою накладання вже руйнівних для її економіки санкцій. Тому, коли нещодавно російський прем’єр-міністр Д.Медведєв у своєму коментарі стосовно перспективи запровадження згаданого пакету санкцій, заявив, що це не що інше як оголошення економічної війни проти Кремля, він був не далекий від істини. Адже застосування подібного наджорсткого санкційного режиму по відношенню до російської економіки справді може привести до наслідків, співставних з воєнним лихоліттям, від чого буде потерпати й мирне населення, яке із захватом вітало анексію Криму.

А воєнні дії, навіть в межах економічного протистояння, ведуться зовсім за іншою логікою, аніж розв’язання конфліктів у міжнародному правовому полі у суто мирний спосіб. Адже справді  «на війні – як на війні». Не випадково, наприклад, відразу після запровадження перших санкцій за анексію Криму, Росія розпочала цілу низку заходів для того, щоб бути в змозі витримати навіть більш радикальний економічний тиск. Так, нещодавно відбувся розпродаж казначейських цінних паперів, що донедавна утримувались в американських банках, на суму майже 100 млрд. дол. [8].

 Крім того, готуючись до економічної облоги, путінський режим  протягом останніх років наростив золотий запас на суму близько 60 млрд. дол., запровадив так зване бюджетне правило, згідно з яким весь надлишок валюти, отриманої від ціни вище 40 дол. (зовсім недавно було запроваджене правило – вище 50$) за барель нафти використовується для купівлі валюти, нарощуючи  питому вагу долара у міжнародних резервах.

Не можна скидати з рахунків і той факт, що в ідеалі санкції мають накладатись виключно  на підставі відповідної резолюції ООН як ініціатора та, водночас, контролера цього виду покарання щодо порушника мирного співіснування.   Проте, проблема легітимації будь-якого санкційного режиму у міжнародній політиці й досі залишається багато в чому нерозв’язаною.  Адже, хоча формально санкції в особі ООН на державу накладає вся світова спільнота, насправді, за закладеними ще в Ялті, повоєнними  принципами побудови системи міжнародної безпеки, для їх запровадження потрібна не просто відповідна резолюція ООН, яка приймається голосами не менше 9 його членів, а й обов’язкове рішення Ради Безпеки ООН, яке до того ж має прийматися у консенсусному режимі, тобто одностайно, чого в реальності домогтись вкрай важко. У повоєнний час другої половини ХХ століття члени Ради Безпеки нерідко блокували застосування санкцій до держав, що були і залишаються під їх патронатом.

Наприклад,  підтриманий США Ізраїль так і не поніс покарання за створення ядерної зброї та порушення резолюції ООН щодо звільнення окупованих територій Палестини (деякі фахівці цей історичний факт взагалі оцінюють як початок демонтажу ялтинської системи міжнародної безпеки задовго до закликів щодо її перегляду з боку Росії). Взагалі, у повоєнний час  членам Ради Безпеки не рідко вдавалося домогтися, як мінімум, пом’якшення санкційного режиму. Причому, зазвичай це робилось попри вимоги країн (в тому числі й країн-членів Ради Безпеки), що вносили проекти резолюцій про економічне покарання цього типу.

Подібна ситуація, часто-густо, змушує держави вдаватися до накладання санкцій   на національному або регіональному рівнях, без згоди ООН, що, з одного боку,  знижує легітимність цього акту,  а з іншого – збільшує взаємне напруження між супердержавами, які є членами Ради Безпеки. А це, зрештою, збільшує загрозу збереженню миру у всесвітньому масштабі, забезпечення якого і є головним завданням цієї міжнародної організації. Більше того,  СРСР та США (інколи зі своїми союзниками по НАТО)  протягом другої половини ХХ століття неодноразово не тільки накладали санкції, а й здійснювали широкомасштабні військові акції (під виглядом операцій по боротьбі зі світовим тероризмом) проти формально суверенних країн, в односторонньому порядку, без згоди на ці військові дії ООН.

 Але,  подібна вкрай невизначена, щодо базових засад світової системи міжнародного права, ситуація може породжувати, і часто породжує, небезпеку зловживання країною (чи групою країн), що добровільно бере на себе роль міжнародного миротворця, своїми економічними та військовими перевагами, використовування своєї геополітичної могутності у власних гегемоністських і, навіть, транснаціональних інтересах[9].

Зокрема, не тільки застосування санкцій, а й проведення воєнної «миротворчої» операції, без відповідної санкції ООН, може відбуватись на основі надуманих звинувачень. Тут можна згадати діяльність американського президента Буша Молодшого, який в межах реалізації плану боротьби із світовим тероризмом і фактично без дозвільної резолюції ООН, санкціонував американську операцію проти Іраку у 2003 році, звинувативши Садама Хусейна у розробці зброї масового знищення та співробітництві з Аль-Каїдою.

Ця інформація пізніше фактично не підтвердилась, що визнали навіть представники Американського центру громадянської відповідальності та Фонду за незалежність журналістки, в зв’язку з чим виникла підозра  в тому, що розв’язуючи  воєнну операцію на Близькому Сході, буцімто спрямовану на знищення терористичного режиму, насправді Америка, як єдина на той час супердержава, переслідувала стратегічну мету – отримати доступ до найбільших в світі запасів високоякісних енергоносіїв. Причому зробити це, передавши контроль над родовищами американським нафтовим монополіям (обидва колишніх президента Буш Старший та Буш Молодший, як вся сімейна династія Бушів традиційно пов’язані бізнес-інтересами з американською транснаціональною нафтовидобувною промисловістю). За розв’язування війни проти Іраку критикували американську адміністрацію навіть такі проамериканськи налаштовані аналітики, як Дж. Сорос («Мильна бульбашка американської переваги», «Епоха помилок. Наслідки війни проти терору») та метр трансатлантичного геополітичного гегемонізму З. Бжезінський («Вибір: світове панування чи глобальне лідерство», «Наступний шанс: три президенти і криза американської супердержави»).

   Втім, навіть отримання дозволу ООН на проведення санкцій, шляхом одностайного ухвалення відповідної резолюції членами Ради Безпеки, а потім і воєнної операції проти країни, яка намагається здійснювати самостійний економічний та зовнішньополітичний курс, також не завжди гарантує справедливість цих акцій та досягнення миру і процвітання в певному регіоні. В даному випадку йдеться про доцільність нанесення авіа ударів по території колишньої Югославії та введення туди миротворчого контингенту.  Виникають питання і щодо реальних мотивів  застосування американських санкцій по відношенню до низки латиноамериканських країн, зокрема Куби та Венесуели, що звичайно не сприяє збільшенню авторитету США, як форпосту сучасного глобалізму на міжнародній арені, і до певної міри служить підставою пропутінської антиглобалістської орієнтації низки латиноамериканських та європейських країн, таких як Угорщина, Італія [10]. Не все так просто і зі збройною підтримкою Заходом сумнівної з точки зору реальних національних інтересів опозиції задля повалення режиму У.Кадафі в Лівії та накладанням жорстких санкцій на Іран.

Взагалі, необхідно визнати, що навіть у випадку запровадження санкції з благими намірами, часто нелегко провести розмежувальну лінію між авторитаризмом мобілізаційного типу або, навіть, національною диктатурою, спрямованою на порятунок конституційного ладу та тиранічним режимом, який його руйнує.  Класичним прикладом тут, на мій погляд, може слугувати ситуація в Перу за президентства А.Фухіморі, який справді намагався встановити  авторитарний одноосібний режим, а в деякі моменти свого перебування при владі навіть націоналістичну диктатуру. Але це робилось, перш за все, для ефективної протидії антинаціональній лівій реакції та кримінальним (в тому числі й екстремістським маоїстським) угрупуванням, а також проведення необхідних економічних реформ. Не випадково, на противагу антиперуанській позиції США, санкції не підтримали геополітичні сусіди Перу – Бразилія, Болівія, Еквадор, Чилі (а пізніше більш помірковану позицію зайняли навіть США). Однак, нерозуміння міжнародною спільнотою причини запровадження надзвичайного стану в Перу призвело до   вимушеної відмови президента від своєї посади [11].

Ще більш складна ситуація з Венесуелою, проти якої зовсім недавно Д.Трамп та лідери провідних країн ЄС оголосили чергове посилення санкцій (запроваджених Б.Обамою ще у 2015 році). І хоча витоки нинішнього катастрофічного стану цієї країни прийнято пов’язувати з ліво-екстремістським та авторитарним курсом політичного спадкоємця У.Чавеса – Н.Мадуро, насправді самі по собі ідеї антиімперіалізму, критики неолібералізму,  єднання латиноамериканських країн на засадах боліваризму, перонізму та так званого чавизму (щось середнє між соціальним капіталізмом та національно орієнтованим демократичним соціалізмом, альтернативним як його радянському, так китайському варіантам) мають раціональне зерно. Але подібно до багатьох інших подібних прецедентів, таких як, скажімо, історична доля аргентинських реформ Х.Перона на основі ідей хустісіалізму (від ісп. justicia — «справедливість» та socialism — «соціалізм») позитивний потенціал цих ідей принаймні поки що не може бути реалізований через активну протидію їм сучасної глобальної системи фінансового імперіалізму [12].

Також нерідко не до кінця продумане  застосування санкцій призводить до протилежних наслідків, а саме консолідації населення, для якого владою розігрується спектакль зовнішньої загрози тиранічному режиму (як це, зокрема, нещодавно відбулось у Росії [13]),  що породжує скепсис стосовно ефективності застосування насамперед економічних санкцій  як таких [14]. До випадків, коли недостатньо виважена санкційна політика призводить до наслідків, що суперечать очікуванням слід віднести і те, що санкційний тиск на Білорусь призвів до зближення режиму О.Лукашенко з Москвою.

 Часто наслідки від застосування санкцій до  одних держав, можуть негативно спрацювати зовсім в іншому регіоні: наприклад, на думку колишнього радника Путіна, А.Ілларіонова, рішення про військову допомогу сепаратистам з метою відокремлення від Грузії Абхазії та Північної Осетії було прийнято російським президентом як відповідь на підтримане ООН проголошення незалежності Косово.

    А як  бути, коли виникає необхідність накладання санкцій на самого члена Ради Безпеки? На міжнародному рівні члени Ради Безпеки, без погодження яких, прийняття відповідної резолюції ООН неможливе, гарантовано мають можливість  уникати освяченого всією міжнародною спільнотою  покарання [15].  Тому, як відомо, США накладали  економічні обмеження ще проти Радянського Союзу,  а також,як зазначалось, вводили низку    серйозних санкційних обмежень щодо Китаю за жорстоке придушення урядом серії демонстрацій, включаючи народні заворушення на площі Тяньаньмень 1989 року.

Взагалі, на думку низки фахівців з міжнародного права  пріоритет Ради Безпеки над генеральною асамблеєю ООН, в тому числі й у питанні запровадження і масштабу застосування санкцій, порушує принцип юридичної рівності всіх країн-учасників.  До того ж потрібно врахувати, що сам механізм утворення Ради Безпеки зі складу не тільки головних переможців у Другій світовій війні та держав-членів ядерного клубу, на думку деяких дослідників,  до певної міри відтворює вестфальський культ світових супердержав та воєнної сили як головного аргументу міжнародної політики. А в такому випадку завжди залишається небезпека того, що  «держава-санкціонер» може вчиняти несправедливо з точки зору не скільки міжнародного права, скільки   базових засад самої західної демократії щодо вимоги чесної і добросовісної конкуренції, зокрема використовуючи свій економічний потенціал з метою скидання неугодних, але законно обраних урядів, тобто переслідуючи власні егоїстичні інтереси коштом інших країн. І для таких підозр, на жаль, також є багато підстав.

Говорячи про складності,  які виникають в процесі запровадження санкційного режиму також  слід зазначити, що ООН неодноразово стикалась із ситуацією, коли масштаб втрат, заподіяних санкціями іде врозріз з фундаментальною гуманітарною місією цієї організації [16].  Адже завжди існує велика небезпека того, що застосування досліджуваного виду економічної та політичної обструкції може викликати настільки негативні деструктивні наслідки, що потребуватиме від світової спільноти надто великих фінансових і технологічних зусиль для відновлення у зруйнованій санкціями країні або цілому регіоні рівня життя,  відповідного вимогам самої ООН. Наприклад, експерти відзначають, що накладання США нафтового ембарго на Венесуелу (а це питання зараз активно обговорюється в Конгресі) негайно призведе до її дефолту та падіння режиму Н.Мадуро, але боляче вдарить по самих США, які імпортують з Венесуели нафту, зокрема приведе до суттєвого подорожання палива [17].

Ситуацію ускладнює й те, що  країни, які перебувають під санкціями, і тим більше влада Росії, ефективно використовує всі вищезгадані «вузькі місця» даного виду міжнародної політики для  власного виживання. Тому зовсім не дивно, що в ООН протягом декількох десятиліть неодноразово проводились різноманітні заходи (семінари, конференції, наради) з метою розробки оптимальної моделі санкційної політики, яка з одного боку давала б очікувані світовою спільнотою позитивні результати, а з іншого – не призвела б до гуманітарної катастрофи, що, звичайно, йде  у розріз з базовими принципами західної демократії й дискредитує саму ідею досягнення за допомогою міжнародних санкцій злагоди та безпеки, як все всередині підсанкційної держави, так і за її межами [18].

Все це, своєю чергою, є показником неефективності нинішніх міжнародних інститутів у вирішенні покладеного на них завдання забезпечення миру та стабільності на планеті. Розмови про необхідність реформування ООН і Ради Безпеки в напрямку забезпечення можливості прийняття ефективних рішень в обхід блокади з боку членів Ради безпеки, ведуться вже не одне десятиліття, – не випадково, багато членів ООН вже підписали декларацію про необхідність реформування цієї організації [19].

Така ситуація використовується російської дипломатією та президентом Росії   для псевдомиротворчої демагогії стосовно необхідності найближчим часом створювати нову систему міжнародної безпеки «Ялта-2», яка б діяла за принципом поділу світу на геополітичні зони впливу уже не в двополюсному, як це було за часів існування двох супердержав, а чотирьох полюсному варіанті – Росія, США, ЄС, Китай.

  На мій погляд, головна вада, яка і досі  не дозволяє успішно розв’язати проблему міжнародної легітимізації  застосування санкцій в міжнародній політиці – недостатнє врахування того, що юридично-процедурна регламентація міжнародної (як і будь-якої  взагалі) політики в  силу фундаментальних властивостей людської соціальної природи потребує інституціонального доповнення задля забезпечення належного балансу  між  кодифікованим та природним правом, без чого неможливі нормальні міждержавні стосунки, в основі яких має бути не тільки закон, а й взаємна довіра і повага. Адже не випадково політики часто говорять про недружнє ставлення до їх країни, звинувачують міжнародних економічних партнерів у недобросовісній конкуренції, що більшою мірою є саме моральною, а не правовою оцінкою. Тобто, в даному випадку йдеться про фундаментальну проблему співвідношення права та моралі, моралі та політики, так би мовити, винесену на міжнародний рівень.

Своєю чергою, такий підхід дозволить встановити необхідний баланс між міжнародно-політичним та міжнародно-правовим вимірами санкційної політики. Зокрема, аргументи російських та проросійськи налаштованих «експертів» про те, що причетність Росії до нещодавнього отруєння у Великобританії сім’ї Скрипалів, яке стало підставою до запровадження чергових американських та європейських санкцій проти Росії,  не  доведене в судовому порядку, не витримує критики. Бо ж, за великим рахунком  морально-політична мотивація, якою послуговуються політичні лідери провідних держав і не потребує надто жорсткої юридичної процедурності, а може задовольнятись дотичними доказами. Врешті-решт, кожна суверенна держава  на власний розсуд вирішує питання про те, з ким їй підтримувати економічні стосунки, чиї фінансові активи розміщувати у власній юрисдикції, з яких країн імпортувати енергоносії, яким державам експортувати високі технології і надавати кредити тощо.

 Але як конкретно узгодити, здавалося б несумісні підходи у розв’язанні питання справедливості та мінімальної достатності застосування примусу у накладанні санкцій? Адже, цей процес передбачає досягнення бажаної мети шляхом насильства, в крайньому випадку, насильства збройного (показово, що у минулому довгий час замість поняття «санкції» вживався термін «репресалії»). Причому, фахівці з міжнародного права справедливо зазначають, що застосування санкцій одними національними державами проти інших уже передбачає презумпцію законності цих заходів навіть без рішення міжнародних правових організацій (тому у спеціальній літературі все частіше пропонується називати такі дії не санкціями, а контрзаходами). Разом з тим, за своїм статутом, Міжнародний суд ООН, на відміну від Міжнародного кримінального суду в Гаазі, розслідування якого спрямовані проти окремих осіб, має діяти у відповідності з принципами справедливості та узгоджувати суперечності між державами виключно у мирний спосіб.

Ось чому що з метою недопущення сваволі й гегемоністських посягань, особливо з боку держав, що є економічними і воєнними важковаговиками, існує потреба у створенні, – в структурі ООН чи у якості самостійної міжнародної організації, – вищого арбітражу або наглядової ради, яка б могла виступити третейським суддею навіть стосовно колізій, що виникають на рівні ООН. Цікаво, що показником  певного усвідомлення цієї проблеми на вищому наддержавному  рівні є створення Комісії з міжнародного права – дорадчого органу Генеральної Асамблеї ООН, що складається тридцяти чотирьох юристів-міжнародників, які користуються визнаним авторитетом у галузі міжнародного права і виступають не у якості представників урядів і держав, а у своїй особистій якості  (члени комісії обираються Генеральною Асамблеєю ООН терміном на 5 років).

Але, повторюю, в даному випадку важливо розробити не про суто юридичні способи розв’язання конфліктних ситуацій, а винайти переконливі   морально-правові й, навіть, морально-політичні мотивації, які в принципі не потребують кодифікації та регламентації. В зв’язку з цим виникає нагальна потреба у своєрідному світовому суді присяжних, що мав би право відкладного вето щодо рішень будь-якого міжнародного арбітражу, в тому числі й стосовно реалізації санкцій та навіть міжнародних миротворчих воєнних операцій, ухвалених на рівні Ради Безпеки ООН, і складався б не просто із представників різних держав, а із особистостей, що мають безсумнівний інтелектуальний та моральний авторитет у світової спільноти.

В якому напрямі має вирішуватись це питання на загальнопланетарному рівні – окрема величезна і складна тема. Зазначимо лише, що свого часу видатний аналітик глобальних  проблем сучасності Е.Фромм у програмній роботі «Здорове суспільство» для успішного вирішення етико-політичних вимірів міждержавних стосунків цілком небезпідставно пропонував створити міжнародний третейський суд свого «раду мудреців» із найбільш видатних, знаних і авторитетних особистостей з усіх країн зі статусом Всесвітнього Сенату.

  Причому, в даному випадку йдеться про лише верхівку айсбергу у трансформації сучасного міжнародного політичного світоустрою. Йдеться про необхідність  побудови особливої етико-політичної «вертикалі влади» починаючи з федерально національного рівня: Громада (комуна) – Земля  – національний Сенат, і закінчуючи регіональними Верхніми Палатами (в українському варіанті — Сенату ЄС, навколо необхідності створення якого продовжують не вщухати дискусії). Вінчати цю політичну конструкцію має  вищезгадана Всесвітня Рада Мудреців (термін взято із французької конституційної практики П’ятої республіки). Втім, спокусливим є і назва Сенату яка має своє витоки в часах Цицерона — «Рада Оптиматів», тобто інтелектуалів, здатних знайти оптимальне рішення надскладних міжнародних проблем, і завдяки своєму авторитету добитись його виконання[20].

 І хоча ці прожекти, на перший погляд, видаються дещо утопічними, враховуючи стрімко наростаючий на наших очах вал санкцій та контрсанкцій, а також додитичних до них форм політичного та економічного тиску, реакція на який може уже швидко набути неконтрольованого характеру, призвівши до використання неконтрольованих ланцюгових вже ядерних реакції, про реальність  чого нещодавно черговий раз розводився В.Путін, ці реформи міжнародних політичних організацій як ніколи на часі.

  1. Шморгун О. Санкції щодо Росії та «санація» України: випробування на виживання. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://hvylya.net/analytics/geopolitics/sanktsiyi-shhodo-rosiyi-ta-sanatsiya-ukrayini-viprobuvannya-na-vizhivannya.htm
  2. Значною мірою я  спиратимусь  на фактичний матеріал та джерельну базу, оприлюднені у фундаментальній монографії української дослідниці Ю. Седляр  Міжнародні  санкції  у  світовій  політиці:  теорія  і практика :    –  Миколаїв : Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2013. – 412 с.
  1. Weintraub S. Economic Coercion and US Foreign Policy: Implications of Case Studies from the Johnson Administration / S. Weintraub. – Boulder CO : Westview Press,
    – 234 p.
  2. Baldwin D. Economic Statecraft / D. Baldwin. – Princeton : Princeton University Press, 1985. – 409 p.
  3. Механизмы и процедуры возвращения активов в США: практическое руководство для международного сотрудничества. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.state.gov/documents/organization/276393.pdf
  4. Обама упростил процедуру замораживания иностранных активов, полученных преступным путем. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://vlasti.net/news/113405
  5. Knorr K. The Power of Nations. The Political Economy of International Relations / Knorr. – New York : Basic Books, 1975. – 353 p.
  6. Россия вывела свои деньги из США: выросли риски. Миллиарды долларов будут перенаправлены в страны Евросоюза. . [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.mk.ru/economics/2018/06/17/rossiya-vyvela-svoi-dengi-iz-ssha-vyrosli-riski.html
  7. Drezner D. The Sanctions Paradox. Economic Statecraft and International
    Relations / D. Drezner. – Cambridge University Press, 1999. – 342 p.
  8.  Тарасов А. Аргентина – еще одна жертва МВФ. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :   https://scepsis.net/library/id_738.html
  9. Ткаченко В. Феномен Фухимори: авторитаризм versus демократия. – М.: ИЛА РАН, 2002. – 228 с.
  10. Шморгун О. Демографічна катастрофа як чинник глобальної воєнної загрози. Частина 2. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kontrast.org.ua/news/2591.html
  11. Allen S. The Domestic Political Costs of Economic Sanctions / S. Allen // Journal of Conflict Resolution. – 2008. – Volume – № 6. – Р. 916–944.
  12. Mayall J. The Sanctions Problem in International Economic Relations: Reflections in the Light of Recent Experience / J. Mayall // International Affairs. – 1984. – № 60. – P. 631–642.
  13.  Smith E.Democratic Accountability and the Use of Force in International Law / Ch. Ku, Harold K. Jacobson. – Cambridge University Press, 2003. – 468 р.
  14. Доклад Генерального секретаря «Мы народы: роль ООН в ХХІ в. – Нью Йорк, 2000. – 75 с.
  15. Мадуро под ударом: насколько опасны для Венесуэлы санкции США.  [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://tass.ru/mezhdunarodnaya-panorama/4453564
  16. Доклад Неофициальной рабочей группы Совета Безопасности по общим
    вопросам, касающимся санкций от 18 декабря 2006 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N06/685/08/PDF/N0668508.pdf
  17. 128 государств подписали декларацию о реформировании ООН. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
    https://www.unian.net/world/2141594-128-gosudarstv-podpisali-deklaratsiyu-o-reformirovanii-oon.html
  18. Шморгун О. Місцеве самоврядування як основа європейської моделі громадянського суспільства // Історичний досвід становлення інститутів громадянського суспільства в країнах Європи. Збірник наукових праць. – К.: Державна установа «Інститут всесвітньої історії», 2012. – С.165-191.

Фото: Українські новини

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.

[print-me]
Загрузка...


Комментирование закрыто.