Чому отримання Україною ПДЧ в НАТО в 2008 році було б стратегічним самогубством для США

Микола Бєлєсков, для "Хвилі"

Украина_НАТО

В Україні дуже поширеною є практика постійного повернення до минулого для виконання вправи «А що якби.!?». Як приклад, чого лише варті дебати щодо частини ядерного арсеналу колишнього СРСР, який Україна успадкувала, і від якого відмовилася остаточно у 1994 році. Звичайно це дуже гарно характеризує українців: замість того щоб за 20 років із часу відмови від ядерної зброї побудувати нормальну державу із функціонуючим сектором національної безпеки, ми усе не можемо перегорнути цю сторінку нашої історії. Якою б вона не була. Крапка.

Однак цікаво, що в Україні в сфері національної безпеки і оборони ретроспективні роздуми у стилі «А що, якби.!?» не обмежуються тематикою ядерної зброї. До початку агресії РФ існувала і інша цікава тема для таких роздумів – що було, якби Україні дали ПДЧ у 2008 році на Бухарестському саміті НАТО. У цій дискусії до 2014 року протистояли один одному два непримиренних табори. Один підхід, під яким зараз хіба що божевільний підпишеться, стверджував, що відмова від політики щодо отримання ПДЧ і членства в НАТО посилила безпеку України. Адже тим самим знімався чи не найголовніший подразник у двохсторонніх відносинах із РФ. Такої логіки слідував режим Віктор Януковича, що у 2010 році проголосив позаблоковість у зовнішній політиці. До слова, це було справді ноу-хау у практиці міжнародних відносин – Україна свідомо обмежувала свободу власного зовнішньополітичного маневру, при цьому не отримуючи нічого в замін. Поряд із позаблоковість навіть міжнародно-визнаний нейтралітет виглядає у теорії краще – він серед усього іншого передбачав би виведення Чорноморського флоту із Криму, тим самим би не дозволив Кремлю так швидко захопити півострів наприкінці лютого 2014 року.

Однак після початку війни проти України позиції вищеозначеного табору повністю дискредитовані. В той час як опоненти – євроатлантисти – вважають, що сам час підтвердив правильність їхньої позиції. І власне так виглядає на перший погляд без кращого заглиблення в деталі початку квітня 2008 року. Адже і справді якщо мати під боком агресивно налаштованого сусіда, то країні, яка прагне зберегти незалежність, не залишається нічого як або нарощувати власний силовий потенціал(internal balancing) aбо приєднуватися до коаліції інших держав(external balancing). Більшість українців – як простих так і керівників – зрозуміли цю давню але просту істину лише два роки тому.

Але, повертаючись до подій 2008 року, хотілося б трохи заглибитися у ці самі деталі. Як відомо, причиною чому Україна на Бухарестському саміті НАТО не отримала ПДЧ стала послідовна опозиція ФРН і Франції, і неспроможність чи небажання США іти на протистояння із Берліном і Парижем щодо майбутнього членства України в НАТО. Формально ж країни-члени заявили, що Україна не готова до такого кроку, оскільки членство в Північноатлантичному альянсі підтримували лише 20-25% осіб.

А тепер можна уявити таку гіпотетичну ситуацію – США проявили небачений акт міжнародно-політичного альтруїзму і «додавили» інших членів НАТО чи надали Хартії про стратегічне партнерство Україна-США характеру двохстороннього військового союзу. У будь-якому випадку для Вашингтону виникли б зобов’язання, які вони мали б виконати – створювати відповідну інфраструктуру і розмішувати війська. Але тут і настає найцікавіший момент. Дані американцями гіпотетичні зобов’язання, окрім як хіба що ядерної парасольки із боку США, були б пустими – перш за все не підкріпленими потужним конвенційним угрупуванням. Проблема у тому, що на 2008 рік збройні сили США не мали жодних додаткових сил для нових глобальних місій. Як згадує Роберт Гейтс (Міністр оборони США у 2006-2011 роках) у своїх мемуарах «Duty: Memoirs of a secretary at war» у 2007-2008 роках Вашингтон не мав можливості задовольнити прохання командування контингенту в Афганістані щодо додаткових 10 тисяч солдат. Тоді Вашингтон зміг надати лише якихось 3 тисячі. Причина цього криється у тому, що у 2007-2008 році США зосередили усі свої наявні вільні людські ресурси на успішній реалізації політики «The new way forward»(більш відома як просто «Surge»), яка мала на меті зменшити рівень насилля в Іраку і сприяти поступовій стабілізації ситуації перед передачею відповідальності місцевому уряду. Усього під час операції США розгорнули у 2007-2008 роках додаткові 20 тисяч осіб(5 бригад). Не в останню чергу це стало можливим оскільки Роберт Гейтс успішно реалізував політику збільшення чисельності Армії і Корпусу морської піхоти.

Іншими словами на 2008 рік США вийшли на максимальні межі можливого – фактично можна говорити про так звану точку «імперського перенапруження», якої досягнула адміністрація Джорджа Буша молодшого через проведення одночасних кампаній у Іраку і Афганістані. Тим самим надати Україні ПДЧ НАТО було б стратегічним промахом Вашингтону вищого порядку, який би міг зруйнувати Альянс, а із ним і всю архітектуру безпеки в Європі, що склалася після 1991 року. Така ситуація була б ідеальною для Кремля – Вашингтон, який взяв на себе відповідні зобов’язання і не може їх виконати. Ядерна парасолька у даному випадку не рахується – ніхто не піде на ядерний апокаліпсис заради України. Атакою ж проти України, яка б отримала ПДЧ, у 2008 році Кремль міг знищити НАТО – адже США було б просто нічим відповісти. Так відповідно до одної із останніх доповідей CSIS США на сьогодні для ефективної протидії можливій агресії РФ проти Прибалтики треба щонайменше 8 бригад при наявності іще 5 союзних бригад(не відомо чи вони були б якщо США діяли в односторонньому порядку). В той самий час США мають на сьогодні лише 2 бригади у Європі на постійні основі – а із 2017 року будуть мати іще одну на ротаційній основі. Тобто без проведення операції 2007-2008 років в Іраку гіпотетично США мали б необхідні сили для того, щоб реалізувати акт політичного альтруїзму, яким би було б надання Україні ПДЧ. У іншому випадку позитивне для України рішення у квітні 2008 року було б стратегічним самогубством для США.

Для чого я написав це все!? Розумне ретроспективне трактування минулого гарна річ для правильних рішень у теперішньому і майбутньому. Україні слід перестати дивитися на світ із позицій власних інтересів і починати розуміти у якій ситуації знаходяться інші гравці – такі як США. НАТО, яке стало популярним в Україні в останні два роки, розглядається свідомо чи підсвідомо більшістю українців як єдина організація яка могла б ефективно нести видатки і ризики за наші прорахунки щодо неспроможності створити дієвий сектор національної безпеки і оборони. Але альтруїстів немає і не буде – у кращому випадку Україна і далі може очікувати від США реалізацію курсу «допомога Україні, покарання РФ і посилення НАТО» як описав Стівен Пайфер нинішню стратегію Вашингтону.

О і на останок − сухопутні сили США мають у найближчому майбутньому мають скоротитися із пікового показника в 570 тисяч до 450 тисяч. Тому Україні і далі треба освоювати логіку «допоможи собі сам», до якої в кінці кінців зводяться міжнародні відносини із часів Фукідіда.




Комментирование закрыто.