Битва за Південну Сирію завершилася: що далі?

Ілія Куса, Український інститут майбутнього, "Хвиля"

Сьогодні сирійські урядові війська, після понад 2 місяців бойових дій, увійшли до історичного стратегічного міста Кунейтра в однойменній провінції. Загони 90-ї та 61-ї бригад ЗС Сирії, уперше за всю війну, повернулися до того самого місця, звідки їх витіснили 4 роки тому. Вперше з 2014 року сирійський національний прапор знову замайорів над напівзруйнованою будівлею місцевої адміністрації. Сирійське військове командування оголосило про повне повернення під контроль кордону між Сирією і демілітаризованою зоною на окупованих Ізраїлем Голанських висот.

Заява сирійського командування підвела риску під 2-місячною битвою, яка розпочалася 22 червня і стала одним з останніх великих наступів урядових сил проти антиурядових угруповань на території Сирії. Битва за Південну Сирію дозволила уряду відновити контроль над усією територією двох провінцій – Кунейтра і Дараа, які межують з Йорданією на півдні та Голанськими висотами на південному заході та заході. Символізм битви важко переоцінити. Провінція Дараа – той самий регіон, з якого все почалося у 2011 році. Його часто називали «колискою революції», оскільки саме протести частини місцевого населення проти тамтешнього губернатора у березні 2011 року прийнято вважати початком «сирійської революції», про яку сьогодні вже ніхто не каже.

Битва за Південну Сирію стала результатом регіонального компромісу та продуктом мінливості геополітичної ситуації навколо Сирії. Ще два-три роки тому про ймовірність такої наступальної операції годі було й думати. Ізраїль, США та Йорданія надавали активну політичну, фінансову та військову підтримку місцевим антиурядовим угрупованням. Іран виношував плани по виходу на кордони Голанських висот разом з сирійською армією, а Ізраїль прагнув розширити буферну зону на Голанах за рахунок прилеглих сирійських територій, поки вони були непідконтрольні центральній владі в Дамаску. Тим часом Росія відчайдушно намагалася врятувати сирійський уряд Башара Асада і була зайнята масштабними боями на сході з терористами «Ісламської держави». Саудівська Аравія та її союзники, разом з Туреччиною, були основними гравцями на сирійській шахівниці і надавали щедру підтримку антиурядовим коаліціям, які воювали проти центральної влади.

Два роки потому ситуація кардинально змінилася. У Сполучених штатах змінилася адміністрація. Президент Дональд Трамп різко зменшив роль США у конфлікті та почав схилятися до думки повного виведення своїх військ з території країни та припинення фінансування усіх антиурядових сил. Він закрив програми ЦРУ з тренування та фінансування сирійських бойовиків, заморозив програми фінансової підтримки непідконтрольних Дамаску територій і прибрав з посад усіх, хто вважав його цей підхід неправильним.

Йорданія занурилася у соціально-економічну кризу, що змусила її звернутися за допомогою до МВФ, і у 2016 році офіційний Амман закрив кордони з Сирією і самоусунувся від сирійського конфлікту. Додатковий фінансовий тягар у вигляді майже 1,5 млн. сирійських біженців змусив короля Йорданії Абдаллу II шукати шляхи порозуміння з Дамаском і відновлення двосторонньої торгівлі, а також відкриття траси М5, яка поєднувала Дамаск і Амман, з метою повернення біженців додому. Єдиним варіантом зробити це було відновлення урядового контролю над Південною Сирією. Навесні 2018 року Йорданія виступила за те, щоб дозволити сирійським військам зачистити ці території від бойовиків.

Росія допомогла сирійським військам повернути під контроль Центральну та Східну Сирію, знищити терористів «ІД» та вивільнити значну частину військ, які можна було кинути на Південну Сирію. Посиливши свою військову присутність у цій країні та політичну вагу на переговорах, Москва взялася за складні та довготривалі переговори про формування регіональних альянсів для просування ідеї битви за Південну Сирію.

Європа остаточно почала розворот своєї політики щодо Сирії і покинула спроби домогтися зміни влади Башара Асада. У більшості європейських столиць змінилася влада. Замість Франсуа Олланда більш поступливий у сирійських питаннях Еммануель Макрон, замість Девіда Кемерона у Британії занурена у справи «Brexit» Тереза Мей, замість впевненої у собі та сильної Меркель послаблена та оточена з усіх боків політичними опонентами канцлер, яка заступила на свій останній термін. Стомлена міграційною кризою і підйомом ісламського екстремізму, які паралізували традиційні ліберальні еліти у Європі та привели до влади праві націоналістичні сили, Європа взяла курс на швидке завершення усіх конфліктів на Близькому Сході за будь-яку ціну.

Нафтові монархії Затоки пересварилися між собою. Спершу багаторічний емір Катару Хамад бін Халіфа Ат-Тані зрікся престолу після провалу своєї сирійської політики і дав дорогу своєму молодому, не зацікавленому в регіональних війнах сину Таміму. Згодом Туреччина, на тлі кризи стосунків зі США та ЄС, перейшла на бік РФ та Ірану. А у 2017 році Саудівська Аравія та Емірати встановили блокаду Катару, а на бік останнього стали Туреччина та Іран. Оман і Кувейт лишилися нейтральними. Відтак, Катар вийшов з гри та припинив фінансувати антиурядовий рух у Сирії, а саудити поступово пішли зі сцени, зайняті більш нагальними внутрішньополітичними питаннями.

У таких умовах Ізраїль, усвідомлюючи, що йому не вдасться втримати ситуацію у Південній Сирії на свою користь, а союзників у нього майже не лишилося, пішов назустріч Росії і почав домовлятися. Так і народилася наступальна операція «Базальт», у ході якої сирійська армія за 2 місяці знесла антиурядові угруповання і змусила їх усі капітулювати.

Наслідки битви за Південну Сирію будуть далекосяжними. Центральний уряд у Дамаску повернувся до статусу-кво 2011 року. Втрачені 6 років тому торговельні та політичні зв’язки між Йорданією, Сирією, Ліваном та Іраком знову повстануть з попелу та вдихнуть життя у свої занедбані через конфлікт прикордонні регіони уздовж стратегічної міжнародної траси М5. Модель «договорняка» у Південній Сирії стане базовою для усіх подальших операцій, вірогідно для наступу на північну Сирію. Компроміс, який продемонстрували регіональні гравці, засвідчив, що воювати за Сирію навряд чи хтось з них буде, а тому це поле битви тимчасово перестає використовуватися для регіональної війни. Битва за Південну Сирію показала, наскільки деморалізованими є антиурядові сили. Більшість населених пунктів у регіоні вони здали без бою, воліючи отримати амністію або виїхати на автобусах на північ Сирії, аніж стояти на смерть незрозуміло за які цінності та ідеї. Лише купка терористів «Ісламської держави» тримається до самого кінця на південному заході Сирії у своєму анклаві в Ярмукському басейні. Як і у попередніх битвах, вони обрали повне знищення і розгром, віддаючи перевагу самогубству заради «потрапляння у рай», принаймні таке обіцяє їхня пропаганда. Спадок битви за Південну Сирію – це демонстрація мінливості геополітичної ситуації у світі, свідчення цинічності міжнародної політики та шанс для регіону відносно мирно переформатувати 100-річну систему, яка у 2014 році, здавалося, зазнала повного краху.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.


Комментирование закрыто.