Криза у Венесуелі: політико-економічний аналіз

Ілія Куса, Ольга Хоменко, Український інститут майбутнього, "Хвиля"

venisuela-maduro

Чергові вибори президента Венесуели 20 травня пройшли у, мабуть, один з найскладніших епізодів у політичній історії країни. Венесуела переживає гостру продовольчу, економічну та фінансову кризи, а також занурена у внутрішньополітичні чвари між різними політичними партіями та групами впливу. Суперечки між опозицією і владою, елітами та президентом, парламентом і урядом – все більше посилюються напередодні та після виборів, які багато хто називають визначальними для наступних 10 років.

А поки триває підбиття підсумків голосування, ми вирішили проаналізувати кризу у Венесуелі та пояснити основні її причини з політичного і соціально-економічного погляду.

Криза у Венесуелі: соціально-економічний контекст

Кризові явища, які ми сьогодні спостерігаємо у Венесуелі – це наслідок кількарічних соціально-політичних процесів національного, регіонального та глобального рівнів, які розхитали існуючу в країні систему. Коріннями проблеми у Венесуелі сягають ще часів президентства Уго Чавеса. Його 15-річне правління у країні трималося на засадах ідеї соціальної справедливості, лівого популізму та анти-американізму. Чавес був доволі популярним серед народу, оскільки з його приходом до влади покращилася ситуація із розподіленням прибутків від нафтової галузі, яка була і лишається фундаментом венесуельської економіки.

Саме залежність Венесуели від нафти є основою більшості проблем, пов’язаних з визріванням нинішньої кризи. У структурі експорту країни 76% припадає на нафту та нафтопродукти, а 2013 році ця цифра сягала 91%. Відповідно, падіння світових цін на нафту у 2014 році поглибило економічну кризу, яка, втім, розпочалася ще у 2012 році (рис.1).

tsena-na-neft-i-vvp-venisuelyi

Окрім нафтодоларів, у своїй політиці Уго Чавес спирався на особисту харизму, підтримку армії і партії, а також комплексні програми соціальної підтримки. Власне, кошти на ці програми президент брав так само від прибутків з експорту нафти. Цими ж коштами закривалися проблеми з імпортом продовольства, медикаментів та інших товарів першої необхідності. Ці соціальні програми, які були відомі у Венесуелі як «боліваріанські місії», стали наріжним каменем його популярності серед населення. Вони передбачали виділення державою субсидій практично на все: їжу, ліки, освіту та придбання житла. Вони були дуже популярними серед венесуельців, особливо бідних провінційних районів. І дійсно, Чавесу вдалося зменшити рівень бідності населення. За свої 15 років правління кількість громадян, які жили за межею бідності, скоротилася майже вдвічі, а загальні умови життя значно покращилися.

У ході свого правління Чавес зробив усе, щоб закріпити позиції його Єдиної Соціалістичної Партії у політиці. Він змінив Конституцію, щоб продовжити собі термін перебування на посаді, змінив склад Верховного суду на свою користь, послабив цивільний контроль над Збройними силами, щоб завоювати довіру армії, а у 2009 році через референдум провів рішення про скасування будь-яких обмежень на кількість президентських термінів. На тлі вищеописаної соціальної політики Чавеса, всі ці політичні маневри, звісно ж, підтримувалися з боку більшості населення, надто – з боку традиційного електорату президента: корінних народів, бюджетників, селян і тих, хто «сидів» на субсидіях.

Однак соціально-економічна політика Уго Чавеса мала й негативні наслідки для країни, особливо у стратегічній перспективі. Надмірні витрати на фантастичні за масштабами програми соціальної підтримки, на яких тримався весь рейтинг партії Чавеса, залежали виключно від одного-єдиного джерела – прибутків з експорту нафти. Відповідно, коли ці прибутки різко впали у 2014 році, стався й колапс соціальної політики, заснованої Чавесом. Крім того, валютні обмеження, контроль над цінами та жорсткі трудові норми призвели до зниження інвестиційної та ділової активності американських компаній у Венесуелі. Це обмовило скорочення притоку інвестицій у нафтову промисловість та зменшення обсягів видобутку нафти.

Виявилося, що радикальний популізм Чавеса і його риторика трималися лише до тих пір, поки люди могли отримувати бюджетні кошти. Коли державна фінансова підтримка почала «танути», політична система Венесуели виявилася дуже слабкою, адже спиралася не на міцній ідеології чи національній ідеї, а на особистості однієї людини та державних субсидіях. Іронічно, але саме соціальні витрати венесуельського уряду на чолі з Уго Чавесом і призвели до колапсу його системи.

Соціальні програми Чавеса потребували значних фінансових вливань з бюджету. Власне, зростання соціальних видатків держави (у 2017 становлять 70% Держбюджету) та подорожчання продовольства у 31 раз і призвели до тих потрясінь, які переживала економіка Венесуели з 2012 по 2017 роки. Cкорочення притоку іноземних інвестицій та репатріації американського капіталу, а також зниження нафтових доходів від експорту, зумовили падіння номінального ВВП на 24%.

Зменшився і ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності – на 9,5%. Іншими словами, сьогодні на 1 американський долар венесуельці можуть придбати менше товарів, аніж у 2012 році. У той же час безробіття, з яким так відчайдушно боровся Уго Чавес, зросло втричі.

makroekonomicheskie-pokazateli-venisuelyi

Вищезазначені економічні процеси призвели до продовольчої кризи. Венесуела завжди була вкрай залежною від імпорту продовольства. Поки ціни на нафту були високі, країна продовжувала закуповувати їжу та товари першої необхідності у сусідніх державах. Після 2014 року через падіння цін на нафту це стало неможливим, а у людей не вистачало грошей, щоб купляти продовольство самотужки, особливо враховуючи те, що раніше все залежало від урядових субсидій. Коли економічна ситуація у Венесуелі остаточно вийшла з-під контролю у 2016 році, з полиць магазинів швидко зникли товари першої необхідності, їжа, ліки. У містах і провінціях погіршилися санітарні умови та зросла кількість інфекцій, а криміногенна ситуація досягла безпрецедентних висот. Мародерство та грабіжницькі напади на цілі квартали стали буденністю.

Ситуація особливо загострилася, коли знецінилася національна валюта – болівар. У 2017 році венесуельський болівар втратив 96% вартості. При цьому, цікаво те, що на сьогодні неофіційний обмінний курс значно вищий, і за 1 американський долар можна отримати 69,8 тисяч. венесуельських болівар.

Разом з тим, уряд Мадуро, попри заклики частини партії, не зменшив видатки з бюджету, а просто почав друкувати більше грошей. Це призвело до шаленого зростання інфляції, яка у 2017 році перевищила 650%. У свою чергу, всі ці економічні заходи уряду Мадуро призвели лише до зменшення самої економіки Венесуели на 13,2% у 2017 році.

Крім цього, різко погіршилася ситуація з трудовою міграцією. У часи президентства Уго Чавеса майже 1 мільйон венесуельців покинули свою країну в пошуках кращої роботи закордоном. Головними мотиваторами для них виїхати  закордон ставали політична невизначеність, «закручування гайок» і посилення державного контролю над економікою і бізнесом. Уго Чавес, хоча й проводив соціально-орієнтовну політику вдома, але своєю зовнішньою політикою відлякував інвесторів і не давав можливостей для розвитку малого та середнього бізнесу.

Сюди ще накладалися високі рівні корупції. Венесуела багато років поспіль входить до топ-20 країн світу з найвищими рівнями корупції. Найбільш привабливим для мігрантів маршрутами є США, Колумбія, Центральна Америка та Іспанія. Перша хвиля емігрантів з Венесуели припала на перші роки президентства Уго Чавеса. Його риторика про допомогу бідним і зосередження уваги саме на провінціях і корінних народах мотивувала заможний венесуельський середній клас виїжджати закордон, оскільки вони вважали, що свою соціальну політику Чавес реалізовуватиме саме за рахунок бізнесу, який влада підминатиме під себе. Частково, саме так і сталося у подальші роки.

А друга і найбільша хвиля емігрантів припала вже на часи Ніколаса Мадуро і була пов’язана з погіршенням вже існуючої кризової ситуації. Через падіння цін на нафту та згортання соціальних програм уряду, виїжджати закордон стали вже навіть бідні родини та селяни. За даними американського видання «The New York Times», лише в одному 2016 році 150 тисяч венесуельців виїхали з країни, і це стало рекордною кількістю емігрантів за понад 10 років. А відповідно до дослідження професора Томаса Паєза з Центрального Університету Венесуели, на момент 2014 року закордоном проживало 1,6 мільйона венесуельців, що складає 6% від загального населення країни. І це було ще на початку кризи, кількість емігрантів після 2014 року лише подвоїлася. Найбільше з країни виїжджають студенти, одразу після отримання диплому бакалавра.

Іншою проблемою соціальної політики Венесуели стала її система охорона здоров`я. Протягом останніх 20 років вона була залежною від імпорту товарів, який покривався за рахунок прибутків від продажу нафти. Після падіння цін на нафту в 2014 році закуповувати медикаменти, вакцини, обладнання стало неможливо, і це призвело до гострого дефіциту ліків. Лікарі у Венесуелі не можуть робити хірургічні операції через нестачу рукавиць, анестезії та інших медикаментів. Деякі лікарні почали закуповувати ліки самостійно через особисті зв’язки в сусідніх країнах. Через це зросла ціна на ліки, а оскільки у лікарів немає таких грошей, вони почали брати хабарі з пацієнтів.

Криза у системі охорони здоров`я розпочалася ще у 1998 році, коли новообраний президент Уго Чавес пообіцяв «безкоштовну медицину для усіх». На початку його правління він дійсно намагався виконати цю обіцянку, запросивши тисячі кубинських лікарів до Венесуели, щоб вони «підняли» систему охорони здоров`я. Це призвело, до речі, до вже згаданого вище, стрімкого збільшення соціальних видатків, які стали додатковим тягарем для залежного від нафти бюджету. Спершу, Чавесу дійсно вдалося покращити ситуацію з лікарнями. Але у 2013-2014 роках на тлі падіння цін на нафту уряд був змушений урізати фінансування. Через це чимало лікарень, які управлялися кубинцями, були закриті.

 На ситуацію також вплинула корупція та особливості роботи Міністерства охорони здоров`я у Венесуелі. Річ у тім, що це Міністерство – найскладніше для політиків. Серед венесуельських чиновників побутує думка, що якщо політика призначають міністром охорони здоров`я, то це «квиток в один кінець». За всі 15 років свого правління Уго Чавес змінив 16 міністрів охорони здоров`я. Жоден з них не протримався на посаді більше 1 року. Проблеми, від яких страждає галузь, завжди «скидали» на міністра і робили з нього цапа відбувайла у випадку скандалу чи кризи. Знаючи про це, кожен міністр, який приходив на посаду, робив усе можливе, щоб якомога більше накрасти грошей і вивести їх на свої закордонні рахунки до того, як їх звільнять чи змусять піти у відставку.

 Через корупцію і загальний хаос після приходу до влади Ніколаса Мадуро, зросли рівні захворювання на малярію. Це при тому, що Венесуела колись стала першою країною у регіоні, яка поборола малярію. Зараз це перша країна у Латинській Америці, в якій захворюваність на вірус лише зростає. Нестача вакцини та ліків призводить до погіршення ситуації і навіть смерті людей через цю хворобу. Цікаво те, що навіть попри безпрецедентне погіршення гуманітарної ситуації, президент Ніколас Мадуро зробив лише те, що роками робили політики у Венесуелі – поклав всю відповідальність на міністра охорони здоров`я Антоньєтту Капорале та замінив її на Луїса Лопеса Чехаде – людину, близьку до віце-президента Тарека Аль-Айссамі.

Економічна політика Ніколаса Мадуро після смерті Уго Чавеса так само не принесла бажаних результатів. У період правління Чавеса нафтові прибутки в основному витрачалися на численні соціальні програми уряду, а не на економічний розвиток, включаючи національну нафтову промисловість. Тому остання суттєво залежала від іноземних інвестицій. Відтак, після того, як чимало приватних компаній покинули венесуельський ринок із початком кризи, нафтова галузь лишилася практично без інвестицій.

pryamyie-inostrannyie-investitsii-v-venisuelu

Крім того, виникла проблема з зовнішніми боргами. У листопаді 2017 року Венесуела оголосила частковий дефолт за державним боргом та облігаціями державної нафтової компанії PDVSA. Втім зовнішній борг країни все одно збільшився майже на 5 млрд. доларів. Нині зовнішній борг Венесуели становить 35,4% від ВВП. У той же час суттєво зменшилися золотовалютні резерви країни, і їх не вистачить для покриття боргу.

До того ж, у Венесуелі зменшився профіцит торговельного балансу за рахунок падіння обсягів імпорту та експорту. Це вплинуло на зростання дефіциту продовольства в країні.

vneshniy-dolg-i-zvr-venisuelyi

Якщо підсумувати все вищезгадане, то основними причинами краху соціально-економічної політики Венесуели були наступні:

  1. Падіння цін на нафту з 2014 року, яке ускладнило економічну кризу в країні та призвело до здешевлення експорту Венесуели. У свою чергу, це зменшило валютні надходження в країну, що не дозволяє у повній мірі відновити золотовалютний резерв, який необхідний для обслуговування та погашення боргів перед зовнішніми кредиторами;
  2. Рішення Ніколаса Мадуро посилити державний контроль над економікою;
  3. Непомірні соціальні видатки з бюджету на різноманітні програми підтримки бідних верств населення;
  4. Стримування урядом цін на продовольчі товари, що призвело до їх дефіциту у наслідок скорочення імпорту;
  5. Впровадження валютних обмежень та контролю. З 2016 року уряд змінив валютний механізм – впровадив дві офіційні ставки, які засновані на урядових пріоритетах імпорту. Валютний контроль утворює суттєві перешкоди для здійснення торговельних операцій, а також створює умови для спекуляції – валютні арбітражі;
  6. Еміграція значної частини працездатного населення, «відтік мізків» до США та інших країн регіону;
  7. Високий рівень корупції у вищих ешелонах влади.

Криза у Венесуелі: політичний контекст

Окрім соціальних і економічних проблем, важливе значення у підриві стабільності Венесуели мав і політичний процес. У 2013 році помирає президент Венесуели Уго Чавес. Його смерть припала на період, коли у країні якраз починалися соціально-економічні проблеми, описані вище, а в суспільстві зростало напруження.

Смерть Чавеса багатьма сприймалася як «кінець епохи» та шанс для реваншу опозиції. Власне, останні активно підтримували цей наратив і розгорнули справжню інформаційну кампанію проти правлячої Єдиної Соціалістичної Партії, сповіщаючи про кінець епохи чавизму. Це дало новий стимул опозиційним силам, які об`єдналися для участі у наступних виборах. У купі з соціально-економічною напруженістю, відродження опозиції і послаблення державного контролю над політичним життям Венесуели у перехідний період поставили країну на межу соціального вибуху.

Вибори 2013 року стали для нового президента Ніколаса Мадуро справжнім випробуванням. Не лише у країні відродилася опозиція, але й вона ледь не перемогла правлячу партію на тлі соціально-економічних проблем. Мадуро переміг свого головного конкурента Енріке Капрілеса із невеликим відривом у 1,5%, що було неможливим за часів Чавеса. Це переконало частину населення, що центральна влада стала слабкою, а опозиція навпаки – має всі шанси бути альтернативою. По мірі того, як наростали проблеми, зростала популярність опозиційних сил, які активно атакували владу на темі «зради». У відповідь, Мадуро, усвідомлюючи, що може програти цю боротьбу та не маючи тієї ваги, яку мав Уго Чавес, вирішив піти шляхом авторитаризму та «закручування гайок». Але він коливався і не хотів провокувати прихильників опозиції на демонстрації. Натомість влада розгорнула масштабу кампанію «чорного піару» проти опозиційних політиків, а Ніколас Мадуро ледь не щомісяця збирав проурядові демонстрації у центрі Каракаса, на яких виступав з нищівною критикою своїх опонентів.

 Радикалізація обох таборів політичного протистояння внаслідок агресивної і радикальної риторики, початок падіння цін на нафту, урізання урядом фінансування частини соціальних програм призвели до загострення ситуації у Венесуелі. Вона стала настільки критичною, що для соціального вибуху потрібен був лише поштовх у вигляді якогось приводу. У 2014 році таких було аж два. Обидва віддзеркалювали дві найбільші соціально-економічні проблеми країни, які в усіх були на вустах.

 У січні 2014 року поблизу Каракаса грабіжники застрелили відому на всю країну модель, переможницю конкурсу краси «Міс Венесуела» Моніку Спірс і її колишнього чоловіка. Злочин стався на очах її 5-річної доньки, яку також поранили в ногу. Ця подія широко висвітлювалася у місцевих і світових ЗМІ.. Вбивство відображало проблему зростання рівня злочинності та бездіяльності поліції, яка загострилася саме за часів Уго Чавеса та Ніколаса Мадуро. У 2014 році ця тема активно обговорювалася на антиурядових мітингах. Лідери опозиції звинувачували Мадуро та його партію у тому, що вони не реформували силові структури та дозволили проблемі вийти з-під контролю. Вбивство Моніки Спірс стало спусковим гачком. У лютому у Венесуелі пройшли перші масові антиурядові демонстрації.

Іншим приводом до протестів стала спроба зґвалтування студентки на території університету у місті Сан-Крістобаль у провінції Тачіра на заході Венесуели. Ця подія спровокувала антиурядові студентські виступи, учасники яких звинувачували Ніколаса Мадуро у тому, що його уряд так і не вирішив проблему погіршення криміногенної ситуації у їхньому районі. Пізніше студенти приєдналися до акцій протесту у столиці, організованих опозицією.

 Весь 2014 рік та більша частина 2015 року пройшли в атмосфері постійних проурядових і антиурядових протестів, демонстрацій і страйків. Опозиція зібрала до купи всі свої претензії до Уго Чавеса та його партії, і зараз екстраполювала їх на Ніколаса Мадуро та його команду. У відповідь, президент розкручував у медіа тему «агентів американського впливу» та «п`ятої колони», але все ще не ризикував проводити масштабні «чистки» серед опозиціонерів, лише погрожуючи їм кримінальними справами. Саме це коливання зіграло з Мадуро поганий жарт, адже він втратив момент і продемонстрував слабкість, насамперед – перед своїми власними однопартійцями та армією.

 Втім уникнути насилля не вдалося. У гру підключилися проурядові воєнізовані угруповання молодиків, відомі під назвою «colectivos» — аналог українських «тітушок». Їх використовував ще колишній президент Уго Чавес, щоб стримувати демонстрації та тримати під ковпаком опозиціонерів. Використання цих паралімілітарних сил у період невизначеності та ослаблення політичного режиму, а також на тлі гострої соціально-економічної кризи, яка приперла багатьох людей до стінки, зробило ситуацію лише ще гіршою для самого Мадуро та його уряду. Напади проурядових бойовиків радикалізували самих протестувальників і сприяли послабленню контролю силовиків над ситуацією у столиці.

Наступним етапом, який поглибив кризу, стали парламентські вибори 2015 року. Вперше за всю історію правління партії Чавеса, на них перемогла опозиція, яка здобула абсолютну більшість місць у парламенті. Це стало переломним моментом для президента Ніколаса Мадуро. В умовах кризи та громадянського протистояння у столиці, він усвідомив, що остаточно втрачає владу. Під контролем Мадуро лишалися уряд і Верховний суд. А відтак, він вирішив «закрутити гайки». Втім вже було занадто пізно для такого рішення, адже опозиція отримала доступ до влади та зрівняла сили, і тепер будь-яка ескалація конфронтації означала параліч влади у Венесуелі. Власне, так і сталося.

 Після парламентських виборів Мадуро не визнав їхніх результатів, а підконтрольний йому Верховний суд 29 березня 2016 року ухвалив скандальне рішення про те, що перебирає на себе повноваження парламенту. Це спровокувало конституційну кризу, яка паралізувала роботу державного апарату. Жодні закони та укази не діяли, оскільки парламент був підконтрольний опозиції, а уряд і суд – президенту, і вони блокували один одного. Масштабні антиурядові протести у столиці та у регіонах змусили Верховний суд скасувати своє рішення вже через три дні, але довіра до цієї інституції вже була підірвана. Опозиція вимагала проведення дострокових виборів у 2017 році та зміни складу Верховного суду.

 Коли спроба Ніколаса Мадуро заблокувати роботу парламенту через суд не вдалася, він та його партія пішли на ще більш радикальний крок – створили орган, альтернативний парламенту. За словами Мадуро, опозиція намагалася «скинути його уряд», а економічні проблеми, які вже тоді в повній мірі вирували у країні, були результатом їхньої діяльності. Це стало виправданням для президента у створенні Конституційної Асамблеї – «нового» парламенту, який перебере на себе повноваження старого. Натомість опозиція звинуватила Мадуро у спробах узурпувати владу та бойкотувала вибори до цього нового парламенту. Як і очікувалося, до Асамблеї пройшли лише члени правлячої партії.

Оскільки Ніколас Мадуро дуже пізно схаменувся, коли вирішив розпочати наступ на опозицію, його позиції вже були підірвані. Починаючи з 2016 року, коли країна вже постфактум перебувала в умовах страшної кризи, всі його зусилля сприймалися як демонстрація слабкості, відчайдушні кроки зберегти свою посаду. У таких умовах стався розкол всередині правлячої партії. Не всі соратники Мадуро погоджувалися з його політикою. Зокрема, стався конфлікт між президентом і генпрокурором Венесуели Луїзою Ортега. Навесні 2017 року вона відкрито розкритикувала дії силовиків під час розгону протестів у центрі столиці та порушила кримінальну справу за фактами вбивства учасників демонстрацій. Цей крок Мадуро розцінив як «зраду», і вже у серпні 2017 року звільнив її з посади і заборонив покидати межі країни. Наступного дня новий генпрокурор порушив кримінальну справу проти Ортеги та її чоловіка, але вони встигли втекти до сусідньої Колумбії. Цей конфлікт підірвав позиції Ніколаса Мадуро всередині його партії. Хоча президент зумів консолідувати владу та зберегти свою посаду, але цілком імовірним може бути новий бунт проти нього зсередини партії.

Отож, головними політичними причинами кризи у Венесуелі стали:

  1. Покладення в основу політики Уго Чавеса його власну особистість, яка лише підкреслила безальтернативність «чавизму» та прямий зв’язок між державною ідеологією і президентом. Коли він помер, зникла й ідеологія;
  2. Повільна реакція уряду Мадуро на антиурядові протести та використання парамілітарних структур для придушення демонстрацій;
  3. Не реформований силовий сектор, завдяки чому у країні зберігалася загрозлива криміногенна ситуація;
  4. Високий рівень корупції серед чиновників;
  5. Відсутність у Ніколаса Мадуро політичної харизми Уго Чавеса та його слабка внутрішня легітимність порівняно з попередником;
  6. Спроба Мадуро узурпувати владу та позбавитися опозиції у середині 2016 року, яка лише поглибила кризу та спалила всі мости для переговорів;
  7. Агресивна та радикальна риторика влади та опозиції, яка загострила протистояння і призвела до спалаху насилля у 2015 році.

Криза у Венесуелі: ситуація сьогодні

Нині ситуація у Венесуелі катастрофічна. За даними соціологічної компанії «DatAnalisis», 85% базових ліків лишаються у дефіциті. У лікарнях не вистачає антибіотиків, марлі та мила. Смертність серед новонароджених зросла на 30% за останні 2 роки. Понад 80% населення не мають грошей, щоб купити товари першої необхідності. Інфляція зросла на 500% — рекордна цифра в історії Венесуели. 30% дітей шкільного віку страждають від недоїдання через дефіцит продовольства. А рівень злочинності за останні 3 роки зріс до небачених раніше висот – майже 100 вбивств на кожні 100 тисяч осіб. Це один з найвищих показників у світі. Для стримування мародерства на вулицях, президент Ніколас Мадуро навіть розгорнув війська.

В умовах кризи Ніколас Мадуро намагається максимально законсервувати свої позиції і консолідувати адміністрацію. Створення альтернативного парламенту у вигляді Конституційної Асамблеї, формування нового проекту Конституції, заборона опозиціонерам приймати участь у виборах – все це остаточно позбавило Мадуро частини внутрішньої легітимності та зовнішньої легітимності, а також спалило мости між ним та опозицією. Вибори президента, які пройшли 20 травня, можуть стати його останньою спробою консолідувати владу в своїх руках, однак вони не виправлять ситуацію, а лише поглиблять кризу.

Через втрату зовнішньої легітимності, президент Ніколас Мадуро та його уряд зіткнулися з проблемами і на міжнародній арені. Кілька регіональних блоків держав, включаючи МЕРКОСУР, розкритикували діяльність президента Венесуели. Сполучені штати на чолі з войовничою і радикальною адміністрацією Дональда Трампа запровадили додаткові санкції проти венесуельської влади, включивши у санкційний список віце-президента Тарека Аль-Айссамі та вісьмох членів Верховного суду за їхнє рішення розпустити парламент у березні 2016 року. Погіршення відносин між Венесуелою і США – ще один виклик для Мадуро, який заганяє його в кут, адже Вашингтон лишається для Каракаса одним з головних торгових партнерів.

Результати президентських виборів стали очевидними для багатьох. Опозиція бойкотувала їх, а Ніколас Мадуро, як і очікувалися, отримав більшість голосів. Проблема президента в тому, що це жодним чином не полегшить ситуацію для нього, а криза триватиме. Цілком імовірним є варіант, при якому Мадуро, зрештою, усунуть з посади, або він піде під тиском кризи. Стратегічні прорахунки Мадуро ще у 2013 році визначили його майбутнє і зробили неможливим відновлення його репутації. А загальний неефективний соціально-економічний курс Уго Чавеса у 1998-2013 роках заклав основи для сьогоднішньої кризи.

 Фото: REUTERS, Carlos Garcias Rawlins

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.


Комментирование закрыто.