Сергій Дацюк: Конструювання суб’єкта Україна

Більшість експертів і політиків часто говорять, що Україна не є суб’єктом геополітичних, інтеграційних чи навіть власних внутрішніх управлінських процесів.

Останні дискусії та розмови в інтелектуальних середовищах України точаться саме про це.

Далі пропонується теоретичний концепт суб’єктності України як пострефлексія Першої Експозиції Futuro.Vision на тему: «Майбутнє України в глобальному контексті», яка відбулась в Києві на НСК «Олімпійському» 7-8 червня 2016 року, а також як рефлексія інших подібних дискусій.

Складність та важкість бути суб’єктом

Зробити Україну суб’єктом масштабних процесів є надважке завдання. І в принципі, за наявності довгої солідарної волі громади це завдання здійсненне протягом одного покоління. Але ця солідарна воля повинна базуватися на доволі складних уявленнях громадських лідерів про суб’єктність країни.

Суб’єктність наочно визначається масштабними домаганнями громади (країни) як цивілізації, мислительними установками на інновації та творення нового її інтелектуальною елітою, мотиваційними настановами на благородство та солідарність її політичною та економічною елітами.

В цьому сенсі, коли ми говоримо про суб’єктність, немає ніякої економіки, політики і культури — є аспекти ідейно-організаційного, силового, рефлексивного та комунікативного плану. Тобто всі складові суб’єктності мають не предметну природу, а мислительно-установчу та мотиваційно-настановчу.

Економіка, політика, армія та культура це наслідки та результати суб’єктності, а зовсім не її умови. Саме тому бідні і дурні країни можуть стати багатими і розумними, а цивілізаційні прориви є можливими.

В конструктивістському сенсі можна розглядати суб’єктність як модель цивілізаційної конкуренції у світі. Ця модель складається з таких складно поєднаних процесів: 1) неперервне власне неутилітарне ідейно-концептуальне виробництво з орієнтацією на інновації; 2) неперервна організація та реорганізація власної цивілізації та безпосереднє оргуправління на міжнародному рівні з претензією на організацію всієї людської цивілізації; 3) створення і відтворення силової потуги, здатної захистити свою цивілізацію від будь-яких проявів насилля та війни поза нормативною конкуренцією; 4) неперервне рефлексивне управління суспільством в духовному просторі щодо смислу спільного життя та майбутнього — сенсуалізація та проспектуалізація; 5) неперервна відкрита та рефлексивна комунікація, що забезпечує поєднання попередніх чотирьох процесів та, окрім того, здійснює солідаризацію суспільства.

Суб’єктність в функціональному розумінні громади (країни), і через це держави і правлячого класу в цілому, це здатність до розробки та впровадження власних за походженням довгострокових стратегій межевого (предельного — рос.) для кожної епохи масштабу у геополітиці, міжнародних інтеграційних процесах, економіці, політиці, культурі і зокрема науці та мистецтві.

Стати суб’єктом це завдання для України надскладне в декількох основних аспектах: 1) проблематично за наявності брехливих невігласів та моральних уродів правлячого класу здійснити перехід до інтелектуально зорієнтованих, рефлективно-чесних перед собою і благородних як еліти країни; 2) проблематично навіть для більшості інтелектуалів усвідомити, що це завдання не є винятково науковим по суті, бо потребує окрім науки позанаукових компетенцій методологічної традиції, конструктивізму та залучення мистецьких, релігійних і символічно-езотеричних практик; 3) громада цієї території дуже рідко взагалі і дуже давно від тепер в своїй історії отримувала шанс бути суб’єктною, і за відсутності відповідних інтелектуальних орієнтацій в актуальному часі не йме віри у можливість цього.

Ще важче втримати уже наявну суб’єктність. Це означає втримання благородних мотиваційних настанов на рівні еліти та постійне відтворення різноманітності мотивацій, відбираючи найбільш ефективні з них для розвитку наявного с процесі солідаризації еліти та суспільства чи революції та творення нового в стані розпаду солідарності. Таке цивілізаційного рівня надбання дозволяє періодично здійснювати цивілізаційні революції, що небагатьом цивілізаціям вдавалося.

В ситуації України суб’єктність громади (країни) досягається люстрацією (очищенням) більшості правлячого класу, виокремленням невеликої частини благородних та зорієнтованих на інтелектуальність представників цього правлячого класу та залучення ними молодого покоління, що розділяє їх мислительні установки та мотиваційні настанови. Тобто вибрані довірою громади представники правлячого класу витісняють тих, хто не має довіри громади, і, залучаючи на свій бік молодь, компенсують вибулу частину правлячого класу.

Саме так робили найбільш успішні країни Східної Європи. Саме так можемо діяти і ми.

Найбільш важким для української громади є визнати моральну та інтелектуальну нездатність більшості політиків, експертів, академічних вчених і довіритися у цій справі маргінальним та молодим політикам, експертам, неакадемічним гуманітаріям.

Так само важко усвідомити, що не держава, не академічні інститути і не монополізований крупний бізнес буде визначати суб’єктність країни надалі. Суб’єктність отримають об’єднані в мережу окремі громади і неакадемічні інтелектуальні мережеві організації.

Ідейно-концептуальна суб’єктність

Ідеї правлять змінами світу, хоча власне в періоди між змінами світом правлять інтереси. А коли час пришвидчився в останні століття і зміни почали відбуватися в циклах десятиліть, а не століть, ідеї стали визначальними безпосередньо і неперервно.

Тут існує доволі складна і можливо навіть парадоксальна логіка — США стали гегемоном світу у ХХ столітті не тому, що створили сильну армію, свою світову валюту та свої впливові в світі міжнародні організації. США стали гегемоном світу, тому що змогли генерувати наукові, технологічні та соціальні інновації, які захопили світ.

Саме ці інновації і дозволили їм створити найсильнішу армію, нав’язати свою валюту та змусити рахуватися зі своїми міжнародними організаціями. Бо армію, валюту та свої міжнародні організації створювали не тільки США (це робили СРСР (Росія), Європа, Китай), але домінувати у світі вдалося лише США.

США на початок ХХ століття не мали ані передової науки, ані передових технологій — вони мали лише передові соціальні інновації (Конституція і система права загалом), а також вони мали Еліту зі світовими амбіціями, яка провела народ через світову ізоляцію, війну та вихід на позиції світової гегемонії.

Відмінність США від Європи чи СРСР була у тому, що США вдалося уникнути як ідейно-концептуального дефіциту (СРСР) та ідейно-концептуального фетишизму (Європа).

СРСР розпався саме через дефіцит ідей на рівні організаційних структур — КПРС не змогла теоретично оновити марксизм після Другої світової війни, а всі ідейні рухи (СМД-методологія, філософія Мамардашвілі чи соціальні концепції різних мислителів, в тому числі марксистських (як от Ільєнков)) піддавалися репресіям та гонінням.

Ідейно-концептуальний фетишизм означає надання перебільшеного значення ідеям та концептам та нездатність до їх організаційного впровадження. Саме цим була хвора і досі хвора Європа. Маючи в 60-70-ті роки ХХ століття передову для того часу філософію постструктуралізму-постмодернізму, Європа не змогла створити організаційну підтримку цих ідей і на основі організаційного досвіду не змогла здійснити відповідну ідейну корекцію цього інтелектуального руху.

Основні принципи постмодернізму (рівноправність істин, аструктурність (уникнення тотальності влади), комунікативна толерантність) дозволили створити єдність Європи, але на дуже непевних теоретичних засадах. Зараз Європа пожинає плоди цих сумнівних без організаційного досвіду ідей, які загнали її у кризу.

Натомість США на початку XXI століття почали перехоплювати ідейно-концептуальне лідерство у Європи, принаймні у соціальній філософії. Окрім того, США вдалося створити наукове та технологічне ідейне лідерство і тут випередити не тільки Європу, але і решту світу.

Отже мислительна установка еліти та відповідні благородні мотивації щодо ідейно-концептуальної роботи є визначальними для її суб’єктності. Якщо еліта розуміє, навіщо постійно потрібні нові ідеї та концепти, то у неї є шанс стати масштабним суб’єктом — не тільки зайняти достойну позицію в своїй країні, але і зайняти достойну позицію у світі.

Мислительні установки та благородні мотивації щодо ідейного виробництва означають не тільки фінансування нових ідей та концептів, але і побудову організаційної структури їх неперевного виробництва (інститутів та неінституційних традицій).

В Україні ми маємо тотальний ідейно-концептуальний дефіцит в науці, політиці та культурі. Всі нові ідеї запозичаються або розробляються маргінальним чином, правлячий клас зайнятий збагаченням та боротьбою за владу над можливостями збагачення. Масштабних цілей всередині благородних мотивацій немає. Такий правлячий клас приречений на повне знищення.

Водночас нові претенденти на елітарність в Україні повинні досліджувати та враховувати негативні досвіди радянсько-російської та європейської еліт, а також позитивний досвід еліти США.

Створення ідей та концептів світового рівня поки що можливе в Україні винятково маргінальним чином — поза академічною наукою, поза політичними інститутами, поза офіційною культурою.

Організаційна суб’єктність

Хоча організаційні підходи постійно змінюються і доволі революційно, саме організація як структурна орієнтація, процес та власне сама структура є одним із основ суб’єктності.

Організація настільки важлива для суб’єктності, що організаційний фетишизм одна з основних акцентуацій будь-якого важливого соціального процесу, а організаційний дефіцит прямо і безпосередньо веде до загибелі будь-який рух, корпорацію, партію чи власне цілу країну.

Організаційний фетишизм за ХХ століття людство пережило в найрізноманітніших формах (комуно-соціалізм (СРСР), націонал-соціалізм (Німеччина), мафіозно-олігархічний капіталізм (США)).

Організаційний фетишизм і на початку XXI століття все ще існує в доволі явних формах (гармонічний неосоціалізм (Китай), православно-євразійський імперіалізм (Росія), мультикультурний імперіалізм (Європа)).

Для організаційного фетишизму потрібна проста або зумисно спрощена для масового вживання ідея чи концепція, яка процесами та процедурами організаційного примусу розповсюджується на всі сфери життя. Надмірна увага до процесів організації створює добре структуроване суспільство, яке солідаризоване двічі: на рівні спрощених ідей та на рівні тотальної вертикальної організаційної структури. Навіть комунікативізм і заміна вертикальних структур на горизонтальні, як це відбулося в об’єднаній Європі, нічого по суті не змінило в її організаційному фетишизмі.

Найкраще взаємодію ідейно-концептуальних та організаційних засад можна вивчати на прикладі СРСР. Спочатку виникає ідейна організація (РСДРП, РСДРП(б), РКП(б) ВКП(б)), потім надмірна орієнтація на владні аспекти приводить до влади організаційних фетишистів (типу Сталіна), які зачищають (маргіналізують чи просто знищують) всіх ідейних натхненників.

Організаційно-фетишистські соціальні утворення не здатні до ідейних революцій: спроба перегляду марксизму (Ільєнков), його критики (Мамардашвілі) чи навіть розвитку самих організаційних засад цієї філософії у вигляді методології (Щедровицький) не дозволяють здійснити жодних організаційних революцій в СРСР.

Організаційно-силовий фетишизм як імперіалізм у Росії настільки сильний, що іноді складається враження, що імператори Росії передали владу Сталіну, який потім передав її Путіну, а ідеї чи інші типи організацій, що супроводжували цей процес, були просто випадковим оформленням неосновних процесів.

Економічний організаційний фетишизм існує в Україні у формі олігархії і партій вождистського типу. І допоки у еліти існує мислительна установка на організаційну фетишизацію, ні ідейно-концептуальним, ні рефлексивним, ні комунікативним чином, організаційний фетишизм не подолати.

Саме тому, і це дуже погана новина, організаційний фетишизм долається через повну руйнацію його засновків до рівня хаосу і побудови нової складної (нефетишистської) соціальної структури.

В Україні є надмір системних, зокрема вертикально організованих, структур і дефіцит явно успішних з часу Революції Гідності горизонтальних системних та мережевих структур. Проблема в тому, що мережеві структури не можуть поки що повністю собою замінити економічні та політичні структури. Відтак мережеве структурування має бути поєднано з горизонтальним реструктуруванням систем.

Створення інтелектуального руху з динамічним організаційним його супроводженням є непростим, перш за все, інтелектуальним завданням. Водночас це завдання не може бути вирішене без підтримки дрібного та середнього бізнесу.

Силова суб’єктність

Силова суб’єктність зазвичай є похідною від організаційної суб’єктності. Але ХХ століття принципово змінює цю ситуацію. Коли була винайдена ядерна зброя, сила відірвалась від організації і являє собою окремий соціальний феномен. Силовий фетишизм як збочений прояв суб’єктності таким чином здобуває свою матеріальну основу — ядерну зброю.

Найкраще цю ситуацію можна побачити щодо Росії. Наявність ядерної зброї дозволяє втримувати Росії так звану кризову суб’єктність навіть в ситуації повного ідейно-концептуально та повного організаційного дефіцитів. Тобто криза це та ситуація, де ядерна суб’єктність Росії може проявлятися.

Відтак балансування на грані ядерної війни для Росії сьогодні це єдиний спосіб, за якого вона має хоч якусь суб’єктність. Цей спосіб небезпечний і обмежений у часі, бо світ швидко стомлюється від балансування на грані війни — або розпочинає війну, або у той чи інший спосіб знищує режим силового фетишизму.

Для України як країни фронтиру характерне принципово інше. Фронтирна країна з історичного досвіду знає, що вона не може собі дозволити застосовувати силу, бо прояв сили супроти будь-якої з оточуючих її цивілізацій повсякчас призводить до зворотної відповіді, сильні супротивники-сусіди швидко домовляються і ділять її між собою, супроводжуючи цей поділ великими людськими жертвами.

Відтак в Україні існує цікаве суб’єктне збочення — потентофобія, страх бути сильними і проявляти свою силу.

Сьогодні це може здатися парадоксальним, але єдиною стратегією щодо збереження цілісності України може бути стратегія створення власного геополітичного союзу — більшого, ніж простий Інтермаріум (Міжмор’я). Інтеграція в Європу чи в Росію це завжди тимчасовий історичний крок.

За таким кроком має слідувати Широкий Інтермаріум. Ідеальною конфігурацією для України є така — союз України, Польщі, Литви, Білорусі і деяких європейських частин Росії, де Україна разом з Польщею домінують ідейно, організаційно та рефлексивно.

Цивілізаційно-рефлексивна суб’єктність

Складність рефлексивної суб’єктності полягає в тому, що вона як надскладна компетенція не має назавжди визначеного носія. Ідейно-концептуальну суб’єктність забезпечують інтелектуали, організаційну суб’єктність — політики, силову суб’єктність — військові. А от рефлексивну суб’єктність може забезпечувати будь-хто, але водночас ні за ким конкретно ця функцій не закріплена.

Можна також сказати, що цивілізаційну рефлексивність мають забезпечувати духовні лідери, але зазвичай їх визначення надто непевне — це можуть бути як моральні лідери суспільства (які не завжди є духовними), так і просто філософи, свяещенники чи письменники, але на це здатні не всі відомі чи навіть видатні.

Соціальна функціоналізація рефлексії країн відбулася не так давно — саме коли цивілізаційна конкуренція в кінці ХХ століття стала реальністю.

В історичному досвіді цивілізаційною рефлексією займалася релігія. Але навіть зараз — на початку XXI століття — цивілізаційна антропологія все ще не інституціоналізована всередині гуманітарної науки.

Найбільшу рефлексивно-цивілізаційну суб’єктність досі мають США. За ними іде Китай, потім Європа, потім Росія, потім Ісламський світ, потім Африка.

Ті цивілізації, які мають дефіцит смислів та перспектив свого існування через відсутність цивілізаційної рефлексії, не можуть витримувати цивілізаційної конкуренції і приречені на зникнення.

Рефлексивно-цивілізаційна суб’єктність вимагає неперервного розвитку ідей та концептів, періодичного оновлення організаційних підходів, постійного втримування силового світового лідерства — щонайменше на 1-2 технологічних покоління вищі військові технології, ніж у інших можливих цивілізаційних суперників.

Існують звичайно уловки, які рефлексивні інтелектуали використовують для нерефлексивних правлячих класів, — це сфера дискусій про майбутнє.

Така уловка теж може називатися за попередніми прикладами — рефлексивний фетишизм (чи футурологічний фетишизм).

Ця уловка має доволі просту технологію: 1) злякати правлячий клас негативним майбутнім; 2) показати можливість позитивного майбутнього для нього; 3) тим самим стимулювати правлячий клас до зміни мислительних установок та мотиваційних настанов.

В концепт футурофетишизму входять також його пов’язані між собою змістовні контексти — сенсуалізація (смислотворення та смислоуправління) і проспектуалізація (породження різних контекстів майбутнього та їх впровадження в теперішньому).

В сенсуалізації найбільше значення має не лише смислове супроводження теперішнього, але й смислове управління ним задля впровадження нових смислів.

В проспектуалізації найбільше значення мають принципові інновації: замість об’єктного проектування та процесного програмування — реальністне моделювання та стратегування.

Але навіть в ситуації революції та війни, як показує досвід України, уловка футурофетишизму не спрацьовує. З простої причини — позитивного майбутнього для українського правлячого класу не існує. Він змирився з перспективою свого знищення і єдине чого він прагне — це його відтягнути.

Відтак в Україні ми маємо футурофобію — страх перед майбутнім, бажання продовжити теперішнє. Ця футурофобія однаково заполонила всіх, хто приймає рішення, — і олігархів, і політиків, і академічних вчених і решту креативного класу, що обслуговує правлячий клас.

Тому силовий футурошок разом з процесом люстрації футурофобів є єдиним способом цивілізаційного прориву України. Ні критики, ні вмовлянь, ні залякувань український правлячий клас не розуміє.

Комунікативна суб’єктність

Комунікативна суб’єктність наостанок є найбільш складним процесом з усіх. Складність суб’єктної комунікації полягає у тому, що як орієнтація комунікації є складною (ідейно-концептуальна, організаційна, силова, рефлексивно-цивілізаційна і солідаристська), так і її формати відповідно мають бути доволі різноманітними.

Для комунікації характерна можливість дворівневого фетишизму — комунікативний фетишизм (комунікація здатна вирішити всі проблеми) та консенсуальний фетишизм (консенсус, орієнтація на толерантність та взаєморозуміння вирішують більшість проблем).

Комунікативний фетишизм звужує суб’єктність до лише комунікативної суб’єктності. А консенсуальний фетишизм звужує комунікацію до лише консенсуальної комунікації.

Найпоширенішим типом консенсуального фетишизму є статусна комунікація — коли консенсус досягається шляхом недопущення до комунікації всіх, хто знаходиться поза офіційними статусами. Найбільше консенсуальний фетишизм поширений в Європі, найменш поширений в США. Подіумні дискусії або круглі столи з наперед визначеними виступаючими це найбільш поширені види статусної комунікації.

Комунікативний фетишизм в Росії це надбання останнього часу, бо пізній СРСР та рання Росія демонстрували різні типи комунікації. Але російська влада зараз витрачає багато ресурсів, щоб саме статусна комунікація в Росії домінувала.

В Україні комунікативний фетишизм і консенсуальний фетишизм наявний в середовищі грантоїдів, інституалізованих революціонерів та контрреволюціонерів, що симулюють солідарність з громадою.

Конфліктно-рефлексивна комунікація (ОДГ, теоретичні семінари, клубні дискусії) розроблена саме в СРСР (СМД-методологія та її практика комунікації в процесі проектування та програмування) як набір компетенцій та фактично окрема професія (модератор).

Зараз можна зафіксувати, що в Європі більшість комунікації (підтримуваної так званими фасилітаторами) спрямована на досягнення певного змістовного консенсусу причому з чіткою комунікативною установкою на отримання задоволення всіма учасниками комунікації. Консенсус є звужене розуміння солідаризації, адже суспільство може солідаризуватися не тільки всередині консенсусу, а і всередині компромісу щодо наявного конфлікту.

В ситуації кризи, революції та війни, консенсуальна комунікація взагалі не працює. Україні, наприклад, потрібна саме конфліктно-рефлексивна комунікація, де завдання модератора полягає в доведенні змістовної дискусії до оформлення принципових опозицій, розгортання конфлікту цих опозицій та спільна рефлексія його результатів.

Сенсуальний та проспектуальний контексти можуть бути завданнями окремих типів комунікації — смислової (творчої зі стимулюванням нових уявлень, божевільних ідей та пропозицій) та стратегічної (проспектуалізація у вигляді моделей (ситуативних, цивілізаційних, глобальних, геліосних), загальної стратегії та окремих проектів та програм на їх впровадження.

Водночас в українській комунікативній практиці повсюдно спостерігається конфліктофобія. Це сталося в результаті невміння рефлексивно використовувати комунікативний конфлікт для виявлення проблем, їх аналізу та подальшому ідеюванню щодо їх вирішення.

Збірка суб’єкту

Збірка суб’єкту з вищенаведених процесів є окремим завданням, яке виконується на рівні елітної стратегії, яка є принципово непублічною і жодного стосунку не має до державних чи інституційних стратегій.

Загальні зауваження

Звичайно це лише окремі нариси теорії чи радше концепції суб’єктності країни. Ці нариси дають уявлення, куди і як рухатися.

Їх роль — показати теоретичну можливість набуття суб’єктності Україною в будь-який момент, коли українська громада забажає цього і матиме довгу волю, щоб здійснити це.

Водночас цей текст призначений для того, щоб дати можливість уникнути безлічі хибних мислительних установок (в тексті означені як фетишизми та фобії), які повсякчас демонструють деякі експерти чи політики.