Не вивченні уроки історії: Україна та Росія повторюють помилки XX ст

Сьогодні ми бачимо багато коментарів щодо подій на Сході України, можливості загострення ситуації на кордоні, бачимо безвідповідальну та цинічну поведінку керівництва Росії на міжнародній арені та майже 100% підтримку такої політики населенням колишньої братньої держави. Ми звинувачуємо Путіна та його оточення у окупації Криму, у підтримці сепаратистів на Донбасі та, головне, майже миттєве перетворення відношень України з Росією з доброзичливих у ворожі. І все це має аргументовану базу для таких звинувачень. Але, чи не здається Вам, що в даному випадку ми лише поверхнево оцінюємо причини та можливі наслідки цих подій?

Я не заперечую провину Путіна у кровопролитті на сході нашої Батьківщини. Я лише хочу звернути увагу читачів на те, чому так сталося, за рахунок яких глобальних подій став можливий саме такий варіант розвитку міжнародних відносин у цивілізованому 21 столітті. Чому населення країни, з якою ми маємо спільні історичні, культурні цінності, маємо взаємозалежність у економіці раптово вдалося до такої агресивної поведінки по відношенню до нас? Чи варто винити в цьому лише політику Путіна та його геббєльсовську пропаганду?

І не така вже далека для нас історія ХХ століття має схожі приклади, та можливо певним чиною пояснить причинно-наслідковий зв’язок сьогодення. Сьогодні ми часто порівнюємо Путіна з Гітлером, а методи його дій з елементами колишньої нацистської Німеччини. Ми іноді навіть дивуємось як у державі, яка дала світу Баха, Канта, Бетховена, Шопенгауєра законно прийшли до влади нацисти, та навіть до останнього у єдиному пориві нація підтримувала їх політику «тотальної війни». Згадаємо, що однією з передумов для цього були реваншистські настрої серед населення, якими вдало скористалася партія Гітлера та законно перемогла на виборах до рейхстагу.

Як виникли ці реваншистські настрої у Німеччині? Німцям, з часів об‘єднання у єдину Германську імперію за допомогою політики Бісмарка, постійно казали: ми сама могутня нація, ми найкращі, ми непереможні. Вдала(або частково вдала) економічна експансіоністська політика, швидка індустріалізація, створена Бісмарком перша в світі система соціального забезпечення – все це давала підстави німцям вважати себе «богообранною» нацією. Але виснажлива Перша світова війна різко змінила ці настрої та співвідношення раціонального до емоціонального у поведінці пунктуальної та прагматичної європейської нації. Саме Версальський мирний договір та нова Версальська система міжнародної відношень заклала підґрунтя для реваншистських настроїв.

Про неможливість виконання цього договору Німеччиною, його обтяженість для її післявоєнної економічної системи, принизливість для німців вже тоді висловлювались багато фахівців та експертів, навіть з боку країн-переможниць. Зокрема, англійський економіст Дж.Кейнс (саме той економіст, який виводив економіку США з Великої Депресії) зазначав про помилковість таких обмежень та репарацій для Німмечини (його робота «Економічні наслідки миру»). На практиці, Версальський договір вже через 3 роки почав не виконувався у повній мірі, але полишив відчуття позору серед німців.

Ще більш ускладнювали ситуацію нова система міжнародних відносин, яка штучно ізолювала дві найбільші європейські країни(Німеччину та СРСР) від нового світового порядку та мала лише формальні зобов‘язання без реального механізму вирішення міжнародних конфліктів. Згадайте про аншлюс або окупацію Судейської області Чехословаччини, або окупацію Італією Албанії чи Ефіопії без будь-яких серйозних «санкцій» з боку світового товариства, або тривалу війну Японії у Китаї без відповідної реакції будь-якої іншої потужної країни. Але головне: ця система неформально обмежувала право Німеччини вважатися «великою нацією», не давала можливості відновити свій політичний авторитет країні, штучно обмежувала її економічне зростання та технологічне переоснащення. Таке положення не могло не вплинути негативно на політичні погляди німців та закласти підґрунтя для так званої «теорії змови¹».

Звичайно, зубожіння під час Великої Депресії ще більше підсилили радикально-реваншистські настрої населення Веймарської республіки, але саме Версальська система заклала майбутню загальносвітову катастрофу, ще задовго до приходу Гітлера до влади. Прикладом може бути Рапальський мирний договір між Німеччиною та СРСР, який дозволив вийти з несправедливої міжнародної ізоляції для двох країн, забезпечити економічне співробітництво(обмін сировиною та технологіями), а також військове співробітництво. І це сталося за 10 років до перемоги нацистів на виборах, у 1922, і, власне, було обумовлено політикою західних держав штучним обмеженням і небажанням гармонічно інтегрувати Німеччину у новий світовий порядок. Подальший розвиток подій був певним чином прогнозований. Автори несправедливої Версальської системи під час її створення керувались короткостроковими цілями (збагатитися за рахунок переможених), а не довгостроковим баченням (стабілізація міжнародних відносин шляхом гармонійного інтегрування всіх у глобальну міжнародну систему).

А тепер повернемось до сьогодення. Хіба серед росіян не панують сьогодні реваншистські настрої за поразку СРСР у холодній війні? 80 років життя у СРСР населенню казали «про кризу світового капіталізму», про неминучу перемогу комунізму, про те, що в нас найкраща країна, найкраща освіта, найкращі умови життя, найвищий стандарт життя, сама справедлива соціальна система, ми – непереможні, найрозумніші, найсильніші, ми – воїни інтернаціоналісти, ми маємо світову місіонерську місію. З екранів телебачення, радіостанцій, газет ми(і українці, і росіяни, і інші народи СРСР) все це чули, і ми звикли до таких думок, вони для нас приємні, нам подобалось в це вірити, хоча мало хто замислювався тоді в їх об’єктивності. І раптом Радянського Союзу не стало, після чого почалося різке падіння рівня життя. Економічні реформи не давали бажаного результату, та РФ зі статусу наддержави перетворилася на регіональне державне об‘єднання. У людей виникло відчуття ностальгії за радянським минулим, коли все було стабільно, була робота, фіксовані ціни, не було соціальних заворушень, а «советский человек» був найкращим! Розуміючи першоджерела таких настроїв свого населення, світоглядну картину обивателя російська влада використала їх для своєї пропагандистської машини, обґрунтовуючи свою політичну та економічну діяльність. Сьогодні в Росії як ніколи популярні серед населення ідеї «збирання земель руських», «панславізм», «помста за розвал Радянського союзу»; російський варіант теорії змови про змову вищого керівництва та вплив агентів ЦРУ на розвал СРСР², а окремі ведучі загальнонаціонального російського каналу безсоромно та цинічно розповідають про те, що «Росія перетворить США у ядерний попіл…» Хіба все це не реваншизм, який дає змогу керівництву РФ проводити таку авантюрну політику.

Чи могло бути інакше? З самого початку перемоги західних союзників у холодній війни, робилось все можливе, аби зруйнувати геополітичний потенціал РФ та обмежити її вплив на світову політику. Варто лиш згадати відому всім фразу американського стратега Збігнева Бжезинського: «Новий світовий порядок буде створюватись на руїнах Росії, за рахунок Росії та проти Росії». Переможці у холодній війни, так само як і переможці Першої світової, керувалися у своїх діях короткостроковими цілями наживи від розпаду СРСР. Таким чином, вони створили другий варіант нестабільної «Версальської системи» міжнародних відносин, яка передбачала відсторонення Росії від глобальної світової гри, її економічну руйнацію та науково-технічну стагнацію, соціальну деградацію, що врешті решт стало підґрунтям реваншистських настроїв як серед населення, так і серед керівництва РФ. Більш того, нав‘язана заходом економічна політика «культу вільного ринку та максималізації прибутку», реформи які проводитись у колишніх радянських республіках та в самій Росії радниками з МВФ та СБ, все більше стискали соціальну пружину та створювали небезпечну соціальну напругу. Сьогодні «західні переможці» отримують ту Росію, фундамент якої вони заклали у 1991-1993 роках, коли не дали можливість інтегруватись на рівних у нову систему міжнародних відносин.

Якби з самого початку йшла мова про гармонійну інтеграцію Росії та колишніх радянських республік у нову світову геополітичну структуру, то був цілком можливий інший сценарій розвитку подій. Зокрема, був би цілком можливий розвиток справжніх демократичних інституцій у Росії, побудова соціально справедливої системи розподілу національного ВВП та відсутність тої небезпечної соціальної напруги, яка врешті решт виливається у агресію. За таких умов, скоріш за все і в Росії, і в Україні і в інших країнах при владі були б зовсім інші, порядні політики, а настрої громадськості не давали підстав відновленню імперських амбіцій Росії.

Але Захід влаштовувала ресурсно-орієнтовна трансформація економік колишніх республік СРСР, влаштовувала руйнація державних соціальних систем, влаштовувало їх встановлення фактично диктаторських режимів у республіках середньої Азії, їм здається зручним олігархат в Україні та Росії. Це лише підтверджує, що «переможці» керуються у своїх діях короткотривалими цілями. Спроба створити штучний «однополюсний» світ США провалилася, виникла нестабільна система багатополюсного світу, в якому кожен тягне ковдру на свій бік! В принципі, загострення міжнародних стосунків починаючи з 2011 року це етап руйнації «другої Версальської» системи міжнародних відносин.

Враховуючи історичний досвід можна передбачити короткотривалий союз між РФ та Китаєм, навіть при наявності багатьох протиріч у стосунках цих держав³. Якщо США продовжить політику обмеження можливостей КНР, можливий варіант об‘єднання колишньої кому стичної Росії та комуністичного Китаю для боротьби зі «світовим імперіалізмом». США стратегічно вигідно мати Китай своїм союзником(або хоча б зробити його нейтральним), але навряд Держдеп зможе розіграти таку ж безпрограшну комбінацію, яку зробив Г.Кіссенджер свого часу. Тоді Мао боявся вторгнення СРСР та бачив у США тимчасового союзника. Сьогодні Америка маю справу з політично та економічно сильним Китаєм, їй доведеться жертвувати своїми позиціями або у Тайвані, або у Японії, або можливо існують інші варіанти.

Врешті решт, сьогодні ми маємо таку Росію, яку маємо. І сьогодні фактично захищаємось від її фактичної агресії: економічна війна, інформаційна війна, спроба знищення політичного авторитету України на міжнародній арені, підтримки нею сформованих сепаратистських настроїв та не законних бандитських угруповань. «Друга Версальська» система міжнародних відносин має такі ж самі проблеми, як і перша: формальні міжнародні зобов‘язання без реального механізму їх реалізації. Яскравий приклад це окупація Криму – а ні Будапештський меморандум 1994 року, а ні навіть Резолюція Генеральної Асамблеї ООН щодо територіальної цілісності України не вирішила цього питання. І це не лише стосується України! Є інші приклади: Сирія, Ірак, Близький Схід, Північна Африка, напруження між Північною та Південною Кореєю, Індією та Пакистаном( в т.ч. між ядерними державами).

Перша Версальська система формально припинила своє існування з початком Другої світової війни. Чи варто очікувати, враховуючи цей сумний історичний досвід, нову світову війну? – І так, і ні. По-перше, світова війна вже йде, але в іншому просторі: інформаційному, фінансово-економічному. Це не буде класична війна за територію з використанням регулярних військ(принаймні, варто на це сподіватись). Тим більш, що тепер у ключових гравців є величезні запаси зброї масового знищення та надійні і швидкі засоби їх доставки. Використання її спричинить не перемогу окремої держави, а знищення людства. Не думаю, що Путін та керівництво країн НАТО не розуміють цього, або справді прагнуть створити екологічну катастрофу. Обидві сторону цього протистояння будуть підвищувати ставки, іноді блефувати, але розуму не натиснути на червону кнопку їм вистачить.

По-друге, глобалізація та науково-технічних прогрес зробили свою справу: Росія залежить від світової економіки. Сьогодні РФ не автаркія 60-х, яка здатна була забезпечити себе всім за рахунок власних ресурсів та власного виробництва. Хто б там що сьогодні не говорив про недієвість економічних санкцій – вони дадуть свій результат у довгостроковій перспективі. Тим більше, що швидкість соціальних процесів сьогодні за допомогою новітніх систем передачі інформації збільшуються у рази. Тому ідея дроблення Росії на декілька незалежних держав, яка намагалась реалізуватись під час громадянської війни 1917-1922, скоріш за все реалізується в т.ч. під впливом наслідків війни з Україною, загарбання її території.

Що робити нам та Україні? По-перше, треба розуміти про незворотність багатьох речей у короткотривалому періоді: ми не зможемо швидко позбутися міцних економічних зв‘язків з Росією, швидко опанувати нові правила гри на європейському ринку. Рани від громадянської війни не заживуть швидко, розбрат на Донбасі не завершиться і після закінчення АТО, а безконтрольний вплив крупного капіталу на внутрішню та зовнішню політику України залишиться. Все це посилить соціально-економічну напругу серед населення. Трансформація буде поступової, і іноді буде здаватись неоднозначною. Спроба олігархату консервувати стару систему призведе до нових соціальних зворушень. Це ще один не вивчений урок історії. Після лютневої революції 1917 року нова влада в Росії спробувала зберегти стару систему з деякими декоративними змінами. Як наслідок, відбулась Жовтнева революція 1917. У лютому відбулась зміна влади в Києві, але нова влада намагається зберегти стару систему(подивіться на проект нової Конституції), і що з цього вийде у жовтні ніхто не знає. Врятувати державу від майбутніх потрясінь може лише нових соціальний договір, правильно відображений у новому тексту Конституції.

По-друге, слід засвоїти головне правило геополітики: географія – це доля. Ми зв‘язані з Росією географічно, і якщо Путін – це тимчасове явище, то Росія(чи інше територіальне формування) лишиться. Отже, це потрібно вже враховувати сьогодні при проведенні змін у своїй економічній системі. Повністю відгородити себе від північного сусіда не можливо, та, навіть, і не варто: в багатьох напрямках економічна трансформація буде відбуватись за рахунок Росії та її можливостей.

Для того, щоб Україна мала стратегічну перспективу реформи повинні передбачати наступні головні напрямки:

1. Децентралізація влади, посилення ролі місцевого самоврядування.

2. Відсторонення бізнесу від влади, нещадна, безжалісна боротьба із корупцією

3. Посилення впливу держави на економіку країни, змусити великий бізнес виконувати свої соціальні зобов‘язання.
4. Особливу увагу варто приділити освіті, бо лише ті народи будуть мати конкурентоспроможність на світовому ринку праці, які вміють швидко вчитись та опановувати нові знання та технології, реалізуючі їх на практиці.

Все це вимагає від кожного українця поміркованості, прагматизму та патріотизму, і можливо тоді хід історії буде змінено!